08 жовтня 2025 року
справа № 640/20808/22-ц
провадження № 22-ц/824/8687/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача: Музичко С.Г.,
суддів: Болотова Є.В., Сушко Л.П,
при секретарі: Яхно П.А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фішерр»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника Міністерства юстиції України - Молчан Олени Володимирівни на рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року, постановлене під головуванням судді Литвинової І.В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фішерр», про скасування арешту,
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВП ВР Департаменту ДВС), у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила скасувати арешт з усього майна боржника ОСОБА_1 , накладений постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 05 грудня 2014 року № НОМЕР_1.
На обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що державний виконавець ВП ВР Департаменту ДВС безпідставно не зняв арешт з майна ОСОБА_1 під час прийняття рішення про закриття виконавчого провадження № НОМЕР_1, в рамках якого виконавець наклав арешт на все рухоме та нерухоме майно позивачки.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року позов задоволено.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2023 року заяву ОСОБА_1 про закриття провадження у справі задоволено. апеляційне провадження за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ВПВР Департаменту ДВС закрито.
Постановою Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовлено. Касаційну скаргу ВП ВР Департаменту ДВС задоволено.
Ухвалу Шостого апеляційного адміністративного суду від 24 травня 2023 року скасовано, справу направлено до Шостого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 листопада 2024 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2022 року скасовано. Провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ВП ВР Департаменту ДВС про скасування арешту закрито.
Роз'яснено ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та її право звернутися до Шостого апеляційного адміністративного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови.
03 грудня 2024 року до Печерського районного суду м. Києва на виконання ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_1 .
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 13 лютого 2024 року задоволено клопотання представника позивача та залучено до участі у справі Товариство з обмеженою відповідальністю «Фішерр» (далі - ТОВ «Фішерр») як третю особу.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Зобов'язано ВПВР Департаменту ДВС зняти арешт з усього майна, що належить ОСОБА_1 і накладений у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник Міністерства юстиції України - Молчан О.В. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у позові.
Вимоги обґрунтовані тим, що рішенням суду прийняте з порушенням норм матеріального права та процесуального права, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають обставинам справи.
Зазначає, що постанова від 12 січня 2016 року № НОМЕР_1 про повернення виконавчого документа стягувачу на цей час є чинною та не скасованою, будь-яких заперечень з приводу підстав повернення виконавчого документа до відділу не надходило.
Виходячи з положень ст. 50 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», підставою для зняття арешту з майна державним виконавцем є завершення виконавчого провадження. Системний аналіз зазначеної статті свідчить про те, що обов'язок державного виконавця зняти арешт з майна боржника існує не у будь-якому випадку повернення виконавчого документа, а виключно лише у випадку повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (ст. 48 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження»).
Виконавчий документ повернутий стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.
25 квітня 2025 року представник ТОВ «Фішерр» Балицький Олександр Олександрович у системі «Електронний суд» сформував відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 лютого 2025 року без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, мотивуючи це тим, що ТОВ «Фішерр» набуло усіх прав та обов'язків кредитора за кредитним договором від 31 жовтня 2007 року № 2007-112/DС та договорами забезпечення, в тому числі і за договором іпотеки та договором поруки з ОСОБА_1 . На сьогоднішній день виконавче провадження завершено, арешт знято та у стягувача відсутні будь-які претензії як до ОСОБА_1 , так і до основного боржника.
В судовому засіданні представник позивача та представник третьої особи проти апеляційної скарги заперечували, просили залишити її без задоволення.
В судове засідання відповідач не з'явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином.
Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем було знищено виконавче провадження в рамках якого накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 , у зв'язку з його завершенням, а тому належним способом захисту порушеного права позивача, відповідно до статті 59 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», є зняття судом арешту, накладеного постановою державного виконавця в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 та скасування заборони відчуження такого майна.
Не зняття відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби і порушене право позивача підлягає захисту шляхом зобов'язання відповідача зняти арешт з усього майна позивача, враховуючи, що арешт майна має тимчасовий характер як засіб забезпечення виконання, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та / або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, а стороною відповідача не наведено переконливих аргументів того, що чинність арешту є доцільною та виправдовує таке втручання у права власності позивача як власника.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною першою статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Правовідносини, що виникли між сторонами у справі регулюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) та Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (тут і далі, у редакцій чинній на момент виникнення обставин щодо накладення арешту, Закон № 606-XIV).
Як встановлено судом першої інстанції, державний виконавець ВПВР Департаменту ДВС від 05 грудня 2014 року у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 відкритого з виконання виконавчого листа від 20 жовтня 2014 року № 757/6367/13-ц, виданого Печерським районним судом м. Києва, виніс постанову про арешт всього рухомого та нерухомого майна боржника та наклав заборону здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить ОСОБА_1 .
Виконавчий лист виданий на підставі рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2014 року № 757/6367/13-ц.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 вересня 2014 року у справі 757/6367/13-ц скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
У подальшому, представник позивача звернувся до ВП ВР Департаменту ДВС із заявою про зняття арешту з майна ОСОБА_1 .
Листом від 15 листопада 2022 року № 106905/108294-31-22/20.1 заступник директора Департаменту - начальник ВПВР Департаменту ДВС Нещадима І. повідомила, що за даними з реєстру Автоматизованої системи виконавчого провадження, у відділі у період з 2014 року до 2016 року на виконанні перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1, а тому відсутні правові підстави для прийняття відповідного процесуального рішення у вигляді постанови про зняття арешту, при цьому виконавче провадження № НОМЕР_1 вже знищено, у зв'язку зі спливом терміну його зберігання в архіві.
Матеріали справи свідчать, що на примусовому виконанні у ВП ВР Департаменту ДВС перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа № 757/6367/13-ц, виданого 20 жовтня 2014 року Печерським районним судом м. Києва щодо стягнення з ОСОБА_1 як солідарного з Товариством з обмеженою відповідальністю «Аляска Трейд» (далі - ТОВ «Аляска Трейд») боржника на користь Публічного акціонерного товариства «БМ Банк» 969 163,54 дол. США та 13 386 791,35 грн заборгованості за кредитним договором від 31 жовтня 2007 року № 2007-112/DC; стягнення з ТОВ «Аляска Трейд», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «Аляска ЛД» з кожного на користь ПАТ «БМ Банк» по 860,25 грн судового збору.
У межах цього виконавчого провадження державний виконавець Юхименко О.С. склав постанову про арешт майна боржника та оголосив заборону на його відчуження від 05 грудня 2014 року, якою накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIII, виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Нормами статті 2 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням засад, зокрема забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону № 1404-VІІІ, відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
За приписами частини третьої-п'ятої статті 59 Закону № 1404-VІІІ, у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
З наведеної норми вбачається, що зняття арешту з майна здійснюється шляхом винесення виконавцем постанови. Така постанова може бути винесена на підставі постанови начальника відповідного відділу державної виконавчої служби лише у разі порушення порядку накладення арешту, в усіх інших випадках - виключно на підставі рішення суду.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 39 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження підлягає закінченню у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
З огляду на частину першу статті 40 Закону № 1404-VІІІ у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 30 Закону № 606-XIV (чинного на дату винесення постанови) державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону. Отже, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.
Пунктом 3.17. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (у редакції, чинній на момент прийняття державним виконавцем постанови про повернення виконавчого документу) у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу чи повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який (яка) його видав(ла), державний виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, а також наслідки завершення відповідного виконавчого провадження (зняття арешту тощо).
Згідно з приписами статті 50 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження, у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або до іншого органу, який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, завершуючи виконавче провадження № НОМЕР_1, у межах якого накладено арешт на все майно позивача при поверненні виконавчого документа стягувачу, повинен був зняти накладений арешт, проте відповідачем цього зроблено не було, навіть беручи до уваги скасування рішення, за яким було видано виконавчий лист, судом касаційної інстанції 21 січня 2015 року.
Частиною п'ятою статті 59 Закону № 1404-VIII встановлено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Враховуючи те, що відповідач знищив виконавче провадження, в рамках якого накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 , у зв'язку з його завершенням, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача, відповідно до статті 59 Закону № 1404-VIII, є зняття судом арешту, накладеного постановою державного виконавця в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 та скасування заборони відчуження такого майна.
Суд першої інстанції правильно виходив з того, що арешт майна має тимчасовий характер і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа розраховує на його припинення.
Забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень, з огляду на положення статті 3 Конституції України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
Право власності належить до основоположних прав людини, утілення яких в життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини втручання в це право повинне мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених Конвенцією прав, відповідно до статті 13 міжнародного правового акта повинні бути забезпеченні можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені в ст.41 Конституції України, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень встановлених законом.
За статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Статтею 10 Загальної декларації прав людини визначено, що кожна людина має право володіти майном, як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Відповідно до статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Стаття 391 ЦК України встановлює, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги, що Національний банк Україною постановою від 06 листопада 2018 року № 749-рш відкликав банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій у АТ «БМ Банк» та виключив цей банк з Державного реєстру банків.
23 березня 2021 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення АТ «БМ Банк», номер запису: 1 000 741 1100 31031021, як юридичної особи, а, отже, ліквідація банку вважається завершеною, а сам банк ліквідованим.
Колегія судів вважає, що оскільки стягувача як юридичну особу ліквідовано, саме виконавче провадження, в рамках якого накладено арешт № 45678332, завершено та знищено за закінченням строку зберігання, а будь-яких інших відкритих виконавчих проваджень, в тому числі з виконання виконавчого листа Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2014 року № 757/6367/13-ц, стосовно позивача на сьогоднішній день немає, наявність накладеного арешту на майно позивача свідчить про порушення її прав.
Таким чином, не зняття відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні при поверненні виконавчого документа стягувачеві є протиправною бездіяльністю органу державної виконавчої служби і порушене право позивача підлягає захисту шляхом зобов'язання відповідача зняти арешт з усього майна позивача, враховуючи, що арешт майна має тимчасовий характер як засіб забезпечення виконання, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та / або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, а стороною відповідача не наведено переконливих аргументів того, що чинність арешту є доцільною та виправдовує таке втручання у права власності позивача як власника.
Доводи апеляційної скарги щодо що обов'язок державного виконавця зняти арешт з майна боржника існує не у будь-якому випадку повернення виконавчого документа, а виключно лише у випадку повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав (ст. 48 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження»), а не повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV, є неприйнятними.
У постановах Верховного Суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17, від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12, від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20, від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц, від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц, від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09, від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц, від 28 серпня 2024 року у справі № 947/36027/21, викладено правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Враховуючи викладене, оскільки виконавчий лист від 20 жовтня 2014 року № 757/6367/13-ц повторно не пред'являвся до примусового виконання і строки його пред'явлення до виконання закінчилися, колегія суддів дійшла переконання, що збереження арештів, накладених державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном боржника ОСОБА_1 .
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Інші доводи апеляційної скарги відповідача зводяться до незгоди з рішенням суду першої інстанції та не спростовують висновку про наявність підстав для скасування арешту.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, а рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованими, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно з вимогами статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність постановленого судового рішення.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника Міністерства юстиції України - Молчан Олени Володимирівни залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 22 жовтня 2025 року.
Суддя-доповідач
Судді