. 27 жовтня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/12354/25
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чеснокової А.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області, в якій просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області №164450005451 від 30.07.2025 про відмову в призначенні мені, ОСОБА_1 , пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»;
обов?язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області повторно розглянути мою, ОСОБА_1 , заяву від 22.07.2025 про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зарахувавши до загального страхового стажу періоди моєї роботи з 25.10.1986 по 24.04.1997, 26.01.1998 по 04.06.1998, 16.05.1999 по 09.05.2000.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що звернулась із заявою до органу Пенсійного фонду для призначення пенсії за віком відповідно до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». У призначенні пенсії позивачу було відмовлено у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу, та не зараховано до страхового стажу період роботи з 25.10.1986 по 24.04.1997, оскільки запис про звільнення завірено печаткою підприємства, яке не відповідає назві підприємства при прийнятті на роботу, інформація про реорганізацію ( перейменування) - відсутня; з 26.01.1998 по 04.06.1998 - період отримання допомоги по безробіттю, оскільки дату та підставу припинення допомоги дописано. Переконання позивача у протиправності відмови органу Пенсійного фонду у зарахуванні до страхового стажу спірного періоду роботи стало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 15.09.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відзиву на позовну заяву відповідач не надав.
Справу за вказаним позовом розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі частини четвертої статті 229 вказаного Кодексу.
Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.
22.07.2025 ОСОБА_1 , звернулась з заявою до територіальних органів Пенсійного фонду України з метою призначення їй пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до принципу екстериторіального розподілу єдиної черги завдань, заява позивача розглядалась Головним управлінням Пенсійного фонду України в Кіровоградській області, яке прийняло рішення від 30.07.2025 №164450005451 про відмову в призначенні пенсії, мотивоване відсутністю необхідного страхового стажу. Пенсійний орган не зарахував до страхового стажу період роботи позивача з 25.10.1986 по 24.04.1997, оскільки запис про звільнення завірено печаткою підприємства, яке не відповідає назві підприємства при прийнятті на роботу, інформація про реорганізацію ( перейменування) - відсутня; з 26.01.1998 по 04.06.1998 - період отримання допомоги по безробіттю, оскільки дату та підставу припинення допомоги дописано.
Позивач не погодився з позицією відповідача, у зв'язку з чим звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Отже, конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон № 1058-IV.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
За визначеннями, наведеними у статті 1 вказаного Закону, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески; страхові внески - кошти відрахувань на соціальне страхування, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, сплачені (які підлягають сплаті) згідно із законодавством, що діяло раніше, надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом. Страховий стаж обчислюється в місяцях. Неповний місяць роботи, якщо застрахована особа підлягала загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню або брала добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, зараховується до страхового стажу як повний місяць за умови, що сума сплачених за цей місяць страхових внесків з урахуванням сум страхових внесків, сплачених виходячи з мінімальної заробітної плати, є не меншою, ніж мінімальний страховий внесок.
Визначаючись щодо правомірності відмови відповідача зарахувати спірний період роботи позивача до його страхового стажу, суд виходить з такого.
Статтею 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII) встановлено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 затверджено "Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній" (далі - Порядок № 637).
Пунктом 1 Порядку № 637 передбачено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до пункту 3 цього Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, а за відсутності останньої або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до пункту 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок № 58 від 29.07.1993, затвердженої Міністерством праці України, Міністерством юстиції України і Міністерством соціального захисту населення України (далі по тексту - Інструкція № 58) усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження); записи виконуються арабськими цифрами; записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилом чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
У пункті 2.6 пункту 2 Інструкції № 58 зазначено, що у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
Дослідивши копію трудової книжки позивача, яка наявна в матеріалах справи, суд зазначає, що після запису №11 від 10.01.1983 про звільнення за власним бажанням відсутній чіткий відтиск печатки підприємства.
Разом із тим, суд переконаний, що реалізація соціальних прав позивача, зокрема, на зарахування до страхового стажу спірного періоду та на призначення належного йому розміру пенсії, не може ставитись у залежність від неправомірних дій особи, уповноваженої роботодавцем позивача на заповнення трудової книжки.
Суд вважає, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Неналежне оформлення трудової книжки, не може бути підставою для виключення періодів роботи з трудового стажу позивача, які дають йому право на призначення/перерахунок пенсії, оскільки відповідальність за порядок ведення трудової книжки покладено безпосередньо на посадових осіб установи-роботодавця.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 687/975/17 (реєстраційний номер у РСР 72366973).
Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Неприпустимість визнання деяких документів, які були видані на території, неконтрольованій законною владою, недійсними та такими, що не набули законної сили, підтверджується практикою Європейського суду з прав людини, яка викладена в рішенні у справі "Лоізіду проти Туреччини".
У вказаній справі Європейський Суд з прав людини зазначив, що "за наявності фактично існуючих незаконних утворень на території неконтрольованій законній Владі міжнародне право визнає законність деяких юридичних домовленостей та дій, наприклад, реєстрація народження, смерті або шлюбу, наслідки яких можуть бути проігноровані лише на шкоду жителям тієї чи іншої території".
Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (пункт 53 рішення у справі "Ковач проти України", пункт 59 рішення у справі "Мельниченко проти України", пункт 50 рішення у справі "Чуйкіна проти України", тощо).
Вищевикладене не означає, що суд має приймати рішення на користь людини кожного разу, коли вона про це просить, але суд повинен оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними, тобто, людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав навіть теоретично.
Більше того відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в статті 1 Протоколу № 12 цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації: "1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою. 2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1".
Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (рішення, дії або бездіяльність, що призводять до випадку, коли до особи та/або групи осіб за їх певними ознаками ставляться менш прихильно, ніж до інших осіб в аналогічній ситуації) та непрямою (рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією та законами України).
Так, у справі "Тлімменос проти Греції" (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) Європейський Суд з прав людини наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.
Аналогічний підхід закріплено в національному праві. Так, відповідно до Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" формами дискримінації є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск (стаття 5). Відповідно до статті 1 цього Закону непряма дискримінація ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Отже, громадянин не може здійснювати контроль та впливати на правильність оформлення трудової книжки, а тому не може нести і негативних наслідків порушення порядку її видачі.
Слід звернути увагу, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової документації.
Проаналізувавши вищевикладене, суд вважає достатніми підстави для визнання протиправним та скасування спірного рішення від 30.07.2025 № 164450005451 та зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22.07.2025 із зарахуванням до страхового стажу періодів роботи з 25.10.1986 по 24.04.1997, з 26.01.1998 по 04.06.1998.
Крім того позивачем було заявлено позовні вимоги щодо зарахування до її страхового стажу періодів роботи, згідно її трудової книжки, а саме з 16.05.1999 по 09.05.2000, щодо цього суд зазначає наступне.
Оскільки предметом оскарження в даній справі є рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 30.07.2025 №164450005451, яким не ставилось під сумнів зарахування до стажу позивача періоду роботи з 16.05.1999 по 09.05.2000, відтак суд вбачає відсутність порушення прав позивача в частині цих позовних вимог.
Приписами частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтерес.
Згідно з частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього випливає, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.
Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004). Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або охоронюваний законом інтерес якої порушені такою діяльністю.
Отже, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Згідно вимог статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У дослідженому судом випадку відповідачами не доведено правомірність та обґрунтованість спірних дій та рішення, а позивачем надано достатні, достовірні та допустимі докази на підтвердження існування обставин, що свідчать про те, що орган Пенсійного фонду у спірних правовідносинах мав діяти у інший спосіб.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Відповідно до частини 3 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Отже, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача судові витрати зі сплати судового збору загальному розмірі 605,60 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі викладеного та керуючись статтями 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області (вул. Соборна, 7-А, м. Кропивницький, Кіровоградська область, код ЄДРПОУ 20632802) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 30.07. 2025 № 164450005451.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період роботи з 25.10.1986 по 24.04.1997, з 26.01.1998 по 04.06.1998, згідно записів у трудовій книжці.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 22.07.2025 про призначення пенсії за віком.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) витрати зі сплати судового збору у розмірі 605 (шістсот п'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області (вул.Соборна, 7-А, м. Кропивницький, Кіровоградська область, код ЄДРПОУ 20632802).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на це рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А.О. Чеснокова