28 жовтня 2025 року м. Київ
Справа №755/1535824
Провадження: № 22-ц/824/12230/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.
суддів Верланова С. М., Нежури В.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу адвоката Хміля Вячеслава Миколайовича в інтересах ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Гончарука В. П.,
у справі за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,
У вересні 2024 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що відповідачі зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_1 , є власником особового рахунку № НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ), за яким проводяться нарахування за житлово-комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_1 . Крім того, інші відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі та є також споживачами послуг. Відповідачі користуються комунальними послугами, отримують в повному обсязі послуги з утримання будинку та прибудинкової території, які їм надаються. Стверджує, що відповідачі з 01 червня 2015 року по 30 вересня 2023 року оплату за спожиті послуги не здійснюють, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яку просить стягнути з відповідачів.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року позов Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м.Києва» заборгованість по сплаті житлово - комунальних послуг в сумі 6 075,19 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м.Києва» судові витрати по сплаті судового збору в сумі по 757,00 грн., з кожного.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Хміль В. М. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права рішення суду просив скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції проігноровано належні докази оплати, відповідачами були подані платіжні інструкції, які підтверджують систематичну оплату комунальних послуг за період, що позивачем (з 2019 по 2023 рік). Ці документи не були належним чином досліджені й оцінені судом, що порушує вимоги ст. 89 ЦПК України щодо всебічного та об'єктивного дослідження доказів.
Судом залишено поза увагою факт втрати чинності розпорядження, на яке посилався позивач. Так, позивач обґрунтовував свої вимоги Розпорядженням КМДА №668 від 06.06.2017 року, однак це розпорядження втратило чинність і не може бути чинною підставою для застосування тарифів. Суд цю обставину не перевірив і не врахував.
Позивач заявив вимоги щодо заборгованості за період з 01.06.2015 до 30.09.2023 року, але суд нарахував заборгованість за інший період - з 04.09.2021 по 03.09.2024, який не зазначений у позовній заяві, та не підтверджений належними доказами, тобто, суд вийшов за межі позовних вимог.
Крім того, судом неправильно здійснено розподіл судових витрат, позовні вимоги були задоволені лише частково - на 30,9% від заявленої суми. Незважаючи на це, суд зобов'язав відповідачів сплатити повну суму судового збору по 757 грн. з кожного, чим порушено вимоги ч. 1 ст. 141 ЦПК України щодо пропорційності розподілу витрат.
Посилається й на те, що довідка про нарахування заборгованості, подана позивачем, складена в односторонньому порядку, не підтверджена виставленими рахунками або іншими належними доказами, що ставить під сумнів її достовірність. , однак, судом не досліджувалося.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 02 червня 2025 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» Олена Ярмолицька, вважала необґрунтованими доводи апеляційної скарги, зазначила, що позивачем була подана суду довідка про нарахування заборгованості відповідачам за період з 01.07.2018 року по 01.10.2023 року, з якої вбачається, що відповідачами здійснювалася оплата послуг, проте в частковому обсязі, у зв'язку з чим й виникла заборгованість. При цьому, незгода відповідача з тарифами не є предметом спору в рамках даного провадження.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідачі зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_1 , є власником особового рахунку № НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ), за яким проводяться нарахування за житлово-комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_1 .
Інші відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі та є також споживачами послуг.
Судом першої інстанції також встановлено, що за період з 01 червня 2015 року по 30 вересня 2023 року відповідачі заборгували підприємству позивача за оплату послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкової території у розмірі 10 715,89 грн., заборгованість нарахована щодо квартири АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі є зареєстрованими у спірній квартирі АДРЕСА_1 , фактично користувалися житлово-комунальними послугами, що надавалися позивачем, у зв'язку з чим на них покладається обов'язок сплачувати вартість таких послуг відповідно до ст. 156, 162 Житлового кодексу України, ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. 526 ЦК України.
Застосовуючи положення статті 267 ЦК України щодо строку позовної давності, суд першої інстанції виходив з того, що заявлена позивачем заборгованість стосується періоду з 01.06.2015 по 30.09.2023 року, в той час як сам позов було подано 03.09.2024 року, тобто після спливу загального трирічного строку позовної давності щодо більшої частини нарахувань. У зв'язку з тим, що відповідачем було подано відповідну заяву про застосування строків давності, а позивач не надав доказів поважності причин їх пропуску, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову -в межах заборгованості, яка виникла у трирічний період до моменту звернення з позовом, а саме за період з 04.09.2021 по 03.09.2024 року.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування та стягнення таких сум за період дії карантину (з 12.03.2020 до 30.06.2023) та в період воєнного стану (починаючи з 24.02.2022 і надалі) є забороненим відповідно до положень Закону України №530-IX від 17.03.2020 року, а також постанови Кабінету Міністрів України №206 від 05.03.2022 року. Враховуючи цю імперативну норму, суд дійшов висновку, що нарахування 3% річних та індексу інфляції в межах цього періоду суперечить чинному законодавству та не підлягає задоволенню.
Проте, колегія суддів не в повній мірі погоджується з такими висновками суду, з огляду на наступне.
Згідно з ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні хододною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезенням побутових відходів у порядку встановленому законодавством.
Відповідно до ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року №1875-IV (редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), ч.2 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року №2189-VIII споживач зобов'язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Статтями 7, 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №2189-VIII визначені права та обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов'язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом.
Згідно з ч.1 ст.9 вказаного Закону споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Статтею 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що договір про надання комунальних послуг укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку. Частиною 5 статті 13 вище вказаного закону визначено, що відмова від споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача) від укладення договору з виконавцем не звільняє його від обов'язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої таким виконавцем.
Відповідно до п.п.1, 5, 6 ч.1, п.п.1, 5, 9 ч.3 ст.20 Закону України №1875-IV споживач має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг; на зменшення розміру плати за надані послуги в разі їх ненадання або надання не в повному обсязі, зниження їх якості в порядку, визначеному договором або законодавством; на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; споживач зобов'язаний: укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору; оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом; своєчасно проводити підготовку жилого будинку, помешкання (в якому він проживає або яке належить йому на праві власності) та його технічного обладнання до експлуатації в осінньо-зимовий період.
Аналогічні за змістом положення закріплені і в п.п.1, 5, 6 ч.1, п.п.3, 5, 9 ч.2 ст.7 Закону України від 09 листопада 2017 року №2189-VІІІ.
Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Порядок оплати за житлово-комунальні послуги визначений у ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» в редакції, що діяла на момент виникнення правовідносин, передбачено, що плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.
Управитель зобов'язаний вимагати своєчасної і в повному обсязі оплати наданих житлово-комунальних послуг від споживачів (пункт 4 частини другої статті 25 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Згідно з пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572, пунктом 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» власник (споживач) зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги.
У рішенні Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 зроблено правовий висновок щодо застосування положень пункту 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносно відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати житлово-комунальних послуг та роз'яснено, що споживачі зобов'язані оплачувати житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користуються ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг не може бути підставою для звільнення споживача від оплати за надані послуги.
Отже, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, він є незмінним.
Як убачається з матеріалів справи, відповідно до розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 13 лютого 2015 року за №61 «Про організаційно - правові заходи, пов'язані з виконанням рішення Київради від 09 жовтня 2014 року №270/270 «Про удосконалення структури управління житлово - комунальним господарством міста Києва», з 16 лютого 2015 року за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» закріплено на праві господарського відання об'єкти житлового та нежитлового фонду територіальної громади м. Києва, переданого до сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, та елементи зовнішнього благоустрою згідно з додатками 1, 2, 3.
Пунктом 4 розпорядження Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 13 лютого 2015 року №61 КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» забезпечує утримання та експлуатаційне обслуговування житлового та нежитлового фонду та елементів зовнішнього благоустрою (т. 1, а. с. 11).
Згідно акту приймання-передачі житлових будинків які передаються безоплатно, на праві господарського відання, з балансу КП «Керуюча дирекція Дніпровського району міста Києва» на баланс КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» згідно розпорядження Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 13 лютого 2015 року №61, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» передано на баланс на праві господарського відання будинок АДРЕСА_2 (а. с. 12).
Відповідачі зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .
Отже, будучи споживачами житлово-комунальних послуг, згідно ст. 156, 162 ЖК України, відповідачі зобов'язані не тільки брати участь у витратах по утриманню квартири і прибудинкової території, а й своєчасно і в повному обсязі вносити плату за отримані комунальні послуги.
Як убачається з матеріалів справи, позивач у позовній заяві зазначив, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з несплатою відповідачами вартості житлово-комунальних послуг, наданих позивачем, зокрема, за утримання будинку та прибудинкової території. Згідно з поданими розрахунками, станом на 30 вересня 2023 року заборгованість відповідачів за надані послуги становила 10?715,89 грн.
Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що зазначення у позовній заяві періоду з 01 червня 2015 року є технічною помилкою, оскільки довідка про нарахування заборгованості починається з липня 2018 року (а.с. 8). Отже, відповідно до вказаної довідки, борг сформувався у період з 01 липня 2018 року по 01 жовтня 2023 року та становить 10?715,89 грн.
При цьому матеріали справи свідчать, що у суді першої інстанції відповідачами було порушено питання щодо застосування строків позовної давності. Суд першої інстанції, враховуючи заяву відповідачів, дійшов висновку про часткове задоволення позову, з урахуванням загального трирічного строку позовної давності, що передував даті звернення позивача до суду, а саме, з 04 вересня 2021 року по 03 вересня 2024 року. Відтак суд вирішив стягнути солідарно з відповідачів 6?075,19 грн, відмовивши в решті вимог як таких, що подані з пропуском строку позовної давності.
Однак, колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими з огляду на таке.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позовна давність - це строк, у межах якого особа має право звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Частина 4 статті 267 ЦК України визначає, що сплив строку позовної давності, про застосування якого заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Разом з тим, згідно з частинами 1 та 3 статті 264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням боржником дій, які свідчать про визнання ним боргу або іншого обов'язку. У разі такого переривання строк позовної давності починається заново. При цьому суд зобов'язаний враховувати факт переривання позовної давності незалежно від наявності відповідного клопотання сторін, якщо у справі наявні докази, що підтверджують таке переривання.
У даній справі, дослідивши довідку про нарахування та оплату комунальних послуг, суд встановив, що відповідачі регулярно, щомісяця, здійснювали часткові платежі за отримані послуги. Ці дії однозначно свідчать про визнання ними боргу, а отже, є юридичним фактом, що призводить до переривання перебігу позовної давності.
Однак, суд першої інстанції проігнорував вказані обставини, що призвело до помилкових застосувань судом першої інстанції положень про позовну давність.
Крім того, суд першої інстанції не врахував правове значення карантинних обмежень, запроваджених у зв'язку з поширенням COVID-19. Так, відповідно до Закону України від 30 березня 2020 року №?540-IX, яким розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню COVID-19, строки позовної давності, визначені, зокрема, статтею 257 ЦК України, підлягають продовженню на період дії карантину**.
Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №?211, карантин в Україні було встановлено з 12 березня 2020 року та неодноразово продовжено, у тому числі постановами №?392, №?500, №?641, №?760, №?956, №?1236 та іншими. Остаточне скасування карантину відбулося відповідно до Постанови КМУ від 27 червня 2023 року №?651 - з 00:00 год. 30 червня 2023 року карантин на всій території України було офіційно скасовано.
Тобто, строк позовної давності був зупинений з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року, що є обов'язковим для врахування при визначенні строків звернення з позовом.
Отже, ураховуючи, що борг виник у липні 2018 року, з урахуванням переривання строку позовної давності діями відповідачів (частковою оплатою) та зупинення перебігу строку внаслідок дії карантину, вимоги позивача є заявленими у межах встановленого законом строку, і строки позовної давності в цій справі не пропущені.
Отже, як убачається з довідки від 10.10.2023 року заборгованість відповідачів становить 10 715 грн 89 коп.
Разом із основною сумою заборгованості позивачем було заявлено вимоги про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
Відмовляючи у задоволенні цих вимог, суд першої інстанції виходив з того, що стягнення таких сум за період дії карантину (з 12.03.2020 по 30.06.2023) та під час дії воєнного стану (з 24.02.2022 і надалі) є забороненим на підставі положень Закону України №?530-IX від 17.03.2020 року, а також Постанови Кабінету Міністрів України №?206 від 05.03.2022 року. На підставі цього суд дійшов висновку, що нарахування 3?% річних та інфляційних втрат у зазначений період суперечить законодавству, і, відповідно, вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.
Однак такий висновок суду першої інстанції є помилковим та таким, що ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.
Суд залишив поза увагою, що інфляційні втрати та 3 % річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, не є неустойкою (штрафом чи пенею), а виступають формою відповідальності боржника за порушення грошового зобов'язання, яка має компенсаційний характер. Тобто ці суми не є санкціями, а є відшкодуванням шкоди, завданої несвоєчасним виконанням грошового обов'язку.
Ця правова позиція також висловлена у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 4 лютого 2020 року у справі №?912/1120/16, від 19 червня 2019 року №?703/2718/16-ц, від 8 листопада 2019 року №?127/15672/16-ц, від 18 березня 2020 року №?902/417/18.
У зазначених правових висновках Верховний Суд наголосив, що заборона на стягнення штрафних санкцій, запроваджена Законом №?530-IX та іншими нормативними актами, не поширюється на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки останні є формою компенсації, а не санкцією.
Більше того, обмеження, передбачені пунктом 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, а також Законом №?530-IX, прямо не стосуються механізму застосування частини другої статті 625 ЦК України.
Відтак, нараховані позивачем 3 % річних та інфляційні втрати за період з 12 березня 2017 року по 23 лютого 2022 року є правомірними, оскільки не суперечать чинному законодавству, не підпадають під дію заборон, що стосуються неустойки (штрафів, пені) та мають компенсаційний, а не штрафний характер, однак, судом першої інстанції наведеного не враховано.
На підтвердження обґрунтованості заявлених вимог колегія суддів, здійснивши перерахунок, встановила, що розмір інфляційних втрат становить 6?950,59 грн, а розмір 3 % річних1?688,27 грн.
У зв'язку з наведеним, із відповідачів на користь позивача підлягала б до стягнення заборгованість у розмірі, визначеному вище.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що апеляційну скаргу у справі подано саме відповідачкою, і перегляд рішення суду першої інстанції у бік збільшення обсягу зобов'язань відповідача призвів би до погіршення його правового становища як скаржника, що суперечить основоположним принципам апеляційного провадження.
Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі №?179/363/21, у якій суд наголосив на неприпустимості погіршення становища особи, яка оскаржує судове рішення, за відсутності апеляційної скарги з боку опонента.
Згідно з частиною першою статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справу в межах поданих вимог і скарг, не маючи права виходити за межі оскарження.
Вищенаведене кореспондується з принципом заборони "pоvоrоtu dо gіrshоhо", тобто ухвалення судового рішення, яке погіршує становище особи, яка його оскаржує, за її ж ініціативою, без відповідної зустрічної апеляційної скарги іншої сторони. Тобто, у разі подання апеляції лише одним з учасників процесу, суд може розглянути справу лише в межах апеляційної скарги цього учасника і не може погіршити його становище.
За таких обставин, за відсутності апеляційної скарги з боку позивача, а також з урахуванням того, що сам позивач не заперечує щодо визначеного судом першої інстанції розміру заборгованості, правові підстави для зміни рішення в частині збільшення обсягу відповідальності відповідача - відсутні.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
З урахуванням викладеного, рішення суду першої інстанції підлягає зміні, шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови, без зміни резолютивної частини, з урахуванням висновків наведених колегією суддів щодо неправильного застосування норм матеріального права судом першої інстанції.
Крім того, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, здійснюючи розподіл судових витрат та стягуючи з відповідачів на користь КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» судовий збір у розмірі 757 грн з кожного, не застосував пропорційність відповідно до задоволеної частини позовних вимог (30 %) та помилково стягнув судовий збір у повному обсязі (3028 грн). У зв'язку з цим рішення суду в частині розподілу судових витрат підлягає зміні: із застосуванням пропорції 30 % (3028 х 30 %), що становить 908,40 грн, тобто по 227,10 грн з кожного відповідача.
Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат(ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
З огляду на те, що результатом апеляційного перегляду справи є зміна мотивів рішення суду та коригування розміру судового збору, що не впливає на суть вирішеного спору, колегія суддів не вважає за необхідне вирішувати питання щодо перерозподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в апеляційній інстанції.
Щодо решти доводів апеляційної скарги, колегія суддів відмічає про таке.
Доводи щодо ігнорування судом доказів оплати не знайшли свого підтвердження, й крім того, самі по собі факти часткової оплати комунальних послуг позивачем не заперечувалися, і були належним чином враховані судом при визначенні розміру остаточної заборгованості.
Щодо доводів про втрату чинності Розпорядження КМДА № 668 від 06.06.2017 року, колегія суддів відмічає, що у разі втрати чинності вказаного розпорядження, сам по собі цей факт не свідчить про відсутність правових підстав для нарахування платежів, оскільки відносини з надання житлово-комунальних послуг регулюються комплексом нормативно-правових актів, у тому числі - Законом України «Про житлово-комунальні послуги», типовими договорами, рішеннями органів місцевого самоврядування, а також умовами прийняття послуг споживачем.
При цьому, колегія суддів роз'яснює відповідачці, що у разі незгоди з розмірами тарифів, які застосовує позивач, вона не позбавлена процесуального права оскаржити ці тарифи в судовому порядку, а також звернутися з вимогою до позивача про здійснення перерахунку платежів у разі встановлення їхньої незаконності.
Однак, у даному випадку відповідачкою не надано жодного доказу того, що розмір заборгованості, зазначений позивачем, є неправильним, завищеним чи розрахованим на підставі незаконного тарифу. А відтак, доводи відповідачки щодо недійсності підстави нарахування є припущенням, яке не підтверджене належними доказами.
Щодо довідки про заборгованість як «одностороннього документа», колегія суддів відмічає, що у практиці Верховного Суду неодноразово зазначалося про те, що документи первинного бухгалтерського обліку, видані на підставі систематичних нарахувань та реєстрів спожитих послуг, можуть бути належними доказами у справах про стягнення житлово-комунальних платежів, якщо інша сторона не надала доказів недостовірності викладених у них даних. У даному випадку відповідачами не подано контрдоказів, які б свідчили про їх недостовірність.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Хміля Вячеслава Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 квітня 2025 року змінити, викласти його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Зменшити судові витрати по сплаті судового збору які підлягають стягненню з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» з 3028 грн до 908 грн 40 коп, що становить по 227 грн 10 коп з кожного .
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Т. О. Невідома
Судді: С. М. Верланов
В. А. Нежура