31 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 454/4093/24
провадження № 61-6989св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -Львівська обласна прокуратура,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 лютого 2025 року, ухвалене в складі судді Струс Т. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2025 року, ухвалену в складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Львівської обласної прокуратури про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що27 травня 2021 року він звернувся до Генерального прокурора з заявою про кримінальне правопорушення, в якій просив зареєструвати його заяву у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, відкрити кримінальне провадження за статтею 382 КК України відносно судді Сокальського районного суду Львівської області ОСОБА_2 , який, зловживаючи посадовим становищем, всупереч інтересам служби, при розгляді його позовної заяви шляхом умисного невиконання рішень Конституційного суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002, ухвали колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року у справі № 6-29587св11, постановив незаконну ухвалу від 06 березня 2012 року у справі № 2-452/2011, чим позбавив його доступу до правосуддя та порушив права, гарантовані статтями 40, 55, 56 Конституції України.
15 червня 2021 року він отримав з Офісу Генерального прокурора лист від 08 червня 2021 року, яким його повідомлено, що його заяву направлено для розгляду у Львівську обласну прокуратуру.
22 червня 2021 року він отримав лист Львівської обласної прокуратури від 16 червня 2021 року, згідно з яким його заяву направлено за належністю для розгляду у Територіальне управління Державного бюро розслідувань, що знаходиться у м. Львові.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2022 року у справі № 461/5246/21 частково задоволено його скаргу, зобов'язано уповноважених на розгляд заяв про вчинення кримінального правопорушення (злочину) службових осіб Львівської обласної прокуратури розглянути заяву ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення від 27 травня 2021 року та повідомити заявника про результати її розгляду.
Зазначав, що невнесенням відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі його заяви від 27 травня 2021 року про вчинене кримінальне правопорушення Львівська обласна прокуратура порушила його права, гарантовані статтями 40, 55, 56 Конституції України, такими діями Львівської обласної прокуратури йому спричинено моральні страждання, які полягають у приниженні його честі, гідності та ділової репутації та підлягають відшкодуванню відповідачем.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 21,50 грн на відшкодування майнової шкоди.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 30 травня 2025 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували заподіяння йому бездіяльністю відповідача моральної шкоди, а оскарження позивачем невнесення службовими особами Львівської обласної прокуратури відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за поданою ним скаргою у визначеному Кримінально-процесуальним кодексом України порядку є належним захистом його прав, що свідчить про відсутність підстав для відшкодування шкоди. Сам факт постановлення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою за результатами розгляду скарги позивача відповідача зобов'язано внести відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, не тягне безумовний наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла позивачу моральну шкоду. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлено зазначену позивачем ухвалу слідчого судді, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача та притягнення його до цивільно-правової відповідальності.
Майнова шкода у розмірі 21,50 грн, яку позивач просив йому відшкодувати, належить до процесуальних витрат, понесених у кримінальному провадженні, а тому не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову, та такі витрати повинні бути розподілені судом у межах розгляду того кримінального провадження, у ході розгляду якого вони виникли.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У червні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідач не надав суду доказів відсутності вини у завданій шкоди.
Ухвалою слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2022 року у справі № 461/5246/21 встановлено вину та незаконність дій Львівської обласної прокуратури (прокуратури Львівської області) при розгляді його заяви про злочин судді, а тому суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про відмову у позові.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 761/12945/19 (провадження № 61-15575св20); відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а саме статей 10, 12, 78, 81, 263, 264, 265, 298 ЦПК України.
Доводи інших учасників справи
У червні 2025 року представник Львівської обласної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У липні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 травня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Генерального прокурора з заявою про кримінальне правопорушення, в якій просив зареєструвати таку у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, відкрити кримінальне провадження за статтею 382 КК України відносно судді Сокальського районного суду Львівської області ОСОБА_2 , який, зловживаючи посадовим становищем, всупереч інтересам служби при розгляді його позовної заяви, шляхом умисного невиконання рішень Конституційного суду України від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002, ухвали колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 листопада 2011 року у справі № 6-29587св11, постановив незаконну ухвалу від 06 березня 2012 року у справі № 2-452/2011, внаслідок чого незаконно позбавив його доступу до правосуддя та порушив права позивача, гарантовані статтями 40, 55, 56 Конституції України, просив визнати його потерпілим у кримінальному провадженні.
15 червня 2021 року ОСОБА_1 отримав лист з Офісу Генерального прокурора від 08 червня 2021 року, згідно з яким подану ним заяву від 27 травня 2021 року направлено для організації її розгляду до Львівської обласної прокуратури.
22 червня 2021 року ОСОБА_1 отримав лист Львівської обласної прокуратури від 16 червня 2021 року, згідно з яким заяву про кримінальне правопорушення від 27 травня 2021 року скеровано у Територіальне управління Державного бюро розслідувань, що знаходиться у м. Львові.
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до слідчого судді зі скаргою, в якій просив визнати протиправними бездіяльність прокуратури щодо невнесення відомостей до Єдиному реєстрі досудових розслідувань, зобов'язати Львівську обласну прокуратуру внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення кримінального правопорушення за його заявою від 27 травня 2021 року та визнати його ( ОСОБА_1 ) потерпілим у розпочатому кримінальному провадженні.
Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2022 року у справі № 461/5246/21 скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Львівської обласної прокуратури задоволено частково, зобов'язано уповноважених на розгляд заяв про вчинення кримінального правопорушення (злочину) службових осіб Львівської обласної прокуратури розглянути заяву ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення від 27 травня 2021 року та повідомити заявника про результати її розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
У статті 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те саме правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою.
У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Тобто саме у цих статтях ЦК України реалізовані конституційні гарантії права на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Отже, причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості під час покладення на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами.
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв'язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди).
Зазначений правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18), від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18).
Частинами першою та другою статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
У справі, яка переглядається, позивач пов'язував завдання йому моральних страждань із неналежним, на його думку, розглядом посадовими особами Львівської обласної прокуратури його заяви про вчинення кримінального правопорушення.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами факт завдання йому моральної шкоди, а також причинний зв'язок між діями посадових осіб Львівської обласної прокуратури, про які вказано у позові ОСОБА_1 , та настанням шкоди.
Сам факт постановлення слідчим суддею процесуальної ухвали, якою за результатами розгляду скарги позивача відповідача зобов'язано внести відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, не тягне безумовний наслідок цивільно-правового характеру й не може бути доказом того, що бездіяльність відповідача заподіяла позивачу моральну шкоду. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлено зазначену позивачем ухвалу слідчого судді, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідача та притягнення його до цивільно-правової відповідальності.
Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що сам факт задоволення слідчим суддею скарги позивача на бездіяльність службових осіб та зобов'язання службових осіб виконати вимоги частини першої статті 214 КПК України не свідчить про завдання йому моральної шкоди.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 24 липня 2024 року у справі № 454/2285/23 (провадження № 61-6816св24), від 23 вересня 2025 року у справі № 757/37266/24-ц (провадження № 61-8946св25) та інших.
Верховний Суд звертає увагу заявника, що правовою підставою для відмови у задоволенні його позову стало те, що під час розгляду справи він не довів наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов'язком.
Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статей 10, 12, 78, 81, 263, 264, 265, 298 ЦПК України, колегія суддів відхиляє, оскільки наведені норми є загально-процесуальними вимогами стосовно принципів цивільного процесу, дослідження доказів та обґрунтованості судового рішення, якими керуються судді усіх судів загальної юрисдикції в Україні.
Посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах про застосування статей 10, 12, 78, 81, 263, 264, 265, 298 ЦПК України, заявник не зазначив, який саме висновок має бути сформульовано Верховним Судом у спірних правовідносинах щодо застосування цих норм права, а Верховний Суд самостійно не встановив, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які вказували б на наявність проблеми, що може бути вирішена шляхом формулювання нової правової позиції.
З огляду на зміст касаційної скарги заявник не обґрунтував необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо норми права; не вказав про наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які суперечать один одному, що свідчило б про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями доповнювати замість заявника касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких сам заявник не виклав. В іншому разі вказане призвело б до порушення таких принципів цивільного процесу, як змагальність та диспозитивність.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведеній заявником постанові Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки у тій справі і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними - у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивача іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.
Щодо заявлених клопотань
У касаційній скарзі ОСОБА_1 міститься клопотання про внесення Верховним Судом до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та щодо конституційності постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року «Про судову практику в справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також діловоїрепутації фізичної та юридичної особи».
Вивчивши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку, що це клопотання слід залишити без розгляду з таких підстав.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Пленум Верховного Суду приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України.
Аналіз положень цього Закону свідчить про те, що окремі колегії суддів судових палат Верховного Суду не наділені повноваженнями щодо вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України з відповідним поданням.
Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
Оскільки окрема колегія суддів судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не має повноважень вирішувати питання про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів, зазначене клопотання ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_1 про звернення з поданням до Конституційного Суду України залишити без розгляду.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 лютого 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник