23 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 340/4454/23
адміністративне провадження № К/990/9900/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Дяченка Олексія Володимировича, подану в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року (колегія у складі суддів Юрко І.В., Білак С.В., Ясенової Т.І.) у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання противоправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 серпня 2020 року до 25 травня 2023 року включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27 серпня 2020 року до 25 травня 2023 року включно в сумі 415947,94 грн відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати".
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач не виконав належним чином свій обов'язок щодо своєчасного проведення остаточного розрахунку під час звільнення позивача, що є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 25 серпня 2023 року позов задовольнив частково:
- визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення при звільненні;
- стягнув з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки при звільненні за період з 28 серпня 2020 року до 25 травня 2023 року включно в сумі 95176,90 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив.
Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач не провів з позивачем своєчасного і повного розрахунку під час звільнення, що відповідно до статті 117 КЗпП України є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки такого розрахунку.
Визначаючи розмір належної до стягнення суми, місцевий адміністративний суд керувався тим, що до спірних правовідносин має застосовуватися стаття 117 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX), якою передбачено обмеження періоду виплати середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку - не більш як за шість місяців.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір та визначаючи розмір належної до стягнення суми, керувався тим, що до спірних правовідносин має застосовуватися стаття 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, тож дійшов висновку, що позивач має право на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за весь час затримки, але не більш як за шість місяців. Із цих міркувань суд вважав, що період нарахування становить 182 календарні дні (з 25 листопада 2022 року до 25 травня 2023 року - день здійснення розрахунку «мінус» шість місяців). Оскільки відповідно до довідки від 19 грудня 2022 року №6526 середньоденний заробіток позивача, виходячи з розрахунку за два місяці перед виключенням зі списків особового складу військової частини січень-лютий 2019 року, становив 522,95 грн [(15427,11+15427,11):59 календарних днів], суд першої інстанції дійшов висновку, що належна до стягнення сума складає 95176,90 грн (522,95 грн. х 182 дні).
Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 16 лютого 2024 року змінив рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2023 року, а саме в абзаці третьому резолютивної частини цього рішення слова та цифри « 95176,90 грн. (дев'яносто п'ять тисяч сто сімдесят шість гривень дев'яносто копійок)» замінив словами та цифрами « 15000,00 (п'ятнадцять тисяч) гривень 00 копійок». В іншій частині апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Суд апеляційної інстанції загалом погодився з висновками місцевого адміністративного суду про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, однак вважав співмірною майновим втратам позивача суму такого відшкодування в розмірі 15000 грн.
Апеляційний суд зазначив, що оскільки позивач був звільнений у 2018 році, тобто правовідносини щодо виплати в повному розмірі розрахунку при звільнені виникли до внесення змін до статті 117 КЗпП України (які набули чинності з 19 липня 2022 року), то потрібно застосувати правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 щодо дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Отже, беручи до уваги тривалий час, протягом якого позивач не звертався до суду з відповідним позовом, зважаючи на співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат позивача та заявленої позивачем до стягнення суми середнього заробітку, а також з огляду на те, що дійсно спірним питанням була виплата індексації грошового забезпечення, апеляційний суд дійшов висновку, що наявні підстави для зменшення розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача та стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 15000 грн.
При цьому, будь-яких розрахунків суд апеляційної інстанції не здійснював, визначивши вказаний розмір довільно.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
У касаційній скарзі представник позивача просить скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року та направити справу до цього ж суду для продовження розгляду.
Підставою касаційного оскарження заявник указав пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Свої доводи у межах цієї підстави обґрунтовує тим, що суд апеляційної інстанції застосував положення статті 117 КЗпП України без урахування висновку з питання її застосування, викладеного в постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, який зводиться до того, що при визначенні розміру суми середнього заробітку, належного до стягнення, спірний період потрібно умовно поділити на дві частини: до 19 липня 2022 року (дати набрання чинності Законом №2352-IX), у межах якого строк виплати не обмежується, проте, за необхідності, суд може застосувати принцип співмірності і зменшити її розмір, а також після 19 липня 2022 року, у межах якого заробіток стягується не більш як за шість місяців, проте без застосування принципу співмірності. У цьому ж контексті скаржник послався на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 05 квітня 2023 року у справі №560/13719/21. На його переконання, апеляційний суд, довільно визначивши розмір відшкодування, яке належить стягнути на користь позивача, ухвалив рішення, яке суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у згаданих постановах.
Позиція інших учасників справи
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому заперечив проти наведених у ній доводів та просив залишити оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін. На думку відповідача, у межах спірних відносин розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має визначатися одночасно з урахуванням принципу пропорційності та із застосуванням норми статті 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX, якою строк виплати обмежено шістьма місяцями.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою адвоката Дяченка О.В., подану в інтересах ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року в цій у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 з 20 травня 2016 року до 15 березня 2019 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 (попередньо - військова частина НОМЕР_2 ) та має статус учасника бойових дій.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 15 березня 2019 року №59 позивача з 15 березня 2019 року звільнено з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту та виключено зі списків особового складу частини і всіх видів забезпечення.
З огляду на непроведення відповідачем своєчасного остаточного розрахунку при звільненні, позивач ініціював захист своїх прав у суді.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 10 липня 2022 року у справі №340/1465/20 позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 задоволено:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 2017 по 2018 рік включно;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачеві грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 2017 по 2018 рік включно.
27 серпня 2020 року на виконання цього рішення суду відповідач виплатив позивачу 13661 грн 91 коп. компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учасника бойових дій.
Тоді ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (раніше НОМЕР_2 ) провести розрахунок та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати належної при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а саме провести розрахунок та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки, а саме за період з 15 березня 2019 року до 27 серпня 2020 року включно
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №340/4535/20, яке залишив без змін Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 04 березня 2021 року, позов задоволено частково, стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 10000 грн.
Згодом позивач оскаржив до суду дії військової частини НОМЕР_1 щодо виплати йому сум індексації у неналежному розмірі за період з 15 березня 2016 року до 15 березня 2019 року.
Кіровоградський окружний адміністративний суд рішенням від 20 червня 2022 року частково задовольнив позов ОСОБА_1 в справі №340/767/22.
Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 23 лютого 2023 року скасував рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 червня 2022 року в цій справі та ухвалив нову постанову, якою позов задовольнив частково:
- визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 15 березня 2016 року до 28 лютого 2018 року включно;
- зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 15 березня 2016 року до 28 лютого 2018 року включно з прийняттям індексу споживчих цін за 1 або 100 відсотків для обчислення індексації грошового забезпечення у січні 2008 року (базовий місяць), з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44 (далі - Порядок №44);
- визнав протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати в повному розмірі індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 березня 2018 року до 15 березня 2019 року включно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Порядок №1078);
- зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року до 15 березня 2019 року включно відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку №1078, з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку №44 з урахуванням раніше виплачених сум.
В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.
Верховний Суд ухвалою від 08 травня 2023 року відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 червня 2022 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2023 року у справі №340/767/22.
26 травня 2023 року позивачу на виконання цього судового рішення виплачено індексацію грошового забезпечення в розмірі 97539,12 грн.
Вважаючи, що під час здійснення виплати суми відшкодування на виконання рішення суду у справі №340/767/22 відповідач порушив строки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення цих сум за період з 27 серпня 2020 року до 25 травня 2023 року включно.
Джерела права й акти їх застосування
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частинами першою та другою статті 117 КЗпП України (у цій же редакції) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи
За змістом наведених правових норм, законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов'язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми. Невиконання цього обов'язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, з метою перевірки аргументів скаржника щодо застосування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні норми статті 117 КЗпП України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цієї правової норми у подібних правовідносинах.
Зважаючи на висновки судів попередніх інстанцій та наведені у касаційній скарзі доводи й вимоги, ключове питання, яке має вирішити суд касаційної інстанції в цьому спорі, стосується застосування статті 117 КЗпП України в аспекті визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Після подання касаційної скарги в цій справі, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Вказаний висновок, від якого відступила Велика Палата, містився зокрема й у постановах касаційного суду, наведених скаржником на обґрунтування наявності передбаченої пунктом 1 частини четвертої КАС України підстави касаційного оскарження.
За правилами частини третьої статті 341 КАС України Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Як убачається зі змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, суд не встановив вказаних обставин, довільно визначивши розмір середнього заробітку у 15000 грн, що суперечить наведеним висновкам Верховного Суду.
У постанові від 16 березня 2023 року у справі №600/747/22-а Верховний Суд наголошував, що обов'язок суду встановити дійсні обставини справи під час розгляду адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого статтею 2 та частиною четвертою статті 9 КАС України, відповідно до змісту якого суд уживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Виходячи із змісту принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві, саме на суд покладається обов'язок визначити характер спірних правовідносин і зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Суд апеляційної інстанції не вжив усіх визначених законом заходів, не перевірив правильності і повноти установлених судом першої інстанції обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не надав оцінки наведеним в апеляційній скарзі доводам щодо питання правильності визначеної судом першої інстанції суми відшкодування, змінивши рішення суду в цій частині на підставі довільно визначеного розміру, що суперечить позиції Верховного Суду.
Водночас суд касаційної інстанції в силу положень статті 341 КАС України обмежений у праві додаткової перевірки зібраних у справі доказів.
У зв'язку з наведеним Суд погоджується з доводами скаржника, що висновки суду апеляційної інстанції щодо розміру середнього грошового забезпечення, який має бути стягнутий з відповідача на користь позивача, є помилковими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).
З урахуванням викладеного, Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для їх скасування з направленням справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно взяти до уваги викладене в цій постанові і правильно застосувати, відповідно до встановлених обставин справи, до спірних правовідносин норми матеріального права і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу адвоката Дяченка Олексія Володимировича, подану в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року скасувати.
Направити справу №340/4454/23 на новий судовий розгляд до Третього апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
А.Г. Загороднюк
Л.О. Єресько
В.М. Соколов
Судді Верховного Суду