23 жовтня 2025 року місто Київ
справа № 760/17566/24
апеляційне провадження № 22-ц/824/14515/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Маркєлова Вадима Валентиновича на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Верещінської І.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення боргу,-
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення боргу, в якому просила стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 борг у розмірі 42 000 доларів США та штраф у розмірі 8 400 доларів США.
В обґрунтування позову зазначала, що 09 листопада 2020 року ОСОБА_3 отримав від позивача, у позику грошові кошти у розмірі 42 000 доларів США, що підтверджується складеною та підписаною особисто відповідачем розпискою. Умовами розписки передбачено повернення позики не пізніше 09 листопада 2023 року, тоді як у випадку несвоєчасного повернення суми позики встановлено штраф у розмірі 20 % від розміру заборгованості.
Також зі змісту розписки вбачається, що метою грошової позики була купівля відповідачем нерухомості (для спільного проживання з дружиною та дитиною), а саме квартири АДРЕСА_1 , що в подальшому було підтверджено змістом наданої позивачу відповідачем копії нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 12 листопада 2020 року (зареєстровано в реєстрі за №1184 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Багдасаровою О.М.).
Проте, незважаючи на отримання відповідачем грошових коштів в повному обсязі та при цьому встановлений розпискою строк повернення позики, на даний момент відповідач зобов'язання перед позивачем не виконав, грошових коштів не повернув, внаслідок чого позивач вимушена звертатись до суду за захистом своїх цивільних прав та інтересів.
Вказує, що з огляду на отримання відповідачем позики для придбання нерухомого майна в інтересах сім'ї в період перебування у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 від 18 вересня 2015 року та нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 12 листопада 2020 року (реєстровий №1184) з письмовою згодою співвідповідача на його укладення (реєстровий №1183), неповернення відповідачем суми позики створює для відповідача та співвідповідача солідарне боргове зобов'язання.
Отже, позивач просила позов задовольнити та стягнути солідарно з відповідачів суму боргу у розмірі 42 000 доларів США та 20 % штрафу, що складає 8 400 доларів США.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення грошової заборгованості - задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 42 000 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 6 305,81 грн.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь держави судовий збір у розмірі 6 305,81 грн.
В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Маркєлов В.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду в частині солідарного стягнення боргу за розпискою та в цій частині відмовити в задоволенні позову.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що ОСОБА_1 не була обізнана про отримання в борг будь-яких коштів її колишнім чоловіком ОСОБА_3 , своєї згоди на отримання в борг від позивачки грошових коштів в розмірі 42 000 доларів США вона колишньому чоловіку не надавала. Квартира за адресою: АДРЕСА_2 була придбана за спільні кошти самого подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , без будь-яких запозичених коштів. Про існування зазначеної розписки відповідачці нічого не було відомо до відкриття провадження у цій справі, за весь час спільного проживання з ОСОБА_3 факт наявності боргового зобов'язання перед позивачкою ніколи не обговорювався, квартира придбавалась за власні кошти подружжя, жодної необхідності брати в борг грошові кошти не було.
Вказує, що суд не врахував висновок про застосування норми статті 65 СК України, викладений у подібних правовідносинах - у постановах та Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 569/2255/17, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/5555/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 2-2093/10 та у постанові Верховного Суду України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, згідно з яким: «Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України вказує на те, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладений другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Лише поєднання вказаних умов дає підстави кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).» Також, суд не врахував висновок про застосування норми статті 65 СК України, викладений у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц у подібних правовідносинах, - «що перебування відповідачів, на час укладення договору позики у зареєстрованому шлюбі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї.
Звертає увагу, що доказів факту, який належить до обов'язкового предмета доказування у цій справі, позивачка до позову не додала, а саме - у справі відсутні докази того, що: відповідач навіть у разі укладення 09.11.2020 договору позики грошових коштів в розмірі 42 000 доларів США з позивачкою саме такого змісту (щодо мети його укладення), - договір укладений другим із подружжя в інтересах сім'ї і майно, одержане за договором, використав в інтересах сім'ї, а не у своїх власних інтересах.
Отже, згідно із наведеною вище усталеною практикою Верховного Суду щодо тлумачення статті 65 СК України, у справі відсутні докази наявності обох обов'язкових умов, поєднання яких дає підстави кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на те, що його колишня дружина знала про походження коштів за які придбавалася квартира; перебуваючи у шлюбі вони не мали будь-яких власних заощаджень; позика була взята та використана в інтересах сім'ї.
В судовому засіданні представник ОСОБА_4 - адвокат Маркєлов В.В. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Селянко А.О. в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
ОСОБА_3 в судовому засіданні просив залишити апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом встановлено, що 18.09.2015 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , про що в книзі реєстрації актів про одруження 18.09.2015 року було зроблено запис за №1610.
09 листопада 2020 року ОСОБА_3 склав розписку наступного змісту мовою оригіналу: «Я, ОСОБА_7 , получил в долг от ОСОБА_2 деньги в размере 42000 долларов США для покупки квартиры для дальнейшего проживания с ребенком и супругой по адресу: АДРЕСА_2 . Обязуюсь предоставить копию договора купли-продажи сразу после оформления сделки. Обязуюсь вернуть полученную в полном обьеме сумму денежных средств в размере 42 000 долларов США не позднее 9.11.2023 г. В случае несвоевременного возврата взятых в долг денежных средств в полном обьеме, обязуюсь оплатить штраф в размере 20 процентов от сумы долга».
12 листопада 2020 року ОСОБА_3 уклав договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 ,, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Багдасаровою О.М., зареєстрованого в реєстрі за № 1184. Вартість зазначеної квартири за договором становить 1 123 085,00 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17.07.2024 у справі №761/4468/24 шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 розірвано.
Задовольняючи частково позовні вимоги, стягуючи солідарно суму позики з відповідачів, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача про примусове стягнення з відповідачів заборгованості, яка становить 42 000 доларів США, є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.
Такий висновок суду не в повній мірі відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц).
Так, для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 вказаної постанови погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства, умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
При цьому суди повинні досліджувати, чи були отримані грошові кошти витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами.
У позовній заяві позивачка стверджувала, що договір позики ОСОБА_3 укладено в інтересах сім'ї, про що свідчить зміст розписки.
Як вбачається зі змісту розписки, відповідачем ОСОБА_3 у тексті розписки не зазначено, що отримані у борг кошти у сумі 42 000 доларів США позичальником будуть використані в інтересах сім'ї, і відповідачка ОСОБА_7 не давала згоди на укладення такого договору.
Натомість матеріалами справи підтверджено, що нерухомість, а саме квартира, яка була придбана 12.11.2020 року, зареєстрована на праві приватної власності за відповідачем ОСОБА_3 .
При таких обставинах, колегія суддів вважає, що підстави для солідарної відповідальності подружжя за зобов'язаннями ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 відсутні, а висновок суду першої інстанції не грунтується на встановлених обставинах та наявних у справі доказах.
При цьому, апеляційний суд приймає до уваги висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 13 грудня 2023 року у справі № 489/1101/21 (провадження № 61-11382св22) де колегія суддів відхилила доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили тієї обставини, на що позичальником були витрачені отримані у борг кошти: в інтересах сім'ї, чи у власних інтересах, що є основним для правильності визначення солідарного обов'язку колишнього подружжя, оскільки відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України, у цьому випадку, саме на позивача покладено обов'язок доведення таких обставин, так як саме позивачка звернулася до суду з позовом та заявила відповідні позовні вимоги, які повинна була довести, що було її процесуальним обов'язком. Інше тлумачення цієї обставини буде свідчити про безпідставний перерозподіл тягаря доказування, що не узгоджується з нормами процесуального права.
Аналогічні висновки викладені Верховним Судом і у постанові від 26 квітня 2023 року у справі № 522/16362/16-ц (провадження № 61-10426св22).
Відтак, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду в частині солідарного стягнення боргу та відмову в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 , з тих підстав, що у справі відсутні докази на підтвердження обставин щодо фактичного витрачання отриманих у позику коштів в інтересах сім'ї.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, ОСОБА_2 звільнена від сплати судового збору, то витрати ОСОБА_4 по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 7 566,97 грн. слід стягнути з Державного бюджету України, в порядку компенсації за рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Маркєлова Вадима Валентиновича - задовольнити.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 24 квітня 2025 року в частині солідарного стягнення боргу - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу - відмовити.
Стягнути з Державного бюджету України, в порядку компенсації за рахунок держави, судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції, у розмірі 7566,97 грн. на користь ОСОБА_4 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 23 жовтня 2025 року.
Головуючий:
Судді: