30 жовтня 2025 року
м. Рівне
Справа № 567/111/25
Провадження № 22-ц/4815/991/25
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Гордійчук С.О.,
суддів: Боймиструка С.В., Шимківа С.С.
секретар судового засідання: Ковальчук Л.В.
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: Острозький ліцей №1 Острозької міської ради Рівненської області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Управління освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження в м. Рівне апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 квітня 2025 року, ухвалене в складі судді Назарук В.А., дата виготовлення повного тексту рішення - 02.05.2025, у справі № 567/111/25
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Управління освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди.
Позов обрунтований тим, він з 01.09.2001 по 07.10.2021 працював вчителем англійської мови Острозької ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, а 17.05.2020 уклав строковий трудовий договір терміном на один рік з Острозьким ліцеєм №1 Острозької міської ради Рівненської області та працював вчителем зазначеного навчального закладу і був звільнений у зв'язку з закінченням строку дії договору.
15.12.2021 позивач звернувся до Служби освітнього омбудсмена зі скаргою щодо його переведення із безстрокового трудового договору на строковий і 08.02.2022 отримав від нього відповідь, яка містила копію відповіді директора Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області на запит Служби освітнього омбудсмена з інформацією про те, що підставою його звільнення було закінчення строкового трудового договору і про те, що строковий трудовий договір з ним не було продовжено у зв'язку з тим, що « ОСОБА_1 не міг на достатньому рівні організувати освітній процес та роботу з інформаційно-комунікаційними технологіями».
Вважає зазначену інформацію « ОСОБА_1 не міг на достатньому рівні організувати освітній процес та роботу з інформаційно-комунікаційними технологіями» такою, що не відповідає дійсності.
Просив суд визнати її такою, що не відповідає дійсності, порочить честь, гідність та ділову репутацію, яку було викладено у відповіді на скаргу директором Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області та зобов'язати директора Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області спростувати її шляхом направлення відповідного листа до Служби освітнього омбудсмена, а також стягнути з відповідача на свою користь 312000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 29 квітня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Управління освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Острозької міської ради Рівненської області, про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та стягнення моральної шкоди - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також вважаючи, що рішення прийнято без повного та всебічного з'ясування обставин справи, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, просить суд оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольними позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не надав оцінки про достовірність чи недостовірність оспорюваної недостовірної інформації. Вказує, що суд безпідставно дійшов висновку, що твердження з приводу яких ним заявлено позов, є оціночними судженнями, а не фактичним твердженням. Покликається на правові позиції Верховного Суду у аналогічних правовідносинах.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує, що рішення суду прийняте у відповідності до ст. 263 ЦПК України, є законним та обґрунтованим, а доводи викладені у апеляційній скарзі такими, що не заслуговують на увагу.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Статтею 352 ЦПК України передбачено, що підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду таким вимогам відповідає.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує, що відповідачем щодо нього була поширена недостовірна інформація, шляхом надання у листі-відповіді директором Острозького ліцею №1 на запит Служби освітнього омбудсмена від 20.01.2022 року, а саме, слова: « вчитель ( ОСОБА_1 ) не міг на достатньому рівні організувати освітній процес та роботу з інформаційно-комунікаційними технологіями».
Встановлено, що в листі директора Острозького ліцею №1 Острозької міської ради Рівненської області №01-28/15 від 20.01.2022, наданому як відповідь начальнику юридичного відділу Служби освітнього омбудсмена Ірині Войцеховській на запит №22/0085-01 від 11.01.2022, зокрема, було зазначено: «Звільнено ОСОБА_1 07.10.2021 року у зв'язку із закінченням строкового трудового договору. Наміру продовжувати договір з ОСОБА_1 не було, вчитель не міг на достатньому рівні організувати освітній процес, роботу з ІКТ».
Вказані вислови відповідача позивачем розцінено як поширення недостовірної інформації, що порушує його особисті немайнові права.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Частиною першою статті 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Разом з тим відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань кореспондує обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Згідно з частиною першою статті 28, частиною четвертою статті 32 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
У статті 201 ЦК України передбачено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.
Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.
Статтею 297 ЦК України передбачено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 523/9870/18-ц (провадження № 61-20095св19).
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи вона є фактичним твердженням чи оціночним судженням.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
В силу положень статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також, на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
Згідно з положеннями статті 277 ЦК України і статті 12 ЦПК України обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Наведене відповідає висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 346/5700/17 (провадження 61-38727св18).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна , Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована пункті 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Убачається, що зміст пояснення/відповіді не містить інформації, що принижує честь, гідність та ділову інформацію, яку у даному позові просить спростувати позивач, а саме про те, що «вчитель не міг на достатньому рівні організувати освітній процес, роботу з ІКТ».
Інформація, викладена в повідомлені директора Р.Лазарчук, в контексті відповіді на запит освітнього омбудсмена «вчитель не міг на достатньому рівні організувати освітній процес, роботу з ІКТ», мала інформативний характер для керівника Служби освітнього омбудсмена стосовно викладених у запиті обставин, а саме щодо підстав звільнення ОСОБА_1 - «Наміру продовжувати договір з ОСОБА_1 не було, вчитель не міг на достатньому рівні організувати освітній процес, роботу з ІКТ»
Така інформація за своїм змістом є оціночними судженнями, яка є вираженням суб'єктивної думки керівництва освітнього закладу щодо трудових навиків працівника та не містять образливих висловів щодо позивача. При цьому інформація не поширювалась та не розповсюджувалась в розумінні статті 277 ЦК України.
Таким чином, позивачем не надано належних та достатніх доказів факту поширення відповідачем інформації, яка, на думку позивача, є недостовірною та такою, що порушує його немайнові права.
Обставини, на які посилається позивач, не можуть вважатись поширенням інформації, як обов'язковий елемент юридичного складу правопорушення, для складу якого є необхідним наявність сукупності обставин, що може бути підставою для задоволення позову про захист особистих немайнових прав.
Посилання у апеляційній скарзі на неврахування судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17.04.2024 по справі №761/8049/21, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаній постанові, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги про наявність підстав для визнання інформації недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права, та її спростування, є необґрунтованими.
Інші доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки не знайшли свого підтвердження і зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та до тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Вимоги про відшкодування моральної шкоди є похідними від вимог про спростування неправдивої інформації, а тому не підлягають до задоволення, про що правильно зазначив суд першої інстанції в оскарженому рішенні.
Відповідно до приписів статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Острозького районного суду Рівненської області від 29 квітня 2025 року
залишити без зміни.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 30 жовтня 2025 року.
Головуючий : Гордійчук С.О.
Судді : Боймиструк С.В.
Шимків С.С.