ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
09.10.2025Справа № 910/9988/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Яременко Т.Є., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі",
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс"
про визнання договору недійсним
Представники:
від позивача: Корнейчук О.Л.;
від відповідача-1: Виродов А.Ю.;
від відповідача-2: Самойленко А.В.
Центральне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" (далі - відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" (далі - відповідач 2) про визнання недійсним договору № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 суперечить приписам ст. 1077 Цивільного кодексу України та ст. 350 Господарського кодексу України в частині суб'єктного складу сторін такого договору факторингу, а саме відсутність в договорі третьої сторони - боржника.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.08.2024 позовну заяву Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України - залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
02.09.2024 до суду надійшло клопотання Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.09.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи здійснюється в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 10.10.2024.
11.09.2024 до суду надійшов відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" на позовну заяву, в якому відповідач-1 зокрема зазначає, що згідно норм ст. 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є клієнт та фактор, а також вказано про необхідність визначення у договорі третьої особи - боржника, тобто боржник не є обов'язковою стороною договору факторингу. Тож, як зазначає відповідач-1, при укладенні договору факторингу його сторонами було дотримано передбачені чинним законодавством вимоги до таких договорів, а тому відсутні ознаки порушення ст. 203 ЦК України.
18.09.2024 до суду надійшов відзив Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" на позовну заяву, в якому відповідач-2, зокрема зазначає, що норми чинного законодавства, яка визначає поняття договору факторингу чітко вбачається, що сторонами договору факторингу є одна сторона - фактор та друга сторона - клієнт. Водночас, вказаною нормою боржника визначено як третю особу, проте не як третю сторону. Також, відповідач-2 вказує, що ТОВ «Альтафінанс» є належним чином зареєстрованою фінансовою установою, на підтвердження чого надає розпорядження про внесення ТОВ «Альтафінанс» до Держреєстру фінансових установ від 19.11.2019 та свідоцтво Національного банку України про реєстрацію фінансової установи від 22.09.2020. Тож, відповідач-2 вказує, що ТОВ «Альтафінанс» мало право укладати договір № 11-12/20-Ф, як фактор та вимоги ст. 350 Господарського кодексу України при укладенні зазначеного договору сторонами дотримано.
24.09.2024 до суду надійшла відповідь позивача на відзиви, в якій позивач, зокрема зазначає, що плановою виїзною перевіркою Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" встановлено порушення вимог частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України щодо суб'єктного складу договору факторингу №11-12/20-Ф від 11.12.2020 року, а саме відсутності серед суб'єктів договору третьої особи - боржника, що зумовлює недійсність цього договору.
08.10.2024 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" про зупинення провадження у справі, в якому відповідач-2 просить суд зупинити провадження у даній справі до завершення касаційного перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 420/12471/22 за позовом Головного управління ДПС в Одеській області до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» про визнання договорів недійсними.
У судовому засіданні 10.10.2024 суд на місці ухвалив продовжити строк проведення підготовчого провадження на 30 днів та оголосив перерву до 14.11.2024.
13.11.2024 до суду надійшла заява ТОВ "Юнайтед Енерджі" про розгляд справи без участі, в якій відповідач-2 просить суд провести підготовче засідання у справі №910/9988/24 без участі представника ТОВ "Юнайтед Енерджі", закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" про зупинення провадження у справі - задоволено. Зупинено провадження у справі № 910/9988/24 за позовом Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" про визнання договору недійсним до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 420/12471/22 та оприлюднення повного тексту судового рішення по вказаній справі. Зобов'язано представників сторін у справі повідомити суд про усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у даній справі.
Згідно відомостей в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/, 08.05.2025 Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову у справі № 420/12471/22, якою касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» залишено без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2023 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року у справі № 420/12471/22 залишено без змін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2025 поновлено провадження у справі №910/9988/24. Підготовче засідання у справі №910/9988/24 призначено на 19.06.2025.
18.06.2025 до суду надійшло клопотання позивача, в якому у зв'язку із зайнятістю представника позивача в іншому судовому процесі, просить суд відкласти підготовче засідання на іншу дату.
У підготовчому засіданні 19.06.2025 суд на місці ухвалив задовольнити клопотання позивача про відкладення розгляду справи. Розгляд справи відкладено на 14.08.2025.
У підготовчому засіданні 14.08.2025 оголошено перерву до 04.09.2025.
02.09.2025 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" про відкладення (перенесення) розгляду справи, в якому у зв'язку із зайнятістю представника відповідача-1 в іншому судовому засіданні, призначеному в Господарському суду Полтавської області просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату.
02.09.2025 до суду надійшло клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" про закриття провадження у справі, в якому відповідач-2 вказує, що спір у справі № 910/9988/24 є публічно-правовим, а отже не підлягає розгляду господарським судом, у зв'язку з чим просить суд закрити провадження у даній справі.
03.09.2025 до суду надійшли додаткові пояснення позивача, в яких він зазначає, що оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободи договору та вибору контрагентів, юридичної рівності, майнової самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статтею 20 ГПК України, враховуючи, що відповідачі діяли як самостійні господарюючі суб'єкти, спірні правовідносини, на думку позивача, підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відносяться до юрисдикції адміністративного суду.
У підготовчому засіданні 04.09.2025, розглянувши клопотання відповідача-1 про відкладення розгляду справи, суд відмовив у його задоволенні (мотиви викладені в ухвалі суду від 04.09.2025).
Також, у підготовчому засіданні 04.09.2025, розглянувши клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" про закриття провадження у справі, суд відмовив у його задоволенні (мотиви викладені в ухвалі суду від 04.09.2025).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.09.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/9988/24 призначено на 09.10.2025.
У цьому судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.
Представники відповідачів заперечили проти задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі ухвалено за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 09.10.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва
11.12.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" (далі - фактор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" (далі - клієнт) укладено договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу, умовами якого передбачено, що Фактор зобов?язується передати грошові кошти в сумі 767 000 000,00 грн. в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов?язується відступити Факторові своє право грошової вимоги ПАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта» (надалі - Боржник. ПАТ «Укртатнафта») за договором поставки нафтопродуктів № 1432/2/2118 від 20.12.2019 укладеним між ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ» та ПАТ «Укртатнафта» та Договором відступлення права вимоги № 32/19-096 від 31.12.2019 р., укладеним між ПАТ «НПК-ГАЛИЧИНА» та ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ», право вимоги за якими перейшло до Клієнта за Договором відступлення права вимоги № ВПВ20-90/ЛТ від 25.11.2020, укладеним між ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ» та ТОВ "Юнайтед Енерджі", разом на загальну суму 1 610 305 840, 94 грн. (надалі іменується "сума відступленої грошової вимоги").
Детальна інформація про вимогу, строк та порядок відступлення вимоги, строки та умови проведення відповідних розрахунків між клієнтом та фактором визначені у додатку № 1 та додатку № 2 до цього договору (п. 2.1. договору).
Проте, як зазначає позивач, договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 суперечить ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України та ст. 350 Господарського кодексу України, оскільки не відповідає суб'єктному складу у договорі факторингу, який визначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, як такий, що має три сторони: клієнта, фактора та боржника, а тому, на думку позивача, такі порушення вимог до форми, змісту, суб'єктного складу договору факторингу відповідно до ст. 203 ЦК України зумовлює його недійсність.
Суд зазначає, що відповідно до пункту191.1 статті 191 Податкового кодексу України, контролюючі органи виконують такі функції: здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків; звертаються до суду у випадках, передбачених законодавством.
Пунктом 20.1 статті 20 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючому органу, серед іншого, надається право: для здійснення функцій, визначених законом, проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків; у разі виявлення порушення вимог податкового чи іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, надсилати платникам податків письмові запити щодо надання засвідчених належним чином копій документів; визначати у порядку, встановленому цим Кодексом, суми податкових та грошових зобов'язань платників податків; застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов'язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.
Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов'язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.
Таким чином, враховуючи положення чинного законодавства, суд зазначає, що позивач на виконання покладених на контролюючий орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування наділений повноваженнями на звернення до суду з позовами про визнання правочинів недійсними.
Отже, обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що укладений між відповідачами правочин суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки оспорюваний договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 укладений з порушенням вимог ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України та ст. 350 Господарського кодексу України щодо суб'єктного складу договору, а саме відсутності серед суб'єктів договору третьої особи- боржника, а тому позивач просить суд визнати недійсним договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020, укладений між ТОВ "Юнайтед Енерджі" та ТОВ "Альтафінанс" на підставі приписів ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. “Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття “заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Договором є погоджена дія двох або більше сторін спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частини 1, 2, 4 статті 202 Цивільного кодексу України).
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Судом встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" (фактор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" (клієнт) укладено договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020, умовами якого передбачено, що Фактор зобов?язується передати грошові кошти в сумі 767 000 000,00 грн. в розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт зобов?язується відступити Факторові своє право грошової вимоги ПАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта» (надалі - Боржник, ПАТ «Укртатнафта») за договором поставки нафтопродуктів № 1432/2/2118 від 20.12.2019 укладеним між ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ» та ПАТ «Укртатнафта» та Договором відступлення права вимоги № 32/19-096 від 31.12.2019 р., укладеним між ПАТ «НПК-ГАЛИЧИНА» та ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ», право вимоги за якими перейшло до Клієнта за Договором відступлення права вимоги № ВПВ20-90/ЛТ від 25.11.2020, укладеним між ТОВ «ЛІВАЙН ТОРГ» та ТОВ "Юнайтед Енерджі", разом на загальну суму 1 610 305 840, 94 грн. (надалі іменується "сума відступленої грошової вимоги").
Фактор підтверджує наявність у нього права за чинним в Україні законодавством укладати та виконувати цей договір (п. 1.2. договору).
Платою клієнта за цим договором є дисконт між сумою коштів, що передається фактором та сумою грошових вимог, що відступається клієнтом (п. 1.3. договору).
Відповідно до п. 2.1. договору, детальна інформація про вимогу, строк та порядок відступлення вимоги, строки та умови проведення відповідних розрахунків між клієнтом та фактором визначені у додатку № 1 та додатку № 2 до цього договору.
Згідно п. 2.2. договору, фактор сплачує клієнтові кошти в строк до 01.07.2021 шляхом перерахування коштів на поточний рахунок клієнта або іншим шляхом не забороненим законом за окремою домовленістю сторін (п. 2.2. договору).
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Так, згідно ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
З наведеної норми, яка визначає поняття договору факторингу вбачається, що сторонами договору факторингу є одна сторона - фактор та друга сторона - клієнт. При цьому, вказаною нормою боржника визначено саме як третю особу, а не як третю сторону за договором факторингу.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.
Суд зазначає, що вказана норма є спеціальною відносно ст. 1077 Цивільного кодексу України, яка визначає суб'єктний склад сторін договору факторингу та включає в себе дві сторони - клієнта та фактора. Зазначеною нормою також визначаються критерії правосуб'єктності кожної зі сторін.
Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 1079 Цивільного кодексу України, клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.
В свою чергу, фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України).
Тобто, вказана норма вимагає від фактора як нового кредитора: 1) ліцензію на право здійснювати факторингові операції; 2) документи, які підтверджують, що фактор дійсно є фінансовою установою і вправі укладати відповідні договори.
Таким чином, наведеними приписами чітко визначено суб'єктний склад договору факторингу, до якого входять дві сторони - фактор та клієнт.
Натомість, позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги, безпідставно ототожнює поняття «суб'єктний склад» та «сторони договору», стверджуючи, що оскільки суб'єктами правовідносин факторингу є клієнт, фактор і боржник, то вони повинні бути і сторонами даного договору, що не відповідає дійсності і суперечить наведеним нормам матеріального права.
У даному випадку, суб'єктний склад вказує на коло учасників правовідносин, прав та інтересів яких стосується договір факторингу, проте сторонами цього договору в силу норм права є лише клієнт та фактор, оскільки боржник за своїм правовим статусом не може впливати на правовідносини щодо відступлення права вимоги до нього, отже - не є стороною договору факторингу. Сторони лише повідомляють боржника про укладення такого договору та про зміну кредитора в основному зобов'язанні.
Вказане також вбачається з приписів ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України, відповідно до якої заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Враховуючи, що оспорюваний договір факторингу є правочином, який має наслідком заміну кредитора у зобов'язанні, відтак вказаною нормою також підтверджується відсутність у боржника статусу сторони за договором факторингу.
Крім того, в обгрунтування недійсності договору № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 позивач також посилається на приписи ст. 350 Господарського кодексу України, вказуючи про його невідповідність вказаній нормі закону.
Так, відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України (чинній на момент виникнення спірних правовідносин), банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.
Як зазначено судом вище, частиною 3 статті 1079 Цивільного кодексу України, визначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Станом на дату виникнення спірних правовідносин, діяльність фінансових установ та порядок надання фінансових послуг регулювались Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Відповідно до положень ч. ч. 1, 5 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.
Отже, виходячи із зазначених приписів, надавати послуги з факторингу мають право банки та фінансові установи, які набули такого статусу в порядку, визначеному законом.
У свою чергу, ТОВ «Альтафінанс» є зареєстрованою фінансовою установою, що підтверджується Розпорядженням про внесення ТОВ «Альтафінанс» до Держреєстру фінансових установ від 19.11.2019 та Свідоцтвом Національного банку України про реєстрацію фінансової установи від 22.09.2020.
Отже, ТОВ «Альтафінанс» мало право укладати з відповідачем-1 договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020, як фактор, а отже під час укладення спірного договору сторонами було дотримано вимоги ст. 350 Господарського кодексу України.
Також, у позовній заяві позивач в обгрунтування невідповідності суб'єктного складу у договорі факторингу посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16.
Проте, суд зазначає, що у вказаній справі Великою Палатою Верховного Суду, як вбачається зі змісту постанови від 11.09.2018, розглядалась виключна правова проблема визначення суб'єктного складу та розмежування правочинів з відступлення права вимоги (цесії) та договору факторингу, у зв'язку з чим Велика Палата роз'яснила зміст цих правочинів, їх зміст, ознаки та порядок розмежування.
Дані висновки зроблені в контексті розгляду спору між банком та господарськими товариствами щодо недійсності саме договору відступлення права вимоги, де вирішувалось питання його належності до договору факторингу, у зв'язку з чим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про неможливість укладення такого договору суб'єктом господарювання, який не є фінансовою уставною.
Тобто, саме в цьому контексті судом зроблені висновки про невідповідність суб'єктного складу договору факторингу, який може укладатись виключно між Клієнтом та Фактором - фінансовою установою, що має відповідну ліцензію. Більш того, в пункті 106 зазначеної постанови Великої Палати Верховного Суду йдеться лише про тристоронній характер суб'єктного складу, але не вказано, що боржник повинен бути саме третьою стороною договору факторингу.
Також, суд зазначає, що у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду у п. 63 зазначено про двосторонній характер саме договору факторингу: «Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу».
Відтак, висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 909/968/16 є нерелевантним до спірних правовідносин, а тому суд вважає безпідставним посилання позивача на вказану постанову.
Також, у позовній заяві позивач посилається на приписи ч. ч. 1-3 ст. 228 Цивільного кодексу України, як підставу для визнання недійсним договору факторингу.
Суд зазначає, що правові наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок і вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства, визначені положеннями ст. 228 Цивільного кодексу України.
Відповідно до вказаної норми, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади або на незаконне заволодіння ним.
У разі недотримання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави, суспільства та його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо суд визнає такий правочин недійсним, і він був вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою підлягає стягненню на користь держави за рішенням суду. У разі виконання правочину однією стороною, з іншої сторони стягується все одержане нею в дохід держави, а також все належне першій стороні як відшкодування. При наявності умислу лише у однієї зі сторін, все одержане нею підлягає поверненню іншій стороні, а все, що було одержано останньою, стягується на користь держави (ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України).
Отже, зміст наведених норм свідчить, що законодавець виокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів і передбачив наявність умислу сторін на досягнення незаконного результату, а також суперечність такого правочину публічно-правовим актам держави.
При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок (зокрема щодо знищення, пошкодження майна або незаконного заволодіння ним) однією зі сторін або обома сторонами правочину, і вона повинна бути підтверджена певними засобами доказування.
У той же час, при зверненні до суду з вказаним позовом позивачем не обґрунтовано жодними належними та допустимими доказами, у розумінні вимог ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, на підтвердження наявності обставин недійсності договору № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 відповідно до положень ч. 3 ст. 228 ЦК України, а саме позивачем не наведено, яким саме чином спірний договір порушує публічний порядок або вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства.
За таких підстав, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним договір № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020 суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили цей правочин, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Тож, позивачем не надано до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Крім того, суд також вважає необхідне зазначити наступне.
Згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Суд зазначає, що частина 1 статті 15 Цивільного кодексу України закріплює за кожною особою право на захист свого цивільного права. Підставою для їх захисту є порушення, невизнання або оспорювання цивільного права.
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у недодержанні сторонами при вчиненні правочину вимог закону; поширенні про особу недостовірної інформації; протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні; безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника; вчиненні власнику перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїх майном; неправомірному використанні товару без згоди автора; невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов'язання; безпідставній односторонній відмові від договору.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.
За змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. У цьому висновку Суд спирається на подібні висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 та постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17).
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду.
Суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Отже, з огляду на наведені положення законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.
До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Відтак на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Суд звертає увагу на те, що завданням правосуддя є захист охоронюваних законом прав та інтересів осіб.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Наслідком прийняття судового рішення має бути реальне поновлення прав та/або інтересів особи, які були порушені.
Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Позивач в свою чергу, заявляючи вимогу про визнання недійсним договору № 11-12/20-Ф надання послуги з факторингу від 11.12.2020, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Юнайтед Енерджі" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Альтафінанс" жодним чином не обґрунтовує порушення прав і законних інтересів позивача (в чому вони проявились) та не зазначає, яким чином у разі задоволення поданого позову буде відновлено порушене право позивача.
У зв'язку з викладеним, суд зазначає, що відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 910/1255/20.
В свою чергу, встановлюючи фактичні обставини справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів суд зазначає, що у пункті 30 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо якості судових рішень" міститься положення, згідно з яким дотримання принципів змагальності та рівності сторін є необхідними передумовами сприйняття судового рішення як належного сторонами, а також громадськістю.
Принцип змагальності необхідно розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та принцип ефективної участі.
Пункт 4 статті 129 Конституції України змагальність сторін прямо пов'язує зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Наразі сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.
Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу Україн передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Згідно з положеннями статей 2, 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу, і такі способи мають бути доступними й ефективними.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Таким чином, заявлені позовні вимоги не спрямовані як на відновлення порушених або оспорюваних прав позивача, так і не спрямовані на можливе запобігання порушення прав позивача, оскільки жодних як доказів, так і обґрунтувань означеного, матеріали справи не містять, як і не містять обставин щодо неможливості реалізації позивачем своїх прав внаслідок укладення спірного договору.
У постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19 зазначено, що відсутність порушення прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Враховуючи вищевикладене, оскільки позивачем не доведено наявності суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, позовні вимоги з цієї підстави також не підлягають задоволенню.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не висвітлюються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Підсумовуючи вищевикладене, виходячи із заявлених вимог, наведених обґрунтувань та наданих доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 29.10.2025.
Суддя С.О. Щербаков