Справа № 127/28231/22
Провадження № 22-ц/801/2309/2025
Категорія: 55
Головуючий у суді 1-ї інстанції Ан О. В.
Доповідач:Сопрун В. В.
29 жовтня 2025 рокуСправа № 127/28231/22м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів Матківської М.В., Міхасішина І.В.,
за участю секретаря судового засідання Закерничної А.О.,
за участю сторін: представника скаржника ОСОБА_1 - адвоката Наумова О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Вінниці справу №127/28231/22 за скаргою ОСОБА_1 про визнання дій приватного виконавця неправомірними та зобов'язання вчинити дії,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Наумова Олексія Валентиновича на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2025 року про відмову у відкритті провадження, яку постановила суддя Ан О.В. в Вінницькому міському суді Вінницької області, повний текст складено 22 вересня 2025 року,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з скаргою на дії приватного виконавця неправомірними та зобов'язання вчинити дії, в якій просив визнати бездіяльність приватного виконавця Дутки І.В. щодо не повернення ОСОБА_1 стягнутої винагороди приватного виконавця у виконавчих провадженнях №№ 72933795, 72933949, 72936963, 72937267 неправомірною та зобов'язати приватного виконавця Дутку І.В. повернути ОСОБА_1 зазначені кошти в розмірі 87 527,04 грн.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2025 року відмовлено у відкритті провадження.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суддя першої інстанції виходив з того, що скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Наумов О.В. подав апеляційну скаргу, оскільки вважає її незаконною, просив скасувати ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2025 року, справу направити для продовження розгляду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала суду є помилковою, оскільки ч. 2 статті 74 «Про виконавче провадження» стосується саме рішень, дії чи бездіяльності виконавця щодо виконання рішень інших органів.
В свою чергу, відповідно до ч. 1 статті 74 «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ. Оскільки підставою скарги ОСОБА_1 є бездіяльність приватного виконавця Дутки І.В. в межах виконавчих проваджень щодо виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області, то, відповідно, така скарга повинна розглядатись вказаним судом.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги,заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувана ухвала суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.
Як вбачається з скарги, ОСОБА_1 просив визнати бездіяльність приватного виконавця Дутки І.В. щодо не повернення ОСОБА_1 стягнутої винагороди приватного виконавця у виконавчих провадженнях №№ 72933795, 72933949, 72936963, 72937267 неправомірною та зобов'язати приватного виконавця Дутку І.В. повернути ОСОБА_1 зазначені кошти в розмірі 87 527,04 грн.
Згідно з абзацом першим частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.
У порядку цивільного судочинства, за загальним правилом, можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема у спорах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України)).
Пунктом 1 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
За пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до справ адміністративної юрисдикції процесуальний закон відніс публічно-правові спори, ознакою яких є не лише особливий суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких закон установив інший порядок судового вирішення. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.
Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб'єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта. З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19, пункти 20, 21), від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21, пункт 72), від 08 червня 2022 року у справі № 362/643/21 (провадження № 14-32цс22, пункт 28), від 21 вересня 2023 року у справі № 990/49/22 (провадження № 11-95заі23, пункт 23)).
Тому помилковим є застосування приписів статті 19 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тоді як приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VІІІ) постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди, є виконавчими документами.
Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й певні постанови виконавця.
Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно, за загальними правилами чинних процесуальних кодексів, скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.
Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом № 1404-VІІІ.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частини перша та друга статті 74 Закону № 1404-VІІІ).
Отже, Закон № 1404-VІІІ відносить до справ адміністративної юрисдикції спори зокрема, але не винятково постанови щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця про стягнення витрат виконавчого провадження.
У постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) та від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) Велика Палата Верховного Суду зробила правові висновки, згідно з якими імперативним правилом частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ врегульовано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи щодо оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи частину другу статті 74 Закону № 1404-VIII з огляду на принципи визначення юрисдикції спорів, пов'язаних з виконанням виконавчих документів, виснувала, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 310/2210/21 (провадження № 14-82цс24).
Тож Велика Палата Верховного Суду має послідовну і сталу практику щодо того, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов виконавця про стягнення витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, зокрема й судом якої юрисдикції, вони видані.
Встановивши, що ОСОБА_1 пред'явив вимогу про визнання бездіяльність приватного виконавця Дутки І.В. щодо не повернення ОСОБА_1 стягнутої винагороди приватного виконавця у виконавчих провадженнях №№ 72933795, 72933949, 72936963, 72937267 неправомірною та зобов'язати приватного виконавця Дутку І.В. повернути ОСОБА_1 зазначені кошти в розмірі 87 527,04 грн, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що така скарга підлягає розгляду у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
Доводи апеляційної скарги про те, що оскільки підставою скарги ОСОБА_1 є бездіяльність приватного виконавця Дутки І.В. в межах виконавчих проваджень щодо виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області, то така скарга підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні, оскільки, спір щодо оскарження дій приватного виконавця щодо повернення стягнутої винагороди приватного виконавця належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Отже, доводи апеляційної скарги є безпідставними, процесуальних порушень, які були б обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції чи призвели б до неправильного вирішення справи апеляційним судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Наумова Олексія Валентиновича залишити без задоволення.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 вересня 2025 року про відмову у відкритті провадження залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 29 жовтня 2025 року.
Головуючий Сопрун В.В.
Судді Матківська М.В.
Міхасішин І.В.