79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"16" жовтня 2025 р. Справа №914/459/25
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Орищин Г.В.,
суддів Галушко Н.А.,
Желіка М.Б.
секретар судового засідання Хом'як Х.А.
розглянув апеляційну скаргу Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького
на рішення Господарського суду Львівської області від 02.06.2025 (повний текст рішення складено 12.06.2025, суддя Ділай У.І.)
у справі № 914/459/25
за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Алькор», м.Дніпро
до відповідача-1 Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького, с.Віжомля, Яворівський район, Львівська область
до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Агролайф Корми", с.Давидів, Львівський район, Львівська область
про стягнення 1158181,28грн за договором фінансового лізингу №Л-23/310/1 від 06.11.2023
за участю представників:
від позивача - Пітюренко Є.В.(в режимі відеоконференції)
від відповідача-1 - не з'явились
від відповідача-2 - не з'явились
Товариство з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Алькор» звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом про стягнення з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агролайф Корми" 1158181,28грн (906288, 00 грн заборгованості по відшкодуванню вартості предмету лізингу та комісії, 56355,15 інфляційних втрат, 10645,64 грн 3% річних, 34640,89грн 10% річних, 71254,35грн пені у розмірі подвійної облікової ставки) за договором фінансового лізингу №Л-23/310/1 від 06.11.2023.
Господарський суд Закарпатської області, розглянувши позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Алькор», 02.06.2025 ухвалив рішення, яким задоволив їх частково; стягнув солідарно з Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького та Товариства з обмеженою відповідальністю “Агролайф корми» 965908,00 грн заборгованості за договором фінансового лізингу, 56355,15 грн інфляційних втрат, 9974,67 3% річних, 32437,30 грн 10% річних, 89017,25 грн пені, 6922,13 грн судового збору.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд встановив, що об'єкт лізингу був фактично переданий лізингоодержувачу, однак останній порушив умови договору щодо своєчасної сплати лізингових платежів за графіком, не здійснивши оплату за платежами №7- 14, внаслідок чого утворилася заборгованість в сумі 965 908,00 грн. Відповідач-1 у відзиві визнав наявність основного боргу, доказів його погашення не надав. Вимога позивача до поручителя про сплату боргу залишена без відповіді, тому суд дійшов висновку про наявність підстав для солідарного стягнення суми боргу з обох відповідачів.
Оцінюючи вимоги щодо стягнення штрафних санкцій, суд застосував положення статей 230, 232 ГК України, 611, 625 ЦК України та пункту 8.5 договору фінансового лізингу, яким передбачено сплату пені, 3% і 10% річних у разі прострочення платежів. Здійснивши власний розрахунок, суд визнав обґрунтованими вимоги про стягнення 3% річних у сумі 9 974,67 грн, інфляційних втрат у сумі 56 355,15 грн, 10% річних - 32 437,30 грн та пені - 89 017,25 грн. У задоволенні решти позовних вимог суд відмовив, оскільки заявлені до стягнення суми перевищували розрахунки, підтверджені доказами у справі. Доводи відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій на 90% суд визнав необґрунтованими, врахувавши ступінь виконання зобов'язань, майновий стан сторін та принципи справедливості, добросовісності та розумності, передбачені статтею 3 Цивільного кодексу України.
Відповідач-1 не погодився з ухваленим рішенням місцевого господарського суду, оскільки вважає, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд першої інстанції вважав встановленими, неправильного дослідження та оцінки доказів, невідповідності висновків суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, з огляду на таке:
- суд першої інстанції неправильно визначив суму пені до стягнення. На переконання скаржника, позивач у позовній заяві просив стягнути пеню в розмірі 71254,35грн, з чим відповідач погодився, однак суд стягнув 89017,25 грн, що виходить за межі заявлених вимог;
- крім того, скаржник зазначає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки його доводам щодо наявності підстав для зменшення розміру штрафних санкцій на 90 % відповідно до статей 233 Господарського кодексу України та 551 Цивільного кодексу України, з урахуванням принципів розумності, справедливості та співмірності відповідальності. При цьому скаржник наголошує, що його господарська діяльність має сезонний характер і пов'язана з вирощуванням сільськогосподарських культур, а тимчасові фінансові труднощі, спричинені проведенням посівної кампанії, зумовили затримку виконання грошових зобов'язань, однак товариство не відмовляється від їх сплати.
На виконання вимог ст. 263 ГПК України, Товариство з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Алькор» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи відповідача, покликаючись на таке:
- щодо розміру пені позивач зазначає, що разом із позовною заявою він подав розрахунок заборгованості, у якому було виявлено технічну неточність: через різницю у використанні розділових знаків (“кома» та “крапка») програма не врахувала один із платежів у сумі 19 376,24 грн, що спричинило неправильне підбиття підсумку. У судовому засіданні представник позивача пояснив причину цієї арифметичної розбіжності, яка не вплинула на загальний розмір позовних вимог (1 158 181,28 грн), а лише на відображення окремих показників у таблиці. Перевіривши розрахунок пені, суд першої інстанції частково задовольнив вимоги в цій частині, визначивши до стягнення 89 017,25 грн замість заявлених 90 630,59 грн;
- щодо зменшення розміру штрафних санкцій на 90% позивач посилається на актуальну практику Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 922/3613/18, від 08.05.2018 у справі №924/709/17), відповідно до якої зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій є правом суду, а за відсутності переліку виняткових обставин господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи в їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій;
- позивач заперечує доводи відповідача-1 про його скрутне матеріальне становище, зазначаючи, що подібні аргументи вже неодноразово наводилися скаржником у попередніх судових справах, зокрема, у справі №914/1739/24, і були відхилені судами. Позивач ставить під сумнів доводи апелянта про необхідність дочекатися реалізації врожаю, оскільки такі не підтверджені жодними доказами та звертає увагу суду на положення ст. 42, ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, відповідно до яких підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик, а відсутність коштів чи труднощі у господарській діяльності не звільняють боржника від виконання зобов'язань і відповідальності за їх порушення.
За вказаних обставин позивач не вбачає підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача-1 та скасування оскаржуваного рішення місцевого господарського суду, оскільки таке прийняте у повній відповідності до норм чинного законодавства та фактичних обставин справи.
Процесуальний хід розгляду апеляційної скарги відображено у відповідних ухвалах Західного апеляційного господарського суду.
В судове засідання 09.10.2025 прибув представник позивача, який висловив свої заперечення на апеляційну скаргу з підстав, які наведені у відзиві на апеляційну скаргу. Відповідачі участі уповноважених представників в дане судове засідання не забезпечили, хоча були належним чином повідомлені про дату та час судового засідання.
Після завершення судових дебатів судом було оголошено про перехід до стадії ухвалення судового рішення, ухвалення та проголошення якого було відкладено до 16.10.2025.
15.10.2025 після завершення судових дебатів через систему “Електронний суд» скаржником було подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке залишено судом без розгляду.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника позивача, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія встановила таке:
Між позивачем - ТОВ “Фінансова компанія “Алькор» (лізингодавцем) та відповідачем-1 - СГ ТОВ ім. Данила Галицького (лізингоодержувачем) 06.11.2023 було укладено договір фінансового лізингу № Л-23/310/1, предметом якого є універсальний агрегат для обробки ґрунту Rubin 10/600 KUA, 2022 р. випуску, що було узгоджено позивачем та відповідачем-1 у додатку №1 від 06.11.2023.
Згідно п.20 вищевказаного договору, його невід'ємними частинами є доповнення та додатки до нього, зокрема: додаток №1 від 06.11.2023 специфікація об'єкту лізингу №1, додаток №2 від 06.11.2023 додаткові умови фінансового лізингу №1, додаток №3 від 06.11.2023 графік платежів №1, одаток №4 від 06.11.2023 визначення нормального зносу.
Об'єкт лізингу було передано відповідачу-1 згідно акта прийому-передачі №1 від 05.12.2023, який є додатком №5 до договору фінансового лізингу та видаткової накладної №10 від 05.12.2023
Також, матеріали справи свідчать про те, що 06.11.2023, на забезпечення виконання вищевказаного договору, між позивачем та ТОВ “Агролайф Корми» (відповідачем-2) було укладено договір поруки №ПЛ-23/310/1, згідно з п. 1.1 якого поручитель на добровільних засадах бере на себе зобов'язання перед кредитором (ТзОВ “ФК “Алькор») в повному обсязі солідарно з лізингоодержувачем (Сільськогосподарським Товариством з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького) відповідати за виконання лізингоодержувачем своїх зобов'язань перед кретитором, які випливають з умов договору фінансового лізингу №Л-23/310/1 від 06.11.2023, а також з усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії договору фінансового лізингу.
Згідно з умовами договору поручитель відповідає перед лізингодавцем всім своїм майном за виконання лізингоодержувачем в повному обсязі зобов'язань за договором фінансового лізингу, в тому числі і в разі пред'явлення кредитором вимог про дострокове виконання ним зобов'язань по договору фінансового лізингу та / або розірвання договору фінансового лізингу (п.1.4 договору поруки). Порукою забезпечуються вимоги кредитора щодо сплати лізингоодержувачем кожного і всіх його грошових зобов'язань за договором фінансового лізингу в такому порядку, валюті, розмірі, як це передбачає договір фінансового лізингу (п.1.7 договору поруки).
Пунктами 4.1, 4.2 договору поруки зазначено, що у випадку порушення поручителем строків виконання своїх зобов'язань, він сплачує кредитору пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми порушених зобов'язань за кожен день прострочення (але не більше 50% від ціни договору фінансового лізингу), 10% річних за весь час користування чужими грошовими коштами.
Відповідно до п. 2.1. договору поруки, кредитор має право вимагати виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу, як від лізингоодержувача так і від поручителя, так і від них обох одночасно, тільки за умов порушення лізингоодержувачем своїх договірних зобов'язань за договором фінансового лізингу. У разі якщо кредитор не в повному обсязі отримає від одного зі солідарних боржників, то він має право вимагати недодержане від іншого боржника.
На виконання умов договору фінансового лізингу № Л-23/310/1 від 06.11.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю “Фінансова компанія “Алькор» передало Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького об'єкт лізингу. Проте останній своїх зобов'язань щодо сплати лізингових платежів у визначених договором розмірах і строки належним чином не виконав.
Відповідно до пункту 3.1 договору поруки № ПЛ-23/310/1 від 06.11.2023, у разі невиконання або неналежного виконання лізингоодержувачем своїх зобов'язань кредитор має право звернутися до поручителя з письмовим повідомленням про факт порушення з вимогою виконати забезпечене цим договором зобов'язання за боржника.
Керуючись зазначеними положеннями, позивач направив на адресу поручителя - Товариства з обмеженою відповідальністю “Агролайф Корми» - письмове повідомлення за № 05022025/11 від 05.02.2025 про наявність заборгованості за договором фінансового лізингу № Л-23/310/1 від 06.11.2023, додавши розрахунок боргу.
Незважаючи на отримання вимоги, відповідачі належним чином на них не відреагували, заборгованість не погасили, що й слугувало підставою звернення позивача до суду з даним позовом про стягнення наявної заборгованості та штрафних санкцій.
Оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення відсутні, з огляду на таке:
Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За приписами ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною 1 ст.530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Порушенням зобов'язання, відповідно до ст. 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як встановлено судом, між сторонами укладено договір фінансового лізингу.
Частинами 1-3 ст.806 ЦК України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються також загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Згідно зі ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Враховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову як відшкодування частини вартості предмета лізингу.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором фінансового лізингу лізингові та інші платежі.
У даному випадку, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем - 1 не здійснено оплату за платежами №7- 14. Внаслідок цього утворилася заборгованість у сумі 965908,00 грн, докази зворотного у матеріалах справи відсутні.
Отже, з урахуванням положень наведених норм, враховуючи неналежне виконання відповідачем-1 договору у частині внесення лізингових платежів та ненадання ним доказів, які б спростовували таке порушення, місцевим господарським судом зроблено правильний висновок про наявність підстав для стягнення на користь позивача заборгованості у вказаній вище сумі.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором фінансового лізингу лізингові та інші платежі.
У розділі 8 «Лізингові та інші платежі», зокрема у п. 8.5 договору фінансового лізингу, передбачена відповідальність сторін за неналежне виконання договору фінансового лізингу, а саме лізингоодержувач сплачує позивачу, серед іншого, пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, від суми чергового платежу, що був прострочений, за кожен день прострочення; 3% річних в порядку ст.625 ЦК України; 10% річних в порядку ст.536 ЦК України у випадку прострочення оплати лізингового платежу більше як на шістдесят календарних днів. Позов в цій частині судом першої інстанції підставно задоволено з огляду на вищезазначені умови договору і норми Цивільного кодексу України.
З врахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення пені та 10 % річних.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині визначення розміру пені, суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність технічної помилки у розрахунку пені, поданому позивачем разом із позовною заявою. Так, у таблиці, що міститься на першій сторінці розрахунку заборгованості, одна із сум (19376,24 грн) була зазначена з використанням розділового знаку «крапка» («.») замість «коми» («,»), внаслідок чого програма не врахувала її при підсумуванні.
Вказана технічна неточність призвела до неправильного автоматичного підрахунку загальної суми пені - 71254,35 грн замість фактичної 90630,59 грн. Представник позивача у судовому засіданні першої інстанції надав пояснення з цього приводу, підтвердивши, що зазначена розбіжність є наслідком технічної помилки при формуванні розрахунку.
Суд першої інстанції, перевіривши арифметичні обчислення, самостійно здійснив коригування та, керуючись положеннями статті 233 Господарського кодексу України, з врахуванням принципів розумності та пропорційності, частково зменшив розмір заявленої пені, визначивши до стягнення 89017,25 грн.
Таким чином, сума пені у розмірі 89017,25 грн відповідає фактичним даним розрахунку, наявним у матеріалах справи, а тому підстав для її зміни не вбачається.
Щодо доводів апелянта стосовно суми пені, слід зазначити, що суд першої інстанції, визначаючи до стягнення суму такої у розмірі 89017,25 грн, не вийшов за межі позовних вимог, оскільки у вступній частині позовної заяви, як і в прохальній позивачем визначено ціну позову - 1158181,28 грн, до складу якої входить заявлена до стягнення пеня (90630, 59 грн).
Отже, суд першої інстанції, здійснивши перевірку правильності поданого розрахунку та встановивши наявність технічної помилки у визначенні розміру пені, дійшов правомірного висновку про стягнення пені у розмірі 89 017,25 грн із зменшенням .
Таким чином, суд першої інстанції не вийшов за межі позовних вимог, діяв у межах принципу диспозитивності, визначеного статтею 14 ГПК України, та правильно застосував норми матеріального і процесуального права.
Статтею 625 ЦК України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 553 Цивільного кодексу України, порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, за яким поручитель бере на себе обов'язок перед кредитором відповідати за належне виконання боржником свого зобов'язання. Відповідальність поручителя настає у випадку порушення боржником забезпеченого зобов'язання, і така порука може охоплювати як частину, так і повний обсяг зобов'язання. Закон не обмежує кількість поручителів, які можуть забезпечувати виконання одного зобов'язання.
Для забезпечення належного виконання Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького своїх зобов'язань за договором фінансового лізингу між позивачем та ТОВ “Агролайф корми» 06 листопада 2023 року було укладено договір поруки №ПЛ-23/310/1, яким останнє виступило поручителем боржника перед кредитором.
Під час розгляду справи встановлено, що позивач виконав свої зобов'язання в повному обсязі - передав предмет лізингу у користування лізингоодержувачу. Натомість останній порушив умови договору, своєчасно не сплачуючи лізингові платежі у погоджених розмірах і строках.
Відповідно до пункту 3.1 договору поруки, у разі невиконання або неналежного виконання лізингоодержувачем зобов'язань за договором фінансового лізингу кредитор набуває право звернутися до поручителя з письмовою вимогою про виконання забезпеченого зобов'язання. При цьому поручитель зобов'язується задовольнити вимогу кредитора протягом десяти робочих днів із моменту її отримання.
Як вбачається з доказів, наданих позивачем, 05 лютого 2025 року ним направлено відповідачу-1 вимогу вих.№05022025/10 про погашення заборгованості за Договором фінансового лізингу №Л-23/210/1 від 06.11.2023 та розрахунок заборгованості, а відповідачу-2 повідомлення №05022025/11 від 05.02.2025 про наявність боргу у відповідача-1 за договором фінансового лізингу №Л-23/310/1 від 06.11.2023, додавши розрахунок заборгованості. Зазначена вимога позивача залишилася без відповіді як з боку боржника, так і з боку поручителя, а заборгованість за договором фінансового лізингу не погашена.
Відповідно до ст. 541 Цивільного кодексу України, солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.
Згідно зі статтею 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Кредитор, який одержав виконання обов'язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.
Таким чином, при солідарному обов'язку кредиторові надається право за своїм розсудом вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного окремо. Пред'явивши вимогу до одного із солідарних боржників і не одержавши задоволення, кредитор має право пред'явити вимогу до іншого солідарного боржника.
Умовами договору поруки встановлено обов'язок поручителя відповідати солідарно перед кредитором в повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань боржником зобов'язань за договором фінансового лізингу. Тож, позивач, керуючись правом, передбаченим п.3.1 договору поруки, підставно звернувся до поручителя із повідомленням про наявність заборгованості у лізингоодержувача. Однак за твердженням представника позивача, поручитель в добровільному порядку вимог позивача не задовольнив, суму заборгованості за договором фінансового лізингу не сплатив.
Суд першої інстанції всебічно, повно й об'єктивно дослідив обставини справи, надав належну оцінку поданим сторонами доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність заборгованості відповідача-1 за договором фінансового лізингу № Л-23/310/1 від 06.11.2023, а також про правомірність солідарного стягнення зазначеної суми з відповідачів.
Доводи апеляційної скарги щодо необхідності зменшення розміру штрафних санкцій на 90 % обґрунтовані лише посиланням на скрутне фінансове становище підприємства.
Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Вище наведена норма вказує, що зменшення розміру заявлених до стягнення штрафних санкцій є правом суду, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій та розмір, до якого підлягає зменшенню. При цьому відсутність чи невисокий розмір збитків може бути підставою для зменшення судом розміру неустойки, що стягується з боржника.
Відповідачем-1 не надано жодних належних і допустимих доказів, які б підтверджували наявність виняткових обставин, що могли б бути підставою для зменшення неустойки відповідно до вимог частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд, наголошуючи, що скрутне фінансове становище, відсутність прибутку, сезонність діяльності або інші господарські труднощі не є винятковими обставинами, які можуть бути підставою для зменшення судом розміру штрафних санкцій. Так, у постановах від 26.09.2019 у справі №922/3613/18, від 08.05.2018 у справі №924/709/17, від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 та від 26.11.2024 у справі №911/3072/23 Верховний Суд дійшов висновку, що ризики ведення господарської діяльності, у тому числі фінансові наслідки її результатів, покладаються на самого суб'єкта господарювання. Підприємство, здійснюючи діяльність на власний ризик, не може перекладати негативні наслідки своєї фінансової нестабільності на контрагента, а отже, не може посилатися на такі обставини як на підставу для звільнення від відповідальності чи зменшення її розміру.
При цьому суд касаційної інстанції неодноразово підкреслював, що саме на стороні боржника лежить обов'язок довести існування виключних обставин, які б свідчили про явну невідповідність розміру неустойки наслідкам порушення зобов'язання, або про зловживання кредитора своїм правом. Звичайні господарські труднощі, затримка реалізації продукції чи зменшення прибутку не належать до таких обставин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18, у якій зазначено, що заходи відповідальності у цивільному праві мають компенсаційний, а не каральний характер, а їх застосування повинно забезпечувати відновлення порушеного майнового становища кредитора, а не створювати для нього джерело надмірного прибутку. Водночас суд наголосив, що зменшення розміру неустойки можливе лише у випадку, коли боржник доведе очевидну непропорційність між розміром санкцій та наслідками порушення, і лише за наявності об'єктивних, підтверджених доказами виняткових обставин.
Таким чином, сам факт наявності фінансових труднощів чи відсутності коштів не може розцінюватися як виняткова підстава для зменшення розміру неустойки або інших санкцій, передбачених договором. Відповідальність боржника настає незалежно від його фінансового стану, оскільки він добровільно взяв на себе ризики господарської діяльності, укладаючи відповідний договір.
Отже, з врахуванням викладеного вище, обов'язок щодо доведення наявності виняткових обставин, які б свідчили про необхідність зменшення розміру неустойки, покладається саме на сторону, що цього вимагає. Відповідач таких доказів суду не подав.
Відповідно до статті 15 Господарського процесуального кодексу України суд при здійсненні правосуддя зобов'язаний дотримуватись принципу пропорційності, забезпечуючи розумний баланс між інтересами сторін. Суд першої інстанції, оцінюючи обсяг заявлених вимог, розмір нарахованих санкцій та ступінь порушення зобов'язань, дотримався цього принципу, оскільки визначений до стягнення розмір неустойки є співмірним наслідкам порушення та не має карального характеру.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права, належно оцінив докази, навів мотиви відхилення доводів відповідача та ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З врахуванням викладеного вище в сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм чинного законодавства, актуальних правових позицій Верховного Суду та встановлених обставин справи.
Арґументи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, не доводять порушення або неправильного застосування судом під час розгляду справи норм матеріального та процесуального права, а тому не можуть бути підставою для зміни чи скасування ухваленого у цій справі рішення.
Судові витрати, у відповідності до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд
В задоволенні вимог апеляційної скарги Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю імені Данила Галицького відмовити.
Рішення Господарського суду Львівської області від 02.06.2025 у справі №914/459/25 залишити без змін.
Судові витрати покласти на скаржника.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і не підлягає оскарженню.
Справу повернути в Господарський суд Закарпатської області.
Повну постанову складено 24.10.2025
Головуючий суддя Г.В. Орищин
суддя Н.А. Галушко
суддя М.Б. Желік