Справа №585/560/25 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/843/25 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період
Іменем України
22 жовтня 2025 року колегія суддів Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в режимі відеоконференції в місті Суми кримінальне провадження № 585/560/25 за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_6 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 17.03.2025, за яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешканець АДРЕСА_1 , раніше не судимий
визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_8 ,
обвинуваченого - ОСОБА_9 ,
установила:
В поданій апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_10 просить змінити вирок суду у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості та його особі і застосувати ст. 75 КК, оскільки він не становить суспільної небезпеки, відсутня необхідність ізолювати його від суспільства, призначене покарання не відповідає меті виправлення особи та запобіганню вчиненню нових правопорушень, порушено його право на захист, так як йому не було надано можливості скористатись правовою допомогою.
Вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 17.03.2025 ОСОБА_9 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, і йому призначене покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
Згідно вироку суду, ОСОБА_9 , будучи військовозобов'язаним, 04.02.2025 після проходження ВЛК, якою він визнаний придатним до проходження військової служби, відмовився отримувати бойову повістку та без поважних на те причин не прибув 05.02.2025 до РТЦК та СП для відправки до в/ч, ухилившись від призову за мобілізацією.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_9 , який підтримав свою апеляційну скаргу, доводи прокурора ОСОБА_8 про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вказана вище апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі обвинуваченим не оскаржуються.
Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_9 про суворість призначеного йому покарання і необхідності застосування до нього положень ст. 75 КК, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та не ґрунтуються на вимогах закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, КК має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням; для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК).
Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, та має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 1-2 ст. 50 КК), а згідно ч. 1-2 ст. 65 КК суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права; це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою, як зазначалось вище, є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, згідно якої якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цієї правової норми дозволяє дійти висновку, що питання призначення покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети кримінального покарання як такої, що включає не тільки кару, а й виправлення обвинувачених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченими, так і іншими особами.
Законодавець з огляду на положення ст. 75 КК підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення обвинуваченого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення такої особи без реального відбування покарання, хоча при цьому має врахувати не тільки тяжкість кримінального правопорушення, особу винного, але й інші обставини провадження.
Враховуючи особу обвинуваченого, наявність інших обставин кримінального провадження згідно вимог КК, колегія суддів приходить до переконання про недоцільність звільнення обвинуваченого від відбування призначеного судом першої інстанції покарання з випробуванням, як про це поставлене питання у його апеляційній скарзі.
Крім того, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності» (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоч це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
Призначаючи ОСОБА_9 покарання, суд першої інстанції дотримався вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого останнім кримінального правопорушення, який відповідно до ст. 12 КК є нетяжким злочином, дані про особу обвинуваченого, який позитивно характеризується за місцем проживання, ні обставин, які пом'якшують покарання, ні тих, що обтяжують покарання суд першої інстанції не встановив, й дійшов цілком обґрунтованого висновку про призначення покарання у виді позбавлення волі у межах санкції ст. 336 КК (від 3-ох до 5-ти років), що на переконання колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Визначене судом покарання не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав людини - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Доводи апеляційної скарги обвинуваченого про те, що під час судового розгляду було порушене його право на захист, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони не відповідають фактичним обставинам справи, так як ОСОБА_9 не був позбавлений можливості залучити до участі у справі захисника, як передбачено ст. 48 КПК (захисник може у будь-який момент бути залученим підозрюваним, обвинуваченим, їх законними представниками, а також іншими особами за проханням чи згодою підозрюваного, обвинуваченого до участі у кримінальному провадженні).
Доказів того, що з тих чи інших причин ОСОБА_9 був позбавлений такої можливості останнім не надано, а виходячи з ступеню тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, участь захисника у даному кримінальному провадженні згідно вимог ст. 52 КПК, не є обов'язковою.
Призначене покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, то вид і розмір визначеного ОСОБА_9 покарання є необхідним й достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень, внаслідок чого оскаржене судове рішення є законним, належним чином обґрунтованим та умотивованим, тому вирок суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України,
постановила:
Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 17.03.2025 відносно ОСОБА_11 залишити без змін, а його апеляційну скаргу на цей вирок - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4