Справа № 513/420/25
Провадження № 2/513/585/25
Саратський районний суд Одеської області
21 жовтня 2025 року Саратський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді Миргород В.С.,
при секретарі судового засідання Аркуші І.О.,
за участі позивачки ОСОБА_1
в режимі відеоконференції представника позивача адвоката Реу Р.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт Сарата Білгород-Дністровського району Одеської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу № 513/420/25, за позовом ОСОБА_1 інтереси, якої представляє адвокат Реу Руслан Васильович до Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про тлумачення заповіту та визнання права власності на будинок в порядку спадкування, -
25 березня 2025 року позивач ОСОБА_1 , через свого представника адвоката Реу Р.В. звернулась до суду із позовною заявою до Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про тлумачення заповіту та визнання права власності на будинок в порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_2 . За життя померла ОСОБА_2 у 1956 році збудувала будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , але в установленому законом порядку право власності на вказаний будинок - не оформила, проте володіла та користувалась ним до самої смерті.
За життя померла ОСОБА_2 16 березня 2016 року склала заповіт, посвідчений секретарем Успенівської сільської ради Саратського району, відповідно до якого заповіла житловий будинок, який належав їй за життя, розташований по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 .
Таким чином після смерті ОСОБА_2 , відкрилась спадщина на належний їй будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач, будучи спадкоємицею за заповітом звернулась до державного нотаріуса Саратської нотаріальної контори Одеської області Колісника Д.Ю. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, але їй було відмовлено з причин відсутності правовстановлюючих документів, які б підтверджували б право власності померлої ОСОБА_2 на будинок.
Окрім того, після отримання відмови нотаріуса, позивач звернула увагу на те, що у складеному ОСОБА_2 заповіті від 16 березня 2016 року, зареєстрованому в реєстрі № 3 секретарем Успенівської сільської ради Саратського району Одеської області Клімановою Н.І. помилково, у відповідності до помилки заповідачка заповіла будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, у заповіті допущено помилку у номері будинку, оскільки вказано будинок АДРЕСА_2 .
З огляду на вищевказане, позивач просить здійснити тлумачення заповіту, складеного 16 березня 2016 року у селі Успенівка Саратського району Одеської області померлою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Успенівської сільської ради Клімановою Н.І. за реєстровим номером 3, відповідно до якого, житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який складається: з житлового будинку - А, господарської будівлі - Б, літньої кухні - В, дворових споруд №1,2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 березня 2025 року справу передано у провадження судді Миргород В.С.
Ухвалою суду від 26 березня 2025 року відкрито провадження у справі та розпочато підготовче провадження у справі; відповідачу роз'яснено право на подання відзиву на позовну заяву.
Ухвалою суду від 16 липня 2025 року підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про тлумачення заповіту та визнання права власності на будинок в порядку спадкування закрито, праву призначено до розгляду по суті.
Відповідач судове засідання не з'явився, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце судового засідання, шляхом отримання судової повістки в особистий кабінет в підсистему «Електронного суду». Виконуючою обов'язки голови Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, подано заяву, в якій просить справу № 513/420/25, розглядати у відсутність їх представника та проти задоволення позову не заперечує (№ ЕП-1381/25-Вх від 15.07.2025 р.).
Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.
В судовому засіданні позивач та її представник адвокат Реу Р.В. просили ухвалити рішення по справі № 513/420/25, позовні вимоги задовільнити в повному обсязі.
Заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши наявні у матеріалах справи документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до ч. ч. 1-4 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Порушені право чи інтерес підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом встановлено, що ОСОБА_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, серії НОМЕР_1 , виданим на підставі актового запису № 157 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Саратського районного управління юстиції в Одеській області 29 березня 2016 року (а.с. 10). За життя ОСОБА_2 залишила заповіт, посвідчений секретарем виконкому Успенівської сільської ради Саратського району Одеської області Клімановою Н.І. 16 березня 2016 року, відповідно до якого зробила розпорядження: «житловий будинок, розташований на території Успенівської сільської ради, за адресою АДРЕСА_1 я заповідаю ОСОБА_1 , 1987 року народження» (а.с. 11).
Після її смерті відкрилася спадщина за заповітом, а саме на будинок, яким володіла та користувалася ОСОБА_2 за життя, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно постанови державного нотаріуса Саратської державної нотаріальної контори Одеської області від 20 серпня 2024 року № 634/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної дії постановлено, що 23 вересня 2016 року Саратською державною нотаріальною конторою Одеської області було заведено спадкову справу № 259/2016 до майна ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , що проживала за адресою: АДРЕСА_1 , проте згідно матеріалів спадкової справи, ОСОБА_2 залишила заповіт, посвідчений секретарем виконкому Успенівської сільської ради Саратського району Одеської області Клімановою Н.І. 16 березня 2016 року, відповідно заповіла ОСОБА_1 , 1987 року народження, житловий будинок, розташований на території Успенівської сільської ради, за адресою АДРЕСА_1 . Таким чином, державним нотаріусом Колісником Д.Ю. встановлено розбіжності у номері будинку, який заповідала ОСОБА_2 (а.с. 16).
Позивачка та її представник адвокат - Реу Р.В. в судовому засіданні висловили свою думку, що вважають, що заповіт повинно тлумачити наступним чином: «…житловий будинок, розташований на території Успенівської сільської ради, за адресою АДРЕСА_1 я заповідаю ОСОБА_1 , 1987 року народження», замість вказаного у заповіті: «житловий будинок , розташований на території Успенівської сільської ради, за адресою АДРЕСА_1 я заповідаю ОСОБА_1 , 1987 року народження».
Згідно з ч. 1, ч. 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 1216 та ст. 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла, до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Відповідно до ч. 5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Згідно зі ст.1223ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до ст.1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.
Згідно зі ст.1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до ст. 213 цього Кодексу.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суд може ухвалити рішення про тлумачення заповіту лише при розгляді юридичного спору між сторонами (пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9).
Відповідно до положень статті 213 ЦК України зміст правочину може бути юридично розтлумачений.
Оскільки правочином відповідно до українського законодавства є дія особи, що спрямовується на придбання, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, необхідність тлумачення змісту правочинів виникає у випадках нечіткого виявлення волі сторонами. У таких випадках необхідно встановити дійсні наміри сторін. Це означає, що суб'єкт тлумачення повинен встановити загальне для усіх сторін значення слів і понять.
Проте тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з'ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.
Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять та термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов'язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача щодо долі спадщини.
При цьому, ч. 2 ст.213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту, ураховуючи також, що заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи щодо належного їй майна, яким вона відповідно до законодавства має право розпоряджатися на момент укладення заповіту.
Згідно зі ст.213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суд може ухвалити рішення про тлумачення заповіту лише при розгляді юридичного спору між сторонами (пункт 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9).
Верховний Суд у складі об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що в частинах третій та четвертій статті 213ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину та з чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.
З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.
Якщо в тексті заповіту була допущена помилка, то заповідач ОСОБА_2 , за життя мала можливість усунути зазначену помилку шляхом звернення до нотаріальної контори для внесення змін до заповіту, складеного 16 березня 2016 року, або складення нового заповіту. Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 суду показала, що займала посаду секретаря у 2016 році, тим часом до неї, як до посадової особи звернулась ОСОБА_2 і нею було складено заповіт зі слів заповідача, оскільки правовстановлюючих документів у неї на той час не було, то була допущена помилка у нумерації будинку при складанні заповіту. Отож, свідок підтвердила, що будинок АДРЕСА_1 є будинком що належить на праві власності ОСОБА_2 .
Враховуючи, що текст заповіту складений зі слів заповідача, а також з урахуванням того, що при тлумаченні заповіту не допускається внесення змін у зміст заповіту, неточності та помилки у тексті заповіту щодо адреси нерухомого майна, яке передається у спадщину, за обставин цієї справи не можуть бути усунути шляхом тлумачення заповіту відповідно до положень статей 213, 1256 ЦК України, а тому суд приходить до висновку, що текст заповіту від 16 березня 2016 року не підлягає тлумаченню, а позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині задоволенню не підлягають,
Також слід вказати, що відповідно до положень частин другої та третьої пункту 23 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 р. №7 «Про судову практику у справах про спадкування», за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.
Вимоги позивача про визнання за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який складається: з житлового будинку - А, господарської будівлі - Б, літньої кухні - В, дворових споруд №1,2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягають задоволенню з наступних підстав.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).
Як убачається з ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Тобто, будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.
Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19 (провадження № 61-3620св21).
Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Відповідно до ст. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.
Положеннями ч.ч.1, 6 ст.29 ЦК України передбачено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Фізична особа може мати кілька місць проживання.
Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.
Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (у редакції, чинній на момент відкриття спадщини) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно з вимогами ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, а місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.
Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам надано роз'яснення, що будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.
Для вирішення питання про те, чи є відповідач таким, що прийняв спадщину відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України, визначальним є встановлення факту його постійного проживання на момент відкриття спадщини зі спадкодавцем.
Водночас відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена у справах: №471/601/17 (провадження № 61-3845218) від 27 лютого 2019 року, № 355/832/17 (провадження №61-27212c19) від 10 квітня 2020 року, №204/2707/19 (провадження № 61-15380св20) від 28 квітня 2021 року, №937/10434/19-ц (провадження №61-3620св21) від 19 травня 2021 року, державна реєстрація спадкоємця сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті спадкодавця за адресою реєстрації.
За змістом пунктів 3.21 та 3.22 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.
Згідно з довідкою Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 11 червня 2024 року за вихідним №385/02-25 про те, що дійсно в індивідуальному житловому будинку в с. Успенівка, який рахується за померлою ОСОБА_2 , присвоєно адресу: АДРЕСА_1 (а.с. 15).
За даними обліку погосподарської книги № 8 за 2021-2025 роки померла ОСОБА_2 , на день смерті була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 17).
Також, позивачем в якості доказу до позову додано технічний паспорт на житловий будинок, адресою якого значиться: АДРЕСА_1 , який виготовлено 25 травня 2024 року на замовлення ОСОБА_1 (а.с. 18-23).
У відповідності до довідки Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 06 грудня 2024 року за № 734/02-21 ОСОБА_2 під час складання заповіту 16 березня 2016 року не звернула увагу на помилку, допущену у її паспорті під час реєстрації місця її проживання, таким чином під час складання заповіту секретарем Успенівської сільської ради було при читанні заповіту вказано номер будинку не вірно, а саме номер «43», а не правильний номер «46» (а.с. 24).
За такого, з матеріалів справи встановлено, що відповідач ОСОБА_1 фактично проживає в будинку, який їй заповіла ОСОБА_2 .
За таких обставин, відповідач не може вважатися таким, що прийняв спадщину за заповітом в порядку ч. 3 ст. 1268 ЦК України.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, суд здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд, обирає способи захисту цивільного права.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права частіше за все визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.
При цьому, позивач, обираючи спосіб захисту, який він просить суд застосувати для захисту його прав, свобод чи інтересів, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту (передбаченими законом або договором), якщо це не заборонено законом.
Тому, обираючи спосіб захисту позивач повинен (в першу чергу) перевірити, чи не передбачає закон або договір ефективного способу захисту. Якщо такий спосіб захисту законом або договором передбачено - позивач повинен обрати саме такий спосіб.
Суд не має визначати ефективний спосіб захисту права замість позивача, тобто виходити за межі позовних вимог у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту права не є ефективним.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який складається з: житлового будинку - А, господарської будівлі - Б, літньої кухні - В, дворових споруд - № 1-2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позовну заяву ОСОБА_1 до Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про тлумачення заповіту та визнання права власності на будинок в порядку спадкування - задовільнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який складається з: житлового будинку - А, господарської будівлі - Б, літньої кухні - В, дворових споруд - № 1-2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Одеського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, однак з врахуванням п. 15.5 розділу ХII «Перехідні положення» ЦПК України, тобто до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи до Одеського апеляційного суду через Саратський районний суд Одеської області.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
З текстом рішення можна ознайомитись в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням http://st.od.court.gov.ua.
Повний текст рішення складено 30 жовтня 2025 року.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який складається з: житлового будинку - А, господарської будівлі - Б, літньої кухні - В, дворових споруд - № 1-2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті - ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .Позовну заяву ОСОБА_1 до Успенівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про тлумачення заповіту та визнання права власності на будинок в порядку спадкування - задовільнити частково.
Суддя В. С. Миргород