Постанова від 24.09.2025 по справі 910/10898/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" вересня 2025 р. Справа№ 910/10898/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Гончарова С.А.

Сибіги О.М.

за участю секретаря судового засідання Сабалдаш О.В.

за участю представників учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 24.09.2025,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги

Іванківської селищної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 (повний текст рішення складено 24.02.2025)

у справі №910/10898/24 (суддя Ягічева Н.І.)

за позовом Іванківської селищної ради

до Міністерства юстиції України

третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галина Михайлівна

третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація)

про визнання протиправним та скасування наказів Міністерства юстиції України

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Іванківська селищна рада (далі - позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства Юстиції України (далі - відповідач) про:

- визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №3/5 від 01.01.2024 "Про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 9346/01/31.02.01/2023";

- визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №4/5 від 01.01.2024 "Про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 10168/01/31.02.01/2023".

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що вчинення реєстраційних дій здійснюється на підставі Розділу "особливості державної реєстрації прав на земельні ділянки", Порядку №1127, відповідно до якого, для проведення державної реєстрації права власності на земельні ділянки за Іванківською селищною радою не вимагається наявність рішення органу державної влади про передачу відповідних ділянок і акту приймання-передачі. Отже, у приватного нотаріуса Теплюк Г.М. не було підстав для відмови у прийнятті рішення щодо здійснення реєстраційних дій щодо спірних земельних ділянок. Крім того, згідно з відомостями із Державного реєстру прав і Державного земельного кадастру, спірні земельні ділянки не використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування та не належать до природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Таким чином, обмеження щодо їх переходу у комунальну власність були відсутні. На думку позивача оспорювані накази є незаконними, прийнятими з порушенням Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та підлягають скасуванню.

Короткий зміст заперечень проти позову

Відповідач проти позову заперечувала, посилаючись на те, що Мін'юст здійснює розгляд скарг у сфері державної реєстрації в межах компетенції, визначеної законом, зокрема, на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора. Оскаржувані рішення державного реєстратора Теплюк Г.М. прийняті з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначеної пунктом 4 частини першої статті 3 Закону №1952-IV, а саме щодо гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Відповідач під час розгляду скарг перевіряє правильність оскаржуваних реєстраційних дій та не встановлює або спростовує дійсність правочинів, які стали підставою для набуття чи припинення майнових справ. Позовна заява пред'явлена до неналежного відповідача.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

- функцією державної реєстрації є лише офіційне підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речового права. Визнання права власності на нерухоме майно, яке не визнається або оспорюється іншими особами, є одним із способів захисту права на майно, передбачених статтею 392 Цивільного кодексу України, що реалізовується шляхом подання позову до особи, яка таке право не визнає чи оспорює;

- визначений позивачем відповідач - Мін'юст не оспорює право власності позивача чи іншої особи на спірний об'єкт нерухомого майна, а здійснює контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації прав і розглядає скарги на рішення, дії державних реєстраторів. подані особами, які не визнають або ж оспорюють набуття, зміну чи припинення речового права заявника;

- вищенаведене свідчить про те, що відповідач, приймаючи оскаржувані накази, здійснювало лише контролюючі функції у сфері державної реєстрації, зокрема, шляхом перевірки відповідності реєстраційних дій чинному законодавству;

- обрання позивачем неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, Іванківська селищна рада звернулася 18.03.2025 до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, сформованою в системі "Електронний суд" 17.03.2025, у якій просила суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі №910/10898/24 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, що привело до неправильного вирішення спору.

Скаржник в обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не було враховано наступне:

- відповідно до пункту 24 розділу Х Земельного кодексу України (в редакції Закону України від 28.04.2021 № 1423-ІХ), з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім встановлених цим пунктом винятків. Вказані винятки включають, зокрема, вказівку на землі «природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення» (підпункт «в»);

- зі змістовної точки зору вказівка на землі лісогосподарського призначення могла б розглядатися як окремий виняток із загального правила про передачу земель до комунальної власності;

- водночас, таке тлумачення підпункту «в» пункту 24 розділу Х Земельного кодексу України не узгоджується зі змістом підпункту «а» цього ж пункту, який окремо передбачає залишення у державній власності «земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств». У випадку, якби у підпункті «в» було передбачене залишення у державній власності всіх земель лісогосподарського призначення, потреби у винятку, передбаченому підпунктом «а», не було б, як не було б потреби включати вказівку на землі лісогосподарського призначення саме до підпункту «в» (про ці землі законодавець би написав в окремому підпункті);

- системне тлумачення підпункту «в» пункту 24 розділу Х Земельного кодексу України вказує, що вказівка на землі лісогосподарського призначення стосується лише тих земель, які знаходяться «в межах об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення». Інші землі лісогосподарського призначення переходять у комунальну власність;

- земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки; інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом;

- суд першої інстанції не надав оцінки тому, що державна реєстрація прав здійснювалась на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке у встановленому законом порядку не скасовано і є чинним;

- відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»;

- при розгляді документів поданих Іванківською селищною ради для державної реєстрації прав на вищевказані земельні ділянки жодної з визначених законом підстав для відмови встановлено не було;

- враховуючи, що позивачем здійснено первісну реєстрацію прав на спірні земельні ділянки, будь-яких реєстрацій речових прав за державою на вказані земельні ділянки не було, підстав вважати, що вказані земельні ділянки на час прийняття рішень про державну реєстрацію прав, перебували у державній власності, також не було;

- суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та надав висновки щодо належності спірних земельних ділянок до державної форми власності, незважаючи на те, що спір з даного приводу між Київською обласною військовою адміністрацією та Іванківською селищною радою відсутній, а на момент державної реєстрації права комунальної власності жодних документів, які б відносили дану категорію земельної до державної власності також не було;

- відповідач по справі фактично перебрав на себе повноваження вирішення спору про право, що залишилось поза увагою суду першої інстанції та призвело до ухвалення незаконного та необгрунтованого рішення по суті позовних вимог.

10.09.2025 через систему «Електронний суд» від скаржника надійшли додаткові пояснення.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції

03.04.2025 через підсистему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, який прийнято судом апеляційної інстанції до розгляду, і у якому відповідач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права з наступних підстав:

- розгляд скарг у сфері державної реєстрації здійснюється Мін'юстом у межах компетенції, визначеної законом, зокрема на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратор, та регулюється Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Порядок № 228), Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127), Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1128 (далі - Порядок № 1128);

- під час розгляду скарги Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 на рішення від 15.03.2023 №№ 66788988, 66785731, 66785444, 66786427, 66785294, 66785579, 66786536, 66788079, 66787640, 66784539, 66784916, 66786170, 66786309, 66786004, від 16.03.2023 №№ 66809171, 66810664, 66813092, 66813352, 66812789, 66813246, 66813608, 66813462, 66811512, від 21.03.2023 №№ 66866891, 66862410, 66867022, 66866726, 66866249, 66865912, 66866432, 66863779, 66866585, від 22.03.2023 №№ 66880331, 66881164, 66881265, 66881380, 66881507, 66881041, 66880920 приватного нотаріуса Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галини Михайлівни щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3222082100:01:001:0009, 3222080800:02:002:0111, 3222081900:03:003:0002, 3222080300:04:003:0025, 3222080300:07:007:0017, 3222080300:07:007:0058, 3222084600:03:007:0009, 3222083200:02:002:0001, 3222081900:03:009:0062, 3222086400:02:006:0011, 3222082100:01:004:0002, 3222080700:03:002:0005, 3222082700:02:006:0002, 3222083200:02:017:0007, 3222082700:02:007:0012, 3222080800:01:001:0014, 3222082700:02:032:0017, 3222083200:01:006:0020, 3222084600:01:001:0025, 3222084600:01:007:0026, 3222082100:01:008:0033, 3222081900:03:008:0036, 3222086400:03:004:0040, 3222082400:02:007:0041, 3222055100:03:006:0044, 3222085000:01:001:0055, 3222055100:03:004:0058, 3222080800:02:004:0060, 3222080800:02:004:0062, 3222055100:03:007:0067, 3222080800:01:007:0073, 3222082900:02:002:0079, 3222080300:07:001:0094, 3222055100:03:003:0135, 3222082900:01:006:0137, 3222055100:03:005:0193, 3222081900:03:013:0209, 3222081900:03:013:8207, 3222080900:01:002:0001, з відомостей Державного реєстру прав та поданих документів Колегією встановлено, що земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення та перебували в державній власності, а також для проведення державної реєстрації права власності на земельні ділянки державному реєстратору Теплюк Г.М. не було подано рішення про передачу земельних ділянок із державної у комунальну власність та акта прийому-передачі земельних ділянок;

- оскільки оскаржувані рішення від 15.03.2023 №№ 66788988, 66785731, 66785444, 66786427, 66785294, 66785579, 66786536, 66788079, 66787640, 66784539, 66784916, 66786170, 66786309, 66786004, від 16.03.2023 №№ 66809171, 66810664, 66813092, 66813352, 66812789, 66813246, 66813608, 66813462, 66811512, від 21.03.2023 №№ 66866891, 66862410, 66867022, 66866726, 66866249, 66865912, 66866432, 66863779, 66866585, від 22.03.2023 №№ 66880331, 66881164, 66881265, 66881380, 66881507, 66881041, 66880920 державного реєстратора Теплюк Г.М. прийняті з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначеної пунктом 4 частини першої статті 3 Закону № 1952-IV, а саме щодо гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, та за наявності підстави для відмови в державній реєстрації прав передбаченої пунктом 8 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV, то допущені при їх прийнятті порушення не є формальною (несуттєвою) помилкою та впливають на об'єктивність, достовірність та повноту відомостей Державного реєстру прав, тому враховуючи, що відновлення порушеного права неможливе шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону № 1952-IV, ці рішення підлягають анулюванню, у зв?язку з чим скарга була задоволена;

- під час розгляду скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 за № 10168/01/31.02.01/2023 на рішення від 16.03.2023 №№ 66813708, 66812639, 66811812, 66812475 приватного нотаріуса Теплюк Г.М. щодо земельних ділянок з кадастровими номерами: 3222080700:03:015:0026, 3222080700:01:005:0101, 3222080700:01:008:0002, 3222080700:01:008:0003 було встановлено, що земельні ділянки били утворені в результаті поділу земельних ділянок з кадастровими номерами 3222080700:01:005:8507, 3222080700:01:008:0001, 3222080700:03:015:0002, які є землями лісогосподарського призначення та перебували в державній власності, а також для проведення державної реєстрації права власності на земельні ділянки державному реєстратору Теплюк Г.М. не було подано рішення про передачу земельних ділянок із державної у комунальну власність та акта прийому-передачі земельних ділянок;

- оскільки оскаржувані рішення від 16.03.2023 №№ 66813708, 66812639, 66811812, 66812475 приватного нотаріуса Теплюк Г.М. прийняті з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначеної пунктом 4 частини першої статті 3 Закону № 1952-IV, а саме щодо гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, та за наявності підстави для відмови в державній реєстрації прав передбаченої пунктом 8 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV, то допущені при їх прийнятті порушення не є формальною (несуттєвою) помилкою та впливають на об'єктивність, достовірність та повноту відомостей Державного реєстру прав, тому враховуючи, що відновлення порушеного права неможливе шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону № 1952-IV, ці рішення підлягають анулюванню, у зв?язку з чим скарга була задоволена;

- доводи Іванківської селищної ради зводяться виключно до ствердження відсутності у Київської обласної військової адміністрації прав на земельні ділянки та належності спірних земельних ділянок до земель комунальної власності, а не державної власності, а отже, заявлені позовні вимоги мають на меті виключно вирішення фактичного спору про право, який виник між позивачем та Київською обласною військовою адміністрацією, і Мін'юст не є учасником спору про право, і відповідно, позовна заява, пред'явлена до неналежного відповідача є такою, що не підлягає задоволенню та має бути відхиленою;

- скаржником обрано неправильний та неефективний спосіб захисту порушеного права;

- експертний висновок від 24.01.2024, складений Експертно-правовою комісією при Нотаріальній палаті України, не є належним і допустимим доказом в розумінні Господарського процесуального кодексу України.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/10898/24 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя - Тищенко О.В. судді: Гончаров С.А., Сибіга О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 апеляційну скаргу Іванківської селищної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі №910/10898/24 залишено без руху, запропоновано апелянту усунути недоліки, надавши докази, що підтверджують сплату судового збору в сумі 7267,20 грн.

24.03.2025 на виконання ухвали суду про залишення апеляційної скарги без руху від представника Іванківської селищної ради на адресу Північного апеляційного господарського суду надійшла заява, сформована в системі "Електронний суд" 24.03.2025, про усунення недоліків апеляційної скарги, з доказами сплати судового збору.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Іванківської селищної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі №910/10898/24, розгляд справи призначено на 06.05.2025.

06.05.2025 розгляд справи №910/10898/24 не відбувся у зв'язку з перебуванням колегії суддів у відпустках, а тому справа підлягає призначенню до розгляду в судовому засіданні на іншу дату після виходу суддів з відпусток.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2025 розгляд справи призначено на 10.06.2025.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 оголошено перерву до 09.07.2025.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.07.2025 оголошено перерву до 10.09.2025.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.09.2025 відкладено розгляд справи на 17.09.2025.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.09.2025 відкладено розгляд справи на 24.09.2025

Відповідно до статті 64 Конституції України права громадян на звернення до суду та отримання правничої допомоги не можуть бути обмежені, а мають реалізовуватися з урахуванням умов існуючого воєнного стану.

Таким чином, оскільки судова система має забезпечувати дотримання права на доступ до правосуддя і здійснення такого правосуддя, з метою дотримання прав учасників справи на участь у судовому засіданні та забезпечення права на справедливий суд, дотримання принципу пропорційності, реалізації засад змагальності, враховуючи завдання господарського судочинства, з метою всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи у розумні строки, колегія суддів дійшла висновку розглянути справу у розумний строк, тобто такий, що є об'єктивно необхідним для забезпечення можливості реалізації учасниками справи відповідних процесуальних прав.

Позиції учасників справи та явка представників сторін у судове засідання

В судове засідання 24.09.2025 з'явились:

- представники позивача (скаржника) - Іванківської селищної ради, які підтримали доводи апеляційної скарги, просили скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі №910/10898/24 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі;

- представник відповідача - Міністерства юстиції України, який заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галина Михайлівна та третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація) в судове засідання 24.09.2025 представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

У відповідності до вимог ч. 5 статті 6 Господарського процесуального кодексу України, суд направляє судові рішення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).

Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 202, ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки представники учасників справи, що не з'явилися, про дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, участь представників сторін у судовому засіданні судом обов'язковою не визнавалась, суду не наведено обставин, за яких спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка представників третіх осіб у судове засідання за умови належного повідомлення сторін про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду апеляційної скарги - відсутні.

Крім того, третіми особами відзиви на апеляційну скаргу - не подавались, проте, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджується наявними матеріалами справи і що перевірено судом апеляційної інстанції, рішенням Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області "Про державну реєстрацію права комунальної власності на земельні ділянки" від 16.12.2022 №VIII-40/4333 вирішено зареєструвати у Державному реєстрі речових прав право комунальної власності за Іванківською селищною радою на земельні ділянки згідно Додатків №1 та №2 до даного рішення. Уповноважити Іванківську селищну голову Свириденко Т.Д. від імені Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області в установленому порядку відповідно до законодавства провести державну реєстрацію права комунальної власності на сформовані земельні ділянки до пункту 1 даного рішення.

Згідно вказаного рішення було здійснено реєстрацію права комунальної власності на земельні ділянки на території Іванківської територіальної громади Вишгородського району Київської області з метою забезпечення ефективного використання земель.

До переліку земельних ділянок перелічених у додатках до вказаного рішення входили і земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222080700:03:015:0026, 3222080700:01:005:0101, 3222080700:01:008:0002, 3222080700:01:008:0003.

На підставі вказаного рішення Іванківської селищної ради, приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Г.М. винесено рішення від 16.03.2023 № 66813708, 66812639, 66811812, 66812475 про реєстрацію права комунальної власності на земельні ділянки в особі органу місцевого самоврядування, Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області.

Матеріалами справи підтверджується, що не погоджуючись з вказаним рішенням приватного нотаріуса Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Г.М. Київською обласною військовою адміністрацією подано скаргу від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 до центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів міністерства юстиції.

Згідно висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів міністерства юстиції від 07.12.2023 вирішено визнати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав прийнятим з порушенням Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та анулювати виключно у разі неможливості відновлення порушеного права скаржника шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону, а скаргу задовольнити.

На підставі даного висновку було прийнято Наказ Міністерства юстиції України № 4/5 від 01.01.2024, яким було задоволено скаргу Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 року та визнано прийнятими з порушенням Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та анульовано рішення від 16.03.2023 № 66813708, №66812639, № 66811812, № 66812475 приватного нотаріуса Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галини Михайлівни.

Рішенням Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області "Про державну реєстрацію права комунальної власності на земельні ділянки" від 18.01.2023 за № VІІІ-41/4361 вирішено зареєструвати у Державному реєстрі речових прав право комунальної власності за Іванківською селищною радою на земельні ділянки згідно Додатків № 1 та № 2 до даного рішення. Уповноважити Іванківську селищну голову Свириденко Т.Д. від імені Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області в установленому порядку відповідно до законодавства провести державну реєстрацію права комунальної власності на сформовані земельні ділянки до пункту 1 даного рішення.

До переліку земельних ділянок перелічених у додатках до вказаного рішення входили і земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222082100:01:001:0009, 3222080800:02:002:0111, 3222081900:03:003:0002, 3222080300:04:003:0025, 3222080300:07:007:0017, 3222080300:07:007:0058, 3222084600:03:007:0009, 3222083200:02:002:0001, 3222081900:03:009:0062, 3222086400:02:006:0011, 3222082100:01:004:0002, 3222080700:03:002:0005, 3222082700:02:006:0002, 3222083200:02:017:0007, 3222082700:02:007:0012, 3222080800:01:001:0014, 3222082700:02:032:0017, 3222083200:01:006:0020, 3222084600:01:001:0025, 3222084600:01:007:0026, 3222082100:01:008:0033, 3222081900:03:008:0036, 3222086400:03:004:0040, 3222082400:02:007:0041, 3222055100:03:006:0044, 3222085000:01:001:0055, 3222055100:03:004:0058, 3222080800:02:004:0060, 3222080800:02:004:0062, 3222055100:03:007:0067, 3222080800:01:007:0073, 3222082900:02:002:0079, 3222080300:07:001:0094, 3222055100:03:003:0135, 3222082900:01:006:0137, 3222055100:03:005:0193, 3222081900:03:013:0209, 3222081900:03:013:8207, 3222080900:01:002:0001.

На підставі вказаного рішення Іванківської селищної ради приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Г.М. винесено рішення від 15.03.2023 за № 66788988, № 66785731, № 66785444, № 66786427, № 66785294, №66785579, № 66786536, № 66788079, № 66787640, № 66784539, № 66784916, № 66786170, № 66786309, № 66786004, від 16.03.2023 №66809171, №66810664, №66813092, №66813352, №66812789, №66813246, №66813608, №66813462, №66811512, від 21.03.2023 №66866891, №66862410, №66867022, №66866726, №66866249, №66865912, №66866432, №66863779, №66866585, від 22.03.2023 № 66880331, №66881164, №66881265, №66881380, №66881507, №66881041, №66880920 про реєстрацію права комунальної власності на земельні ділянки в особі органу місцевого самоврядування, Іванківської селищної ради Вишгородського району Київської області.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями приватного нотаріуса Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Г.М., Київською обласною військовою адміністрацією подано скаргу від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 до центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів міністерства юстиції.

Згідно висновку центральної колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів міністерства юстиції від 07.12.2023, вирішено визнати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав прийнятим з порушенням Закону та анулювати виключно у разі неможливості відновлення порушеного права скаржника шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону, а скаргу задовольнити.

В результаті прийнятого рішення, Наказом Міністерства юстиції України № 3/5 від 01.01.2024 було задоволено скаргу Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 року № 9346/01/31.02.01/2023 та визнано прийнятим з порушенням Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та анульовано рішення від 15.03.2023 №№ 66788988, 66785731, 66785444, 66786427, 66785294, 66785579, 66786536, 66788079, 66787640, 66784539, 66784916, 66786170, 66786309, 66786004, від 16.03.2023 №№ 66809171, 66810664, 66813092, 66813352, 66812789, 66813246, 66813608, 66813462, 66811512, від 21.03.2023 №№ 66866891, 66862410, 66867022, 66866726, 66866249, 66865912, 66866432, 66863779, 66866585, від 22.03.2023 №№ 66880331, 66881164, 66881265, 66881380, 66881507, 66881041, 66880920 приватного нотаріуса Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галини Михайлівни.

У зв'язку з прийнятими наказами, реєстрація земельних ділянок у комунальну власність в особі органу місцевого самоврядування Іванківської селищної ради була скасована.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначав, що вчинення реєстраційних дій здійснюється на підставі Розділу "Особливості державної реєстрації прав на земельні ділянки", Порядку №1127, відповідно до якого, для проведення державної реєстрації права власності на земельні ділянки за Іванківською селищною радою не вимагається наявність рішення органу державної влади про передачу відповідних ділянок і акту приймання-передачі. За вказаних вище обставин, у приватного нотаріуса Теплюк Г.М. не було підстав для відмови у прийнятті рішення щодо здійснення реєстраційних дій щодо спірних земельних ділянок. Крім того, згідно з відомостями із Державного реєстру прав і Державного земельного кадастру, вказані вище земельні ділянки не використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування та не належать до природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Таким чином, обмеження щодо їх переходу у комунальну власність були відсутні. На думку позивача, вказані рішення є законними, прийнятими у відповідності до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та не підлягали анулюванню за осопорюваними наказами відповідача.

Відповідач в обгрунтування заперечень посилався на те, що Мін'юст здійснює розгляд скарг у сфері державної реєстрації в межах компетенції, визначеної законом, зокрема, на предмет наявності (відсутності) порушень закону у рішеннях, діях або бездіяльності державного реєстратора. Оскаржувані рішення державного реєстратора Теплюк Г.М. прийняті з порушенням загальних засад державної реєстрації прав, визначеної пунктом 4 частини першої статті 3 Закону №1952-IV, а саме щодо гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Відповідач під час розгляду скарг перевіряє правильність оскаржуваних реєстраційних дій та не встановлює або спростовує дійсність правочинів, які стали підставою для набуття чи припинення майнових справ. Позовна заява пред'явлена до неналежного відповідача.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Північний апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.

Для виконання вимог ст. 86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей" .

Підставою позовної заяви є твердження позивача, що право комунальної власності Іванківської селищної ради на спірні земельні ділянки набуто позивачем внаслідок переходу земель із державної до комунальної власності в силу вимог закону.

Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 15 та частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Наведені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Частиною 1 ст. 316 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав (ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Пунктом 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і надані в редакції, чинній на момент прийняття рішень державним реєстратором щодо спірних земельних ділянок) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що загальними засадами державної реєстрації прав є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (ч. 1 ст. 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Частиною 1 ст. 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстр прав містить відомості про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, майбутні об'єкти нерухомості та їх обтяження, а також про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна і ціну (вартість) нерухомого майна, об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості та речових прав на нього чи розмір плати за користування нерухомим майном за відповідними правочинами, відомості та електронні копії документів, подані у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав під час проведення таких реєстраційних дій, та відомості реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, отримані державним реєстратором шляхом безпосереднього доступу до них чи в порядку інформаційної взаємодії таких систем з Державним реєстром прав.

Частиною 3 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема:

відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом;

відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав;

відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах;

наявність обтяжень прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості;

наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

виконання вимог, визначених статтею 27-2 цього Закону, - у разі державної реєстрації спеціального майнового права на об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості (крім випадків автоматичної реєстрації такого права згідно із законом);

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.

Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов'язані не пізніше трьох робочих днів з дня отримання відповідного запиту державного реєстратора безоплатно надати запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі. Особи, винні у порушенні строку надання інформації на запит державного реєстратора, несуть адміністративну відповідальність;

4) під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи. Отримані відомості долучаються до відповідної заяви, зареєстрованої у Державному реєстрі прав. Перелік державних електронних інформаційних ресурсів, які використовуються для проведення реєстраційних дій, визначається Кабінетом Міністрів України в Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень;

5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, майбутні об'єкти нерухомості та їх обтяження;

6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна, об'єкту незавершеного будівництва, майбутньому об'єкту нерухомості у випадках, передбачених цим Законом;

7) виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав);

8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав;

9) формує реєстраційні справи у паперовій формі;

9-1) надає в установленому порядку та у випадках, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", інформацію органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю;

10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав.

Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

Міністерство юстиції України розглядає скарги: 1) на рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав (крім випадків, коли таке право набуто на підставі рішення суду, а також коли щодо нерухомого майна наявний судовий спір); 2) на рішення, дії або бездіяльність територіальних органів Міністерства юстиції України.

Процедура розгляду скарги визначена ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядком розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єктів державної реєстрації, територіальних органів Міністерства юстиції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1128 від 25.12.2015 (далі - Порядок № 1128).

Пунктом 2 Порядку встановлено, що для забезпечення розгляду скарг суб'єктом розгляду скарги утворюються постійно діючі комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації, положення та склад яких затверджуються Мін'юстом або відповідним територіальним органом.

Згідно з пунктом 6 Порядку № 1128, якщо під час розгляду скарги у сфері державної реєстрації відповідно до пункту 5 цього Порядку встановлено наявність підстав для відмови в її задоволенні, Мін'юст чи відповідний територіальний орган приймає не пізніше десяти робочих днів з дня її реєстрації рішення про відмову в задоволенні такої скарги із зазначенням мотивів такої відмови. Рішення про відмову у задоволенні скарги у сфері державної реєстрації з підстави оформлення її без дотримання вимог, визначених законом, не позбавляє скаржника права на повторне звернення з такою скаргою в межах визначеного законом строку.

В пункті 14 цього ж Порядку передбачено, що за результатами розгляду скарги у сфері державної реєстрації, у тому числі колегіально, Мін'юст чи відповідний територіальний орган приймає рішення про задоволення скарги у сфері державної реєстрації або про відмову в її задоволенні з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015 затверджено Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - Порядок № 1127).

Пунктом 40 Порядку № 1127 передбачено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", іншими законами України та цим Порядком, крім випадку, передбаченого абзацом другим цього пункту.

Пунктом 81-9 Порядку № 1127 визначено, що державна реєстрація права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що розташовані за межами населених пунктів і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі прав, у випадках, передбачених пунктом 24 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України, проводиться на підставі Закону України від 28 квітня 2021 р. № 1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин".

Ч. 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України визначено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування;

в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Ч. 5 ст. 83 Земельного кодексу України визначено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

в) прийняття спадщини або переходу в їхню власність земельних ділянок, визнаних судом відумерлою спадщиною;

г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Пунктом 24 розділу Х "Перехідних положень" Земельного кодексу України визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом, землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук) та природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, лісогосподарського призначення.

При цьому, вказана норма стосовно земель лісогосподарського призначення стосується земель, що використовуються органами державної влади, державними підприємствами, установами, організаціями на праві постійного користування (у тому числі земельних ділянок, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, та земель водного фонду, що перебувають у постійному користуванні державних водогосподарських підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, національних галузевих академій наук) та природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення в межах об'єктів і територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення.

У свою чергу пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" встановлено, що з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Пунктом 4 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" визначено, що у державній власності залишаються:

а) розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна державної власності;

які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони;

б) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

в) землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

г) усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу, а також земель, які відповідно до закону віднесені до комунальної власності.

Відповідно до положень статті 27 Закону № 1952-IV, підставою для державної реєстрації права власності та інших речових прав є, зокрема, рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об'єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність, а також інші документи, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

В свою чергу, судом апеляційної інстанції встановлено, що державна реєстрація прав за позивачем на спірні земельні ділянки здійснювалась на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке у встановленому законом порядку не скасовані і є чинними, і які підтверджують факт переходу до позивача права комунальної власності на спірні земельні ділянки в силу закону.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації є те, що подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Крім того, загальні засади державної реєстрації передбачені п. 4 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме щодо внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом, є загальними, а для її застосування як підстави для скасування рішень державного реєстратора необхідним та обов'язковим є наведення конкретних дій та або рішень державного реєстратора, які можуть свідчити про порушення ним даної засади державної реєстрації, і чого судом апеляційної інстанції за результатами розгляду справи не встановлено, і відповідачем не спростовано в апеляційному порядку.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 24 України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у державній реєстрації може бути відмовлено, якщо після завершення строку, встановленого частиною 3 статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав. Проте, таких обставин державним реєстратором при прийнятті відповідних рішень - не встановлено, як не встановлено таких обставин і судом апеляційної інстанції.

Відповідно до частини другої статті 28 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності на земельні ділянки державної чи комунальної власності проводиться з обов'язковим урахуванням пунктів 3 та 4 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності".

В свою чергу, надані позивачем державному реєстратору документи на спірні земельні ділянки, є належними, допустимими та достатніми доказами в розумінні пунктів 1, 4 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та Порядку № 1127, ст. 83 Земельного кодексу України, пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" в підтвердження факту переходу до позивача права комунальної власності на спірні земельні ділянки, у зв?язку з чим у оспорюваних наказах безпідставно зроблено висновок про те, що їх прийнято з порушенням загальних засад державної реєстрації передбачені п. 4 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та безпідставно зроблено висновок про наявність підстав для відмови у державні реєстрації згідно з п. 8 ч. 1 ст. 24 України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Додатково суд апеляційної інстанції при вирішенні спору також враховує наступне.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952, ратифікованого Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 № 475/97-ВР, визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини конвенційне поняття "майно" являє собою "існуюче майно" або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності (справа "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини", заява № 42527/98, рішення від 12.07.2001, п. 83).

Засоби юридичного захисту ефективними є тоді, коли вони можуть запобігти виникненню умов, які становлять порушення, або не допустити подальшого існування таких умов (справа "Мельник проти України", заява № 72286/01, рішення від 28.03.2006, щодо статті 13).

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (справа "Спорронг та Льонрот проти Швеції").

Принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (справа "Броньовський проти Польщі", заява № 31443/96, рішення від 22.06.2004, п. 184).

Статтею 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, рішення від 20.10.2011) ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Отже, як зазначено вище, захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (рішення ЄСПЛ від 22.11.2007 у справі "Україна-Тюмень" проти України", заява № 22603/02).

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення ЄСПЛ у справі "Україна-Тюмень" проти України").

Висновки щодо порушення Україною статті 1 Першого протоколу ЄСПЛ зробив і у наведеній вище справі "Україна-Тюмень" проти України", зазначивши, що заявник добросовісно отримав будинок в якості внеску до статутного капіталу, не знаючи про те, що Фонд державного майна не мав повноважень на його передання, та не було підстав для передбачення, що заявник мав знати про це. Заявник мав щонайменше легітимні сподівання щодо можливості використовувати будинок в своїй господарській діяльності. Суд не вбачає виняткових обставин, здатних виправдати відсутність відшкодування у даній справі, та вирішує, що таким чином на заявника було покладено індивідуальний та надмірний тягар, який порушив справедливий баланс, що мав бути дотриманий між вимогами суспільного інтересу з одного боку, та захистом права на мирне володіння майном - з іншого.

Крім того, позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у набуття права приватної власності, такі обмеження порушив. В іншому випадку позбавлення права власності на нерухоме майно без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні майном та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

З урахуванням наведеного вище, враховуючи норми прямої дії статті 41 Конституції України, статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952, суд апеляційної інстанції не знайшов правомірних та непереборних підстав стосовно втручання у право позивача на мирне володіння майном комунальної власності (відповідними земельними ділянками), і такі обставини не були доведені відповідачем належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, а тому задоволення такого позову становитиме неправомірне втручання у право комунальної власності територіальної громади на належне їй нерухоме майно.

У рішенні ЄСПЛ "Щокін проти України" визначено принцип, що вирішення колізій у законодавстві завжди має тлумачиться на користь особи (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, Заяви №№ 23759/03 та 37943/06, від 14 жовтня 2010 р.). Зокрема, у цьому рішенні ЄСПЛ визначено концепцію якості закону, наявна вимога, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Як зазначається в рішенні, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості і точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Для того, щоб національне законодавство відповідало вимогам Конвенції, воно має гарантувати засіб правового захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, гарантовані Конвенцією. У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права, одним з основних принципів демократичного суспільства, гарантованих Конвенцією. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див. рішення у справі "Гіллан та Квінтон проти Сполученого Королівства" (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями).

Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12.06.2008 у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз'яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі "Озтюрк проти Туреччини" (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Слівенко проти Латвії" (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22.10.2009 у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі "Слівенко проти Латвії", зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Лупса проти Румунії" (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24.04.2008 у справі "С.G. та інші проти Болгарії" (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50).

У справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, рішення від 10.02.2010) ЄСПЛ визначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], N 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I). В той же час, з огляду на зміст наведеного рішення ЄСПЛ, відсутність чітких законодавчих положень створює загрозу непередбачуваного та свавільного втручання, тому має тлумачиться на користь особи.

Також, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.08.2018 у справі № 492/446/15-а врахувала правовий висновок ЄСПЛ, сформований у рішенні у справі "Щокін проти України" (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50-56), де суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону"; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.

З огляду на фактичні обставини спору та враховуючи наведену практику Європейського Суду з Прав Людини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що задоволення оспорюваними наказами відповідних скарг становить втручання в право на мирне володіння позивачем майном комунальної власності в особі відповідної територіальної громади - спірними земельними ділянками. Встановлені в ході розгляду справи обставини свідчать про відсутність в діях позивача порушень прямих вказівок закону, в той же час наявні докази переходу прав на спірні земельні ділянки у встановленому законом порядку.

Крім того, суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що визначений позивачем відповідач - Мін'юст не оспорює право власності позивача чи іншої особи на спірний об'єкт нерухомого майна, а здійснює контроль за діяльністю у сфері державної реєстрації прав і розглядає скарги на рішення, дії державних реєстраторів. подані особами, які не визнають або ж оспорюють набуття, зміну чи припинення речового права заявника, у зв?язку з чим позивачем обрано неефективний спосіб захисту, з огляду на наступне.

Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти в її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117, 118 постанови від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), у підпунктах 8.42-8.45 постанови від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18).

Позивач, звертаючись з відповідним позовом до суду, визначив відповідачем Міністерство юстиції України, як особу, чиї розпорядчі акти він оскаржує, і такий спосіб захисту обумовлений 16 Цивільного кодексу України і є ефективним. Отже, в контексті даного спору справі № 910/10899/24 - склад учасників спору визначений вірно і в цій частині доводи відповідача судом апеляційної інстанції не приймаються.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що права скаржника станом на час звернення з відповідними скаргами до відповідача- не порушувались оскаржуваними ним рішеннями державного реєстратора, що в свою чергу є підставою для відмови у розгляді скарг по суті, а тому вимоги позивача про визнання протиправними та скасування наказу Міністерства юстиції України №3/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 та наказу Міністерства юстиції України №4/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 10168/01/31.02.01/2023 - є обґрунтованими, позивачем обрано належні та ефективні способи захисту у спірних правовідносинах, і відповідно позов підлягає задоволенню.

При цьому, експертний висновок від 24.01.2024, складений Експертно-правовою комісією при Нотаріальній палаті України, не приймається судом апеляційної інстанції з огляду на приписи ст. 109 Господарського процесуального кодексу України

Усі інші доводи, обгрунтування, посилання, докази враховані судом апеляційної інстанції, проте є такими, що не спростовують висновків суду апеляційної інстанції у даній постанові.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Іванківської селищної ради до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №3/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 та про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №4/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 10168/01/31.02.01/2023, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галина Михайлівна, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація) - є обгрунтованими та підлягають задоволенню за наведених у дані постанові підстав, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в апеляційному порядку з прийняттям нового рішення про задоволення вказаного позову повністю у зв?язку з його правомірністю, законністю, а також належністю та ефективністю обраного позивачем способу захисту.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 79 Господарського процесуального кодексу України визначено, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Ч. 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, Північний апеляційний господарський суд приходить до висновку, що доводи, викладені скаржником в апеляційній скарзі, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в апеляційному порядку, з урахуванням мотивів даної постанови, оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено при нез'ясуванні обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права (ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України), у зв'язку з чим на підставі п. 1-4 ч. 1 статті 277 Господарського процесуального кодексу України оскаржуване рішення підлягає скасуванню в апеляційному порядку з прийняттям нового рішення про задоволення позову повністю, за наведених у даній постанові підстав.

Розподіл судових витрат

Пунктом 2 ч. 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

На підставі п. 2 ч. 1, ч. 14 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат наступним чином: з Міністерства юстиції України слід стягнути на користь Іванківської селищної ради 6 056 (шість тисяч п?ятдесят шість) грн. судового збору за подачу позову та 7 267 (сім тисяч двісті шістдесят сім) грн. 20 коп. судового збору за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 129, 232-241, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Іванківської селищної ради на рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі № 910/10898/24 - задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2025 у справі № 910/10898/24 - скасувати.

3. Ухвалити нове рішення.

Позов Іванківської селищної ради до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №3/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023 та про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №4/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 10168/01/31.02.01/2023, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Теплюк Галина Михайлівна, третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація) - задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №3/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 19.09.2023 № 9346/01/31.02.01/2023.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №4/5 від 01.01.2024 про задоволення скарги Київської обласної військової адміністрації від 09.10.2023 № 10168/01/31.02.01/2023.

4. Стягнути з Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622; 01001, м.Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 13) на користь Іванківської селищної ради (код ЄДРПОУ 04358000; 07200, Київська обл., смт. Іванків, вул. Івана Проскури, 47) 6 056 (шість тисяч п?ятдесят шість) грн. судового збору за подачу позову та 7 267 (сім тисяч двісті шістдесят сім) грн. 20 коп. судового збору за подачу апеляційної скарги.

5. Матеріали справи № 910/10898/24 повернути до Господарського суду міста Києва, доручивши видати наказ.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення на яку може бути подано касаційну скаргу в порядку, строки та у випадках передбачених ст.ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано: 23.10.2025.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді С.А. Гончаров

О.М. Сибіга

Попередній документ

131241216

Наступний документ

131241218

Інформація про рішення:

№ рішення:	131241217
№ справи:	910/10898/24
Дата рішення:	24.09.2025
Дата публікації:	27.10.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Північний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено склад суду (12.11.2025)
Дата надходження:	12.11.2025
Предмет позову:	про визнання протиправним та скасування наказів Міністерства юстиції України

Розклад засідань:

Минулі засідання (11)

16.10.2024 10:30	Господарський суд міста Києва
20.11.2024 10:45	Господарський суд міста Києва
04.12.2024 11:30	Господарський суд міста Києва
14.01.2025 15:30	Господарський суд міста Києва
04.02.2025 15:00	Господарський суд міста Києва
06.05.2025 15:00	Північний апеляційний господарський суд
10.06.2025 15:00	Північний апеляційний господарський суд
09.07.2025 14:40	Північний апеляційний господарський суд
10.09.2025 15:10	Північний апеляційний господарський суд
17.09.2025 16:15	Північний апеляційний господарський суд
24.09.2025 13:50	Північний апеляційний господарський суд