ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"27" жовтня 2025 р. справа № 300/6707/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Могили А.Б., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Геник Андрій Васильович, до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Геник А.В., звернувся в суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 27.08.2025 №092750013396 протиправно відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком. Тому, слід скасувати вказане рішення, зобов'язати відповідача призначити з 20.08.2025 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що 20.08.2025 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком. Однак, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 27.08.2025 №092750013396 йому відмовлено в призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу. При цьому, відповідачем не зараховано до страхового стажу періоди ведення підприємницької діяльності з 2004 року по 2006 рік, з 2008 року по 2011 рік, з 2012 року по 2013 рік та з 2014 року по 2020 рік. Вказав, що для зарахування до страхового стажу періоду з 1997 року по 2003 рік достатньо самого факту перебування особи у статусі суб'єкта підприємницької діяльності. На підтвердження цієї обставини надано Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 12.08.2025. У період з 2004 року по 2011 рік для зарахування страхового стажу встановлюється обов'язкова сплата страхових внесків (єдиного внеску на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування). При цьому розмір таких внесків значення не має, адже достатньо факту їх сплати у будь-якій сумі. Як наслідок, оскаржене рішення, яким ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за віком, підлягає до скасування.
Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву відповідно до якого проти позову заперечив. У відзиві зазначив, що відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років. У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу з 01 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 22 до 32 років. Згідно з поданими документами страховий стаж ОСОБА_1 становить 21 рік 6 місяців 2 дні, а страховий стаж особи для визначення права на пенсію за віком з урахуванням пункту 3-1 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» складає 22 роки 7 місяців 2 дні. Як наслідок, страховий стаж позивача є недостатнім, тому правомірно відмовлено в призначенні йому пенсії за віком. Звернув увагу, що самостійним рішенням від 07.10.2025 №092750013396 скасовано та визнано недійсним рішення від 27.08.2025 №092750013396. Рішенням від 07.10.2025 №092750013396 до страхового стажу позивача не зараховано періоди ведення підприємницької діяльності з 23.10.1997 по 31.12.2002, з 01.01.2004 по 31.03.2007, з 01.05.2007 по 30.06.2007, з 01.08.2007 по 30.09.2007, з 01.11.2007 по 30.11.2007, з 01.01.2008 по 31.12.2011, з 01.01.2014 по 24.05.2016, оскільки відсутня інформація про сплату страхових внесків (єдиного внеску) до органів Пенсійного фонду України. Просив суд у задоволенні позову відмовити.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.09.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні).
Ухвалою суду від 27.10.2025 відмовлено в задоволенні заяви представника позивача про зміну предмету позову в даній справі.
Згідно з ч.3 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази, встановив наступне.
ОСОБА_1 20.08.2025 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (а.с.27-28).
Органом призначення пенсії за принципом екстериторіальності визначено Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області.
Головним управлінням Пенсійного фонду України в Кіровоградській області рішенням від 27.08.2025 №092750013396 відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу. При цьому, не зараховано до страхового стажу позивача: періоди ведення підприємницької діяльності з 2004 року по 2006 рік, з 2008 року по 2011 рік, з 2014 року по 2020 рік, оскільки такі періоди відсутні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; період ведення підприємницької діяльності з 2012 року по 2013 рік, оскільки відсутня інформація про нарахування та сплату страхових внесків в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. Згідно з вказаним рішенням страховий стаж позивача становить 21 рік 6 місяців 2 дні, а страховий стаж для визначення права на пенсію за віком з урахуванням пункту 3-1 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» складає 22 роки 7 місяців 2 дні (а.с.25-26).
Надалі, рішенням від 07.10.2025 №092750013396 Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області скасувало та визнало недійсним своє попереднє рішення від 27.08.2025 №092750013396 (а.с.95). У даному рішенні повторно відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу. При цьому зазначені відмінні з попереднім рішенням періоди, що не підлягали зарахуванню до страхового стажу, зокрема періоди ведення підприємницької діяльності з 23.10.1997 по 31.12.2002, з 01.01.2004 по 31.03.2007, з 01.05.2007 по 30.06.2007, з 01.08.2007 по 30.09.2007, з 01.11.2007 по 30.11.2007, з 01.01.2008 по 31.12.2011, з 01.01.2014 по 24.05.2016, оскільки відсутня інформація про сплату страхових внесків (єдиного внеску) до органів Пенсійного фонду України.
Позивач, вважаючи протиправним рішення відповідача від 27.08.2025 №092750013396, звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що склалися в даній адміністративній справі, суд зазначає наступне.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (стаття 46 Конституції України).
Основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України (частина 1 статті 92 Конституції України).
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України «Про пенсійне забезпечення» №1788-ХІІ від 05.11.1991 (надалі Закон №1788-ХІІ) та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (надалі Закон №1058-IV) (в редакціях чинних на момент виникнення спірних правовідносин).
Закон №1058-IV розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Частиною 1 статті 24 Закону №1058-IV встановлено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (частина 2 статті 24 Закону №1058-IV).
При цьому, відповідно до частини 4 статті 24 цього Закону періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 26 Закону №1058-ІV починаючи з 01 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років.
Позивач, у зв'язку із досягненням віку 60 років, 20.08.2025 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про призначення йому пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За результатом розгляду вказаної заяви відповідачем прийнято рішення від 27.08.2025 №092750013396 про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу.
Пізніше відповідач рішенням від 07.10.2025 №092750013396 скасував та визнав недійсним рішення від 27.08.2025 №092750013396, яким також відмовив позивачу в призначенні пенсії за віком у зв'язку з відсутністю необхідного страхового стажу, вказавши інші періоди його роботи, що не підлягають зарахуванню до страхового стажу.
Таким чином, судом встановлено, що станом на момент звернення до суду спірне рішення від 27.08.2025 №092750013396 скасовано та визнано недійсним.
З огляду на вищенаведене суд зазначає, що згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України у рішенні від 25.11.1997 року №6-зп вказав, що стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, і встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які рішення, дії та бездіяльність.
Разом з тим, Конституційний Суд України у зазначеному вище рішенні вказав, що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Також Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму щодо такого захисту.
Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.
Аналізуючи наведені норми та висновки Конституційного Суду України, слід зазначити, що під час розгляду справи суд повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача.
Завданням адміністративного судочинства, відповідно до частини 1 статті 2 КАС України є, зокрема захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень, у тому числі з боку державних органів.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст. 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
За приписами частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 8 статті 4 КАС України, позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Отже, судовому захисту в адміністративних судах України підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому, визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у публічно-правовому спорі є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Як вже зазначено судом вище, спірне рішення від 27.08.2025 №092750013396 скасовано та визнано недійсним відповідачем самостійно, внаслідок чого прийнято рішення від 07.10.2025 за №092750013396.
Суд звертає увагу на те, що в оскарженні рішення відповідача від 27.08.2025, яке вже скасовано та визнано недійсним, відсутня мета поновлення прав позивача, які він вважає порушеними.
Скасування та визнання недійсним оскарженого позивачем рішення має принципове та ключове значення під час розгляду наведеної справи, оскільки виключає можливість застосування обраного позивачем способу захисту порушеного права та скасування його вже судом.
При цьому, враховуючи наявність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області від 07.10.2025 за №092750013396, яке не є предметом оскарження в даній справі, відсутні підстави для вирішення позовних вимог, а саме про зобов'язання відповідача призначити з 20.08.2025 пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Оскільки спірне рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області скасовано та визнано недійсним, то вказане свідчить про відсутність порушеного права позивача, яке б потребувало судового захисту.
Решта аргументів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).
Так, Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні по справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (від 9 грудня 1994 року №18390/91) вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
В рішенні «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто вмотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Підсумовуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Геник А.В., до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування рішення від 27.08.2025 №092750013396, зобов'язання вчинити певні дії, не підлягає до задоволення.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Геник Андрій Васильович, до Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя /підпис/ Могила А.Б.