30 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 420/2649/24
адміністративне провадження № К/990/27589/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Білак М.В., Смоковича М.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2025 року (колегія у складі суддів Джабурії О.В., Вербицької Н.В., Кравченка К.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року у сумі 420 944 гривні 46 копійок включно відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконав належним чином свій обов'язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку під час звільнення позивача, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 17 березня 2025 року позов задовольнив частково:
- визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року включно;
- зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року у сумі 368 601,06 грн включно відповідно до вимог Порядку №100, з відрахуванням установлених законом податків, зборів та обов'язкових платежів.
У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач не провів з позивачем своєчасного і повного розрахунку під час звільнення, що відповідно до статті 117 КЗпП України є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки такого розрахунку.
Обраховуючи суму відшкодування, суд керувався тим, що середньоденне грошове утримання позивача, визначене відповідно до Порядку №100, складає 347,36 грн, кількість днів затримки за період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року - 1655 календарних днів, а з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року (з урахуванням обмеження шістьма місяцями) - 184 календарні дні, таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за першим періодом становить 574 880,80 грн (347,36 грн. х 1655 дні), а за другим - 63 914,24 грн (347,36 грн. х 184 дні). Суд вважав, що сума відшкодування за період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року має бути зменшена з урахуванням принципу співмірності. Із цією метою суд розрахував, що загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат складає 138 209,74 грн, а частка несвоєчасно виплачених коштів від цієї суми становить 53% (73 256,04 грн / 138 209,74 грн х 100%). Отже, за вказаний період належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, за висновком суду, є стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 304 686,82 грн (574 880,80 грн х 53%). За другий період (з 19 липня 2022 року до 23 грудня 2023 року) суд першої інстанції розмір відшкодування пропорційно вказаній частці не зменшував, залишивши його у межах суми стягнення за шість місяців (63914,24 грн). Як підсумок, обчислена судом першої інстанції загальна сума середнього заробітку за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року, склала 368 601,06 грн (304 686,82 грн + 63 914,24 грн).
П'ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 24 червня 2025 року змінив рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року, виклавши третій абзац його резолютивної частини в такій редакції: «Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (код за ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.01.2018 по 23.12.2023 у сумі 102 367 (сто дві тисячі триста шістдесят сім) грн 98 коп., відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, з відрахуванням установлених законом податків, зборів та обов'язкових платежів».
В іншій частині апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Суд апеляційної інстанції загалом погодився з висновками місцевого адміністративного суду про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, однак інакше визначив належну до стягнення суму. Апеляційний суд вважав, що враховуючи принципи співмірності, розумності, справедливості та пропорційності, сума виплати середнього заробітку за період з 06 січня 2018 року до 18 липня 2022 року за несвоєчасну виплату позивачу індексації грошового забезпечення в сумі 76907,47 грн має становити 38453,74 грн, тобто половину суми від несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення. Водночас за період після 19 липня 2022 року суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого адміністративного суду, що оскільки законодавець обмежив відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні шістьма місяцями, то сума стягнення в цій частині не може бути зменшена судом і становить 63914,24 грн. Отже, за розрахунком апеляційного суду, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 січня 2018 року до 23 грудня 2023 року, яку відповідач має сплатити позивачеві, становить 102 367,98 грн (38453,74 грн + 63914,24 грн).
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2025 року та залишити в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року.
Підставою касаційного оскарження заявник указав пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Свої доводи у межах цієї підстави обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції застосував положення статті 117 КЗпП України без урахування висновку з питання її застосування, викладеного в постановах Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 26 січня 2024 року у справі №160/14384/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 13 лютого 2024 року у справі №380/10080/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 14 березня 2024 року у справі №560/6960/23, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 18 квітня 2024 року у справі №380/4205/23, від 25 квітня 2024 року у справі №440/8467/23, від 25 квітня 2024 року у справі №460/49364/22, від 30 квітня 2024 року у справі №560/6962/23, від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23, від 15 травня 2024 року у справі №340/3077/21, від 23 травня 2024 року у справі №560/11616/23, від 23 травня 2024 року у справі №260/1754/23, від 23 травня 2024 року у справі №580/9003/23, від 30 травня 2024 року у справі №520/18807/23, від 29 серпня 2024 року у справі №200/3662/23, від 19 вересня 2024 року у справі №560/687/24, від 12 грудня 2024 року у справі №160/20805/22, від 17 грудня 2024 року у справі №560/10227/23, від 19 грудня 2024 року у справі №200/3560/23, від 26 грудня 2024 року у справі №380/19103/22, від 26 грудня 2024 року у справі №560/9343/23, від 24 січня 2025 року у справі №360/801/22, від 31 січня 2025 року у справі №380/15041/22, від 06 лютого 2025 року у справі №620/5758/22, від 06 березня 2025 року у справі №160/14479/24, від 07 березня 2025 року у справі №480/1321/23, від 20 березня 2025 року у справі №560/1015/24, від 27 березня 2025 року у справі №560/5923/24, від 24 квітня 2025 року у справі №620/7207/24, від 24 квітня 2025 року у справі №400/14213/23, від 25 квітня 2025 року у справі №480/7715/22, від 30 квітня 2025 року у справі №520/22859/23.
Мотиви скаржника загалом зводяться до того, що з урахуванням наведеної у цих справах сталої позиції Верховного Суду, при визначенні розміру суми середнього заробітку, належного до стягнення, спірний період потрібно умовно поділити на дві частини: до 19 липня 2022 року (дати набрання чинності Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»; далі - Закон №2352-IX), у межах якого строк виплати не обмежується, проте, за необхідності, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити її розмір, а також після 19 липня 2022 року, у межах якого заробіток стягується не більш як за шість місяців, проте без застосування принципу співмірності. Механізм розрахунку істотності частики середнього заробітку наведено у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19. Скаржник доводить, що послуговуючись цими підходами, загальна сума, яку належить стягнути на користь ОСОБА_1 становить 376879,35 грн, однак суд апеляційної інстанції проігнорував зазначені висновки Верховного Суду, не дослідив розміру грошового забезпечення позивача, натомість визначив належну до стягнення суму довільно, поділивши розмір виплаченої на виконання судового рішення індексації навпіл. Водночас, попри те, що наведений у касаційній скарзі розрахунок відрізняється від суми, яку стягнув суд першої інстанції, скаржник просить залишити його рішення в силі.
Позиція інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Відповідно до частини четвертої статті 338 КАС України відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено скаржникові десятиденний строк для усунення її недоліків шляхом надання документа про сплату судового збору.
21 липня 2025 року на виконання цієї ухвали до Верховного Суду надійшов документ про сплату судового збору від 21 липня 2025 року в розмірі 1937, 92 грн.
Ухвалою Верховного Суду від 21 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2025 року у цій справі.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2025 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 у період з 27 липня 2004 року проходив військову службу у військовій частина НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 05 січня 2018 року №4 позивача з 05 січня 2018 року виключено з із списків особового складу та усіх видів забезпечення.
Після звільнення зі служби ОСОБА_1 звернувся до суду з позовами щодо отримання індексації грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року до 05 січня 2018 року, а також щодо застосування місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року.
17 травня 2021 року рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/3776/21, зокрема, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року до 05 січня 2018 року з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44.
Крім цього, 30 червня 2023 року рішенням Одеського окружного адміністративного суду в адміністративній справі №420/19953/21, зокрема, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року до 05 січня 2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року в сумі 74 371,61 грн.
На виконання названих судових рішень 25 червня 2021 року та 24 грудня 2023 року відповідач перерахував позивачеві індексацію грошового забезпечення у розмірі 3651,43 грн та 73256,04 грн.
Вважаючи, що стаття 117 КЗпП України покладає на відповідача обов'язок виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду про стягнення суми затримки.
Вважаючи, що відповідач порушив строки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Джерела права й акти їх застосування
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно із частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII (у цій же редакції) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України (у цій же редакції) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.».
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, з метою перевірки аргументів скаржника щодо застосування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні норми статті 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї правової норми у подібних правовідносинах.
Зважаючи на висновки судів попередніх інстанцій та наведені у касаційній скарзі доводи й вимоги, ключове питання, яке має вирішити суд касаційної інстанції в цьому спорі, стосується перевірки правильності застосування статті 117 КЗпП України в аспекті визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Після подання касаційної скарги в цій справі, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата, містився зокрема й у постановах касаційного суду, наведених скаржником на обґрунтування наявності передбаченої пунктом 1 частини четвертої КАС України підстави касаційного оскарження.
За правилами частини третьої статті 341 КАС України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:
«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано апеляційним судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Вирішуючи спір, суди обох попередніх інстанцій загалом слушно вказали на наявність підстав для зменшення середнього заробітку позивача пропорційно до розміру невиплачених сум, при цьому, як убачається зі змісту касаційної скарги, її заявник в цілому не заперечує проти такого підходу, послуговуючись у власних розрахунках визначеною у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 формулою.
Водночас здійснені судами обчислення не відповідають згаданим висновкам Верховного Суду.
Зокрема, стосовно розміру середнього заробітку за період до 19 липня 2022 року, суд першої інстанції, визначаючи загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат, розмір заборгованості та її частку від загального розміру належних позивачеві виплат при звільненні, одночасно керувався інформацією про нараховані суми коштів (тобто, до оподаткування) та суми, які позивач отримав на виконання судових рішень, тобто після сплати з них податків та обов'язкових платежів, що спотворює розрахунок та має наслідком хибність визначених судом складових.
Зі свого боку, суд апеляційної інстанції в цій частині визначив розмір середнього заробітку удвічі зменшивши суму виплаченої відповідачем на виконання судових рішень у справах №420/3776/21 та №420/19953/21 індексації грошового забезпечення позивача.
Обчислення таким чином середнього заробітку не відповідає висновкам, викладеним у вже згаданій постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, яка є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов'язаних з проходженням публічної служби.
Крім цього, за період після 19 липня 2022 року, суди обох попередніх інстанцій, спираючись на висновки суду касаційної інстанції, від яких на цей час відступила Велика Палата в постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23, вважали, що оскільки з прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні шістьма місяцями, то сума стягнення в цій частині не може бути зменшена судом відповідно до позиції, викладеної в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц.
Отже, як підсумок, висновки судів обох попередніх інстанцій щодо застосування статті 117 КЗпП України в аспекті визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні не відповідає висновкам Верховного Суду з питання застосування цієї норми права у подібних правовідносинах.
Разом із цим, матеріали справи не містять доказів, які б дозволили судам з'ясувати (перевірити наведений у позовній заяві) розмір добровільно (своєчасно) нарахованих та / або виплачених при звільненні сум, а відтак, установити загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат, відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала їй при звільненні. Відповідно, суди попередніх інстанцій таких доказів не досліджували та обставин у справі на їх підставі не встановлювали, попри те, що вони мають вирішальне значення для правильного вирішення цього спору.
За правилами частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У зв'язку із цим обсяг встановлених у цій справі обставин не дає можливості колегії суддів самостійно здійснити обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в контексті доводів касаційної скарги позивача.
У постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/747/22-а Верховний Суд наголошував, що обов'язок суду встановити дійсні обставини справи під час розгляду адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого статтею 2 та частиною четвертою статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд уживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов'язок визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Оскільки суди попередніх інстанцій не вжили усіх визначених законом заходів та не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд уважає їх висновки передчасними.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
Таким чином, з огляду на положення частини другої статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду першої інстанції необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, надати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 березня 2025 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2025 року скасувати.
Направити справу №420/2649/24 на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
М.В. Білак
М.І. Смокович
Судді Верховного Суду