Постанова від 23.10.2025 по справі 911/1578/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 жовтня 2025 року

м. Київ

cправа № 911/1578/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Власова Ю.Л., Колос І.Б.,

за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,

представників учасників справи:

прокурора - Кукло Д.С. (посв. № 076378 від 01.03.2023),

позивача - Міністерства охорони здоров'я України - не з'явилися,

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Автоспецпром" - адвоката Поцелова А.О. (ордер ВК № 1138799 від 08.08.2024),

третьої особи - державного підприємства "Медичні закупівлі України" - адвоката Шпінь В.І. (дов. № 19 від 18.03.2025),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника Генерального прокурора (далі - прокурор)

на рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2024 (суддя Бацуца В.М.),

постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2025 (головуючий суддя: Руденко М.А., судді: Пономаренко Є.Ю. і Кропивна Л.В.) та

додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 (головуючий суддя: Руденко М.А., судді: Пономаренко Є.Ю. і Кропивна Л.В.)

у справі № 911/1578/24

за позовом прокурора в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України (далі - Міністерство)

до товариства з обмеженою відповідальністю "Автоспецпром" (далі - Товариство),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - державне підприємство "Медичні закупівлі України" (далі - Підприємство),

про стягнення 10 426 594,74 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Прокурор в інтересах держави в особі Міністерства звернувся до суду з позовом до Товариства про стягнення з відповідача на користь Державного бюджету України 10 426 594,74 грн, з яких: 4 587 701,80 грн пені та 5 838 892,94 грн штрафу.

Позов мотивовано тим, що Товариством як постачальником та Підприємством як замовником за спрощеною процедурою закупівлі був укладений договір про закупівлю № 09/528-12/2021 від 28.12.2021 (далі - Договір) спеціалізованого санітарного транспорту екстреної медичної допомоги типу С за який замовником внесено передоплату у повному обсязі, а саме в розмірі 83 412 756,35 грн, проте у строк встановлений Договором постачальник не поставив товар, а додатковою угодою сторони припинили дію Договору з 24.01.2023. За доводами прокурора, у цьому випадку порушено інтереси держави внаслідок незастосування до відповідача передбаченої Договором неустойки за порушення останнім зобов'язань з поставки товару, оплата за який здійснювалася коштами, які виділялися з Державного бюджету України, а саме: на виконання бюджетної програми "Розвиток системи екстреної медичної допомоги та модернізація оновлення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я" та постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2021 № 339 "Деякі питання розвитку системи екстреної медичної допомоги у 2021 році", внаслідок чого на користь держави не стягнуто штрафні санкції за Договором (пеню за період прострочення поставки товару з 01.12.2022 по 24.01.2023 та штраф у розмірі 7% вартості непоставленого товару у зв'язку з простроченням поставки на понад 30 днів), які могли бути використані на задоволення її потреб.

Рішенням Господарського суду Київської області від 02.10.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2025, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що за умовами Договору сторони погодили сплату постачальником штрафних санкцій за несвоєчасне виконання взятих на себе зобов'язань з поставки товару саме замовнику (Підприємству), у зв'язку з чим твердження прокурора про необхідність їх стягнення до Державного бюджету України, є безпідставними та необґрунтованими. Судами також враховано факт існування обставин непереборної сили (надзвичайних і невідворотних обставин), що безпосередньо вплинули на можливість (об'єктивно унеможливили) виконання відповідачем зобов'язань за Договором до моменту його припинення.

Товариство звернулося до Північного апеляційного господарського суду із заявою про розподіл витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь Товариства 10 000 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням заперечень прокурора апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви Товариства про розподіл витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, а також постановою і додатковою постановою апеляційного суду, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, зокрема, посилаючись на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає про неврахування судами у розгляді справи:

- висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі 924/1283/21, від 20.02.2025 у справі 910/16372/21 та висновків Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС), викладених у постанові від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 щодо повноважень розпорядника бюджетних коштів під час розгляду судами спорів за господарськими договорами, фінансування яких здійснювалось за рахунок бюджетних коштів;

- висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 912/3323/20, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, від 09.11.2021 у справі № 913/20/21, від 07.06.2023 у справі № 906/540/22 та від 31.08.2022 у справі № 910/15264/21, щодо застосування статті 218 Господарського кодексу України.

Окрім того, в обґрунтування підстав касаційної скарги скаржник посилається на пункт 2 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про необхідність відступлення від висновку про застосування статей 2, 29 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), викладеного у постановах Верховного Суду від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, від 09.09.2024 № 902/1372/23, від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, від 03.06.2025 у справі № 911/1623/24, від 17.06.2025 у справах № 911/2191/24 та № 911/2192/24 щодо стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання умов державних контрактів, укладених за бюджетні кошти, на користь розпорядника бюджетних коштів з метою формування єдиної правозастосовчої практики.

Просить скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Окрім того, просить скасувати додаткову постанову апеляційного суду та відмовити у задоволенні заяви Товариства про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.

На думку скаржника, на теперішній час склалася неоднакова судова практика, у т.ч. у постановах Верховного Суду (постанови з аналогічних правовідносин від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 15.02.2024 у справі № 910/5282/23, від 29.08.2024 у справі № 917/1781/23, від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 09.09.2024 № 902/1372/23 тощо) щодо застосування положень статей 2, 22, 29 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) стосовно стягнення грошових коштів на користь бюджету, а не на користь виключно сторони договору. Вказує, що існує виключна правова проблема через відсутність чіткого законодавчого регулювання можливості стягнення грошових коштів за порушення умов договорів, укладених за рахунок бюджетних коштів, не лише виключно на користь сторони такого договору.

До того ж, прокурор, в контексті безпідставності застосування до спірних правовідносин частини другої статті 29 БК України щодо відповідальності за невиконання державних контрактів, посилається на долучений до матеріалів справи науково-правовий висновок, підготовлений доктором юридичних наук, професором Беляневич О.А.

Скаржник не погоджується із висновком судів про те, що на можливість виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором вплинув факт існування обставин непереборної сили, оскільки, на думку скаржника, стверджувані відповідачем обставини не мають ознак непереборної сили та не підтверджені належними та допустимими доказами.

У частині оскарження додаткової постанови скаржник вказує на те, що суд апеляційної інстанції не врахував судової практики Верховного Суду у питанні розподілу витрат на професійну правничу допомогу, а також обставин, за яких прокурор звернувся із позовом через невиконання зобов'язання Товариством, тобто спір виник унаслідок неправильних дій відповідача, що відповідно до вимог частини дев'ятої статті 129 ГПК України є підставою для покладення витрат у справі на відповідача незалежно від результатів вирішення спору.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а скаргу - без задоволення. У відзиві Товариство зазначає, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які воно очікує понести у зв'язку з касаційним переглядом справи складає 20 000 грн.

Підприємство у відзиві на касаційну скаргу підтримує доводи скаржника, зазначає про прийняття оскаржуваних судових рішень за умов неповного з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, а також неправильного застосування норм матеріального права. Просить скасувати оскаржувані прокурором рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове про задоволення позову.

Від Міністерства відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Від Товариства 20.10.2025 надійшла заява про вирішення питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, у якій Товариство просить стягнути на свою користь з Офісу Генерального прокурора 20 000 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Прокурор 22.10.2025 надіслав заперечення на заяву Товариства про вирішення питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції.

Окрім того, прокурор 22.10.2025 звернувся до Верховного Суду з клопотанням про передачу цієї справи № 911/1578/24 на розгляд ВП ВС.

На думку прокурора у справі № 911/1578/24 наявна виключна правова проблема, а результати її розгляду дають можливість надалі ефективно захищати порушені інтереси держави в інших численних справах за позовами прокурора в подібних правовідносинах, де порушено право держави щодо стягнення штрафних санкцій до Державного бюджету України за невиконання чи неналежне виконання договору про закупівлю, укладеного одержувачем бюджетних коштів на виконання бюджетної програми для забезпечення потреб держави.

Щодо кількісного критерію прокурор зазначає, що на розгляді господарських судів, крім справи № 911/1578/24, перебуває 6 позовних заяв прокурора, поданих в інтересах держави в особі Міністерства до Товариства, щодо стягнення до Державного бюджету України штрафних санкцій за неналежне виконання договорів, укладених на виконання бюджетної програми для забезпечення потреб держави у сфері охорони здоров'я, на загальну суму 63,7 млн гривень.

Важливість невідкладного вирішення цієї правової проблеми, за твердженнями прокурора, додатково зумовлена тим, що більшість державних закупівель для задоволення критичних суспільних потреб, зокрема у сфері охорони здоров'я, здійснюється спеціалізованими державними підприємствами. У разі позбавлення розпорядника бюджетних коштів можливості стягувати штрафні санкції за неналежне виконання договорів про закупівлю товару, робіт і послуг для забезпечення потреб держави безпосередньо до доходів загального фонду Державного бюджету України відповідно до імперативних норм БК України держава втрачає значні ресурси, необхідні для фінансування невідкладних заходів у період воєнного стану та забезпечення життєво важливих суспільних функцій.

Аналізуючи якісний критерій цієї виключної правової проблеми, прокурор зазначає, що матеріали справи № 911/1578/24 та доводи касаційної скарги вказують на відсутність сталої судової практики щодо стягнення штрафних санкцій за договором про закупівлю товару для забезпечення потреб держави в інтересах головного розпорядника бюджетних коштів до Державного бюджету України на підставі пункту 23 частини другої статті 29 БК України та необхідність виправлення судового тлумачення норми закону.

У судовому засіданні 23.10.2025 прокурор та представник Підприємства підтримали заявлене клопотання про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС, представник Товариства проти такої передачі заперечив.

Однак, заслухавши позицію прокурора та представників учасників справи, розглянувши заявлене клопотання, Верховний Суд у цьому випадку не вбачає підстав для передачі цієї справи на розгляд ВП ВС з наведених прокурором мотивів з огляду на таке.

Частина п'ята статті 302 ГПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За змістом наведеної норми права, для передачі справи на розгляд до ВП ВС необхідна наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників.

Тобто, по-перше, правова проблема має існувати не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; мають існувати обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; по-друге, вирішення виключної правової проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального та матеріального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС, відповідно до положень частини п'ятої статті 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. При цьому наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право та, відповідно, не покладає на нього обов'язку передати справу на розгляд ВП ВС.

За оцінкою Верховного Суду, заявлене прокурором клопотання не містить належного обґрунтування того, що справа містить виключну правову проблему за якісним критерієм, зокрема скаржник не обґрунтував свої твердження щодо того, у чому полягає неможливість вирішення справи касаційним судом у межах оцінки дотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права в контексті підстав касаційного оскарження.

Обґрунтовуючи якісний критерій виключної правової проблеми, прокурор стверджує про наявність різної судової практики у розгляді цієї категорії спорів, зазначаючи про те, що у справах №№ 911/1685/24, 911/2133/24, 911/1461/24 з такими самими як у справі № 911/1578/24 складом учасників та позовними вимогами прокурора, суди першої та апеляційної інстанцій із застосуванням висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.09.2024 у справі № 902/1372/23, відмовили в задоволенні позовних вимог із посиланням на висновки Верховного Суду про договірний характер правовідносин щодо стягнення штрафних санкцій за договором про те, що кошти сплачені як штрафні санкції належать державному підприємству, про безпідставність застосування до спірних правовідносин пункту 23 частини другої статті 29 БК України та стягнення штрафних санкцій до бюджету, а не сторони за договором.

Постановами Верховного Суду у справах №№ 911/2192/24, 911/2191/24, 911/1623/24, 911/1927/24, 911/2508/24, 911/1974/24 у яких склад учасників та позовні вимоги прокурора такі самі як у справі № 911/1578/24, з аналогічних підстав залишено без задоволення касаційні скарги прокурора та залишено без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог.

Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, де прокурор звернувся із вимогою про стягнення штрафних санкцій, виснував, що бюджетні кошти мають повертатися (стягуватися) саме на користь держави в особі уповноваженого органу як головного розпорядника бюджетних коштів, тобто на користь Державного бюджету України.

За наслідками дослідження рішень Верховного Суду у наведених прокурором справах, колегією суддів з'ясовано, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, не протирічать, а фактично підтверджують висновки, викладені Верховним Судом у решті постанов, наведених прокурором у клопотання про передачу.

Так, Верховний Суд у пунктах 123, 124 постанови від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, зокрема, зазначив таке: "123. Оскільки сторонами Договору є КО "Київмедспецтранс" (покупець) і ТОВ "Автоспецпром" (постачальник), зобов'язання щодо сплати неустойки, встановлене Договором, також виникає між цими суб'єктами. Суди не встановили, що спірний Договір є тристороннім та / або містить обов'язки перерахування неустойки на користь третіх осіб, що не є сторонами Договору, зокрема КМР.

124. Верховний Суд зауважує, що стягнення неустойки в разі порушення контрагентом комунальної організації своїх зобов'язань за договором відбувається на користь такої організації; неустойка не є тими фінансами, що повертаються в бюджет, тобто контролюються міською радою. Подібні за змістом висновки щодо стягнення неустойки викладені в п. 17 постанови Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 908/2335/22, на яку посилається ТОВ "Автоспецпром".

Окрім того, у касаційній скарзі прокурор фактично підтверджує наведене, зазначаючи в обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, про необхідність відступлення від висновків щодо застосування статей 2, 29 БК України, викладених Верховним Судом, зокрема, у постанові від 27.11.2024 у справі № 911/826/23.

Отже, наведені скаржником у клопотанні питання можуть бути вирішені Верховним Судом під час розгляду касаційної скарги, у зв'язку з чим Верховний Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання скаржника про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та представників учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 28.12.2021 Підприємство (замовник) і Товариство (постачальник) уклали Договір, за умовами якого:

- постачальник бере на себе зобов'язання у строки, в порядку та на умовах визначених цим договором, поставити замовнику спеціалізований санітарний транспорт екстреної медичної допомоги типу С як систему медичних виробів, допоміжних засобів до них та устаткування (код згідно з УКТЗЕД 8703 32 19 00) ДК 021:2015-34110000-1 легкові автомобілі (НК 024:2019-35988 автомобільна швидка допомога) (далі за договором - товар) (номер оголошення про проведення спрощеної закупівлі, присвоєний електронною системою закупівель - ID: UA-2021-12-06-017450-с), а замовник прийняти такий товар та оплатити його в порядку та на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1);

- найменування (номенклатура, асортимент) товару, його обсяг та кількість, ціна за одиницю та загальна вартість вказується в специфікації (додаток № 1), яка є невід'ємною частиною договору (пункт 1.2);

- загальна ціна товару складає 83 412 756,35 грн без податку на додану вартість (далі за договором - ПДВ). Ціна за одиницю товару вказується у специфікації (додаток № 1), що є невід'ємною частиною цього договору. Оплата за товар, який є предметом цього договору, звільняється від ПДВ відповідно до пункту 71 підрозділу 2 розділу Перехідні положення Податкового кодексу України (пункт 3.1);

- у разі проведення оплати за партію товару на умовах попередньої оплати, попередня оплата проводиться замовником з урахуванням пункту 8 Порядку здійснення заходів щодо забезпечення розвитку системи екстреної медичної допомоги у 2021 році, затвердженого постановою КМУ № 339 від 09.03.2021, на підставі оригіналу рахунку на оплату. Остаточний розрахунок за партію поставленого товару здійснюється протягом 30-ти банківських днів з моменту підписання відповідної видаткової накладної та/або акту приймання товару за місцем поставки, за умов відсутності будь-яких зауважень до товару з боку замовника. У випадку недотримання постачальником вимог, передбачених пунктами 1.3, 6.1, 7.1 цього договору, постачальник зобов'язується повернути попередню оплату за цим договором у термін до 5-ти банківських днів після отримання від замовника відповідної претензії (підпункт 3.4.2 пункту 3.4);

- постачальник зобов'язаний здійснити поставку товару за цим договором у строк, визначений замовником у заявці на поставку товару, направленій замовником постачальнику засобами електронної пошти у порядку, визначеному цим договором (пункт 4.1);

- поставка товару здійснюється окремими партіями відповідно до заявки на поставку товару, направленої замовником постачальнику засобами електронної пошти у порядку, визначеному цим договором. Протягом 2-ох робочих днів після отримання заявки на поставку товару постачальник підтверджує замовнику свою готовність поставити товар або надає свої застереження. Таке підтвердження або застереження направляються замовнику засобами електронної пошти у порядку, визначеному цим договором (пункти 4.2, 4.3);

- датою поставки товару за договором вважається дата підписання уповноваженими представниками сторін видаткової накладної та/або акту приймання товару (пункт 4.6);

- постачальник зобов'язаний забезпечити поставку товару у строки, встановлені цим договором (підпункт 8.3.1 пункту 8.3);

- у разі порушення строку поставки, не передачу (несвоєчасну передачу, повернення з підстав, встановлених договором) товару, прострочення усунення недоліків товару згідно з пунктами 6.3, 7.6, 7.9.3 договору постачальник сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 % від ціни товару, строк поставки якого порушено, за кожний день прострочення або ціни не переданого (несвоєчасно переданого, повернутого) товару, за кожний день затримки передачі, а за прострочення понад 30-ть днів додатково стягується штраф у розмірі 7 % вказаної вартості. Пеня нараховується протягом строку порушення виконання зобов'язань за договором, включаючи день виконання такого зобов'язання (пункт 9.2);

- закінчення строку дії договору не звільняє сторони від повного виконання зобов'язань за ним (пункт 9.7);

- договір вважається укладеним і набирає чинності після його підписання сторонами з моменту надання згоди уповноваженим органом управління на вчинення даного значного господарського зобов'язання (у разі, якщо надання такої згоди передбачено законодавством) та діє до 31.12.2021, а в частині виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором, у тому числі в частині штрафних санкцій та поставки товару до повного виконання. Дія цього договору може бути подовжена за взаємною згодою сторін, шляхом підписання додаткової угоди до цього договору (пункти 11.1, 11.2).

Відповідно до умов специфікації від 28.12.2021 під товаром, що постачається за Договором розуміється: спеціалізований санітарний транспорт екстреної медичної допомоги типу С як система медичних виробів, допоміжних засобів до них та устаткування (код згідно з УКТЗЕД 8703 32 19 00) ДК 021:2015-34110000-1 легкові автомобілі (НК 024:2019-35988 автомобільна швидка допомога). Обсяг партії товару: спеціалізований автомобіль швидкої медичної допомоги на базі DANGEL Jumper 4x4, тип С (спеціалізований санітарний транспорт (тип С 4х4)), 49 одиниць, на загальну суму 83 412 756,35 грн.

Сторони уклали додаткові угоди № 1 від 28.12.2021, № 2 від 28.06.2022, № 3 від 23.08.2022 до Договору, якими, зокрема, погодили проведення попередньої оплати та продовжили дію Договору.

На виконання умов Договору Підприємство 29.12.2021 перерахувало Товариству 83 412 756,35 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 70 від 29.12.2021.

У подальшому Підприємство направило Товариству:

- 28.06.2022 заявку № 05/1470-06/2022 на поставку № 1 до Договору, згідно з пунктом 4 якої дата поставки товару за місцем поставки, визначеним пунктом 6 цієї заявки на поставку: до 25.07.2022 включно.

- 24.08.2022 заявку № 05/2340-08/2022 на поставку № 1 (уточнююча № 2) до Договору, згідно з пунктом 4 якої дата поставки товару за місцем поставки, визначеним пунктом 6 цієї заявки на поставку: до 30.11.2022 включно.

24.01.2023 Підприємство та Товариство уклали додаткову угоду № 4 до Договору, згідно з якою, сторони дійшли згоди припинити Договір з 24.01.2023, у зв'язку із листом постачальника вих. № 05 від 18.01.2023 щодо неможливості поставки товару в кількості 49 одиниці.

У зв'язку із припиненням дії Договору Товариством у повному обсязі повернуто Підприємству перераховану попередню оплату за товар в розмірі 83 412 756,35 грн.

Вважаючи порушеними інтереси держави, прокурор звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача до Державного бюджету України суми пені та штрафу, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань з поставки товару за Договором.

Згідно з розрахунком прокурора, наведеним у позовній заяві, неустойка, яка підлягає стягненню з відповідача, складається із: 4 587 701,80 грн пені за період прострочення поставки товару з 01.12.2022 по 24.01.2023 та 5 838 892,94 грн штрафу (7 % вартості товару), у зв'язку з простроченням поставки товару понад 30 днів.

Надаючи оцінку доводам скаржника в частині оскарження рішення і постанови судів попередніх інстанцій Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Водночас порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Стаття 612 ЦК України визначає одним із основних видів порушення зобов'язання прострочення боржника. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання чи не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Цивільно-правова та господарсько-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового обов'язку, що узгоджується з нормами статті 610 ЦК України.

Пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно зі статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Стверджуючи про порушення інтересів держави, прокурор у цій справі просить стягнути з відповідача штраф та пеню до Державного бюджету України.

Суди попередніх інстанцій відмовили у задоволені позову, зокрема, оскільки (1) за умовами Договору неустойка за порушення строків поставки товару сплачується на рахунок замовника (Підприємства); (2) неустойка за спірним договором не підлягає сплаті до Державного бюджету України на підставі статті 29 БК України.

Згідно зі статтею 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Частинами першою-третьою статті 231 ГК України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У постанові від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23 Верховний Суд дійшов висновку, що згідно зі статтями 230, 231 ГК України, статтями 549, 551 та 611 ЦК України встановлення неустойки (штрафу, пені) віднесено до умов договору, які сторони в межах, встановлених законодавством, визначають на власний розсуд при його укладенні.

Зазначене стосується і зобов'язань, у яких хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України.

З обставин справи слідує, що згідно з пунктом 9.2 Договору, у разі порушення строку поставки, непередачу (несвоєчасну передачу, повернення з підстав, встановлених цим Договором) товару, прострочення усунення недоліків товару згідно з пунктами 6.3, 7.6, 7.9.3 цього Договору, постачальник сплачує замовнику пеню у розмірі 0,1 (нуль цілих одна десята) відсотка від ціни товару, строк поставки якого порушено, за кожний день прострочення або ціни непереданого (несвоєчасно переданого, повернутого) товару, за кожний день затримки передачі, а за прострочення понад 30 (тридцять) днів додатково стягується штраф у розмірі 7 (семи) відсотків вказаної вартості.

Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з положеннями статей 626-629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, за змістом якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Принцип свободи договору полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати:

- можливість укласти договір або утриматися від його укладення;

- можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, одним із ключових елементів цивільного права є автономія волі учасників цивільних відносин. Законодавець передбачив, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, але не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в них прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частини друга, третя статті 6 ЦК України).

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Договір - це універсальний регулятор, який покликаний забезпечити регулювання приватноправових відносин та є підставою для встановлення, зміни чи припинення суб'єктивних прав і обов'язків, створення інших наслідків саме для його сторін.

У цій справі (№ 911/1578/24) укладаючи Договір, сторони діяли на власний розсуд та не були позбавлені можливості запропонувати зміни до його проєкту, зокрема, в частині відповідальності постачальника. У разі незгоди з умовами договору чи неузгодження окремих умов сторони мали право не укладати його одна з одною.

Водночас з моменту, коли всі істотні умови договору були досягнуті, він вважається укладеним (частина перша статті 638 ЦК України) та є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

З урахуванням вищевикладеного Суд зазначає, що в пункті 9.2 Договору сторони, керуючись принципом свободи договору, погодили умову про те, що Товариство (постачальник) сплачує неустойку Підприємству (замовнику). Таким чином, доводи скаржника про стягнення неустойки саме до Державного бюджету України, а не на рахунок Підприємства, є безпідставними.

Та обставина, що грошові кошти, які Товариство одержало у рахунок оплати за Договором, виділялися з Державного бюджету України, не має правового значення. Умови про сплату неустойки можуть встановлюватися сторонами у договорі. Сторони Договору визначили, що неустойка за порушення строків поставки товару сплачується на рахунок Підприємства.

Походження саме з Державного бюджету України грошових коштів, за рахунок яких оплачено закупівлю товару, не є підставою для зміни умов господарського договору та не може визнаватися підставою для стягнення неустойки до Державного бюджету України, попри умови Договору.

Аналогічних за змістом висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23 та від 09.09.2024 у справі № 902/1372/23, в яких прокурор в інтересах держави звертався до суду з позовом про стягненні неустойки до Державного бюджету України.

Суд відхиляє доводи скаржника, що неустойка підлягає сплаті до Державного бюджету України на підставі статті 29 БК України.

Пунктом 23 частини другої цієї статті передбачено зарахування до доходів загального фонду Державного бюджету України коштів від санкцій (штрафи, пеня тощо), які застосовуються відповідно до закону (крім штрафів, визначених пунктами 6-3, 6-4, 6-9, і 13-5 частини третьої цієї статті, пунктами 37-39 частини першої статті 64, пунктом 13 частини першої статті 64-1 та пунктами 26 і 27 частини першої статті 66 цього Кодексу).

Отже, ця норма регулює зарахування до Державного бюджету України штрафів і пені, які застосовуються відповідно до закону, тобто мова йде про податкові, митні адміністративні правопорушення тощо, а не про неустойку, сплата якої передбачається у договірних відносинах.

Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, що також узгоджується з попередніми висновками, яких Верховний Суд дійшов у постанові від 23.07.2024 у справі № 909/532/23.

У межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, від 09.09.2024 № 902/1372/23, від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, від 03.06.2025 у справі № 911/1623/24, від 17.06.2025 у справах № 911/2191/24 та № 911/2192/24.

У розрізі цього Верховний Суд звертає увагу, що його основним завданням відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики.

Верховний Суд наголошує, що обґрунтованими підставами для відступу від вже сформованої ним правової позиції є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права, зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільних відносин, наявністю загрози національній безпеці, змінами у фінансових можливостях держави.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Chapman v.United Kingdom" (заява № 27238/95) ЄСПЛ наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом відступ від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави не допускається.

Отже, необхідність відступу від висновків Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя; метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності - одного із фундаментальних елементів принципу верховенства права, що гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

У касаційній скарзі стверджується про існування неоднакової судової практики щодо застосування положень статей 2, 22, 29 БК України; зокрема, наводяться постанови Верховного Суду від 07.11.2023 у справі № 924/215/23, від 15.02.2024 у справі № 910/5282/23, від 29.08.2024 у справі № 917/1781/23, від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 09.09.2024 № 902/1372/23.

Водночас Суд установив, що правовідносини у справах № 924/215/23, № 910/5282/23 та № 917/1781/23 не є подібними з тими, що склалися у справах № 909/532/23, № 917/1957/23, № 916/1247/23, № 902/1372/23, № 911/826/23, № 911/2191/24, № 911/2192/24, а також у цій справі № 911/1578/24, яка переглядається.

ВПВС неодноразово наголошувала, що подібність правовідносин необхідно визначати відповідно до їх елементів. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст (взаємні права й обов'язки суб'єктів). Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", таку подібність необхідно оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.

У справі № 924/215/23 прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі обласної військової адміністрації з позовом про стягнення з товариства пені, інфляційних втрат і 3 % річних.

За результатами апеляційного перегляду позов прокурора задоволено частково. З товариства на користь обласної військової адміністрації стягнуто 244 358,44 грн пені. Верховний Суд залишив постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Суд звертає увагу, що стороною за договором (замовником) у справі № 924/215/23 була безпосередньо обласна військова адміністрація. Як встановили суди, згідно з умовами договору у разі затримки поставки товару або поставки не в повному обсязі, заявленому замовником, постачальник сплачує на зазначений у цьому договорі рахунок платника пеню.

За обставинами справи № 910/5282/23 суди також стягнули попередню оплату, пеню, інфляційні втрати й 3 % річних безпосередньо на користь сторони договору.

Таким чином, у жодній з наведених справ неустойка не стягувалася до Державного бюджету України.

Щодо справи № 917/1781/23, у ній прокурор заявив до стягнення пеню, інфляційні втрати й 3 % річних. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольнив позов частково, стягнувши з відповідача на користь Державного бюджету України 384 361 грн пені; в іншій частині позову відмовив. Судові рішення не оскаржувалися відповідачем, натомість із касаційною скаргою до Верховного Суду звернувся прокурор, який (1) просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог; (2) посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статей 551, 625 ЦК України - застосування права суду на зменшення розміру неустойки, підстав для нарахування та стягнення сум інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Оскільки судові рішення у справі № 917/1781/23 переглядалися в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд (1) a priori не міг скасувати їх у частині задоволення позову (зважаючи на принцип "заборони повороту до гіршого" ("non reformatio in peius") та правило "tantum devolutum quantum appellatum" (скільки скарги, стільки й рішення); (2) не висловлювався щодо застосування статей 2, 22, 29 БК України та не формував відповідних висновків, оскільки це питання не охоплювалося підставою касаційного оскарження, яку визначив прокурор. Постановою від 29.08.2024 Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги прокурора (в частині відмови в задоволенні позовних вимог) та залишив оскаржувані судові рішення без змін.

З огляду на викладене, доводи скаржника про наявність різної практики Верховного Суду та, як наслідок, існування виключної правової проблеми не підтвердилися.

Підстав для відступу від висновків щодо застосування статей 2, 29 БК України, викладених у постановах Верховного Суду від 23.07.2024 у справі № 909/532/23, від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23, від 11.01.2024 у справі № 916/1247/23, від 09.09.2024 № 902/1372/23, від 27.11.2024 у справі № 911/826/23, від 17.06.2025 у справі № 911/2191/24 та у справі № 911/2192/24 не встановлено. Вказані висновки є зрозумілими, однозначними, усталеними та передбачуваними (прогнозованими).

Крім того, Суд mutatis mutandis звертає увагу на постанову Верховного Суду від 02.08.2023 у справі № 908/2335/22, де зазначено, що штрафні санкції у вигляді пені за несвоєчасне виконання договору контрагентом державного підприємства стягуються на користь підприємства і не є тими фінансами, які повертаються в бюджет.

Підсумовуючи, Суд наголошує:

- у договірних відносинах обов'язок зі сплати пені стороною, яка порушила умови договору, має бути встановлений договором або законом. За обставинами справи, що переглядається, пунктом 9.2 та/або іншими умовами договору не передбачено сплату постачальником (Товариством) неустойки до Державного бюджету України, натомість сторони узгодили, що її сплата здійснюється на користь замовника (Підприємства);

- одностороння зміна порядку стягнення пені, визначеного у договорі, не допускається, у тому числі якщо оплата за ним здійснювалася за рахунок коштів Державного бюджету України. Така зміна суперечить закріпленим у статтях 6, 204, 626-629 ЦК України принципам свободи договору, обов'язковості договору та презумпції правомірності правочину.

З урахуванням вищевикладеного, обґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, що також узгоджується з практикою Верховного Суду у справах, які виникли з подібних правовідносин (постанови від 23.07.2024 у справі № 909/532/23 та від 09.08.2024 у справі № 917/1957/23).

До подібних висновків також дійшов Верховний Суд у постановах від 03.06.2025 у справі № 911/1623/24, від 17.06.2025 у справі № 911/2191/24, від 29.07.2025 у справі № 911/1927/24, від 23.09.2025 у справі № 911/2508/24.

За наведеного, колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилася.

Водночас, у межах підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник, зокрема, посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09.08.2023 у справі 924/1283/21, від 20.02.2025 у справі 910/16372/21 від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21.

Суд відхиляє ці доводи Скаржника, оскільки:

- у справі № 924/1283/21 предметом спору були вимоги про визнання недійсними додаткових угод, якими внесено зміни до договору постачання природного газу (збільшено ціну за одиницю товару та зменшено загальний об'єм постачання природного газу), та стягнення безпідставно збережених коштів (стверджуваної переплати);

- у справі № 910/16372/21 на розгляді суду (після залишення позову прокурора в інтересах комунального підприємства без розгляду) перебували вимоги в інтересах міської ради про стягнення з акціонерного товариства безпідставно набутих коштів;

- у справі № 905/1907/21 прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі ради та комунального закладу (школи) до товариства про стягнення на користь школи безпідставно отриманих коштів, мотивуючи позов тим, що школа та товариство порушили вимоги Закону України "Про публічні закупівлі" та умови укладеного між ними договору постачання природного газу, оскільки без належних підстав уклали додаткові угоди, якими внесли зміни до істотних умов договору, а саме збільшили ціну за одиницю товару та зменшили загальні обсяги поставки газу.

ВП ВС погодилася з тим, що неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема, шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади.

Отже, у цих справах Верховний Суд не висловлювався щодо можливості/неможливості стягнення неустойки, встановленої договором, до Державного бюджету України за порушення однією зі сторін своїх зобов'язань.

Водночас за обставинами справи, що переглядається: 1) предметом спору є стягнення неустойки - пені та штрафу за Договором, а не бюджетних коштів за непоставлені автомобілі; 2) умовами Договору визначено сплату неустойки саме на користь замовника (Підприємства); 3) правочин, укладений Підприємством та Товариством, не є незаконним, і питання його правомірності не охоплюється предметом спору.

Оскільки сторонами договору є Підприємство (замовник) і Товариство (постачальник), зобов'язання щодо сплати неустойки, передбачене Договором, також виникло між цими суб'єктами. Суди не встановили, що спірний Договір є тристороннім та/або містить обов'язки перерахування неустойки на користь третіх осіб, які не є сторонами договору (наприклад, Міністерству).

Висновки, яких дійшли суди попередніх інстанцій в цій частині, зважаючи на предмет, підстави позову, наявні в матеріалах справи докази та встановлені на їх підставі фактичні обставини, не суперечать висновкам Верховного Суду, про які зазначає скаржник, оскільки останні не є релевантними.

При цьому, з'ясування обставин неможливості стягнення заявленої прокурором неустойки на користь Державного бюджету України є самостійною підставою для відмови в позові безвідносно до інших встановлених обставин справи, доводів та/або заперечень сторін, у тому числі щодо підстав неможливості виконання Товариством умов Договору щодо поставки товару, обумовленості таких підстав, зокрема, обставинами непереборної сили тощо.

З огляду на це Судом не оцінюється доводи скаржника про неправильне застосування судами норм статті 218 ГК України (у зв'язку із незгодою скаржника із висновком судів про те, що на можливість виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором вплинув факт існування обставин непереборної сили) з посиланням на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах про які зазначає скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України в цій частині.

У пункті 48 рішення ЄСПЛ в справі "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996 (заява № 21920/93) вказано, що, зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежується перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури у такому суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

З огляду на наведене підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, також не знайшла свого підтвердження за результатами перегляду справи в касаційному порядку.

Щодо посилань скаржника на науковий висновок докторки юридичних наук Беляневич О.А., який подавався до суду апеляційної інстанції, Суд зазначає таке.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно зі статтею 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Стаття 70 ГПК України передбачає можливість залучення особи, яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галузі права як експерта з питань права. Водночас рішення про допуск до участі в справі експерта з питань права та долучення його висновку до матеріалів справи ухвалюється судом. З матеріалів цієї справи не вбачається залучення докторки юридичних наук Олени Беляневич до участі в справі у передбаченому ГПК України процесуальному порядку та відповідного долучення вказаного висновку.

До апеляційного суду скаржником дійсно надавався висновок Беляневич О.А., проте в силу приписів статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Водночас частина третя статті 269 ГПК України регламентує, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову (в т.ч. правові), що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

З'ясувавши обставини того, що висновок Беляневич О.А. не є науковим висновком фахівця, наданого за зверненням судді-доповідача у справі, а також те, що цей висновок не був предметом розгляду у суді першої інстанції, зокрема, у силу того, що його було складено вже після ухвалення рішення судом, апеляційний суд цілком правомірно та обґрунтовано не прийняв його.

Надаючи оцінку доводам скаржника в частині оскарження додаткової постанови апеляційного суду Верховний Суд виходить з такого.

Згідно зі статтею 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості; ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Разом з тим чинне процесуальне законодавство також визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до частини третьої статті 123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

За частиною першою статті 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).

Водночас за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (постанови Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 753/15687/15-ц, від 06.06.2019 у справі № 752/4513/17, додатковій постанові ВП ВС від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою ЄСПЛ заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим у частині п'ятій статті 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, також визначені положеннями частин шостої, сьомої та дев'ятої статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат, як вже зазначалося, покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п'ятої, шостої статті 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на послуги адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п'ятою-сьомою та дев'ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

У постанові ВП ВС від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19, суд зазначив, що процесуальним законодавством передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

У постанові від 09.12.2021 у справі № 922/3812/19 Верховний Суд підтвердив власні висновки, що визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність". У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону № 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.

Не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновки викладений у постанові ВП ВС від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

Як встановив суд апеляційної інстанції, у відзиві на апеляційну скаргу прокурора, Товариство зазначило, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести у суді апеляційної інстанції, становить 60 000 грн.

07.07.2025 від Товариства надійшла заява про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат у справі № 911/1578/24, в якій заявник просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь Товариства витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000,00 грн.Апеляційний суд встановив, що на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу заявником, зокрема, надано:

- ордер серія ВК №1122632 від 11.03.2024;

- договір про надання правової допомоги від 23.02.2020 № 23/02-20;

- додаток № 21 до Договору з найменуванням правової допомоги;

- акт приймання-передачі наданих послуг від 02.07.2025;

- рахунок на оплату №02-07/2025-3 від 02.07.2025.

З поданих доказів апеляційним судом з'ясовано, що 23.02.2020 Товариство та адвокатське об'єднання "Унілекс" уклали договір про надання правової допомоги № 23/02-20, в якому сторони погодили, зокрема, що розмір гонорару визначається сторонами у відповідному додатку до договору (пункт 5.2).

Додатком № 21 до цього договору сторони визначили обсяг правової допомоги та розмір винагороди 30 000,00 грн, детальний опис послуг наданих в межах даного додатку до договору деталізується сторонами в акті приймання-передачі наданих послуг, який складається після завершення справи в суді відповідної інстанції (пункт 1.1 додатку).

02.07.2025 Товариство та адвокатське об'єднання "Унілекс" підписали акт приймання-передачі наданих послуг від 02.07.2025 (з описом робіт), у якому сторони погодили що на виконання додатку № 21 до договору про надання правової допомоги № 23/02-20 від 23.02.2020 об'єднання було надано, а клієнтом прийнято наступні послуги (правова допомога):

- аналіз апеляційної скарги заступника Генерального прокурора Мустеца Ігоря Васильовича в інтересах держави в особі позивача Міністерства охорони здоров'я України;

- підбір нормативно-правової бази, аналіз судової практики з подібних судових справ, надання правової інформації, консультації і роз'яснень можливих варіантів дій, обрання стратегії правового захисту;

- підготовка та подача до суду апеляційної інстанції відзиву на апеляційну скаргу в судовій справі № 911/1578/24;

- підготовка та подання до суду апеляційної інстанції письмових пояснень в судовій справі № 911/1548/24;

- участь в судових засіданнях в суді апеляційної інстанції у справі № 911/1578/24 - 18.03.025, 29.04.2025, 03.06.2025, 01.07.2025.

Загальна вартість наданих послуг відповідно до додатку №21 до договору складає 30 000,00 грн.

Водночас 14.07.2025 до апеляційного суду прокурором подано заперечення на заяву Товариства, в обґрунтування яких прокурор зазначав, що розмір заявлених витрат не відповідає критерію розумності та пропорційності щодо предмета спору, що свідчить про суттєве завищення вартості наданих послуг з правничої допомоги. Доводи і позиція сторін не відрізняється від доводів, викладених у процесуальних документах поданих під час розгляду справи судом першої інстанції.

Як слідує із додаткової постанови, апеляційний господарський суд частково врахував доводи прокурора наведені ним у запереченнях на заяву про розподіл судових витрат і зазначив, що на стадії апеляційного розгляду правова позиція відповідача вже була сформована, адвокати адвокатського об'єднання "Унілекс" надавали правову допомогу відповідачу в цій справі в суді першої інстанції, а тому, відповідно, були обізнані з усіма обставинами цієї справи.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору в контексті вирішення питання про розподіл судових витрат та, з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи, виснував, що справедливим та розумним є стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь відповідача 10 000,00 грн за супровід справи в суді апеляційної інстанції.

Тобто, апеляційний господарський суд оцінив розмір заявлених витрат з урахуванням критеріїв реальності та розумності таких витрат, їх обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, характеру та обсягу наданих адвокатом послуг.

Доводи скаржника в цій частині не спростовують зазначених висновків суду і є переоцінкою мотивів, якими керувався суд апеляційної інстанції.

У контексті доводів скаржника в цій частині касаційного оскарження Суд звертає увагу, що у постанові 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, ВП ВС зауважила, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

ВП ВС дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Колегія суддів зауважує, що зі змісту Додатку № 21 до договору про надання правової допомоги № 23/02-20 та акта приймання-передачі наданих послуг від 02.07.2025 вбачається наведення змісту послуг, які надавалися стороні і з наданих прокурором заперечень на заяву про розподіл витрат також слідує, що ним викладалися доводи у контексті обумовлених між адвокатським об'єднанням "Унілекс" та Товариством послуг.

Колегія суддів зауважує, що критерій розумної необхідності витрат на професійну правничу допомогу є оціночною категорією, яка у кожному конкретному випадку (у кожній конкретній справі) оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, зокрема, наданих на підтвердження обставин понесення таких витрат, надання послуг з професійної правничої допомоги, їх обсягу, вартості з урахуванням складності справи та витраченого адвокатом часу тощо. Сама лише незгода скаржника з наданою судом оцінкою відповідним доказам, які підтверджують факт надання професійної правничої допомоги, а також оцінкою обставин критерію реальності адвокатських витрат, критерію розумності їх розміру тощо, не свідчить про незаконність оскаржуваної додаткової постанови.

Щодо доводів прокурора про те, що спір виник унаслідок неправильних дій відповідача, що відповідно до вимог частини дев'ятої статті 129 ГПК України є підставою для покладення витрат у справі на відповідача незалежно від результатів вирішення спору, колегія суддів зауважує, що ВП ВС у додатковій постанові від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 зазначила, що процесуальним законом не визначено поняття неправильних дій сторони. При цьому висновок суду про необхідність покладення судових витрат на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, повинен бути належним чином обґрунтованим. Суд має застосовувати зазначені положення процесуального закону за наявності одночасно у сукупності таких умов: 1) вирішення судом спору по суті; 2) встановлення судом одного із таких випадків: зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або коли спір виник внаслідок неправильних дій сторони.

Водночас, у мотивувальних частинах оскаржених судових рішень відсутні висновки, що спір у справі виник саме з неправильних дій відповідача.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскарженої додаткової постанови врахував ключові обставини які необхідні під час розгляду заяви про розподіл витрат на правничу допомогу, оцінив витрати у контексті принципів розумності, співмірності, обґрунтованості і дійшов висновку про її часткове задоволення. Водночас доводи скаржника щодо порушення судом норм процесуального права не підтверджуються.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частини друга, п'ята статті 236 ГПК України).

Слід зазначити, що рішення суду першої інстанції, а також постанова і додаткова постанова апеляційного суду наведеним вимогам відповідають, а доводи касаційної скарги прокурора не знайшли свого підтвердження за результатами їх перегляду в касаційному порядку.

Аргументи прокурора в цілому зводяться до власного тлумачення умов Договору та положень законодавства, які регулюють спірні правовідносини, не враховують сформованості та сталості практики Верховного Суду у розгляді подібних спорів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки за результатами касаційного перегляду Верховним Судом не встановлено неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення ними норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги прокурора без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат у суді касаційної інстанції Верховний Суд зазначає таке.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Водночас, у відзиві на касаційну скаргу Товариство, зокрема, зазначило, що попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які воно очікує понести у зв'язку з касаційним переглядом справи складає 20 000 грн.

20.10.2025 від Товариства надійшла заява про вирішення питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, у якій Товариство просить стягнути на свою користь з Офісу Генерального прокурора 20 000 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

До заяви Товариством долучено:

- ордер серія ВК №1138799 від 08.08.2025;

- додаток № 24 до договору про надання правової допомоги від 23.02.2020 № 23/02-20 (з найменуванням правової допомоги та її вартістю);

- акт приймання-передачі наданих послуг від 20.10.2025;

- рахунок на оплату №20-10/2025-2 від 20.10.2025.

Договір про надання правової допомоги від 23.02.2020 № 23/02-20 наявний в матеріалах справи № 911/2508/24. За умовами цього договору:

- клієнт доручає, а об'єднання зобов'язується надавати за винагороду клієнту чи вказаним ним особам правничу допомогу в порядку, обсязі та на умовах, визначених цим Договором, його додатками (пункт 1.1);

- завдання на надання правничої допомоги, її обсяги, строки надання визначаються за домовленістю сторін, виходячи з потреб клієнта; сторони погодили, що у випадку необхідності завдання на надання правничої допомоги може визначатися сторонами в додатках до договору, які є його невід'ємною частиною (пункт 2.2);

- протягом 3 (трьох) календарних днів після закінчення виконання завдання, передбаченого відповідним додатком до договору, об'єднання надає клієнту підписані уповноваженою особою та завірені печаткою два примірники акта прийому-передачі наданих послуг, якщо інше не передбачено відповідним додатком до договору (пункт 2.7);

- клієнт сплачує об'єднанню гонорар за фактично надану правничу допомогу згідно із завданням, а також відшкодовує додаткові витрати, пов'язані із забезпеченням належного виконання завдання (пункт 5.1);

- клієнт сплачує об'єднанню гонорар, розмір якого встановлюється за домовленістю сторін у відповідному додатку до договору, та компенсує додаткові витрати шляхом перерахування грошових коштів протягом 35 (п'яти) календарних днів після надання рахунку на оплату і акта приймання-передачі наданих послуг на поточний рахунок об'єднання; сторони можуть погодити інший порядок розрахунків у відповідному додатку до договору (пункт 5.3).

- договір вступає в силу з дати його підписання сторонами та діє до фактичного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором (пункт 8.1).

З долучених Товариством до заяви про розподіл доказів Судом з'ясовано, що додатком № 24 до договору про надання правової допомоги від 23.02.2020 № 23/02-20 адвокатське об'єднання "Унілекс" та Товариство погодили обсяги правової допомоги (завдання на надання правової допомоги) у межах господарського спору у справі № 911/1578/24 в суді касаційної інстанції та визначили розмір винагороди - 20 000 грн.

Адвокатське об'єднання "Унілекс" та Товариство 20.10.2025 підписали акт приймання-передачі наданих послуг, згідно з яким загальна вартість наданих послуг відповідно до Додатку 24 до договору про надання правової допомоги від 23.02.2020 № 23/02-20 склала 20 000 грн, а клієнту надано такі послуги:

- аналіз касаційної скарги прокурора в інтересах держави в особі позивача - Міністерства;

- підбір нормативно-правової бази, аналіз судової практики з подібних судових справ, надання правової інформації, консультацій і роз'яснень щодо можливих варіантів дій, обрання стратегії правового захисту;

- підготовка та подача до суду касаційної інстанції Відзиву на касаційну скаргу в судовій справі № 911/1578/24;

- участь в судовому засіданні в суді касаційної інстанції у справі № 911/1578/24 - 23.10.2025.

Матеріали справи підтверджують вчинення представником відповідача дій щодо представництва клієнта, зазначених в акті приймання-передачі.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено. Така позиція висловлена Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03.03.2019 у справі № 922/445/19, Верховним Судом у постановах від 29.10.2020 у справі № 686/5064/20, від 19.01.2022 у справі № 910/789/21.

Водночас, 22.10.2025 прокурор надіслав заперечення на заяву Товариства про вирішення питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції, у яких зазначає про недоведеність та неспівмірність заявленої Товариством суми судових витрат на послуги адвоката у суді касаційної інстанції.

Як вже зазначалося, за змістом частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у постанові від 15.06.2022 у справі № 905/671/19 зазначив, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п'ятою-сьомою, дев'ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

Верховний Суд акцентує, що стягнення витрат на правничу допомогу не може бути способом збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17).

Зважаючи на викладене, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи, чи вони були (мали бути) фактично понесені, а також оцінювати їх необхідність.

У цьому контексті Суд звертає увагу, що на стадії касаційного розгляду правова позиція Товариства вже була сформована. Доказів додаткового комплексного та всебічного вивчення юридичної природи спірних правовідносин не надано.

Під час розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій представництво інтересів Товариства здійснювало адвокатське об'єднання "Унілекс", зокрема адвокат Поцелов А.О.

Аналіз касаційної скарги, підбір нормативно-правової бази та аналіз судової практики, що визначені пунктами 1, 2 акта приймання-передачі, охоплюються послугою з підготовки відзиву (пункт 3 акта приймання-передачі), отже не підлягають виокремленню (подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 910/789/21 та від 18.12.2024 у справі № 911/826/23).

У контексті зазначеного Суд враховує позицію прокурора, викладену у запереченнях на заяву Товариства, щодо неспівмірності заявленого розміру витрат на професійну правничу допомогу.

З урахуванням викладеного вище, зважаючи на рівень складності справи, надані адвокатом послуги, критерії розумності, справедливості та реальності судових витрат, з Офісу Генерального прокурора на користь Товариства підлягають стягненню витрати останнього на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції у розмірі 10 000,00 грн.

Керуючись статтею 129, 300, 308, 309, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2024, постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.07.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2025 у справі № 911/1578/24 залишити без змін.

2. Заяву товариства з обмеженою відповідальністю "Автоспецпром" про вирішення питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу у справі № 911/1578/24 задовольнити частково.

3. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Автоспецпром" 10 000 (десять тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з розглядом справи № 911/1578/24 у суді касаційної інстанції.

4. Видачу відповідного наказу доручити Господарському суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Ю. Власов

Суддя І. Колос