23 жовтня 2025 року м. Житомир справа № 240/23217/24
категорія 106000000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Приходько О.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неналежного розгляду заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та прийняти рішення на підставі статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (надалі - Закон № 3543-XII) про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, у строк, встановлений Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 (надалі - Порядок № 560).
Позовні вимоги мотивовані відмовою відповідача у відстрочці від призову на військову службу під час мобілізації без урахування того, що судовим рішенням розірвано шлюб позивача з матір'ю дитини із залишенням дитини проживати з позивачем та на його утриманні. Позивач наполягає на праві на відстрочку від призову на військову службу, оскільки є особою, яка самостійно виховує та утримує дитину, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили. Всупереч цьому відповідачем прийнято рішення без урахування доданих до відповідної заяви доказів, що слугувало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2024 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач позов не визнав. У відзиві на позовну заяву зазначає, що в силу пункту 60 Порядку № 560 комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, й за результатом оцінки законності підстав для надання відстрочки позивачу Комісією з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період ІНФОРМАЦІЯ_2 встановлено, що позивачем не підтверджено самостійне виховання та утримання дитини за рішенням суду, як того вимагає пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII. Такі висновки відповідачем зроблено з огляду на те, що рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 серпня 2024 року не встановлено факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем. З таких підстав просить суд відмовити у позові.
Розглянувши доводи та заперечення сторін, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному їх дослідженні, встановивши фактичні обставини справи, що мають значення для вирішення спору, суд, вирішуючи цей спір, виходить з такого.
Суд встановив, що 20 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.
До цієї заяви на підтвердження підстави відстрочки позивачем додано, зокрема, рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 серпня 2024 року у справі № 279/3531/24, яке набрало законної сили 24 вересня 2024 року, свідоцтво про народження ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) серії НОМЕР_1 .
Повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_1 від 10 листопада 2024 року № ю/2596 доведено до відома позивача, що ІНФОРМАЦІЯ_4 розглянуто заяву та підтвердні документи щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до пункту 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII, за результатом якого протоколом від 10 листопада 2024 року № 23 комісія ухвалила рішення про відмову у наданні відстрочки від призову з підстав непідтвердження самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду (підкреслено).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з того, що у позовній заяві вимоги позивача заявлені щодо бездіяльності відповідача щодо належного розгляду поданої заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, із зобов'язанням відповідача розглянути (повторно) заяву позивача. Тобто, формально стосуються оцінки процедури в аспекті належного/неналежного розгляду поданої заяви.
Проте, аналіз змісту доводів позовної заяви дає підстави вважати приводом звернення до суду з цим позовом відмову відповідача у наданні відстрочки з підстав непідтвердження доданими позивачем документами самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду.
Виходячи зі змісту та доводів позовної заяви суд, вирішуючи цей спір, вважає необхідним надати правову оцінку як процедурі розгляду, так і підставам відмови у відстрочці від призову на військову службу під час мобілізації задля вирішення поставлених позивачем питань та вичерпання спору ухваленням судового рішення у цій справі.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Одночасно, військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Указами Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022, від 18 квітня 2022 року № 259/2022, від 17 травня 2022 року № 341/2022, від 12 серпня 2022 року № 573/2022, від 07 листопада 2022 року № 757/2022, від 06 лютого 2023 року № 58/2023, від 01 травня 2023 року № 254/2023, від 26 липня 2023 року № 451/2023, від 06 листопада 2023 року № 734/2023, від 05 лютого 2024 року № 49/2024, від 06 травня 2024 року № 271/2024, від 23 липня 2024 року № 469/2024, від 28 жовтня 2024 року № 740/2024, від 14 січня 2025 року № 26/2025, від 15 квітня 2025 року № 235/2025, від 14 липня 2025 року № 478/2025 строк дії режиму воєнного стану продовжувався та триває натепер.
Законом № 3543-XII (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначено засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Так, статтею 1 Закону № 3543-XII визначено мобілізацію як комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 23 Закону № 3543-XII обумовлено категорії громадян, для яких встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII призову на військову службу під час мобілізації не підлягають військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (надалі - Положення № 154; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються, ліквідуються, реорганізовуються Міноборони.
Згідно з пунктом 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема, розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Відповідно до пунктів 56, 57 Порядку № 560 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону № 3543-XII.
Для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:
голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу);
члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров'я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).
Згідно з пунктами 58 та 60 Порядку № 560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
Пунктом 4 додатку 5 до Порядку № 560 визначено вичерпний перелік документів, які дають право на відстрочку жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, а саме: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
За встановленими судом обставинами цієї справи позивачу відмовлено у відстрочці від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII з підстав непідтвердження самостійного виховання та утримання дитини за рішенням суду.
Суд вважає обґрунтованими такі висновки відповідача звертаючи увагу на таке.
Згідно з частиною третьою статті 11 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III "Про охорону дитинства" (надалі - Закон № 2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин першої - другої статті 15 Закону № 2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
За приписами частин першої - третьої статті 157 Сімейного кодексу України (надалі - СК України) питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Статтею 180 СК України передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Отже, законодавець безальтернативно наголошує на тому, що батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей навіть в тому випадку, коли не проживають разом з ними. Форми такого утримання можуть різнитись. Тобто, законодавець надає право сторонам сімейних правовідносин диспозитивно вирішити питання про форму утримання дитини одним із батьків, який проживає окремо.
Згідно з статтею 8 Закону № 2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Положеннями статті 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Суд зауважує, що матеріали справи не спростовують факту виконання позивачем, як батьком, відповідно до СК України обов'язків по утриманню свого неповнолітнього сина - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , але не свідчать про безпосереднє самостійне його виховання.
Водночас, суд зауважує, що розірвання шлюбу батьків, їх проживання окремо, визначення місця проживання дитини з одним із батьків, як у цьому випадку - із батьком, не впливає на обсяг прав та обов'язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини. Наявність таких умов не може розглядатися як доказ самостійного виховання батьком дитини.
Так, у межах спірних у цій справі правовідносинах встановлені обставини справи не свідчать про наявність факту ухилення матері, - ОСОБА_3 , від виконання батьківських обов'язків або позбавлення її батьківських прав. Як і відсутні достатні докази того, що мати не приймає участі в утриманні дитини, а саме докази того, що позивач звертався до суду про стягнення з неї аліментів на утримання сина та докази наявності заборгованості зі сплати аліментів, що б свідчило про те, що мати ухиляється від обов'язку щодо утримання дитини.
Зважаючи на що, доводи позивача про самостійне виховання та утримання ним дитини не підтверджені матеріалами справи.
Суд також звертає увагу й на те, що у законодавстві відсутнє формулювання поняття "самостійне виховання дітей одним з батьків".
Водночас, Порядок надання відпустки при народженні дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 07 липня 2021 року № 693, містить визначення термінів "одинока мати" та "одинокий батько".
Так, одинокий батько - батько дитини, матір якої померла, відповідно до рішення суду позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою або оголошена померлою, якщо ця дитина не була усиновлена іншою жінкою.
Оскільки матір дитини позивача не позбавлена батьківських прав, не визнана безвісно відсутньою, не оголошена померлою, відсутні підстави стверджувати про те, що позивач є одиноким батьком або самостійно виховує та утримує дитину.
За висновками Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2022 року у справі № 580/251/21 для визнання статусу "одинокої матері" необхідно встановити дві ознаки: вона і виховує дитину, і сама її утримує.
Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір'ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
У постанові від 13 червня 2018 року у справі № 822/2446/17 Верховний Суд вказав, що оскільки правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, вбачається можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ.
Системний аналіз викладеного дає підстави для висновку, що для набуття статусу "одинока матір", "одинокий батько", необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір'ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.
Підсумовуючи суд доходить висновку, що батька можна визнати таким, що виховує дитину самостійно, тобто без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов'язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу, не перебування батьків у шлюбі, реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а у силу частини другої статті 77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, підстави реалізації владної функції, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, - має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
Разом з тим, даючи тлумачення змісту положень статті 77 КАС України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2020 року у справі № 520/2261/19 вказала на те, що визначений статтею 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07 листопада 2019 року у справі № 826/1647/16, де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав (інтересів) та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Відповідно до викладеного, на переконання суду, у цій справі позивачем не підтверджено належними доказами статусу батька, що самостійно виховує та утримує дитину; а доданим судовим рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 23 серпня 2024 року у справі № 279/3531/24 вирішено справу про розірвання шлюбу, а не про встановлення факту самостійного виховання дитини позивачем, а тому суд визнає правомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з цих підстав.
Перевіривши процедуру ухвалення рішення про відмову у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу, оформленого протоколом засідання Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період ІНФОРМАЦІЯ_1 від 10 листопада 2024 року № 23, суд не виявив процедурних порушень ухвалення спірного рішення, позаяк комісією вивчено та проаналізовано повною мірою подані документи позивача та обґрунтовано, як з'ясовано судом, належно мотивованими висновками не встановлено підстав для надання відстрочки у порядку пункту 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII. Суд зважає й на те, що позивачем у позові не стверджується жодних процедурних порушень ухвалення спірного рішення й жодних доводів у цьому аспекті позовна заява не містить.
Таким чином, за встановлених обставин цієї справи та наведеного правового регулювання суд вважає, що відмовивши позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з підстав непідтвердження самостійного виховання та утримання дитини відповідач діяв на підставі та відповідно до закону.
Тому, за результатом розгляду цієї справи суд дійшов висновку, що рішення відповідача прпо відмову у наданні відстрочки відповідає критеріям законності та обґрунтованості відповідно до частини другої статті 2 КАС України, натомість позивачем не доведено підставності заявлених вимог, відтак у позові слід відмовити.
За правилами статті 139 КАС України у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 139, 241 - 243, 246, 250 КАС України, суд -
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.Г. Приходько
23.10.25