22 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 552/6529/23
провадження № 61-8162св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року у складі судді Шаповал Т. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року у складі колегії суддів: Дряниці Ю. В., Пилипчук Л. І., Панченка О. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселення до квартири, виселення з квартири.
Позовна заява мотивована тим, що з 18 березня 2021 року він став одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 .
Зазначав, що з 1991 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яка є матір'ю ОСОБА_2 . Оскільки ОСОБА_2 не мав власного житла, ОСОБА_5 отримала від нього, як власника квартири, дозвіл на тимчасове проживання в квартирі її сина.
Вказав, що на той час він проживав з дружиною однією сім'єю, а належною йому на праві приватної власності квартирою постійно не користувався, тому надав свою згоду на тимчасове проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 .
Вказував, що між ним, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 будь-які документальні підтвердження правових підстав постійного користування спірною квартирою не укладалися. Між ними існувала домовленість про те, що ОСОБА_2 буде проживати у квартирі тимчасово, допоки квартира не буде необхідна йому, власнику квартири, для особистого проживання.
При цьому він, як власник, мав доступ до квартири, у нього були ключі від неї, у квартирі знаходяться його особисті речі, він періодично користувався квартирою, сплачував і сплачує комунальні послуги та виконує обов'язки власника квартири. Проте 25 травня 2023 року, прибувши до належної йому квартири, він не зміг потрапити до неї, оскільки ОСОБА_2 без його відома та згоди змінив замки вхідних дверей, а нові ключі від квартири йому не надав і до квартири не допускає.
Крім того, ОСОБА_2 без його згоди вселив у квартиру свою дружину - ОСОБА_3 , яка на теперішній проживає там і перешкоджає йому користуватися належною йому квартирою.
25 травня 2023 року він звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою передати йому ключі від вхідних дверей, однак його звернення залишилося без задоволення.
Оскільки він не має іншого житла, а спірна квартира необхідна йому для власного проживання, 01 серпня 2023 року він звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою звільнити квартиру, на яку отримав відмову. При цьому, ОСОБА_2 категорично відмовляється допускати його до квартири та передати ключі від неї.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- усунути йому перешкоди у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою АДРЕСА_1 ;
- вселити його у вказану квартиру, зобов'язавши відповідачів надати йому ключі від квартири;
- виселити із квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за їхнім зареєстрованим місцем проживання, а саме: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , що належить йому на праві особистої приватної власності.
Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 , зобов'язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передати ОСОБА_1 ключі від квартири.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог позивача щодо здійснення відповідачами перешкод у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою, що об'єктивно унеможливлює розпоряджатися власністю, а тому таке право позивача підлягає захисту шляхом усунення перешкод у праві користування належною йому квартироюта вселення його у квартиру, зобов'язавши відповідачів надати йому ключі від квартири.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів зі спірної квартири, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 вселився до спірної квартири зі згоди власника, позивача у справі, тривалий час користується нею, а у власності іншого житла немає. Також у вказаній квартирі проживає дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , з якою 06 жовтня 2023 року зареєстровано шлюб. При цьому, заборгованості по комунальних платежах немає, а факту руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири не встановлено. Сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке гарантується і захищається Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів. Однак позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення відповідачів права на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цієї вимоги.
Суд першої інстанції послався на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції, а також на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог про виселення відповідачів зі спірної квартири, ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду щодо відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення відповідачів зі спірної квартири, апеляційний суд також зазначив, що ОСОБА_2 , проживаючи тривалий час у спірній квартирі, в яку вселився на законних підставах, зі згоди власника, набув охоронюваного законом права на мирне користування майном у законний спосіб. У відповідачів відсутнє інше житло. Посилання позивача на те, що відповідачі мають інше місце проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , де вони зареєстровані, не заслуговують на увагу, оскільки сам факт реєстрації відповідачів за вказаною адресою не доводить можливість та право відповідачів користуватися цим житлом. Інших доказів на підтвердження своїх доводів позивачем не надано.
Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. Таким чином, підстави для виселення ОСОБА_2 , який в установленому законом порядку вселився у спірну квартиру, а також його дружини - ОСОБА_3 , позивачем не доведені, а також необхідність і пропорційність такого заходу.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції правильно керувався тим, що право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідачів, що стане надмірним тягарем для них та порушуватиме право на повагу до житла, яке є постійним їх місцем проживання, та таке втручання у право не є виправданим і пропорційним з урахуванням усіх обставин справи.
Отже, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірної квартири.
Апеляційний суд також послався на прецедентну практику ЄСПЛ щодо застосування статті 8 Конвенції, здійснивши аналіз справедливого балансу інтересів сторін та пропорційності між виселенням відповідачів й захистом прав позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про виселення відповідачів скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 у цій частині задовольнити.
В іншій частині судові рішення судів попередніх інстанцій учасниками справи не оскаржено, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України судові рішення в частині позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою у касаційному порядку не переглядається.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду м. Полтави.Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У липні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2025 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселення до квартири, виселення з квартири, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили всіх обставин справи, не врахували, що на час отримання ОСОБА_2 дозволу на вселення у спірну квартиру, останній не був членом сім'ї позивача, так як він немає кровного споріднення із ним і ніколи не мав спільного побуту. Позивач надав згоду на вселення до квартири та тимчасового проживання лише ОСОБА_2 , який на час такої згоди не був членом його сім'ї в розумінні статті 3 СК України та статті 64 ЖК України. Та обставина, що ОСОБА_2 є сином дружини позивача не дає підстав стверджувати, що він є членом сім'ї позивача. ОСОБА_3 взагалі немає і не може мати такого статусу, оскільки є чужою людиною для позивача та була вселена до квартири без його, як власника, згоди.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів, суди попередніх інстанцій здійснили аналіз спірних правовідносин з точку зору положень статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції, проте не надали оцінки доказам, наданих позивачем, не провели належного аналізу балансу інтересів сторін, не дослідили питання виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній меті їх виселення у світлі статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 41 Конституції України. Позивач, як власник квартири, яка є єдиним його житлом, також захищений вищевказаними гарантіями, оскільки так само як відповідачі має право на житло, на повагу до свого житла. З часу набуття права власності на квартиру позивач зареєстрований у ній, проживав та користувався квартирою до травня 2023 року.
ОСОБА_2 без його відома та згоди у травні 2023 року змінив замки на вхідних дверях квартири, нові ключі не надав позивачу, вселив у квартиру без згоди власника ОСОБА_3 , з якою 06 жовтня 2023 року зареєстрував шлюб. На цей час відповідачі проживають у квартирі одні безкоштовно, не сплачують комунальні платежі, тоді як позивач, особа з інвалідністю другої групи, 1952 року народження, не маючи іншого житла, вимушений орендувати собі житло та нести додаткові витрати на оренду житла, а також сплачувати комунальні послуги, якими користуються відповідачі у належній йому квартирі. Таким чином, підстав вважати дії відповідачів добросовісними та такими, що відповідають стандарту поведінки відсутні.
Посилається на відповідні правові висновки Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , в якому зазначено, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Суди надали належну оцінку всім обставинам справи та дійшли правильного висновку про відсутність підстав для виселення їх зі спірної квартири, так як вони вселилися до неї зі згоди власника, що підтверджується показаннями свідків, а іншого житла, на відмінну від позивача, вони не мають. Вони утримують квартиру у належному стані, за місцем проживання характеризуються позитивно, сплачують комунальні платежі безпосередньо позивачу, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Посилаються на положення статті 8 Конвенції.
У серпні 2025 року до Верховного Суду надійшла відповідь представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на відзив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якій підтримала доводи касаційної скарги.
У вересні 2025 року та у жовтні 2025 року до Верховного Суду надійшли клопотання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які по суті є додатковими поясненнями. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. За змістом статей 392-395 ЦПК України заявами по суті справи в суді касаційної інстанції є саме касаційна скарга та відзив на касаційну скаргу. Отже, подані до Верховного Суду додаткові пояснення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягаютьзалишенню без розгляду (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, провадження № 14-184цс20; від 14 грудня 2022 року у справа № 477/2330/18, провадження № 14-31цс22).
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Квартира АДРЕСА_1 з 18 березня 2021 року на праві особистої приватної власності належить ОСОБА_1 (а. с. 13-16).
ОСОБА_1 з 1991 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яка є матір'ю ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 усно надав дозвіл на проживання ОСОБА_2 у вищевказаній квартирі, оскільки останній не мав власного житла, що не заперечується сторонами у справі.
За час проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 за вказаною адресою була вселена ОСОБА_3 , яка 06 жовтня 2023 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2
ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 із вимогою звільнити належну йому на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 та передати йому всі ключі від змінених замків вхідних дверей у квартиру.
03 серпня 2023 року та 21 вересня 2023 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 письмові відповіді, в яких вказав про відмову виселятися із займаної квартири.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судового рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 28 травня 2002 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися у судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Дійсна сутність позовних вимог про виселення з квартири має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді подібних справ необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині виселення відповідачів з квартири, суди попередніх інстанцій виходили із того, що ОСОБА_2 , проживаючи тривалий час у спірній квартирі, в яку вселився на законних підставах, зі згоди власника, набув охоронюваного законом права на мирне користування майном у законний спосіб. У відповідачів відсутнє інше житло, тоді як втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. Отже, підстави для виселення ОСОБА_2 , який в установленому законом порядку вселився у спірну квартиру, а також його дружини - ОСОБА_3 , позивачем не доведені, а також необхідність і пропорційність такого заходу.
Проте такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.
Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 з 18 березня 2021 року на праві особистої приватної власності належить ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 з 1991 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яка є матір'ю ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 надав дозвіл на вселення та тимчасове проживання ОСОБА_2 у вищевказаній квартирі, оскільки останній не мав власного житла, що не заперечується сторонами у справі.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не спростували доводів ОСОБА_1 про те, що він надав дозвіл на тимчасове проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є порушенням вимог пункту 3 частини четвертої статті 265, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України, згідно з якими у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Судами також установлено, що за час проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 за вказаною адресою була вселена ОСОБА_3 , яка 06 жовтня 2023 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 згоди на вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру, як її власник, не надавав.
У порушення зазначених вище норм процесуального права суди попередніх інстанцій не вказали законних підстав вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру і доводів позивача в цій частині не спростували.
ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 із вимогою звільнити належну йому на праві особистої приватної власності квартиру та передати йому всі ключі від змінених замків вхідних дверей у квартиру.
03 серпня 2023 року та 21 вересня 2023 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 письмові відповіді, в яких вказав про відмову виселятися із займаної квартири.
Отже, у цій справі питання про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою шляхом виселення із неї відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Суди попередніх інстанцій належним чином не мотивували доводи позивача про те, що відповідачі мають інше місце проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , де вони зареєстровані. Висновки судів попередніх інстанцій про те, що сам факт реєстрації відповідачів за вказаною адресою не доводить можливість та право відповідачів користуватися цим житлом, не свідчить, що вони, у разі наявності перешкод у користуванні вказаним житлом, не можуть захистити свої права щодо проживання за вищевказаною адресою у судовому порядку.
Крім того, судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користування квартирою.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, судові рішення в частині позовних вимог про вислення відповідачів з квартири підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині до суду першої інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року та постанову Полтавськогоапеляційного суду від 29 травня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення з квартири скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець