Справа № 509/2089/20
31 жовтня 2025 року с-ще Овідіополь
Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді Панасенка Є.М.,
за участю секретаря судового засідання: Проноза І.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 509/2089/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_6 , про стягнення боргу за договором позики,
12 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_6 , про стягнення в солідарному порядку на його користь заборгованості за договором позики в сумі 56000 дол. США, відсотки за користування позикою період з січня 2020 року по вересень 2021 року у розмірі 17640 дол. США, 3% річних у розмірі 2560,22 дол. США.
Разом з поданням позовної заяви, ОСОБА_1 було подане клопотання про звільнення його від сплати судового збору у зв'язку з його скрутним матеріальним становищем.
Ухвалою суду від 21.08.2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження. Того ж дня, відповідною ухвалою суду позивача було звільнено від сплати судового збору за поданням даної позовної заяви.
Заочним рішенням суду від 10.03.2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено у повному обсязі, стягнуто суму позики в розмірі 56 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 10 березня 2021 р. еквівалентно 1553 440,00 (один мільйон п'ятсот п'ятдесят три тисячі чотириста сорок) грн., а також проценти за користування цією позикою за період з січня 2020 року по квітень 2020 року у розмірі 3360 (три тисячі триста шістдесят) доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 10 березня 2021 р. еквівалентно 93206,40 (дев'яносто три тисячі двісті шість) грн, судовий збір в дохід держави у загальному розмірі 10930,40 грн.
04.08.2021 року ухвалою суду заочне рішення скасовано та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
11.08.2021 року відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були подані клопотання про застосування строків позовної давності, в яких зазначено, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, пред'явленими з порушенням строків позовної давності. Відповідачі стверджують, що ними повністю виконанні всі умови договору позики, кошти повернуті в повному обсязі. На підтвердження зазначеному є той факт, що позивач після перебігу строку виконання зобов'язань і до березня 2020 року не звертався за захистом свої порушених прав, у зв'язку з чим просили відмовити у задоволені позову.
06.10.2021 року позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог та зміну предмету позову, в якій зазначено до стягнення з відповідачів : 56 000 дол. США основного боргу, 17640 дол.США відсотки за період з січня 2020 року по вересень 2021 та 3% річних у розмірі 2560, 22 дол. США. Разом з заявою про збільшення позовних вимог та зміною предмету позову було подано клопотання про звільнення позивача від сплати судового збору.
Заочним рішенням суду від 22.08.2022 року, позовну заяву ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі, стягнуто суму позики в розмірі 56 000 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 22.08.2022 р. еквівалентно 2047920 грн., а також проценти за користування цією позикою за період з січня 2020 року по вересень 2021 року у розмірі 17640 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 22.08.2022 року еквівалентно 645094.8 грн., три відсотка річних у розмірі 2560,22 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України станом на 22.08.2022 року еквівалентно 93627,25 грн та судовий збір в дохід держави в загальному розмірі 15825,27 грн.
Ухвалою суду від 18.10.2022 року скасоване заочне рішення від 22.08.2022 року та призначено справу до розгляду.
Рішенням суду від 31.08.2023 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі, стягнуто з відповідачів заборгованість за договором позики в сумі 56000 дол. США, відсотки за користування позикою період з січня 2020 р. по вересень 2021 р. у розмірі 17640 дол. США, 3% річних у розмірі 2560,22 дол. США та судовий збір в дохід держави в сумі 13420 грн.,тобто по 6710грн.з кожного.
Постановою Одеського апеляційного суду від 05.03.2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31.08.2023 залишено без задоволення.
Постановою Верховного Суду від 28.08.2024 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 березня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.10.2024 року, справа передана судді Панасенко Є.М. та 17.10.2024 року прийнято справу до свого провадження та призначено підготовче засідання.
12.11.2024 до суду надійшов відзив від представника відповідачів, в якому зазначено про необґрунтованість позовних вимог позивача, відсутність належних доказів, які б вказували на невиконання відповідачами взятих на себе зобов'язань за борговою розпискою, звернення до суду поза межами строків позовної давності, а також те, що згідно з умовами боргової розписки, отримані грошові кошти є коштами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_7 . Проте, як вбачається із позовної заяви, до суду звернувся з вимогою про стягнення лише ОСОБА_1 , а ОСОБА_6 виступає як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, що може мати правові наслідки для сторін в майбутньому.
12.11.2024 до суду надійшла заява від представника відповідачів про застосування строків позовної давності, з огляду на те, що розписка містили строк її виконання в один рік, тобто з 23.11.2012 до 23.11.2013 роки. Так як зобов'язання за борговою розпискою були виконанні у повному обсязі інших істотних умов сторони не погоджували, відповідачі вважають, що строк звернення ОСОБА_1 сплив 23.11.2016 року.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Судом встановлено, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_6 (позикодавці) та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (позичальники) 23 листопада 2012 року було укладено договір позики, згідно з яким відповідачі отримали в борг 40 000,00 дол. США зі сплатою 18 % річних строком на один рік з можливістю продовження, із встановленням обов'язку повернути кошти за першою вимогою, на підтвердження чого, відповідачами було власноруч написано письмову розписку.
Борговий документ містить дописи від 18 травня 2013 року «+10 000 USD» та від 27 червня 2014 року «+6 000 USD».
17 березня 2020 року позивач звернувся до відповідачів із письмовою вимогою про повернення боргу в розмірі 56 000,00 доларів США, а також процентів за користування грошима протягом 7-ми днів з дня пред'явлення цієї вимоги, та попередив, що в разі її невиконання буде змушений звертатися до суду. Вимогу відповідачі отримали 20 березня 2020 року.
Під час попереднього розгляду справи суди виснували, що договір позики укладено вперше строком на 1 рік з можливістю пролонгації, а в подальшому 18 травня 2013року та 27 червня 2014 року - на невизначений строк, зокрема строк виконання зобов'язання щодо повернення позики визначено моментом пред'явлення вимоги, а тому початок перебігу позовної давності щодо повернення основної суми позики розпочався не з дати укладення договору позики, а з дати невиконання пред'явленої позикодавцем вимоги про повернення позики від 17 березня 2020 року, у зв'язку із чим поданий ОСОБА_1 у травні 2020 року позов є таким, що пред'явлений в межах строків давності.
Під час касаційного перегляду, Верховний суд не погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції, вказавши, що для правильного застосування ч. 5 ст 261 ЦКУ судам необхідно було з'ясувати чи визначений строк зобов'язання між ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (позичальники) та ОСОБА_1 і ОСОБА_6 (позикодавці) за розпискою від 23 листопада 2012 року, та протягом якого часу сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Суд касаційної інстанції звернув увагу на необхідність дослідження правової природи дописів від 18 травня 2013 року «+10 000 USD» (з підписами позичальників біля дати) та від 27 червня 2014 року «+6 000 USD» (без підписів позичальників), зокрема шляхом тлумачення змісту правочину (ст 213 ЦКУ), чи погодили сторони договору збільшення суми позики, чи отримали вони додаткові боргові кошти, на яких умовах повернення, в який строк та за яку плату користування, чи можна вважати, що сторони змінили строковий договір позики на договір, що укладений на невизначений час, обумовлений моментом пред'явлення вимоги.
За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст.ст. 526, 530, 610, ч.1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням законодавства є його невиконання або неналежне виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК, рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законними і обґрунтованими.
Відповідно до статті 1046 ЦК, за договором позики позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Такий договір є укладеним з моменту передання грошей.
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Статтею 202 ЦК визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Крім того, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За таких обставин, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування.
Зазначена правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц(провадження № 14-446цс18), у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року в справі № 646/13032/15-ц (провадження № 61-953св18), від 10 грудня 2018 року в справі № 319/1669/16 (провадження № 61-33115св18), від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16 (провадження № 61-20376св18), від 12 вересня 2019 року в справі № 604/1038/16 (провадження № 61-42076св18), від 19 квітня 2023 року в справі № 755/7216/21 (провадження № 61-1307св23) постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі за № 6-1967цс15.
Судом, під час розгляду справи встановлено, що спірна розписка містить умову для повернення грошової суми у розмірі 40000 дол США, отриманих у позику, строком на один рік, з можливістю продовження. Також розписка містить умову про повернення грошових коштів за «вимогою» під 18 % річних.
Тобто, розписка містить і строк, в який боргові зобов'язання мають бути виконанні, і умову про повернення грошових коштів за «вимогою».
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
На підставі дослідження змісту даної правової норми, суд доходить висновку, що зобов'язання, для якого встановлено строк (термін) його виконання, має бути виконане у межах цього строку (терміну).
Враховуючи те, що сторони в договорі погодили строк виконання зобов'язання з повернення боргу в один рік, суд відхиляє посилання позивача на необхідність застосування в цьому випадку порядку визначення строку виконання зобов'язання, передбаченого ч. 2 ст. 530 ЦК України, а саме з дня пред'явлення вимоги, оскільки, в даному випадку, вимога щодо повернення боргу застосовується до сплину річного терміну, обумовленого розпискою.
Суд критично ставиться до дописів наявних у розписці «+ 10000 USD» від 18 травня 2013 року та «+ 6000 USD» від 27 червня 2014 року, оскільки з останньої неможливо встановити, що сторони погодили збільшення суми позики, отримали додаткові боргові кошти, встановили умови їх повернення, строк та плату за користування.
Частиною 3 ст 213 ЦКУ встановлено, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
Суд констатує, що з огляду на неоднозначність дописів «+ 10000 USD» від 18 травня 2013 року та «+ 6000 USD» від 27 червня 2014 року, останні не можуть бути витлумачені як безумовне підтвердження зміни умов первинного правочину в частині збільшення суми боргу, шляхом порівняння з іншими частинами розписки та намірами сторін, оскільки вони не містять необхідних для правочину реквізитів.
Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги в частині збільшення суми позики на 16 000 USD (10 000 USD + 6 000 USD), засновані виключно на цих дописах, є необґрунтованими та недоведеними, оскільки вони не є належними доказами укладення чи зміни договору позики.
Таким чином, враховуючи висновки суду щодо недоведеності позивачем змін умов договору позики (збільшення сум боргових зобов'язань, строків повернення тощо), суд бере до уваги лише ту частину договору (розписки) яка відповідає нормам діючого законодавства, оскільки будь-яких належних та достатніх доказів безгрошовості даної позики Відповідачі суду не надали і судом їх не здобуто.
Судом встановлено, що спірні правовідносини виникли на підставі строкового зобов'язання (розписки) з терміном виконання до 23 листопада 2013 року. Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі статтею 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (частина 1 статті 261 ЦК). У зобов'язаннях з визначеним строком виконання, відповідно до частини 5 статті 261 ЦК, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду по справі №754/4237/22 від 26 лютого 2025 року.
Оскільки строк виконання зобов'язання сплив 23.11.2013 року, початок перебігу позовної давності припадає на 24 листопада 2013 року. Таким чином, кінцевою датою спливу трирічного строку позовної давності є 24 листопада 2016 року.
Суд констатує, що звернення позивача із позовною заявою до суду у травні 2020 року відбулося із пропуском трирічного строку позовної давності.
Суд критично оцінює та відхиляє, як неналежні докази, надані позивачем вимоги про повернення позики від 17 березня 2020 року на загальну суму 56 000,00 доларів США, оскільки ці вимоги свідчать про істотну зміну умов первинного договору позики.
Позивачем не було доведено у встановленому законом порядку факт досягнення згоди між сторонами щодо збільшення суми позики, зміни процентної ставки, встановлення нового строку виконання, а також узгодження умов щодо повернення коштів на першу вимогу. Недоведеність факту внесення істотних змін до умов договору дає суду підстави для висновку про невірно зазначену позивачем дійсну правову природу спірних правовідносин та спробу штучно змінити їхній зміст із метою уникнення застосування норм про позовну давність.
Суд враховує, що інститут позовної давності має на меті гарантувати юридичну визначеність, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (рішення у справі «STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM»). Згідно зі статтею 266 ЦК, зі спливом позовної давності до основної вимоги, позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Оскільки відповідачами заявлено про застосування позовної давності, відповідно до частини 3 статті 267 ЦК, суд зобов'язаний застосувати її наслідки. При цьому, хоча частина 5 статті 267 ЦК передбачає можливість надання судового захисту у разі визнання причин пропуску поважними, судом встановлено, що позивачем не подано заяви про поновлення пропущеного строку, не зазначено обґрунтованої причини пропуску строку позовної давності та не надано належних доказів, які б свідчили про неможливість звернення до суду впродовж встановленого строку.
У зв'язку з цим, суд не знаходить підстав для визнання причин пропуску поважними. Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є безумовною підставою для відмови у позові. Відтак, у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, зазначила, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому, саме на позивача покладений обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 та у справі № 911/3677/17.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
Оскільки позивача при первісному розгляді справи було звільнено від сплати судового збору на підставі ухвали суду від 21.08.2020 року, а у задоволенні його позову повністю відмовлено, суд, керуючись статтею 141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору компенсує за рахунок держави.
Відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
Так, ухвалою суду від 21.08.2020 року у даній справі забезпечено позов шляхом накладення арешту на
- житловий будинок, з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 323,5 кв.м, житловою площею 124 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 353792351237);
- житловий будинок, з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 74 кв.м, житловою площею 58,6 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер майна: 12759940);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:02:002:0196, площею 0.4392 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 353373051237);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:01:002:0681, площею 2.8958 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 720808451237);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:01:002:0682, площею 2.9328 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 708394551237).
В подальшому, ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.05.2024 року застосовані ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 21 серпня 2020 року по справі № 509/2089/20 заходи забезпечення позову в частині накладення арешту на житловий будинок, з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 323,5 кв. м, житловою площею 124 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 353792351237, (реєстраційний номер обтяжень: 25158199) - скасувано. В задоволенні решти клопотання - відмовлено.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову у повному обсязі, вжиті судом заходи забезпечення позову підлягають скасуванню відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 13, 81, 158, 247, 263-265 ЦПК України, суд,
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_6 , про стягнення боргу за договором позики, - відмовити повністю.
Судові витрати зі сплати судового збору компенсувати за рахунок держави.
Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 21 серпня 2020 року по справі № 509/2089/20, а саме скасувати арешт на:
- житловий будинок, з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 74 кв.м, житловою площею 58,6 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер майна: 12759940);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:02:002:0196, площею 0.4392 га, для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 353373051237);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:01:002:0681, площею 2.8958 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 720808451237);
- земельну ділянку, кадастровий номер 5123782500:01:002:0682, площею 2.9328 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , що належить на праві власності ОСОБА_4 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 708394551237).
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Є.М. Панасенко