Справа № 308/11436/23
Іменем України
03 жовтня 2025 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Фазикош Г.В., Собослоя Г.Г.
з участю секретаря судового засідання: Савинець В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року, ухвалене головуючим суддею Малюк В.М., у справі за позовом Закарпатської обласної прокуратури до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та договорів, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки
встановив:
У липні 2023 року Закарпатська обласна прокуратура звернулася до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування рішення, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та договорів, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки.
В обґрунтування позову вказувала, що пунктом 1.14 рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок», затверджено проект відведення та надано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27.05.2008.
28.05.2008 між відповідачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 .
За наслідком, 03.06.2008 Ужгородською міською радою видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446634 від 03.06.2008 ОСОБА_2 .
На підставі рішення Ужгородської міської ради за №866 від 17.10.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється з «для будівництва та обслуговування житлового будинку» на «земля для комерційного використання».
У подальшому на підставі технічної документації із землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок, виготовленої на замовлення відповідача ОСОБА_2 було здійснено об'єднання земельних ділянок, спірної з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 та іншої наявної у власності відповідача ОСОБА_2 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0028, в результаті чого утворилась земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га.
Після вказаних вище подій, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки №1074 від 02.10.2020, згідно якого земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га передана в забезпечення іншого цивільного зобов'язання.
Оскільки земельна ділянка площею 0,05 га належність до зони зелених насаджень загального користування по АДРЕСА_1 , тобто відноситься до земель рекреаційного призначення та вибула з власності територіальної громади м. Ужгорода з порушенням положень Земельного кодексу України, а тому така підлягає поверненню територіальнвй громаді м. Ужгорода.
На підставі вищенаведеного, позивач просив суд:
- визнати незаконним та скасувати пункт 1.14 рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок», яким ОСОБА_1 затверджено проект відведення та надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки № 2876 від 28.05.2008, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дудись В.Н., на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га;
- визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 465320 від 13.01.2009, що посвідчує право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га;
- визнати недійсним договір іпотеки № 1074 від 02.10.2020, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Деяк К.К., на підставі якого в іпотеку передано земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га.
- зобов'язати ОСОБА_2 повернути у комунальну власність територіальної громади міста Ужгород в особі Ужгородської міської ради земельну ділянку площею 0,05 га, в координатах, межах та конфігурації, що була передана у приватну власність ОСОБА_1 на підставі рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» (архівний кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:03:001:0037).
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га, яка утворена в результаті об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 2110100000:03:001:0037 та 2110100000:03:001:0028, припинивши право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га (номер запису про Іпотеку 38486382);
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію обтяження щодо заборони відчужувати земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 (номер запису про обтяження 38485625), припинивши обтяження на вказану земельну ділянку;
- скасувати в Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га, яка утворена в результаті об'єднання земельних ділянок з кадастровими номерами 2110100000:03:001:0037 та 2110100000:03:001:0028;
- поновити у Поземельній книзі запис про земельну ділянку площею 0,05 га, яка на підставі рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» була передана у приватну власність ОСОБА_1 (архівний кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:03:001:0037).
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, врахувавши правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц та від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, прийшов до висновків про відсутність підстав та можливості для захисту інтересів держави в обраний позивачем спосіб.
Крім того, суд не врахував висновок експерта № 15/199 від 24.09.2020, отриманий на стадії досудового розслідування в межах кримінального провадження, оскільки такий може бути визнаний як доказ лише в разі його відображення у вироку під час розгляду кримінальної справи в суді, а не при зверненні до цивільного суду з позовом.
Закарпатська обласна прокуратура, в інтересах держави, оскаржила рішення суду як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права та просить скасувати рішення суду та задовольнити позовні вимоги.
Вказує, що що спірна земельна ділянка, яка на підставі оскаржуваного рішення була передана у приватну власність ОСОБА_1 , станом на час її надання у приватну власність належала до земель зелених насаджень загального користування - рекреаційного призначення. Враховуючи правовий статус земельної ділянки та законодавчу захищеність, така вилучена з цивільного обороту та не могла бути передана Ужгородською міською радою безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 , волевиявлення міської ради здійснене у формі прийняття пункту 1.14 рішення № 727 від 23.05.2008 - є незаконним та прийнятий в порушення вимог ст. ст. 20, 50, 51, 52, 83, 118, 121 Земельного кодексу України, відповідно, суперечить волі територіальної громади, яка в свою чергу може виражатись лише в законних рішеннях органу місцевого самоврядування.
Зазначає, що порушені права та законні інтереси територіальної громади міста Ужгород у даних правовідносинах підлягають захисту, в першу чергу, шляхом визнання незаконним та скасування пункту 1.14 рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок», яким ОСОБА_1 надано у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 . Саме вказане рішення органу місцевого самоврядування слугувало вибуттю спірної земельної ділянки з комунальної власності попри заборону.
Також, підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки № 2876 від 28.05.2008, відповідно до якого ОСОБА_1 відчужив ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га на користь ОСОБА_2 , позаяк предметом вказаного договору купівлі-продажу була незаконно отримана земельна ділянка загального користування зелених насаджень, яка обмежена в обороті, оскільки така може перебувати лише у комунальній власності.
Також вказує, що спірна земельна ділянка була спочатку об'єднана із земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:03:001:0028, в результаті чого утворилась земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 (державна реєстрація проведена в ДРРП 01.10.2020), після чого відносно такої укладено договір іпотеки № 1074 від 02.10.2020 (державна реєстрація обтяження проведена в ДРРП 02.10.2020). Однак, вказані дії є незаконними, оскільки відбувалися в період вирішення питання щодо накладення арешту та спірну земельну ділянку в рамках кримінального провадження.
З цих підстав договір іпотеки № 1074 від 02.10.2020, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215, 234 ЦК України.
В пункті 56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 (справа № 367/2022/15-ц, провадження № 14-376цс18) викладено правову позицію про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб.
Таким чином, враховуючи наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, незаконність рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008, на підставі якого ОСОБА_1 отримав земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га, договорів купівлі-продажу земельної ділянки та іпотеки, з метою усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, порушене право у даних правовідносинах підлягає захисту шляхом зобов'язання ОСОБА_2 повернути у комунальну власність територіальної громади міста Ужгород земельну ділянку площею 0,05 га, в координатах, межах та конфігурації, що була передана у приватну власність ОСОБА_1 на підставі рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 (архівний кадастровий номер земельної ділянки 2110100000:03:001:0037).
З метою відновлення порушеного права, державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га підлягає також скасуванню в Державному земельному кадастрі. При цьому, з метою відновлення становища, яке існувало до порушення, підлягає поновленню у Поземельній книзі запис про земельну ділянку площею 0,05 га, яка на підставі рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» була передана у приватну власність ОСОБА_1 (архівний кадастровий номер земельної ділянки - 2110100000:03:001:0037).
Вважає, що суд першої інстанції в порушення ст. ст. 76-79, 89 ЦПК України, безпідставно не врахував висновок експерта № 15/199 від 24.09.2020, що призвело до невстановлення судом законного цільового призначення спірної земельної ділянки.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Зазначає, що спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності, передана у власність ОСОБА_1 шляхом вільного волевиявлення, зареєстрована за новим власником у відповідності до вимог закону, а оскільки держава не є власником спірної земельної ділянки, а тому не може заявляти вимогу про усунення перешкод у її користуванні. Витребування від неї спірної земельної ділянки на користь територіальної громади м. Ужгорода не відповідатиме суспільному та публічному інтересу та призведе до порушення справедливого балансу між необхідністю забезпечення загальних інтересів та захисту прав відповідача, як нового власника.
Як встановлено судом, пунктом 1.14 рішення Ужгородської міської ради № 727 від 23.05.2008 «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок», затверджено проект відведення та надано у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення вказаній особі, що є відповідачем у справі, видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27.05.2008.
28.05.2008 між відповідачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 площею 0,05 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, що розташована в АДРЕСА_1 .
За наслідком, 03.06.2008 відповідачем - Ужгородською міською радою видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446634 від 03.06.2008 року відповідачу ОСОБА_2 .
Після чого, на підставі рішення Ужгородської міської ради за №866 від 17.10.2008 року «Про надання, відмову у наданні та приватизацію земельних ділянок» затверджено проект відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінюється з «для будівництва та обслуговування житлового будинку» на «земля для комерційного використання».
В подальшому на підставі технічної документації із землеустрою щодо об'єднання земельних ділянок, виготовленої на замовлення відповідача ОСОБА_2 було здійснено об'єднання земельних ділянок, спірної з кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 та іншої наявної у власності відповідача ОСОБА_2 з кадастровим номером 2110100000:03:001:0028, в результаті чого утворилась земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га.
Після вказаних вище подій, між відповідачем ОСОБА_2 та іншим відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки №1074 від 02.10.2020, згідно якого земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:03:001:0260 площею 0,1499 га передана в забезпечення іншого цивільного зобов'язання.
Закарпатська обласна прокуратура, в інтересах держави, подала позовну заяву з вказаними вище вимогами, обґрунтовуючи порушення своїх прав, тобто прав держави, як власника, наявністю вчинених перешкод з боку відповідачів та необхідністю їх усунення шляхом задоволення позовних вимог, тобто обравши спосіб захисту, що передбачений ст. 391 ЦК України.
Згідно ст. 391 ЦК України, право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та інші).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, пункт 143). Крім того, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Цей підхід у судовій практиці також є усталеним (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 83), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (пункт 53)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони». Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) вказано, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) також вказала, що:
«Натомість усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)].
Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов».
Приписами статей 328, 330, 387, 388 ЦК України унормовано, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом вищевказаних нормативних приписів передбачено необхідність встановлення обставин вибуття майна із володіння власника, який вважає своє право власності порушеним та вимагає повернення майна, а не в особи, яка в подальшому здійснила продаж цього майна останньому набувачу.
Виходячи з системного аналізу наведеної норми, витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Позивачем у віндикаційному позові може бути власник майна, відповідачем - особа, яка незаконно володіє майном, тобто заволоділа ним без достатньої правової підстави.
Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння. Предметом доказування у справах за такими позовами є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то обставини, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, у тому числі не з його волі, перебування його в натурі у відповідача тощо. Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.
Вказаний спосіб захисту орієнтований на захист безпосередньо права власності і не пов'язаний з будь-якими конкретними зобов'язаннями між власником і порушником.
Зазначені у позовній заяві підстави повинні підтверджувати право власності позивача на витребуване майно, факт вибуття його з володіння, наявність спірного майна у незаконному володінні відповідача на час звернення з позовом до суду.
Аналіз норми статті 388 ЦК України дає підстави вважати, що власник з дотриманням вимог цієї статті може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
За наведених обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, у зхвязку з обранням останнім неналежного способу захисту.
Крім того ОСОБА_2 набула прав на спірну земельну ділянку у передбачений законом спосіб, зокрема за договором купівлі-продажу.
Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001року, «Ріела та інші проти Італії» від04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від06 листопада 2008 року).29.02.2024, 21:51 Єдиний державний реєстр судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/Review/116524073 8/9
Тому, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. (Постанова ВСУ в справі № 6-2902цс15 від 03 лютого 2016 року).
Як слідує з державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №446134 від 27.05.2008 підтверджується, що з моменту реєстрації першим набувачем спірної земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:03:001:0037 ОСОБА_1 пройшло біля п'ятнадцяти років, а тому відсутність вимги про витребування такої земельної ділянки від добросовісного набувача ОСОБА_2 є неналежним способом захисту та втручанням у мирне володіння приватним майном відповідачем.
Відтак, заявлені позовні вимоги позивача не узгоджуються з вищенаведеним, що є самостійною підставою для відхилення таких вимог.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Зважуючи на викладене та керуючись нормами статей 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
ухвалив:
апеляційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури в інтересах держави, залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 лютого 2024 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 13 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач
Судді