22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 755/3563/21
провадження № 61-16637св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Немировської О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 про визнання шлюбного договору недійсним.
Позов мотивований тим, що у січні 2019 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 160 700,00 дол. США до 31 березня 2019 року,
про що була складена розписка.
У зв'язку із невиконанням умов договору позики ОСОБА_1 звернувся до суду
із позовом про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно, як подружжя,
що використало грошові кошти в інтересах сім'ї, у розмірі 160 700,00 дол. США.
14 червня 2019 року Деснянським районним судом міста Києва відкрито провадження
у справі № 754/7464/19 за вказаним позовом.
04 вересня 2019 року ухвалою Деснянського районного суду міста Києва забезпечено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів шляхом накладення арешту на нерухоме майно, а саме, на об'єкт незавершеного
будівництва за адресою:
АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 15221800; земельну ділянку, кадастровий номер 3221282801:01:001:0009, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1788813032212.
Крім того, 18 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобов'язався повернути позику у розмірі 5 357 670,00 грн не пізніше 18 червня 2019 року.
У зв'язку із невиконанням умов договору позики ОСОБА_1 звернувся із позовом про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно, як подружжя, що використало грошові кошти в інтересах сім'ї, заборгованості у загальному розмірі 10 715 340,00 грн
(з урахуванням неустойки) (справа № 754/18120/19).
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 17 червня 2020 року вжиті заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони вчиняти будь-які
дії щодо розпорядження нерухомим майном, що належить ОСОБА_3 , а саме
- на об'єкт незавершеного будівництва за адресою:
АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 15221800;
- земельну ділянку, кадастровий номер 3221282801:01:001:0009, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1788813032212, та земельну ділянку кадастровий номер 3221282801:01:016:0095, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1788825332212.
Станом на дату подання цього позову рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 17 листопада 2020 року у справі № 754/18120/19 позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 5 357 670,00 грн, неустойку
у розмірі 5 357 670,00 грн, а всього 10 715 340,00 грн. У задоволенні позову до ОСОБА_3 відмовлено.
16 квітня 2019 року позивач дізнався, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений шлюбний договір, який посвідчений нотаріально та зареєстрований
у реєстрі за № 1176.
На думку позивача, шлюбний договір між відповідачами укладено з метою унеможливлення задоволення вимог ОСОБА_1 як стягувача за рахунок майна,
що арештовано в інших судових процесах. На момент укладення шлюбного договору відповідачі були обізнані про борг та судові процеси про стягнення
з них заборгованості, яка може бути погашена за рахунок нерухомого майна,
та усвідомлювали, що строк виконання зобов'язань за одним із договорів позики
вже настав, а за іншим скоро настане. Відповідачі умисно та узгоджено з метою унеможливити виконання рішення суду про стягнення заборгованості та поновлення порушених прав ОСОБА_1 здійснили фіктивне розірвання шлюбу та уклали фіктивний шлюбний договір.
На підставі викладеного позивач просив суд визнати недійсним шлюбний договір, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 16 квітня 2019 року, посвідчений нотаріально та зареєстрований у реєстрі за № 1176.
Справа розглядалась неодноразово.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Подільський районний суд міста Києва рішенням від 24 січня 2022 року, залишеним
без змін постановою Київського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року, в позові ОСОБА_1 про визнання шлюбного договору недійсним відмовив.
Судовий збір, сплачений позивачем під час звернення до суду із позовом, покладено
на позивача.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно з оспорюваним
шлюбним договором щодо розпорядження нерухомим майном право власності
не передавалось, будь-яких доказів цього суду не надано, а лише визначався правовий
режим такого майна. Разом із тим, суд не встановив такої умови із змісту
оспорюваного договору. Отже, умови спірного шлюбного договору не суперечать
статтям 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно
від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався. Таким чином, договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків,
який відповідно до статті 234 ЦК України не є фіктивним та не суперечить вимогам закону, а тому відсутні підстави для визнання такого договору недійсним згідно зі статтею 215 ЦК України.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що на момент укладення шлюбного договору (від 16 квітня 2019 року) судові провадження щодо стягнення заборгованості за договорами позики не були відкриті, також відсутні судові рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,
а провадження у справі № 754/7464/19 за позовом ОСОБА_1 про стягнення коштів відкрито 22 травня 2019 року, а провадження у справі № 754/18120/19 за позовом ОСОБА_1 про стягнення коштів за договором позики відкрито 18 лютого
2020 року. Посилання у позовній заяві на факт настання строку виконання зобов'язання щодо повернення коштів за розпискою не свідчить про фіктивність укладеного шлюбного договору.
Також суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції
про те, що оспорюваний шлюбний договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків, а саме: за умовами укладеного між відповідачами шлюбного договору фактично відбулось встановлення правового режиму майна. Відповідно
до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, позивачем не доведено, що у зв'язку із укладення оспорюваного договору відбулась подальша державна реєстрація права власності
за ОСОБА_3 на таке майно, таким чином, відповідно до статті 234 ЦК України оспорюваний договір не є фіктивним та не суперечить вимогам закону.
Верховний Суд постановою від 06 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 ,
в інтересах якого діє ОСОБА_5 , задовольнив частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанову Верховного Суду мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, не звернув уваги на те, що шлюбний договір
як приватно-правова категорія та універсальний регулятор між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору
не для регулювання цивільних відносин та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди)
або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди),
що набрало законної сили.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що договором, який вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути й шлюбний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при вчиненні шлюбного договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати такий договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення шлюбного договору; те, що внаслідок вчинення шлюбного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника
чи зменшується обсяг майна боржника (наприклад, подружжя про непоширення
на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України).
Апеляційний суд не звернув уваги, що подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред'явлення позову
про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника. Отже, апеляційний суд зробив передчасний висновок, що оспорюваний шлюбний
не є фраудаторним, тобто таким, що вчиненим на шкоду кредитору ОСОБА_1 .
Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 10 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 24 січня 2022 року скасував
та ухвалив нове судове рішення про задоволення позову.
Визнав недійсним шлюбний договір, укладений 16 квітня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений нотаріально та зареєстрований в реєстрі за № 1176.
Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 135,00 грн.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 135,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд керувався тим, що наявними у справі доказами підтверджується, що майно, яке є предметом шлюбного договору, було придбано під час перебування відповідачів у шлюбі та зареєстровано на праві власності за ОСОБА_3 задовго до укладення договору, а саме в 2006-2008 роках. На думку апеляційного суду, ця обставина додатково підтверджує, що шлюбний договір відповідачі уклали саме у період настання у ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 зобов'язання зі сплати боргу за договорами позики.
Таким чином, апеляційний суд виснував, що аналіз змісту оспорюваного шлюбного договору, а також хронологія подій, яка передувала його укладенню, та після його укладення, дає підстави зробити висновок, що внаслідок укладення спірного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , яке набуте ним разом з ОСОБА_3 у шлюбі, для погашення боргу перед ОСОБА_1
за договорами позики. Тобто укладенням оспорюваного шлюбного договору відповідачі домовилися про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, положень статті 60 СК України, що в свою чергу є незаконним, оскільки право спільної сумісної власності на майно презюмується.
Також апеляційний суд виснував, що подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред'явлення позову
про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір спрямовано на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника. За таких умов, укладення між відповідачами шлюбного договору в період існування в ОСОБА_2 зобов'язання зі сплати боргу за договорами позики порушує право позивача
на виконання такого зобов'язання за рахунок майна, яке є предметом оспорюваного договору.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 листопада 2023 року ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою
на постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року в указаній справі, в якій, з урахуванням уточнення у грудні 2023 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389
ЦПК України, зокрема, зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі №756/7489/15-ц, від 04 квітня
2018 року у справі № 752/22220/16-ц, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Заявниця зазначає, що спірне майно набуте за гроші її батька, а також отримано
з реалізації свого особистого майна та накопичені за час роботи, а рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року
у справі № 361/5844/19 визнано особистою власністю ОСОБА_3 .
Вказує, що оспорюваний договір не був підставою для реалізації права власності
на спірне майно, а право власності на вказану нерухомість вже було зареєстровано
за ОСОБА_3 до укладання шлюбного договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Наведене спростовує доводи апеляційного суду про те, що цей договір укладений
з метою унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , яке набуте разом з ОСОБА_3 в шлюбі, для погашення боргу перед ОСОБА_1
за договорами позики.
Крім того, звертає увагу, що договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків і він не є фіктивним та таким, що суперечить вимогам законодавства, а тому вважає, що відсутні підстави для визнання такого договору недійсним. Отже, заявниця вважає, що за шлюбним договором щодо розпорядження нерухомим майном право власності не передавалось, а лише визначався правовий режим такого майна, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.
Провадження у суді касаційної інстанції
29 січня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389
ЦПК України.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Інші учасники справи не скористалися правом подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 квітня 1993 року до 11 червня 2019 року.
Згідно з розпискою ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти
у сумі 160 700,00 дол. США, які зобов'язався повернути до 31 березня 2019 року.
18 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики
на суму 5 357 670,00 грн. Строк повернення позики визначено не пізніше 18 червня 2019 року.
16 квітня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, який посвідчений нотаріально та зареєстровано у реєстрі за № 1176.
Відповідно до пунктів 2, 3 шлюбного договору на момент укладення цього договору, дружині на праві особистої приватної власності належить:
- квартира АДРЕСА_2 ;
- земельна ділянка площею 0,03 га, кадастровий номер 3221282801:01:016:0095,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- земельна ділянка площею 0,2506 га, кадастровий номер 3221282801:01:001:0009,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- об'єкт незавершеного будівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;
- гаражний бокс № НОМЕР_1 на АДРЕСА_3 .
У свою чергу чоловікові на праві особистої приватної власності належить усе інше майно, що зареєстроване на ім'я чоловіка.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, нерухоме майно від 09 липня 2021 року № 265223408,
а саме:
- земельна ділянка площею 0,03 га, кадастровий номер 3221282801:01:016:0095,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована 15 березня 2019 року на праві приватної власності
за ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 30 грудня 2009 року;
- земельна ділянка площею 0,2506 га, кадастровий номер 3221282801:01:001:0009,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована 15 березня 2019 року на праві приватної власності
за ОСОБА_3 на підставі державного акта про право власності на земельну ділянку, виданого 23 грудня 2018 року;
- об'єкт незавершеного будівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 01 березня 2007 року на праві приватної власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо
під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,
які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою
статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене
на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються
як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржуване судове рішення відповідає в повній мірі з огляду на таке.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність
(пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки,
що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті
3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.
Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм,
що містяться в актах цивільного законодавства (постанови Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі
№ 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18), від 18 квітня 2022 року у справі
№ 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18), від 05 грудня 2022 року у справі
№ 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли
б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,
а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну
або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати
або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення
прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі
№ 201/3274/21, провадження № 61-4014св23; від 22 листопада 2023 року в справі
№ 128/1878/20, провадження № 61-2477св23).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом
або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі
№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого,
що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України,
так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження
№ 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік
чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана
чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанови Верховного Суду від 07 жовтня
2020 року в справі № 755/17944/18, провадження № 61-17511св19; від 26 квітня
2023 року в справі № 644/5819/20, провадження № 61-1787св23).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину
в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні,
яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину
має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов
про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину
як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України)
не має значення, щона виконання оспорюваного правочину було передано майно
чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину
як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого,
що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (постанова Верховного Суду
від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21, провадження № 61-13013св23).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій
(як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин
не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом)
і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами
як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин,
які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину
як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24) зазначено: «Касаційний суд зауважує, що:
цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення
про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили,
чи виконавчого напису;
зміст як договірного, так і недоговірного зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управненій стороні у зобов'язанні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'язаної сторони називається боргом;
недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні
має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор
міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником;
застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності
тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред'явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви
про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника)
(це, зокрема потребує з'ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок
між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок).»
У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. При цьому майно, набуте
за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно) (постанова Верховного Суду від 10 травня 2022 року в справі
№ 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).
Шлюбний договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками приватних відносин, покликаний забезпечити регулювання приватних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну
або припинення приватних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення шлюбного договору не для регулювання цивільних відносин
та не для встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків)
не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення
чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться
до зловживання правом.
Договором, що вчиняється на шкоду кредитору (фраудаторним договором), може бути й шлюбний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при вчиненні шлюбного договору має певну специфіку, яка проявляється в обставинах,
що дозволяють кваліфікувати такий договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення шлюбного договору; те, що внаслідок вчинення шлюбного договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника (наприклад, подружжя про непоширення на майно, набуте ними
за час шлюбу, положень статті 60 СК України).
Подружжя, яке домовляється в шлюбному договорі про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, після настання строку повернення позики чи пред'явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно
та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки оспорюваний договір направлено на недопущення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна боржника.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що:
- ОСОБА_2 , будучи обізнаним про наявність у нього зобов'язань перед ОСОБА_1 щодо погашення боргу у розмірі 160 700,00 дол. США до 31 березня 2019 року та повернення боргу у розмірі 5 357 670,00 грн не пізніше 18 червня 2019 року, уклав шлюбний договір разом з ОСОБА_3 ;
- у ОСОБА_2 відсутнє будь-яке інше майно, окрім майна, яке є предметом оспорюваного шлюбного договору, та за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором;
- майно, яке є предметом шлюбного договору, було придбано під час перебування відповідачів у шлюбі та зареєстровано на праві власності за ОСОБА_3 ще задовго до укладення договору, а саме в 2006-2008 роках.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду,
про те, що оспорюваний шлюбний договір відповідачі уклали у період настання
у ОСОБА_2 зобов'язання зі сплати боргу за договорами позики перед кредитором, з метою унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , яке набуте
ним разом з ОСОБА_3 у шлюбі, для погашення боргу перед ОСОБА_1
за договорами позики.
Верховний Суд також погоджується з висновком суду апеляційної інстанції
про те, що аналіз змісту оспорюваного шлюбного договору, а також хронологія
подій, яка передувала його укладенню та після його укладення, свідчать
про те, що внаслідок укладення цього договору відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , яке набуте ним разом з ОСОБА_3
в шлюбі, для погашення боргу перед ОСОБА_1 за договорами позики.
Отже, суд апеляційної інстанції на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку що укладання між відповідачами шлюбного договору в період існування в ОСОБА_2 зобов'язання зі сплати боргу за договорами позики, порушує право позивача на виконання такого зобов'язання за рахунок майна,
яке є предметом оспорюваного договору.
Доводи касаційної скарги заявниці про те, що спірне майно набуте за гроші її батька,
а також отримані з реалізації особистого майна та накопичені за час роботи
та яке рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2019 року у справі № 361/5844/19 визнано її особистою власністю, колегія суддів
не бере до уваги, оскільки суд апеляційної інстанції вказав на те, що зазначене судове рішення скасовано постановою Київського апеляційного суду від 07 квітня 2021 року та у позові ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу, відмовлено.
Також колегія суддів не бере до уваги доводи заявниці про те, що оспорюваний договір не був підставою для реалізації права власності на спірне майно, а право власності
на вказану нерухомість вже було зареєстровано за ОСОБА_3 до укладання шлюбного договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , є безпідставними, оскільки
не спростовують презумпцію спільного майна, набутого під час перебування
у шлюбних відносинах, не спростовують встановлені у справі фактичні обставини
та висновки апеляційного суду, які викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів та незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки.
Крім того, доводи заявниці про те, що договір вчинено з наміром правових наслідків
і він не є фіктивним та таким, що не суперечить вимогам законодавства, а тому відсутні підстави для визнання такого договору недійсним, Верховний Суд відхиляє, оскільки,
це не спростовує висновку апеляційного суду викладеному в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду про те, що укладення між відповідачами шлюбного договору в період існування в ОСОБА_2 зобов'язання зі сплати боргу за договорами позики порушує право позивача на виконання такого зобов'язання за рахунок майна,
яке є предметом оспорюваного договору.
Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Колегія суддів відхиляє доводи заявниці, наведені у касаційній скарзі,
про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах у постановах Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 756/7489/15-ц та від 04 квітня 2018 року у справі № 752/22220/16-ц, оскільки у справах, на які посилається заявниця, встановлено інші фактичні обставини, що вказує на те, що порівнювані правовідносини не є подібними, різняться підставами і предметами позовів, що обумовлює і різність їх правового регулювання. Тому посилання на висновки, викладені у постановах від 30 січня
2018 року у справі № 756/7489/15-ц та від 04 квітня 2018 року у справі
№ 752/22220/16-ц, є нерелевантним.
У справі № 756/7489/15-ц (провадження № 61-1744св18) розглядався спір
за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Київського
міського нотаріального округу Глушко Л. В., про визнання шлюбного договору недійсним. У цій справі позов обґрунтований тим, що позивач не пам'ятає,
як підписував шлюбний договір, про його підписання дізнався випадково. Вважав,
що ОСОБА_3 ввела його в оману, оскільки він підписував довіреність, а не шлюбний договір; скористалась його похилим віком та станом здоров'я; шлюбний договір укладений з порушенням вимог закону, ставить ОСОБА_2 в надзвичайно невигідне матеріальне становище.
У справі № 752/22220/16-ц (провадження № 61-5433св18) розглядався спір ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Олофінський О. В., про визнання недійсними окремих пунктів шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3. У цій справі позов обґрунтовано тим, що договір був укладений за кілька днів до розлучення і фактично за основним змістом є поділом спільного сумісного майна подружжя, а тому суперечить сутності шлюбних договорів.
Посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах чи у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли
під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору
на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів
не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого судом апеляційної інстанції судового рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду
до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованого і правильного висновку суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти
на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі від 09 грудня 1994 року «RUIZ TORIYA v. SPAINE», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі від 27 вересня 2001 року «HIRVISAARI v. FINLAND», заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав
для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом
не встановлено.
Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає критеріям обґрунтованості.
За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав
для скасування оскаржуваного судового рішення.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судового рішення, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України
суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська