Іменем України
14 жовтня 2025 року м. Чернігівсправа № 927/535/25
Господарський суд Чернігівської області у складі судді Моцьора В.В., за участю секретаря судового засідання Соколенко Н.О., розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу
за позовом: Ніжинської окружної прокуратури Чернігівської області,
код ЄДРПОУ 0291011423,
вул. Овдіївська, 2, м. Ніжин, Чернігівський район, Чернігівська область, 16600;
в інтересах держави в особі:
позивача: Міністерства розвитку громад та територій України
код ЄДРПОУ 37472062
пр.-т Берестейський, 14, м. Київ, 01135
до відповідача: Акціонерного товариства «Укрпошта»
код ЄДРПОУ 21560045
вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Фонд державного майна України,
код ЄДРПОУ 04057468, вул. Генерала Алмазова, 18/9, м. Київ, 01133
про витребування нерухомого майна
За участю представників сторін:
прокуратури: Юзвак Л.Б.
позивач: Суховолець У.А.
відповідач: Коротенко М.М.
третьої особи: не прибув
Ніжинською окружною прокуратурою Чернігівської області подано позов в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України до Акціонерного товариства «Укрпошта» про витребування у відповідача на користь позивача нерухомого майна - будівлі відділення поштового зв'язку, загальною площею 50,9 кв.м, яка розташована по вул. Овдіївська,99а, у м. Ніжині, Чернігівської області, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1400605474104.
Дії суду щодо розгляду справи.
У позовній заяві прокурор просить суд залучити до участі у справі Фонд державного майна України як третю особу на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки рішення у справі може вплинути на права або обов'язки Фонду державного майна України.
Ухвалою суду від 29.05.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучено до участі у справі третю особу на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Фонд державного майна України, підготовче засідання призначено на 16.06.2025, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті.
Учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце підготовчого засідання шляхом доставлення ухвали суду до електронних кабінетів сторін в підсистемі «Електронний суд» 29.05.2025 о 15:49.
09.06.2025 від позивача надійшли пояснення по справі.
12.06.2025 від відповідача надійшов відзив на позов.
16.06.2025 від прокуратури надійшла відповідь на відзив.
16.06.2025 суд постановив протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 06.08.2025.
20.06.2025 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
06.08.2025 суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 02.09.2025.
01.09.2025 від відповідача надійшла заява про застосування строку позовної давності.
У зв'язку з оголошенням повітряної тривоги на території України, у тому числі в м. Чернігові, судове засідання 02.09.2025 не відбулося, про що складено акт №147-25 від 02.09.2025.
Ухвалою суду від 02.09.2025 повідомлено учасників справи про відкладення судового засідання на 18.09.2025.
08.09.2025 від прокуратури надійшли пояснення на заяву відповідача про застосування строку позовної давності.
18.09.2025 суд оголосив перерву в судовому засіданні до 14.10.2025.
14.10.2025 суд розглянув справу по суті, перейшов до стадії ухвалення судового рішення та проголосив скорочене рішення (вступну та резолютивну частини).
Позиції учасників справи.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач незаконно оформив право приватної власності на спірний об'єкт нерухомого майна, а вибуття цього об'єкта з державної власності порушує інтереси держави у сфері реалізації прав власника об'єкта державної власності, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ним. Прокурор вважає, що зміна форми власності майна, переданого Акціонерному товариству «Укрпошта», з державної на приватну поза процедурою приватизації є незаконною; передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного внаслідок корпоратизації державного унітарного підприємства, не є способом приватизації такого майна; нерухоме майно, передане до статутного фонду акціонерного товариства, 100 відсотків акцій якого залишаються у власності держави, залишається державною власністю. За доводами прокурора, власником спірного нерухомого майна є держава в особі Міністерства розвитку громад та територій України, у зв'язку із чим спірне майно підлягає поверненню шляхом витребування у власність держави в особі Міністерства.
Позивач у своїх письмових поясненнях зазначає, що під час корпоратизації УДППЗ «Укрпошта» шляхом перетворення в АТ «Укрпошта», відбулося включення державного майна до статутного капіталу акціонерного товариства, а не платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності. Отже, Мінінфраструктури при затвердженні акту передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта» діяло виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством. Заходи щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке увійшло до статутного капіталу, здійснювались АТ «Укрпошта», яке за наведеними вище актами вважалось корпоратизованим та за нормами статті 85 ГК України вважається власником майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внесок.
Відповідач проти позовних вимог заперечує, посилаючись на відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді в інтересах Міністерства розвитку громад та територій України та обрання прокуратурою неналежного та неефективного способу захисту інтересів держави; відсутність державного та суспільного інтересу у даній справі; АТ «Укрпошта» є неналежним відповідачем за пред'явленими позовними вимогами; передача та/або внесення до статутного капіталу АТ «Укрпошта» майна, яке на момент перетворення закріплювалося за УДППЗ Укрпошта на праві повного господарського відання та перебувало у державній власності, не є приватизацією такого майна; право власності на нерухоме майно набуте АТ «Укрпошта» без порушень законодавства, зміна форми власності майна відбулась відповідно до вимог чинного законодавства, реєстрація прав приватної власності на нерухоме майно здійснено без порушень законодавства; висновки, висловлені Вищим господарським судом України і Верховним Судом, на які посилається прокуратура, як на «аналогічні» правові позиції щодо правового режиму державного майна, переданого утворюваним державою акціонерним товариствам, не можуть бути застосовані у даних правовідносинах; пропуск прокурором встановленого законом строку на звернення до суду за захистом права; порушення прокурором та позивачем ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме права відповідача на мирне володіння майном.
Прокурор у відповіді на відзив заперечив проти доводів відповідача, зазначивши таке:
-прокурор у позовній заяві належним чином обґрунтував підстави представництва інтересів держави в суді в особі позивача з посиланням на норми Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», Господарського процесуального кодексу України, правових висновків Конституційного та Верховного судів, Європейського суду з прав людини;
-порушення законодавства при розпорядженні майном, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, загрожує національному суверенітету та завдає шкоди інтересам держави при реалізації концепції боротьби з тероризмом в Україні, підвищення ефективності системи та режимів охорони об'єктів можливих терористичних посягань, здійснення державного контролю на об'єктах підвищеної небезпеки, насамперед на об'єктах критичної, військової та транспортної інфраструктури. Таким чином, у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес;
-відповідач не навів жодного аргументу на підтвердження того, що Міністерством розвитку громад та територій України приймалися будь-які рішення щодо зміни форми власності спірного майна з державної на приватну. Доказів на підтвердження зазначеного до матеріалів справи також не долучено. Відчуження спірного майна з державної власності відбулось поза волею власника - держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, без згоди Фонду державного майна України;
-передане державою до статутного фонду АТ «Укрпошта» майно не змінило свого правового режиму та залишається державною власністю і стосовно нього діють обмеження щодо вільного розпорядження, які передбачені для державного майна;
-твердження відповідача про відсутність предмету спору на даний час є помилковими та необґрунтованими, оскільки внесення в 2021 році змін та доповнень у ч. 9 ст. 11 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», тобто лише через чотири роки після виникнення спірних правовідносин, жодним чином не пливає на законність прийняття спірних рішень у 2017 році;
-реєстрація права приватної власності на спірне майно за АТ «Укрпошта» відбулася з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за відсутності волі держави на його відчуження та не у спосіб, визначений законом;
- строк позовної давності на звернення до суду із цим позовом не сплив, оскільки продовжувався на період дії карантину та зупинявся на строк дії воєнного стану;
- відчуження спірного майна без волевиявлення власника - держави здійснено саме АТ «Укрпошта» на свою користь, повернення такого майна у державну власність від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності АТ «Укрпошта», яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідач у запереченнях на відповідь на відзив просить відмовити у задоволенні позову з аналогічних підстав, викладених ним у відзиві.
Обставини справи встановлені судом.
Українське державне підприємство поштового зв'язку “Укрпошта» створене у липні 1998 року згідно з Програмою реструктуризації Укрпошти, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.01.1998 № 1, шляхом реорганізації Українського об'єднання поштового зв'язку “Укрпошта» (далі - УОПЗ “Укрпошта»), створеного за рішенням Кабінету Міністрів України від 02.02.1994 як окрема державна структура у результаті реформування галузі зв'язку (розподілу на поштовий та електрозв'язок)
Наказом Державного комітету зв'язку України від 15.06.1998 № 93 Українське об'єднання поштового зв'язку “Укрпошта» реорганізоване шляхом його перетворення в Українське державне підприємство поштового зв'язку “Укрпошта».
07.09.2005 проведено державну реєстрацію змін до статуту УДППЗ “Укрпошта». За преамбулою статуту УДППЗ “Укрпошта» є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності і на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.09.2004 № 684-р “Про затвердження переліку підприємств, установ та організацій, що передаються до сфери управління Мінтрансзв'язку» належить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України - орган управління майном (УДППЗ “Укрпошта»).
Згідно з п. 4.1 статуту УДППЗ “Укрпошта» майно підприємства складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у балансі підприємства і належать йому на правах господарського відання.
Рішенням виконавчого комітету Ніжинської міської ради №617 від 13.11.2008 «Про оформлення права власності на нерухоме майно підприємств та організацій різних форм власності» вирішено оформити право державної власності за Державою, в особі Міністерства транспорту та зв'язку з правом повного господарського відання Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» на нежитлові будівлі розташовані в м. Ніжині: в цілому на нежитлову будівлю «відділення зв'язку» з допоміжними будівлями та спорудами по вул. Овдіївська, 99а.
На підставі вказаного рішення виконавчого комітету Ніжинської міської ради видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серія САС № 296269 від 21.11.2008, яким підтверджено право державної власності Держави Україна в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на об'єкт нерухомого майна, який перебуває в оперативному управлінні УДППЗ «Укрпошта»: нежитлову будівлю «відділення зв'язку» з допоміжними будівлями та спорудами, що розташована за адресою: вул. Овдіївська, 99а, м. Ніжин, Чернігівська обл.
Факт реєстрації права власності на вказане майно за Державою Україна підтверджено витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно серія ССК № 968822 від 21.11.2008, реєстраційний номер 25504811, та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20.03.2025 № 418741602.
Указом Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 № 1085/2010 Міністерство транспорту та зв'язку України було реорганізоване в Міністерство інфраструктури України. У пункті 5 цього Указу встановлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються.
Розпорядженням від 17.07.2015 № 728-р Кабінет Міністрів України погодився з пропозицією Міністерства інфраструктури України щодо перетворення Українського державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта» (ЄДРПОУ 21560045), м. Київ, вул. Хрещатик, 22, у Публічне акціонерне товариство “Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належать державі та не підлягають відчуженню, за умови збереження попереднього профілю діяльності підприємств.
16.02.2017 Міністерством інфраструктури України було видано наказ № 56 "Про припинення Українського державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта» в результаті його перетворення в Публічне акціонерне товариство “Укрпошта», та створення Публічного акціонерного товариства “Укрпошта», 100 відсотків акцій якого належить державі (пункт 2 наказу). У пункті 3 зазначеного наказу визначено, що Публічне акціонерне товариство “Укрпошта» є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта».
Наказом Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 № 240 “Про затвердження акта передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства “Укрпошта» затверджено акт передавання майна до статутного капіталу Публічного акціонерного товариства “Укрпошта», що є правонаступником Українського державного підприємства поштового зв'язку “Укрпошта», посвідчений нотаріально 05.07.2017, відповідно до якого Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 передало, а Публічне акціонерне товариство “Укрпошта» прийняло об'єкти державного майна згідно з переліками.
Відповідно до акту передавання майна до статутного капіталу ПАТ «Укрпошта», що є правонаступником УДППЗ «Укрпошта», посвідченого нотаріально 05.07.2017, Міністерство інфраструктури України з 01.03.2017 передало, а ПАТ «Укрпошта» прийняло об'єкти державного майна, у т.ч. будівлю відділення зв'язку, розташовану за адресою: будівлю відділення зв'язку, розташовану за адресою: вул. Овдіївська,99а, м. Ніжин, Чернігівська область (інвентарний номер 6007).
02.11.2017 державним реєстратором Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради зареєстровано право власності на будівлю відділення зв'язку, розташовану за адресою: будівлю відділення зв'язку, розташовану за адресою: вул. Овдіївська,99а, м. Ніжин, Чернігівська область, загальною площею 50,9 кв.м., за Публічним акціонерним товариством «Укрпошта», реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1400605474104.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірне майно за ПАТ “Укрпошта» зареєстровано державним реєстратором на підставі: акта Міністерства інфраструктури України передавання майна до статутного капіталу з додатком від 05.07.2017; наказу Міністерства інфраструктури України від 05.07.2017 № 240, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21.11.2008, виданого виконавчим комітетом Ніжинської міської ради.
Наказом Міністерства інфраструктури України від 14.12.2018 № 611 змінено тип Публічного акціонерного товариства «Укрпошта» з публічного на приватне та перейменовано його в Акціонерне товариство «Укрпошта».
Постановою Кабінету Міністрів України від 02.12.2022 № 1343 перейменовано Міністерство інфраструктури на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2024 № 1028 перейменовано Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України на Міністерство розвитку громад та територій України.
Прокурор надав науково-правовий висновок щодо співвідношення понять “корпоратизація» та “приватизація» майна державних підприємств, підготовлений докторкою юридичних наук, професоркою кафедри цивільного права №1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, членкинею-кореспонденткою НАПН України, членкинею Науково-консультативної ради при Верховному Суді І. В. Спасибо-Фатеєвою за зверненням АТ “Укрпошта», у якому зазначено, зокрема, про те, що АТ “Укрпошта» набуло права приватної власності на об'єкти нерухомого майна відповідно до законодавства про корпоратизацію і про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно; майно АТ “Укрпошта» є його приватною власністю та не може бути об'єктом державної власності.
З огляду на вищевикладене, прокурором заявлено позов для захисту порушених праву у зв'язку з тим, що реєстрація права приватної власності за ПАТ «Укрпошта» (наразі АТ «Укрпошта») на нежитлового приміщення загальною площею 50,9 кв.м., розташоване по вул. Овдіївська,99а, м. Ніжин, Чернігівська область, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1400605474104, здійснена з порушенням вимог чинного законодавства.
Оцінка суду.
Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.
Статтею 1 Закону України “Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі “Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).
Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі “Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):
“Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) “Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.
Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).
Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України “Про прокуратуру».
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття “інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття “інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що “інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття “інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України “Про прокуратуру».
Таким чином, “інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація “інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).
Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Частина четверта статті 23 Закону України “Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.
Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Міністерства розвитку громад та територій України у зв'язку із невиконанням ним своїх обов'язків щодо захисту інтересів держави у суді.
Відповідно до п. п. 1, 2 Положення про Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2015 №460 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2022 року № 1400), Міністерство розвитку громад та територій України (Мінрозвитку) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мінрозвитку є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері надання послуг поштового зв'язку. Згідно з підпунктом 55 пункту 4 Положення вбачається, що згідно покладених на Мінрозвитку завдань Міністерство виконує відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності.
Відповідно до п. 4.1 статутів відповідача (в редакціях, чинних протягом 2017-2021 років) засновником і єдиним акціонером товариства є держава в особі Міністерства інфраструктури України, яке надалі перейменовано на Міністерство розвитку громад та територій України.
Також суд встановив, що до вчинення реєстраційної дії щодо реєстрації спірного майна на праві приватної власності за відповідачем, право власності на це нерухоме майно було зареєстроване за державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, яке було реорганізовано в Міністерство розвитку громад та територій України.
Отже, саме на Міністерство розвитку громад та територій України як правонаступника Міністерства транспорту та зв'язку України були покладені повноваження власника спірного майна, яке, за твердженням прокурора, незаконно вибуло із державної власності.
З урахуванням наведеного, органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Міністерство розвитку громад та територій України.
З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Міністерства з листом від 20.03.2025 №52-77-1788ВИХ-25, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ “Укрпошта», а також просив повідомити про вжиті заходи щодо усунення цих порушень.
Тобто прокурором було повідомлено позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.
Мінрозвитку у листі від 03.04.2025 №8014/16/10-25 повідомило прокурора, що не вбачає підстав порушень прав та законних інтересів Міністерства, а тому підстави для вжиття заходів реагування відсутні.
Відтак Мінрозвитку особисто підтверджено нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про його бездіяльність щодо захисту інтересів держави.
Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити.
Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Міністерство розвитку громад та територій України позивачем, оскільки він є компетентним органом, втім не звернувся до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів держави.
Також суд погоджується з доводами прокурора про те, що у спірних правовідносинах наявний як державний, так і суспільний інтерес, оскільки безпідставна зміна правового режиму використання спірного майна з державної на приватну власність свідчить про порушення економічних інтересів держави та створює передумови для подальшого відчуження нерухомого майна поза конкурентною процедурою приватизації.
У порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України про витребування нерухомого майна.
За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Міністерства розвитку громад та територій України, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а відтак доводи відповідача про відсутність таких підстав та державного і суспільного інтересу відхиляються судом.
Щодо протиправного вибуття з державної в приватну власність спірного нерухомого майна, поза процедурою його приватизації.
Крім загального порядку визначення правового режиму майна господарських товариств, акціонерне товариство, засновником і єдиним акціонером якого є держава, має спеціальний правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами.
До спірних правовідносин підлягають застосуванню саме спеціальні норми статті 22 ГК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин (станом на 05.07.2017), за якими держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.
Суб'єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка в статутному капіталі яких перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.
Повноваження суб'єктів управління в державному секторі економіки - КМУ, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом.
Зазначені суб'єкти управління в державному секторі економіки можуть приймати рішення, необхідні для підготовки до реалізації та здійснення державно-приватного партнерства (концесії), які є обов'язковими до виконання підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у сфері їх управління.
Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Держава реалізує право державної власності в державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.
Правовий статус окремого суб'єкта господарювання в державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання в випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.
Держава застосовує до суб'єктів господарювання в державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.
Законом установлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності в державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.
Державний фінансовий контроль щодо суб'єктів господарювання, в статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належить суб'єктам господарювання державного сектору економіки, здійснюється відповідно до закону.
Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Тобто, усі суб'єкти державного сектора економіки мають діяти на праві господарського відання чи оперативного управління.
Утворення акціонерних товариств на базі майна корпоратизованих державних унітарних товариств та особливий склад осіб, які беруть участь в їх заснуванні, серед яких державні органи, що здійснюють управління державним майном, зумовлює своєрідний порядок набуття такими акціонерними товариствами права власності на майно, що передається державою до їхнього статного фонду.
За загальними правилами, установленими статтею 12 Закону України “Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-XII (чинного на момент виникнення спірних правовідносин), товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність.
Проте на відміну від акціонерних товариств, які засновуються на базі приватної власності, створення акціонерних товариств на базі майна державних підприємств регулюється не лише нормами ЦК України, ГК України (чинного на момент перетворення УДППЗ “Укрпошта» в ПАТ) та зазначеного вище Закону, а й спеціальним законодавством.
Відповідно до статті 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на державне майно в разі його приватизації, що узгоджується зі змістом частини 3 статті 145 ГК України (чинної станом на 05.07.2017), за якою правовий режим майна суб'єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного підприємства.
Згідно із частиною 1 статті 15 Закону України “Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2163-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до вичерпного переліку способів приватизації державного майна не належала передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, також вона не є способом його приватизації.
Отже, передача державного майна до статутного фонду акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного унітарного підприємства, не є рішенням власника, яке б надавало такому товариству право на його відчуження, а спрямована виключно на зміну організаційно-правової форми державного підприємства.
Водночас акціонерні товариства, засновником і єдиним акціонером яких є держава в особі органів виконавчої влади, мають спеціальний (особливий) правовий режим майна порівняно з іншими господарськими товариствами, які створюються в загальному порядку, а державне майно, передане до статутного фонду державних акціонерних товариств, залишається в державній власності, й відчуження його можливе тільки органами приватизації через визначені законом приватизаційні процедури.
До моменту завершення процедури приватизації до створюваного акціонерного товариства в силу правонаступництва переходять права та обов'язки, які мало державне унітарне підприємство, у тому числі й обсяг майнових прав на державне майно, у даному випадку - право господарського відання.
Вимоги про необхідність дотримання процедури приватизації при відчуженні майна господарських організацій з корпоративними правами держави понад 25% їх статутного фонду закріплено і в статті 11 Закону України “Про управління об'єктами державної власності» від 21.09.2006 № 185-V (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, станом на 05.07.2017).
У пункті “г» частини 4 статті 5 Закону України “Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 № 2163-XII унормовано, що на момент перетворення державного підприємства в публічне акціонерне товариство, 100 % акцій якого належало державі, діяла пряма заборона, за якою не підлягали приватизації державні підприємства та корпоративні права держави в акціонерних товариствах, що є інфраструктурними підприємствами-монополістами, збереження яких у державній власності необхідне для забезпечення рівного доступу до споживачів послуг на загальнодержавному ринку, зокрема, національний оператор поштового зв'язку.
Законом України “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 07.07.1999 № 847-XIV (в редакції, чинній на момент проведення реорганізації УДППЗ “Укрпошта» шляхом перетворення в ПАТ “Укрпошта» та затвердження акту передавання майна) УДППЗ “Укрпошта», код ЄДРПОУ 21560045, було включено до переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані (додаток 2 до Закону). Цей Закон втратив чинність 20.10.2019, з дня набрання чинності Законом України “Про визнання таким, що втратив чинність Закон України “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» від 02.10.2019 № 145-IX».
Частиною 9 статті 11 Закону України “Про управління об'єктами державної власності» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) установлено, що господарські організації, створені на базі об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації, до виключення їх з переліку об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації, не можуть вчиняти дії стосовно майна, переданого до їх статутного фонду, наслідком яких може бути відчуження майна, в тому числі передача його до статутного фонду інших господарських організацій, передача в заставу тощо.
Таким чином, державне майно, яке закріплювалося за державним підприємством на праві господарського відання, перебуває в створюваного акціонерного товариства на праві господарського відання.
Натомість корпоратизація державних унітарних підприємств через їх перетворення в господарські товариства є лише передумовою для подальшої приватизації майна, переданого державою до їх статутного фонду.
Проведення корпоратизації державного унітарного підприємства в акціонерне товариство не є його приватизацією, а тому внесення майна до статутного фонду такого товариства не може розглядатися як підстава для зміни його форми власності.
Відтак державне майно, передане державою до статутного фонду державного унітарного підприємства, корпоратизованого в акціонерне товариство, 100% акцій статутного фонду якого залишаються в власності держави, до моменту завершення процедури приватизації є державною власністю.
Зазначена правова позиція наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21, здійснивши правовий аналіз Конституції України, ГК України, ЦК України, Закону України “Про господарські товариства», що діяв щодо акціонерних товариств до набрання чинності законами України “Про акціонерні товариства», “Про управління об'єктами державної власності», “Про приватизацію державного майна», стосовно корпоратизації на підставі Указу Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 “Про корпоратизацію підприємств», законів України “Про холдингові компанії в Україні», “Про банки і банківську діяльність» та “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що зміна державної форми власності може відбуватися виключно шляхом приватизації, а Закон України “Про приватизацію державного майна» не відносить до способів приватизації передання державного майна до статутного фонду (капіталу) заснованого нею акціонерного товариства.
У цій справі Великою Палатою Верховного Суду вирішувалось питання, чи відбувається зміна державної форми власності шляхом приватизації заснованого нею акціонерного товариства, тобто обставини вказаної справи подібні даній.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 04.02.2025 № 917/2033/21, від 19.02.2025 № 917/453/22, у межах яких досліджувались обставини вибуття з державної в приватну власність АТ “Укрпошта» об'єктів нерухомого майна, переданого Міністерством інфраструктури України до статутного фонду заснованого ним Товариства, 100% акцій якого знаходилось у власності держави.
Верховний Суд також звертає увагу на те, що за змістом статті 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності (затвердженого постановою КМУ від 06.06.2007 № 803), відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції в межах, визначених законами, а щодо нерухомого майна - за умови додаткового погодження з ФДМ України.
Зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника в спосіб, передбачений ГК України та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом (частина 2 статті 145 ГК України, чинної станом на 05.07.2017).
Верховний Суд неодноразово наводив правову позицію щодо застосування норм частини 3 статті 86, частин 2 - 4 статті 145 ГК України в правовідносинах щодо розпорядження нерухомим майном державної форми власності, переданим до статутного фонду державного підприємства.
За висновками Верховного Суду, проведення корпоратизації державного підприємства в акціонерне товариство не є приватизацією такого державного підприємства, а тому внесення майна до статутного фонду такого корпоратизованого товариства не може розглядатися, як підстава для зміни форми власності на державне майно; таке майно не може бути відчужене чи корпоратизоване на користь суб'єкта права приватної власності без попереднього виключення цього майна із законодавчого переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації (постанови Верховного Суду: від 14.02.2018 у справі № 920/1077/16, від 28.03.2018 у справі № 925/792/17, від 08.05.2018 у справі № 925/875/17, від 22.05.2018 у справі № 915/1021/16, від 30.05.2018 у справі № 915/825/16, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 11.10.2018 у справі № 906/916/16, від 06.11.2018 у справі № 925/473/17, від 20.03.2019 у справі № 927/735/16, від 13.11.2019 у справі № 916/665/18, від 10.09.2020 у справах № 923/197/18 і № 923/576/18, від 01.10.2020 у справах № 924/647/18, № 912/1672/18, від 18.03.2021 у справі № 924/592/20).
Суд, беручи до уваги правову позицію, наведену Верховним Судом у постановах від 04.02.2025 № 917/2033/21, від 19.02.2025 № 917/453/22, що є обов'язковою для врахування судом першої інстанції в силу частини 4 статті 236 ГПК України, дійшов висновку, що акт передавання майна, на підставі якого здійснена державна реєстрація права власності на спірне майно за відповідачем, не може розглядатися як правочин, відповідно до якого на законних підставах у відповідача виникло право приватної власності на зазначене майно. Враховуючи, що спірне майно перебувало в володінні УДППЗ “Укрпошта» на праві повного відання, ПАТ “Укрпошта» як юридична особа, створена внаслідок перетворення останнього, відповідно до частини 2 статті 108 ЦК України, набув не право приватної власності, а право господарського відання на зазначене майно, яке залишилося в власності держави з огляду на встановлення прямих заборон на відчуження та передачу до статутного фонду господарських товариств такого майна за частиною 9 статті 11 Закону України “Про управління об'єктами державної власності», частиною 3 статті 86, частинами 2 - 4 статті 145 ГК України (у відповідній редакції).
Таким чином, державну реєстрацію права приватної власності на спірне нерухоме майно здійснено відповідачем за відсутності належних правових підстав.
Щодо обраного прокурором способу захисту.
Частиною 1 статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном (частина 1 статті 317 ЦК України).
Відповідно до статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
За усталеною позицією Великої Палати Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права в спірних правовідносинах.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого не власника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає в відновленні володіння власника (титульного володільця), що, у свою чергу, забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, які складають належне йому речове право (пункт 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).
Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) з чужого незаконного володіння.
Володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина 1 статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така інша особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Тому заволодіння нерухомістю шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на такий об'єкт чи ні. Володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.
У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння такою особою майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Тому заволодіння об'єктом нерухомості шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на такий об'єкт чи ні. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
За частиною 3 статті 26 цього Закону відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що відповідно до п. 1 частини 1 статті 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (пункт 87)).
Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, від 22.01.2025 у справі № 446/478/19).
Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що коли право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому Реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).
З урахуванням наведеного, за висновком суду, належним способом захисту права власності держави на спірний об'єкт є віндикаційний позов про витребування нерухомого майна з володіння відповідача, що відповідає сталій практиці Верховного Суду в аналогічних спорах.
Наведене спростовує заперечення відповідача в частині невірно обраного прокурором способу захисту та відсутності порушеного права держави.
Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння (1); було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння (2); вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (3).
Водночас, в разі якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках (частина 4 статті 388 ЦК України).
За статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади в межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Незаконна реєстрація права власності на спірний об'єкт нерухомості за АТ “Укрпошта», як наслідок, вибуття його з державної власності, поза волею власника, порушує інтереси держави щодо володіння, користування та розпорядження спірним майном, що є підставою для задоволення позову про витребування цього майна на користь держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, яке здійснює управління корпоративними правами держави щодо АТ “Укрпошта» та наділене правами власника на державне майно, яке перебуває в його управлінні.
Суд вважає за необхідне зазначити, що 09.04.2025, набув чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-IX Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, п. 3 розділу І якого доповнено статтю 390 ЦК України частиною 5 такого змісту: “суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві».
Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.
Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України “Про приватизацію державного житлового фонду».
Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».
Пунктом 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12.03.2025 № 4292-IX встановлено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі, зокрема, в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, у яких судом першої інстанції не ухвалене рішення про витребування майна в добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо:
- нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом;
- нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Проте, наведені норми щодо компенсації вартості майна добросовісному набувачу (яким є відповідач у даній справі) (частина 5 статті 390 ЦК України), за висновком суду, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки відповідач набув таке майно безоплатно.
Щодо змін внесених Законом України від 13.07.2021 № 1630-IX “Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» та Законом України від 09.01.2025 № 4196-IX “Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб».
Законом України від 13.07.2021 № 1630-IX “Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» (підпункт 11 пункту 2 розділу VII Прикінцевих та перехідних положень) (набув чинності з 06.10.2021) доповнено частину 9 статті 11 Закону України “Про управління об'єктами державної власності» абзацами 3 та 4, наступного змісту:
“Нерухоме майно об'єктів державної власності, включених до Переліку державних підприємств, що не підлягають приватизації, але можуть бути перетворені в господарські товариства, може бути передане до статутного капіталу господарських товариств, створених на базі таких підприємств.
За погодженням з уповноваженим суб'єктом управління, визначеним Законом України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності", нерухоме майно об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, може бути відчужено відповідним підприємством або господарським товариством в оборонно-промисловому комплексі в установленому порядку, якщо таке майно не входить до складу єдиного майнового комплексу, що забезпечує основні види діяльності такого суб'єкта господарювання, або більше трьох років не використовується в виробничій діяльності і подальше його використання не планується».
Судом установлено, що реорганізація УДППЗ “Укрпошта» шляхом перетворення в акціонерне товариство проведена 01.03.2017, з передачею засновником - Міністерством інфраструктури України як внесок до статутного капіталу Товариства державного майна (в тому числі спірного), загальною вартістю 6 518 597 000 грн - 05.07.2017, у той час як державна реєстрація Товариством права приватної власності щодо спірного об'єкту вчинена 02.11.2017, тобто до набрання чинності Законом від 13.07.2021 № 1630-ІХ, положення якого, з урахуванням наведеного, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Закон України від 09.01.2025 № 4196-IX “Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб» (набув чинності з 28.02.2025; введений в дію з 28.08.2025), визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об'єднань юридичних осіб.
Перехідним періодом у даному Законі є трирічний строк, що починається з дня введення цього Закону.
Положеннями даного Закону (статті 13, 14) заборонено створення юридичних осіб в організаційно-правових формах державного підприємства (державного комерційного підприємства, державного некомерційного підприємства, казенного підприємства), комунального підприємства (комунального комерційного підприємства, комунального некомерційного підприємства), спільного комунального підприємства, приватного підприємства, іноземного підприємства, дочірнього підприємства, підприємства об'єднання громадян (релігійної організації, профспілки), підприємства споживчої кооперації. Заборонено закріплення (передача) майна за юридичними особами на праві господарського відання або на праві оперативного управління.
Визначені особливості припинення підприємств у перехідний період, зокрема, згідно з частиною 8 статті 14 Закону від 09.01.2025 № 4196-IX, якщо на прийняття рішення про перетворення за підприємством, єдиним учасником (засновником) якого є держава або територіальна громада (територіальні громади), закріплено майно на праві господарського відання або на праві господарського управління, уповноважений суб'єкт управління об'єктами державної власності або уповноважений орган місцевого самоврядування на основі інвентаризації майна підприємства приймає рішення:
- про внесення майна, закріпленого на праві господарського відання, до статутного капіталу юридичної особи - правонаступника такого підприємства, крім майна, що не підлягає приватизації;
- про передачу майна, закріпленого на праві господарського відання, що не підлягає приватизації, та майна, закріпленого на праві оперативного управління, юридичній особі - правонаступнику такого підприємства на праві узуфрукту державного або комунального майна.
Статтею 17 Закону від 09.01.2025 № 4196-ІХ Прикінцеві та перехідні положення (пункт 3) визнано ГК України таким, що втратив чинність; (пункт 6 підпункт 21) внесені зміни до Закону України “Про управління об'єктами державної власності», зокрема викладено абзац 3 частини 9 статті 11 цього Закону в наступній редакції: майно, внесене до статутного капіталу господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, а також майно, внесене до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, належить такому господарському товариству або юридичній особі на праві власності, крім випадків визначених законом.
Доповнено Прикінцеві положення статті 18 Закону України “Про управління об'єктами державної власності» пунктом 3-2, за яким положення абзацу третього частини 9 статті 11 цього Закону щодо правового режиму майна, внесеного до статутного капіталу господарського товариства, в статутному капіталі якого є корпоративні права держави, та майна внесеного до статутного капіталу юридичної особи, засновником (учасником, акціонером) якої є таке господарське товариство, застосовується до таких господарських товариств або юридичної особи незалежно від дати їх створення, реорганізації чи корпоратизації та/або внесення такого майна до статутного капіталу, якщо інше не передбачено законом.
Натомість наведенні зміни, внесені Законом від 09.01.2025 № 4196-IX, стосуються саме перехідного періоду діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм, що розпочав свій відлік з 28.08.2025 (в зв'язку з припиненням окремих організаційно-правових форм юридичних осіб), та не поширює свою дію на спірні правовідносини, пов'язані з реорганізацією УДППЗ “Укрпошта» в акціонерне товариство, що мали місце в 2017 році.
З урахуванням наведеного судом відхилено доводи відповідача щодо набуття ним у приватну власність спірного майна з дотриманням вимог чинного законодавства.
Щодо застосування строків позовної давності.
Відповідач письмово клопотав застосувати наслідки спливу позовної давності щодо вимог про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною в справі, суд відмовляє в позові в зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 зазначила про те, що: "якщо в передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та в справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого поданий позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог".
У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: "у разі якщо держава вступає в цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, в цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави в цих відносинах. Тому в відносинах, в які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу в відповідних відносинах (пункти 6.21., 6.22. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19., 4.20. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема, в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями в спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.
Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави в разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.
Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною в справі.
У цій справі прокурор пред'явив вимоги про витребування нерухомого майна подавши позов в інтересах Міністерства розвитку громад та територій України, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава.
Державна реєстрація права приватної власності на спірне нежитлове приміщення за відповідачем проведена 02.11.2017, а тому саме з цієї дати слід обраховувати строки позовної давності відносно вимоги про витребування нерухомого майна на користь держави, оскільки починаючи з 02.11.2017 спірне нерухоме майно вибуло з власності держави та саме з цієї дати держава в особі компетентного органу могла довідатись про порушення її речових прав (відомості Реєстру відкриті).
Судом також враховано, що виходячи з п. 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Наведене узгоджується зі змістом п. 7 Прикінцевих положень ГК України.
Відповідно до постанови КМУ “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» № 211 від 11.03.2020 (зі змінами та доповненнями), а також постановою КМУ “Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами та доповненнями) № 1236 від 09.12.2020, в Україні встановлений карантин з 12.03.2020.
Постановою КМУ № 651 від 27.06.2023, на всій території України відмінений карантин з 24 год. 00 хв. 30.06.2023, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
За Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 на усій території України введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово був продовжений та, який триває і на момент ухвалення рішення в цій справі.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України Верховна Рада України доповнила розділ “Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України п. 19, за яким, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257 - 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Законом України “Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» п. 19 “Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України викладений в наступній редакції: “У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».
Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX “Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» (набув чинності з 04.09.2025) виключений п. 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України.
Виходячи з наведених вище норм закону, строк позовної давності, що обліковується з 02.11.2017, продовжений на час дії карантину (в період з 12.03.2020 по 30.06.2023) та відповідно продовжений, а потім зупинений, на строк дії правового режиму воєнного стану (починаючи з 24.02.2022 по 03.09.2025).
З урахуванням наведених положень, прокурором не пропущений строк позовної давності при зверненні до суду з цим позовом.
Судом також враховано приписи частини 8 статті 261 та частини 3 статті 388 ЦК України (в редакції Закону № 4292-IX від 12.03.2025), що в силу п. 2 розділу II його Прикінцевих та перехідних положень, має зворотну дію в часі в частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо:
- нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом;
- нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Положення частини 3 статті 388 ЦК України (в редакції Закону № 4292-ІХ), зокрема, передбачають, що держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:
1) з моменту реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності в приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;
2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності в приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.
Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.
Водночас, дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало, зокрема, до об'єктів критичної інфраструктури, до яких станом на 02.11.2017 був включений національний оператор поштового зв'язку.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках (частина 4 статті 388 ЦК України).
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
З урахуванням установлених обставин та наведених вище висновків, позов прокурора підлягає задоволенню в повному обсязі.
Висновки суду.
Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.
За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах “Трофимчук проти України», “Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з'ясуванні усіх питань, винесених на його розгляд.
За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Щодо судових витрат.
При ухваленні рішення в справі, суд у тому числі вирішує питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, до яких зокрема належить судовий збір.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на задоволення вимог прокурора у повному обсязі, судовий збір покладається на відповідача.
Керуючись ст.73, 74, 76, 77, 79, 86, 129, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Витребувати в Акціонерного товариства «Укрпошта» (код ЄДРПОУ 21560045, вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001) на користь Міністерства розвитку громад та територій України (код ЄДРПОУ 37472062, проспект Берестейський, 14, м. Київ, 01135) нерухоме майно - будівлі відділення поштового зв'язку, загальною площею 50,9 кв.м, яка розташована по вул. Овдіївська, 99а, у м. Ніжині, Чернігівської області, реєстраційний номер у Державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно 1400605474104.
3. Стягнути з Акціонерного товариства «Укрпошта» (код ЄДРПОУ 21560045, вул. Хрещатик, 22, м. Київ, 01001) на користь Чернігівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910114, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000) 17 625,59 грн витрат зі сплати судового збору.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили у строк та в порядку, встановленому ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в строк, встановлений ст.256 Господарського процесуального кодексу України та в порядку, передбаченому ст.257 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складено та підписано 28.10.2025 - у перший день виходу судді Моцьора В.В. з відпустки.
Повідомити учасників справи про можливість одержання інформації по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.
Суддя В.В. Моцьор