65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"22" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/4116/23
Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., за участю секретаря судового засідання Крутькової В.О., розглянувши у відкритому засіданні справу
за позовом заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради
до відповідача-1: Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний противопухлинний центр" Одеської обласної ради
відповідача:2: Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича
третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача- Управління обласної ради з майнових відносин,
про визнання договору недійсним та зобов'язання звільнити земельну ділянку
за учасю представників
від прокуратури - Капустін М.;
від позивача- Пірняк В.;
від відповідача-1 - Тарановський Р.;
відповідача-2 - Молодецький Р., адвокат
Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради та Фізичної особи-підприємця Лисого Олексія Олексійовича про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна та звільнення земельної ділянки.
Рішенням від 22.04.2024, яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.11.2024, в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 04.03.2025 скасовано вищезазначені судові рішення та направлено справу на новий розгляд.
Ухвалою від 20.03.2025 суд призначив підготовче засідання на 23.04.2025.
Ухвалою від 23.04.2025 розгляд справи відкладено на 21.05.2025.
В засіданні 21.05.2025 оголошено перерву до 18.06.2025.
Ухвалою від 18.06.2025р. суд закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті на 27.08.2025.
В судових засіданнях з розгляду справи по суті оголошувались перерви, 22.10.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Прокурор просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що Договір, укладений відповідачами, є удаваним правочином з метою приховання договору оренди земельної ділянки. На думку прокурора, оскільки сторонами не було дотримано встановленого нормами земельного законодавства порядку передачі в користування (оренду) земельної ділянки, - Договір від 01.02.2018р. має бути визнано недійсним, Орендар має звільнити земельну ділянку, загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул.Нежданової,32.
Позивач - Одеська обласна рада - не підтримав позов прокурора та просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
Відповідач-1 проти позову заперечує, погоджуючись з позицією Відповідача-2.
Відповідач-2 проти позову заперечує, вважає вимоги прокурора необґрунтованими та незаконними з наступних підстав. Об?єкт оренди знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває на праві постійного користування у КНП “Одеський протипухлинний центр» Одеської обласної ради». Орендоване майно віднесено до комунальної власності, а тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону України “Про оренду державного та комунального майна». Оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об?єктом правового регулювання. І так як використання об?єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, Орендар компенсує Орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати, що підтверджується копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) за період січень-жовтень 2023 року. Тверде асфальтне покриття нерозривно пов?язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте, на відміну від земельної ділянки, яка є природним об?єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже, таке майно є індивідуально визначеним у розумінні частини третьої статті 283 Господарського кодексу України. Нерозривність об?єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним Договору оренди такого майна. Не зважаючи на те, що предмет договору оренди нерозривно пов?язаний із земельною ділянкою, на якій він розташований, на відміну від такої земельної ділянки, яка є природним об?єктом, є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу, зі своєю метою використання, а отже такий майданчик може бути окремим об?єктом оренди. За наведених обставин спірне майно за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов?язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень частини 3 статті 283 ГК України, абзацу 2 частини 1 статті 4 Закону України “Про оренду державного та комунального майна». У зв?язку з чим відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні статті 235 ЦК України. До аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 20.06.2018р. по справі № 916/661/17. Прокурор всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020) просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме Закон України “Про оренду державного та комунального майна». Крім того, оспорюваний Договір оренди укладено за результатами передбаченої законом процедури, відповідно до вимог, які законодавство України ставило до укладання таких угод на момент такого укладання. КУ “Одеський обласний онкологічний диспансер» було розміщено оголошення в газеті “Одеські вісті» випуску від 29.11.2017р. про намір передати в оренду майданчик з твердим покриттям, загальною площею 90,0 кв.м., розташований за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32. Також, на думку Відповідача-2, у прокурора відсутні підстави представництва інтересів держави в суді.
Третя особа - Управління обласної ради з майнових відносин - з посиланням на приписи Закону України «Про оренду державного та комунального майна», просить відмовити в задоволенні позовних вимог і стверджує, що доводи прокурора не містять обгрунтування негативного впливу оскаржуваного договору на конкретні реальні права і законні інтереси позивача, а також не зазначено, яка конкретно шкода зазнана позивачем саме внаслідок укладання даного договору та як він вплинув на правове становище безпосередньо позивача, які причинно-наслідкові зв'язки у справі це підтверджують.
Розглянувши подані документи і матеріали, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представників сторін, які прибули в судове засідання, суд, -
01.02.2018 між комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисий О.О. (надалі - Орендар, ФОП Лисий О.О.) укладено договір оренди майна (надалі - Договір).
Відповідно до п.1 рішення Одеської обласної ради від 19.06.2019р. № 978-УІІ припинено комунальну установу “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342), шляхом ії перетворення у комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради.
Крім того, згідно з п.1 рішення Одеської обласної ради від 03.06.2022 №431- VIII, змінено назву комунальне некомерційне підприємство “Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради на комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради (надалі - Орендодавець, КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради).
Відповідно до п. 1.1 Договору, Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування тверде покриття загальною площею 90м2, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно із незалежною оцінкою від 03.11.2017р. становить 444 183 грн (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
У подальшому, 27.08.2018р. між комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисий О.О. укладено додаткову угоду до договору оренди майна від 01.02.2018р. згідно якої, внесено наступні зміни:
п. 1.1 Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям, загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 03.11.2017 року становить 2 79 222,30 грн. (у подальшому - майно), з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів крім товарів підакцизної групи.
п. 3.1 Орендна плата перераховується Орендодавцю щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, та визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і становить без ПДВ за базовий місяць оренди - липень 2018 року 4477,33 грн
Орендна плата за перший місяць оренди - вересень 2018 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за серпень - вересень 2018 року, після їх повідомлення Держкомстатом. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.
Матеріалами справи підтверджується, що 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, що підтверджується Інформацією №346088682 від 11.09.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (т.1 а.с.34-37).
Крім того, згідно з інформацією про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису 3522056) 11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою, площею 5,3096 га за правокористувачем - Обласною комунальною установою “Одеський обласний онкологічний диспансер» (код ЄДРПОУ 02008342) (нині - Комунальне некомерційне підприємство “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради»), що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013 (т.1 а.с.32,33).
Також в матеріалах справи наявні наступні документи:
- рішення Одеської міської ради від 21.12.2012 №2598-VI, яким надано КУ “Одеський обласний онкологічний диспансер» в постійне користування земельну ділянку (кадастровий номер 5110137600:71:007:0005), площею 5,3069 га, за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 для експлуатації та обслуговування будівель та споруд обласного онкологічного диспансеру (т.1 а.с.162, 163);
- звіт про незалежну оцінку ринкової вартості твердого покриття загальною площею 90,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 (т.1 а.с.107-151);
- наказ КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» від 28.03.2023 №339/23-о Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності (т.1 а.с. 152, 153);
- Акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів (т.1 а.с.156, 157);
- Реєстр платежів отриманої орендної плати (т.1 а.с.158);
- витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 07.11.2023 за кадастровим номером 5110137600:71:007:0005; додаток до витягу, який відображає кадастровий план земельної ділянки (т.1 а.с.95-106);
- виписка платежів отриманої орендної плати та відшкодування витрат ФОП Лисий О.О. за договором оренди за період з 01.01.2023 по 28.11.2023.
В матеріалах справи наявний наданий відповідачем-2 лист Фонду державного майна України від 24.12.2020 “Щодо надання роз'яснень з питань оренди», в якому надано роз'яснення щодо віднесення асфальтового (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об'єкту оренди та вказано, зокрема, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою).
Разом з цим, як зазначає прокурор, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користування КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради твердого покриття площею 90 кв.м. та 56,58 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, відсутні, що свідчить про невідповідність зазначених у договорі та додатковій угоді відомостей стосовно об'єкта оренди та за допомогою яких можна було б індентифікувати тверде покриття на земельній діллянці.
У листі від 31.05.2023 №53-4713ВИХ-23 прокурор просив Одеську обласну раду розглянути питання про вжиття заходів реагування з метою усунення порушень земельного законодавства щодо укладеного договору оренди майна від 01.02.208 та поновлення прав Одеської обласної ради, в тому числі, шляхом звернення до суду з позовною заявою.
У листі від 12.07.2023 №2485/0/03-14/23/1801 Одеська обласна рада повідомила прокурора з приводу договору оренди від 01.02.2018, зокрема, що Управління обласної ради з майнових відносин відповідно до вимог діючого законодавства уклало саме договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, а тому твердження щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.
Листом від 15.09.2023 №53-7707ВИХ-23 прокурор повідомив Одеську обласну раду в порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру», що окружною прокуратурою готується позовна заява в інтересах держави в особі Одеської обласної ради.
За положеннями ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.
За змістом ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті, за якою прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
У розумінні наведених положень прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч.2 ст. 129 Конституції України).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рн/99 від 08.04.1999 року під поняттям орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник, у кожному конкретному випадку, самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
При цьому, “нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. “Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. “Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію наведено в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).
Велика Палата Верховного Суду 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України “Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин, відповідно до ст. ст. 8 Земельного кодексу України, належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, визнав належним суб'єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.
Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.
Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Таким чином, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов'язків щодо комунального майна.
Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом, уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача - Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».
Як зазначає прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає у порушенні законності набуття відповідачем-2 права користування на земельну ділянку комунальної власності.
Так, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України “Про прокуратуру» скеровано лист від 31.05.2023 за №53-4713вих-23 до Одеської обласної ради, в якому обласну раду, як власника земельної ділянки, поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.
Зазначений лист окружної прокуратури розглянуто Одеською обласною радою та 12.07.2023 надано відповідь, з якої вбачається, що обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні договору.
Тобто, про виявлені порушення вимог законодавства прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувані прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.
Однак, Одеська обласна рада заходи щодо усунення порушень законодавства та інтересів держави після отримання повідомлення не здійснила і не вбачає необхідності у такому здійснені; звернення з позовною заявою до суду не вживала.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України “Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій у даному випадку стала відмова уповноваженого суб'єкта на захист порушених інтересів у даній справі - Одеської обласної ради, від здійснення будь-яких заходів щодо звернення до суду.
У цьому контексті суд звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з відповідачем у справі свідчить про нездійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про дотримання прокурором вимог, передбачених ст.23 Закону України «Про прокуратуру» для представництва прокурором інтересів держави в суді та можливість розгляду позовних вимог по суті. Тому судом відхиляються посилання Відповідача-2 на те, що прокурор не довів підстав для представництва інтересів держави в суді.
Щодо розгляду по суті заявлених прокурором позовних вимог, суд зазначає наступне.
Прокурор наполягає на тому, що спірний договір оренди передбачає користування земельною ділянкою, а саме майданчиком з твердим покриттям, вважає, що сторонами договору укладено удаваний правочин з метою приховання договору оренди земельної ділянки.
У зв'язку з цим відповідач-2 вважає твердження прокурора про удаваність договору оренди нерухомого майна від 01.02.2018 хибними.
В свою чергу, прокурор посилається на невідповідність договору оренди від 01.02.2018 вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, а отже, не є предметом оренди у відповідності до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час розгляду справи та звернення з позовом до суду), якою було визначено, що об'єктом оренди можуть бути:
- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Таким чином, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з передачею в оренду земельної ділянки і підставою позову ним визначено саме удаваність укладеного правочину.
У зв'язку з цим суд зазначає наступне.
Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).
Враховуючи правову позицію Верховного Суду щодо тлумачення норм права, зокрема, і ст.3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» - у постанові спільної палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 викладений висновок про те, що зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України “Про оренду державного та комунального майна», визначення у частині першій статті 19 зазначеного Закону, “орендованого приміщення, яке необхідне для власних потреб» має стосуватися не лише і виключно “приміщення», про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об'єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 “Про затвердження національного стандарту № 2 “Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремих частин) відноситься інше окреме індивідуально визначене майно, як це визначено у частині першій статті 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» та, відповідно, які визначені об'єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття “приміщення» у вказаному Законі, визначаючи у статті 3 цього Закону перелік об'єктів оренди.
Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи інше майно, до складових частин якого належатиме як майданчик та подібне майно, так і вбудовані приміщення (приміщення, що є частиною внутрішнього об'єму будівлі) чи інше окремо індивідуально визначене майно (допоміжні приміщення), це може виключати звуження (нівелювання) права балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України “Про оренду державного та комунального майна».
Отже, поняття “приміщення» слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, “приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об'єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 цього Закону - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах. Тому при вирішенні питання, чи є асфальтобетонне покриття об'єктом оренди, Верховний Суд відступив від свого попереднього висновку про те, що асфальтобетонне замощення не є об'єктом оренди (приміщенням) в силу положень закону.
Як зазначалося раніше, 01.02.2018 між Клінічним центром (орендодавець, Відповідач-1) та ФОП Лисий О.О. (орендар, Відповідач-2) було укладено договір оренди майна. Пунктом 1.1. договору передбачено, що орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 90 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул.Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 03.11.2017 становить 444183,00 грн., з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів та продовольчих товарів крім товарів підакцизної групи.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За положеннями ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).
Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини поширюється дія Закону України “Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.
Згідно п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладання спірного договору), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є:
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);
- інше окреме індивідуально визначене майно.
Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").
Статтею 7 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» передбачено підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об'єктів, які можуть бути об'єктами оренди.
Суд звертає увагу, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», не відноситься тверде покриття. Таким чином, індивідуально визначене майно підприємств, до якого, за вищенаведеними ознаками, відноситься і тверде покриття, є в даному випадку об'єктом оренди згідно з вимогами ст. 3 даного Закону.
В підтвердження вказаних висновків у матеріалах справи наявна копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів КНП “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» (форма №03-1) №0000-000057, де основним засобом зазначено “Майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м.». Даний Акт підписаний відповідною комісією, висновком якої вказано: “Поставити на баланс» (т.1 а.с. 156,157).
Також, у матеріалах справи наявна копія Наказу №339/23-0 від 28.03.2023 “Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться Майданчик з твердим покриттям загальною площею 90,0 кв.м. (т. 1 а.с. 152, 153).
Матеріали справи свідчать, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. І так як використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати, що підтверджується випискою банку за період з 01.01.2023 по 28.11.2023 (т.1 а.с.164) та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Фізичною особою-підприємцем Лисим О.О. за період січень-жовтень 2023 (т. 1 а.с. 158).
На думку суду, тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», тлумачення якої було здійснено Верховним судом у вищевказаній постанові спільних палат.
Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.
Суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Приписами ст. 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.
В контексті наведеного суд вважає за доцільне навести думку профільного органу з цього питання, викладену у листі Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, який наявний у матеріалах даної справи та у вільному доступі в мережі інтернет, зокрема, за посиланням: https://orenda.gov.ua/roziasnennia-zakonodavstva/shchodo-mozhlyvosti-orendy-okremykh-obiektiv-derzhavnoi-vlasnosti/ (т. 1 а.с. 154, 155). У даному листі Фонд, з посиланням на норми статтей 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимог статті 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що “Споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 “Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.
У свою чергу, Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди.
Інженерні споруди -це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.
Таким чином, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою)».
Тобто, майно, передане в оренду оскаржуваним договором, за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (чинного на момент укладення договору, коли вирішується питання щодо його недійсності), та норм Закону України “Про оренду державного та комунального майна».
З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип глумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).
Дослідивши предмет спірного договору оренди майна від 01.02.2018, об'єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 90,0 кв.м., проаналізувавши його умови та положення, суд дійшов висновку, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 року за № 931/5152 (із змінами та доповненнями). Крім того, спірний договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору).
В свою чергу, Типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.
Орендоване майно перебуває на балансі КНП “Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно (копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-000057).
Майданчик з твердим покриттям був переданий в оренду Відповідачу-2 у повній відповідності з ч.4 ст.9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також відповідно до рішень обласної ради «Про оренду державного та комунального майна» від 28 жовтня 2011 року №288-1 та «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на право оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області» від 26 квітня 2012 року №4901-У1.
Відповідачем-1 було розміщено відповідне оголошення в газеті «Одеські вісті» від 29 листопада 2017 року про намір передати в оренду вищевказане майно (що підтверджує позивач у своєму листі №2485/003-14/23/1801 від 12.07.2023). Таким чином, умови оренди було визначено у мксимально конкурентний спосіб, що передбачає можливість бдь-яких зацікавлених осіб подати заявку на оренду та прийняти участь у конкурсі на право оренди вказаного майна. Втім, через надходження лише однієї заявки з наміром оренди майна, відповідний договір оренди було укладено саме з відповідачем-2.
Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020), просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України “Про оренду державного та комунального майна».
Враховуючи викладене, суд констатує, що матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України) і що в даному випадку предметом договору оренди є об'єкт благоустрою.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №915/590/18, за загальними правилами суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він вчинений з метою приховати інший правочин. При цьому, обов'язок доведення, що сторони такої мети не мали, не може бути покладена на відповідачів у справі.
Суд, дослідивши обставини справи, умови укладеного договору та норми чинного законодавства, дійшов висновку, що в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, а також про відсутність підстав вважати укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що в даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним договору оренди майна від 01.02.2018, укладеного між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та ФОП Лисий О.О.
Позовна вимога про зобов'язання Відповідача-2 звільнити земельну ділянку загальною площею 56,58 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Одеса, вул.Нежданової, 32 є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним і задоволенню не підлягає.
Щодо заяви Відповідача-2 про застосування строку позовної давності у даній справі, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
При зверненні прокурора до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, судам потрібно починати обчислювати позовну давність з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор тільки у тих випадках, коли прокурор мав об'єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
З огляду на вищезазначене, враховуючи необгрунтованість позовних вимог прокурора і, як наслідок, відмову в задоволенні позовних вимог по суті, суд залишає без розгляду заяву Відповідача-2 про застосування строку позовної давності.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, дійшов висновку відмовити в задоволенні позову.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати Одеської обласної прокуратури в розмірі сплаченого судового збору покладаються на Одеську обласну прокуратуру, оскільки в задоволенні позову відмовлено.
На підставі вищевикладених норм права, керуючись ст.ст. 129, 232-240, 243, Господарського процесуального кодексу України, суд
ухвалив:
1. В задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено до Південно-західного апеляційного господарського суду в порядку ст.256 ГПК України.
Повний текст рішення складено 28 жовтня 2025 р.
Суддя В.В. Литвинова