Справа № 560/3069/25
30 жовтня 2025 рокум. Хмельницький
Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Печеного Є.В.,
розглянувши у письмовому провадженні клопотання відповідача про залишення без розгляду позовної заяви в адміністративної справи за позовом заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури в інтересах держави , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Басейнове управління водних ресурсів річок Прут та Сірет до Староушицької селищної ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Староушицької селищної ради, у якому просить суд: "Визнати протиправним та нечинним рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця".
Ухвалою від 03.03.2025 відкрито провадження в цій справі; залучено Басейнове управління водних ресурсів річок Прут та Сірет (вул.Героїв Майдану, 194-Б, м. Чернівці, Чернівецька область, 58013; код ЄДРПОУ 34519322) до участі в справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; ухвалено розглянути справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Староушицькою селищною радою подано до суду клопотання про залишення позову без розгляду.
Відповідач посилається на те, що позовну заяву подано прокурором з порушенням визначеного законом строку та суб'єктом за відсутності в нього процесуальної дієздатності.
Прокурор проти задоволення клопотання заперечує, вважаючи його безпідставним.
Розглянувши клопотання, дослідивши матеріали справи, суд зазначає про таке.
Строки звернення до суду визначені статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно із абз. 2 ч. 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень.
Так, відповідно до прохальної частини позовної заяви, заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури просить суд визнати протиправним та нечинним рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця".
При цьому, суд вказує на таке.
Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення нормам статті 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якою визначено загальну компетенцію сільських, селищних, міських рад, у абзацах третьому, четвертому пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 також навів такі правові позиції:
«Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України. З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
В Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини).»
Отже, суд виходить з того, що, розробляючи, приймаючи та затверджуючи Генеральний план смт. Стара Ушиця, Староушицька селищна рада діяла як представницький орган місцевого самоврядування (такий статус визначено частиною першою статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») та представляла територіальну громаду, здійснювала закріплені за нею повноваження щодо планування території селища міського типу від імені громади та в її інтересах.
Також суд виходить із таких міркувань.
Частиною 1 статті 16 Закону №3038-VI передбачено, що планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.
Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Закону № 3038-VI, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації населеного пункту на місцевому рівні. На його основі розробляються інші види містобудівної документації на місцевому рівні.
Частиною 6 статті 17 Закону №3038-VI визначено, що рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада.
Затверджуючи своїм рішенням генеральний план населеного пункту, відповідна рада здійснює нормативне регулювання містобудівних відносин.
Визначальною умовою, що може слугувати критерієм загальності чи персоніфікованості суб'єктів впливу - є їх коло. Адже кількість як величина має відносний характер, може змінюватись і не є сталим показником регулятивного впливу юридичних актів. Під час визначення кола суб'єктів, правовий статус яких регламентує правовий акт, необхідно зважати лише на ті із них (фізична чи юридична особа, орган, організація, спільність людей тощо), для яких правовим актом установляюются права та обов'язки безпосередньо, щодо яких праворегуляторний вплив є прямим (а не усіх суб'єктів, для яких він може мати якесь юридичне значення).
Затверджуючи своїм рішенням генеральний план населеного пункту, орган місцевого самоврядування визначає стратегію планування та забудови території населеного пункту, тобто здійснює нормативне регулювання відповідних відносин.
Аналогічний правовий висновок сформований Верховним Судом, зокрема, у постанові від 27.03.2024 у справі № 128/2833/17.
У зв'язку із наведеним вище, суд зазначає, що рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця" є нормативно-правовим актом.
Відповідно до ч. 3 ст. 264 КАС України, нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.
Згідно із ч. 9 ст. 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 року № 3038-VI, строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується.
З огляду на викладене вище, суд вказує на те, що для оскарження рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця" мають бути застосовані положення ч. 3 ст. 264 КАС України, а не абз. 2 ч. 2 ст. 122 КАС України.
Отже, суд виходить з того, що заступником керівника Хмельницької обласної прокуратури не пропущений встановлений законом строк звернення до адміністративного суду щодо оскарження рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця".
Із приводу аргументів відповідача про відсутність у заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури процесуальної дієздатності для оскарження в суді рішення сорок шостої сесії Староушицької селищної ради шостого скликання від 11.03.2015 №1 "Про затвердження Генерального плану населеного пункту смт. Стара Ушиця", то суд вважає їх безпідставними з огляду на таке.
Згідно з приписами пункту 3 частини першої, частини другої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, у тому числі, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Частиною першою, абзацами першим, другим частини третьої, частиною четвертою, пунктами 1, 3, 4 частини шостої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено таке.
Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина або представництва інтересів держави у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право:
1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом;
2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження: звертатися до суду з позовом (заявою, поданням); ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи; брати участь у розгляді справи.
За правилами частин третьої, четвертої статті 53 Кодексу адміністративного судочинства України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Пунктом 7 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що позовна заява повертається позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави або для звернення до суду особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
Відповідно ж до пункту 1 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позов подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності.
Так, як судом вже зазначено вище, оспорюване рішення селищної ради належать до актів органів місцевого самоврядування нормативного - правового характеру.
Відповідачем у цій справі визначено представницький орган місцевого самоврядування - відповідну селищну раду, яка у спірних відносинах й прийняла оскаржуване рішення і яке, на переконання прокурора, є незаконним та порушує інтереси держави.
При цьому. суд звертає увагу на те, що Верховний Суд неодноразово, зокрема, у постановах від 01.09.2022 у справі № 440/7210/21 та від 12.10.2023 у справі № 440/7208/21, прийнятих колегією суддів Касаційного адміністративного суду, викладав висновки щодо застосування норм статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у справах, предметом спору в яких як і у справі, яка розглядається, охоплювалось оскарження рішень органів місцевого самоврядування.
Так, Верховний Суд у постановах від 01.09.2022 у справі № 440/7210/21 та від 12.10.2023 у справі № 440/7208/21, досліджуючи питання щодо права на звернення прокурора до суду з позовом до органу місцевого самоврядування, підкреслював, що особливістю органів місцевого самоврядування як суб'єктів владних повноважень є те, що кожен із таких суб'єктів, з урахуванням положень Конституції України, є самостійним, автономним і не перебуває у підпорядкуванні жодного органу.
Отже позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб'єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 №3-рп/99).
Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
За наведеного можна зробити висновок, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналогічна правова позиція викладена, серед іншого, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 19.09.2019 у справі №815/724/15, від 28.01.2021 у справі №380/3398/20, від 05.10.2021 у справі №380/2266/21, від 02.12.2021 у справі №320/10736/20, від 23.12.2021 у справі №0440/6596/18 та від 01.06.2022 у справі №260/1815/21.
Суспільний (публічний) інтерес є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних та таких, що ґрунтуються на моральних засадах, інтересів, які складають певну сукупність приватних інтересів або важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби та відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб'єктами владних повноважень (суб'єктами публічної адміністрації); це поняття не піддається однозначній кваліфікації (визначенню), а тому наявність суспільних (публічних) інтересів повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку.
Інтереси держави, за загальним правилом, охоплюють собою і суспільні (публічні) інтереси, оскільки основне покликання держави (стаття 3 Конституції України гарантує те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави) - це максимально забезпечувати інтереси всіх соціальних груп для досягнення в суспільстві справедливості як найвищого блага.
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже неможливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Участь прокурора у судовому провадженні поза межами кримінального процесу є винятком; така участь можлива лише за умови спрямованості на захист суспільних або важливих державних потреб, відсутності конфлікту інтересів, гарантованої незалежності органів прокуратури, а також дотриманні права усіх сторін процесу на справедливий суд як елементу принципу верховенства права.
Тому прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не повною мірою відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України).
Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03.12.2019 у справі №810/3164/18, від 05.03.2019 у справі №806/602/18, від 13.03.2019 у справі №815/1139/18, від 17.10.2019 у справі №569/4123/16-а та від 05.11.2019 у справі №804/4585/18.
Так, частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наділяє прокурора можливістю представляти інтереси держави в суді лише у двох виключних випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.
Тому, подаючи позов до адміністративного суду в порядку, передбаченому частиною третьою статті 23 Закону України "Про прокуратуру", відповідний прокурор повинен мотивувати та довести допустимими та достатніми доказами наявність:
- суб'єктної складової: відсутність жодного суб'єкта владних повноважень, який має законодавчо визначену компетенцію подати відповідний позов, або відмову чи бездіяльність цього суб'єкта щодо звернення з таким позовом (цьому повинно передувати офіційне звернення прокурора до такого суб'єкта з проханням подати позов); суд вирішує питання щодо доцільності залучення такого суб'єкта, зокрема, як третьої особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору);
- об'єктивної складової: наявність порушення законних інтересів держави або загрози порушення інтересів держави; загроза порушення інтересів держави (часткова відсутність предмету позову на момент звернення до суду при встановленні судом факту того, що дії або бездіяльність відповідача у справі дають підстави стверджувати про реальну загрозу вчинення порушення у майбутньому) та дозволяє прокурору звертатися з таким превентивним позовом, зокрема, для запобігання у майбутньому вчинення відповідними суб'єктами порушень вимог законодавства.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема у постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі №260/1815/21.
З урахуванням викладеного вище, суд переконий, що інтереси держави, зважаючи на визначені у Конституції України основні завдання та головні напрямки її діяльності, охоплюють у тому числі й інтереси мешканців відповідної територіальної громади, зокрема у такій важливій сфері суспільних відносин як містобудування, серед іншого, під час затвердження генеральних планів території населених пунктів, якими визначається планувальна організація та розвиток території.
У постанові Верховного Суду від 01.09.2022 у справі №440/7210/21 зверталась увага на правові позиції, викладені у постанові цього ж суду від 31.03.2021 у справі №922/3272/18, згідно з якими захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна місцева рада, проте у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування прийняв рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем; іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
Висновок про відсутність органу, уповноваженого здійснювати контроль за діяльністю органу місцевого самоврядування, зокрема шляхом звернення до суду з позовом до такого органу про оскарження його рішень, дій або бездіяльності у разі порушення останнім інтересів територіальної громади, міститься й у постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі №260/1815/21.
ДІАМ України є органом, який відповідно до статей 41, 41-1 Закону України від 17.02.2011 №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" та статті 10 Закону України від 20.05.1999 №687-XIV "Про архітектурну діяльність" уповноважений у порядку, визначеному законодавством, здійснювати державний архітектурно - будівельний нагляд.
За нормами частин першої, другої статті 41-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" державний архітектурно-будівельний нагляд - це сукупність заходів, спрямованих на дотримання уповноваженими органами містобудування та архітектури, структурними підрозділами Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності (далі - об'єкти нагляду), вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил під час провадження ними містобудівної діяльності.
Державний архітектурно-будівельний нагляд здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, через головних інспекторів будівельного нагляду у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до вищевказаної статті Кабінет Міністрів України постановою від 19.08.2015 №698 затвердив Порядок здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду, у пункті 2 якого вказано, що нагляд здійснюється головними інспекторами будівельного нагляду ДІАМ шляхом проведення планових, позапланових, документальних і камеральних перевірок.
Підпункт 1 пункту 3 вищезгаданого Порядку в редакції, чинній станом на момент звернення прокурора до суду з цим позовом, встановлював, що основними завданнями нагляду є, зокрема, виявлення, припинення та запобігання порушенню уповноваженими органами містобудування та архітектури, визначеними відповідно до статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність", органами державного архітектурно-будівельного контролю, визначеними відповідно до статті 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності (далі - об'єкти нагляду), вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час провадження ними містобудівної діяльності.
Серед основних завдань ДІАМ, визначених у пункті 3 Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.12.2020 №1340, є здійснення державного архітектурно-будівельного нагляду за дотриманням вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил територіальними органами ДІАМ, уповноваженими органами містобудування та архітектури, структурними підрозділами Київської та Севастопольської міських держадміністрацій та виконавчими органами сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності (далі - об'єкти нагляду), під час провадження ними містобудівної діяльності (абзац четвертий вказаного пункту Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України).
Отже законодавець чітко визначив порядок і способи здійснення державного архітектурно - будівельного нагляду, його суб'єктів, об'єкти та предмет, шляхи реагування на виявлені під час такого нагляду порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил.
Зокрема, як можна стверджувати з аналізу вищевикладених норм законодавства, об'єктами нагляду визначені:
уповноважені органи містобудування та архітектури, якими згідно з частиною першою статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність", до якої відсилає й частина друга статті 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", є:
- центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері архітектури;
- центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архітектури;
- орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань архітектури;
- структурні підрозділи обласних, районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій з питань архітектури;
- виконавчі органи сільських, селищних, міських рад з питань архітектури;
- структурний підрозділ районної державної адміністрації з питань архітектури, а за його відсутності - структурний підрозділ обласної державної адміністрації з питань архітектури (до утворення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради з питань архітектури);
- структурні підрозділи Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та виконавчі органи сільських, селищних, міських рад з питань державного архітектурно-будівельного контролю;
- територіальні органи ДІАМ;
- інші органи, що здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил під час провадження ними містобудівної діяльності.
Розглядаючи питання, що місцеві ради, під час, зокрема, затвердження ними генеральних планів населених пунктів на місцевому рівні, належать до об'єктів державного архітектурно - будівельного нагляду, суд виходить з такого.
За своїм правовим статусом сільські, селищні, міські ради є представницькими органами місцевого самоврядування, представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Такі приписи закріплені у нормах частин першої статті 10 Закону України від 21.05.1997 №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", у назві вказаної статті.
У частині четвертій цієї ж статті визначено, що порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад.
У свою чергу, порядок формування рад встановлено у статті 45 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", частиною першою якої передбачено, що сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення), районна, обласна рада складається з депутатів, які обираються жителями відповідного села, селища, міста, району в місті, району, області на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Це дає підстави констатувати, що місцеві ради є колегіальними представницькими органами місцевого самоврядування, при цьому колегіальність, відповідно до положень частини першої статті 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", віднесено до основних принципів місцевого самоврядування в Україні.
Суд підкреслює і те, що за змістом частини першої статті 71 вищеназваного Закону органи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження, що є однією з визначених законом гарантій місцевого самоврядування, його органів.
Повноваження сільських, селищних, міських рад визначені у главі 1 розділу ІІ вищезгаданого Закону, а у його статтях 25 та 26 розкриваються питання загальної та виключної компетенції цих органів місцевого самоврядування.
Аналіз викладених вище норм засвідчує, що сільські, селищні, міські ради як представницькі колегіальні органи місцевого самоврядування наділені власною компетенцією, правомочні самостійно розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України та законами до їх відання, й не є органами, які безпосередньо здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил.
Звідси констатується, що сільські, селищні, міські ради під час затвердження містобудівної документації на місцевому рівні, у тому числі й генеральних планів населених пунктів, які є нормативно - правовими актами у сфері містобудування, не здійснюють контроль у сфері містобудівної діяльності, вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил, а отже, не виступають об'єктами нагляду в розумінні приписів частини першої статті 41-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 3 Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного нагляд та пункту 3 Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України.
З огляду на викладене вище, Проаналізувавши вищевикладені у цій постанові норми права, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах і їх урегульовують, а також враховуючи висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо їх застосування, суд дійшов висновку про те, що ДІАМ України не наділена правом на звернення до суду з позовом про визнання протиправним та нечинним рішення відповідної місцевої ради нормативно - правового характеру у сфері містобудування. Прямої вказівки на це в законі не існує.
Тому суд вважає, що у спірних правовідносинах відсутній суб'єкт владних повноважень, який уповноважений здійснювати захист інтересів держави у обраний прокурором спосіб - шляхом звернення до суду з позовом про визнання протиправним та нечинним оспорюваного у цій справі рішення селищної ради.
За наведеного, суд констатує, що захист інтересів держави в суді у справі, що розглядається, належить здійснювати прокурору самостійно, а не в особі ДІАМ України, яка не наділена повноваженнями (не має права) на звернення до суду з таким позовом, тобто не уповноважена здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.
Аналогічні підстави для звернення до суду із цим позовом прокурор наводив у самій позовній заяві.
Отже, посилання відповідача на відсутність у прокурора процесуальної дієздатності у цій справі є безпідставними.
За таких обставин і правових підстав, у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду слід відмовити.
Керуючись статтями 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у задоволенні клопотання Староушицької селищної ради про залишення позову заступника керівника Хмельницької обласної прокуратури в інтересах держави без розгляду - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
Ухвала оскарженню не підлягає. Заперечення на ухвалу можуть бути включені до апеляційної скарги на рішення суду.
Головуючий суддя Є.В. Печений