Справа № 145/1294/23
Провадження № 2/145/91/2025
"23" жовтня 2025 р. селище Тиврів
Тиврівський районний суд Вінницької області в складі: головуючого судді Патраманського І.І.
за участю секретаря судових засідань Онуфрієвої А.О.
позивача Родомічева Р.Г. (в режимі відеоконференції)
представника позивача Дроздової А.С. (в режимі відеоконференції)
представника відповідача Чернілевської Р.В. (в режимі відеоконференції)
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Одеса, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1
в інтересах якого діє адвокат Дроздова Аліна Сергіївна,
до
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_2 , проживаюча за адресою: АДРЕСА_3
в інтересах якої діє адвокат Чернілевська Руслана Віталіївна,
про припинення права власності
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому вказує, що відповідачка ОСОБА_2 є власникоїм будинку АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 11 січня 2022 року, який заснований нотаріально.
Продавцем по цьому договору була власниця ОСОБА_3 на підставі права власності від 11.10.2019 року, з якою на час придбання будинку він знаходився у сімейних відносинах, як чоловік і жінка, з 2007 року на протязі 13 років.
У січні 2021 року він звернувся з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя.
Прознавши про його позов, ОСОБА_3 стала спілкуватися з ним по телефону, підтверджуючи, що 13 років прожила з ним, але стала загрожувати в нецензурній формі через «смс» - тоото письмово відобразивши в телефонному режимі всі загрози.
Рішенням Одеського Апеляційного суду від 25.05.2023 року, яке набрало законної сили, постановлено: Апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2021 року в частині вимог про встановлення факту, визнання права власності, та додаткове рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2021 року скасувати. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у період з 2008 року по вересень 2020 року. Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_4 , житловий будинок АДРЕСА_3 , що складається в цілому з: житлового будинку літ. «А», веранди літ. «а», ганок, прибудова літ. «аі», ганок з козирком, прибудова літ. «а2», веранда літ. «а3», літня кухня і сарай літ. «Б», ганок, погріб літ. «П/Б», сарай літ. «б», веранда літ. «б1», ганок, літня кухня і сарай літ. «В», погріб з шиєю літ. «П/В», веранда літ. «в», гараж літ. «Д», убиральня літ. «Е», сарай літ. «Ж», огорожа № 4, ворота № 5, хвіртка № 6, огорожа № 7, огорожа № 8, колодязь № 9, загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га. Визнати за ОСОБА_1 . Визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_4 , загальною площею 34,2 кв.м, житловою площею 19,2 кв.м. В задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовити.
Тобто ОСОБА_3 з метою уникнути поділ майна, яке придбано за його гроші, прийняла рішення обдурити його і покупця, терміново продала будинок покупцю ОСОБА_2 за 25 тисяч доларів США разом з земельною ділянкою. При цьому, щоб уникнути від сплати податку, в договорі купівлі-продажу ОСОБА_3 відобразила вартість вдвічі за меншу, ніж фактично отриману.
В цьому будинку він за свої гроші робив ремонт, що можуть підтвердити робочі, яким він сплачував гроші і довідки про встановлення газу, води, заміну електрики, купівлю 10 вікон, унітазу, душової кабіни, 2-х пічок, заміни підлоги та інше.
На час відчуження сумісного майна ОСОБА_3 досконально була усвідомлена про цивільне провадження в Малиновському районному суді міста Одеси, де вона мала статус відповідача. ОСОБА_3 отримала правову допомогу і через адвоката отримувала всі докази позовної заяви.
Крім того, в постанові Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 р. на першій сторінці відображено, що у січні 2021 р. він звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна.
Просить постановити рішення, яким визнати відповідачку ОСОБА_2 позбавленою права власності і припинення її права власності на житловий будинок АДРЕСА_3 , що складається з: житлового будинку літ. «А», веранди літ. «а», ганок, прибудова літ. «аі», ганок з козирком, прибудова літ. «а2», веранда літ. «а3», літня кухня і сарай літ. «Б», ганок, погріб літ. «П/Б», сарай літ. «б», веранда літ. «б1», ганок, літня кухня і сарай літ. «В», погріб з шиєю літ. «П/В», веранда літ. «в», гараж літ. «Д», убиральня літ. «Е», сарай літ. «Ж», огорожа № 4, ворота № 5, хвіртка № 6, огорожа № 7, огорожа № 8, колодязь № 9, загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 62,7 кв.м, розташований на земельній ділянці площею 0,15 га.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.08.2023 головуючим суддею у даній справі визначено суддю Ратушняка І.О.
Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 04.08.2023 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 23.08.2023 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у даній цивільній справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 28.09.2023 закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
09.02.2025 до суду від представника відповідачки адвоката Чернілевської Р.В. надійшли письмові пояснення, відповідно до яких остання зазначає, що у позовній заяві позивач, посилаючись на положення ст. 388 ЦК України, стверджує, що спірне майно підлягає витребуванню від особи, яка є останнім набувачем. Проте, як вбачається з прохальної частини позовної заяви, позивач не просить витребувати майно на свою користь, а просить суд визнати відповідачку позбавленою права власності і припинити її право власності на житловий будинок. Зазначає, що статтями 346, 349 ЦК України передбачені підстави припинення права власності на майно. Підстав для припинення права власності позивача на спірне майно відсутні. Щодо вимоги про визнання відповідачки позбавленою права власності, то така конструкція не передбачена нормами цивільного кодексу чи законами України, тобто такого способу захисту порушеного права не існує взагалі. Вважає, що витребувати майно позивач не може, оскільки воно набуто відповідачем за відплатним договором, в тому числі укладено договір і щодо земельної ділянки. Дані договори ніким не оспорювались, недійсними чи неукладеними не визнані. Оскільки позивач не був титульним володільцем майна, то і не володіє суб'єктивним правом таке майно витребовувати. Вважає, що постанова Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 не має жодних правових наслідків щодо володіння житловим будинком та земельною ділянкою ОСОБА_2 , оскільки на час прийняття рішення вона уже була власником цього майна. При цьому ОСОБА_2 не була учасником судової справи. Отримавши постанову Одеського апеляційного суду ОСОБА_2 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, за результатами розгляду якої 29.01.2025 постановлено ухвалу про закриття касаційного провадження. Згідно з висновком касаційного суду з урахуванням того, що оскарженою постановою апеляційного суду не вирішувалось питання про права та обов'язки ОСОБА_2 касаційне провадження за її касаційною скаргою підлягає закриттю. В мотивувальній частині рішення колегія Верховного Суду зазначає, що за змістом оскарженої постанови апеляційний суд в задоволенні інших вимог ОСОБА_1 (про поділ житлового будинку) відмовив, за таких обставин відсутні підстави для висновку, що безпосередньо судом апеляційної інстанції було ухвалено рішення про права, свободи, інтереси та обов'язки ОСОБА_2 . Верховним Судом констатовано відсутність будь-якого значення та правових наслідків оскаржуваної постанови Одеського апеляційного суду для відповідачки. Відтак, віднесення житлового будинку до спільної сумісної власності стосується періоду його набуття, а не відчуження. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, набула майно за відплатним договором, не була обізнана про судовий спір відносно житлового будинку, на час придбання майна були відсутні будь-які обмеження на укладення та нотаріальне посвідчення правочину, а тому майно взагалі не підлягає витребуванню у неї на підставі ст. 387, 388 ЦК України.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.06.2025 головуючим суддею у даній справі визначено суддю Патраманського І.І.
Ухвалою Тиврівського районного суду Вінницької області від 26.06.2025 суддею Патраманським І.І. прийнято до свого провадження цивільну справу № 145/1294/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права власності. Справу призначено до судового розгляду.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 позов підтримали, просили суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, припинити право власності відповідачки на спірний житловий будинок та витребувати майно з її незаконного володіння.
В судове засідання відповідач ОСОБА_2 не з'явилася, про дату, час та місце судового засідання повідомлялася належним чином. В судовому засіданні представлена адвокатом Чернілевською Р.В.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_5 зазначила, що спірне майно відповідачка набула за відплатним договором, є добросовісним набувачем, а тому жодних правових підстав, передбачених ст. 346 ЦК України, для припинення права власності на спірне майно не існує. В описовій частині рішення суду апеляційної інстанції зазначено, що спірне майно належить третій особі, питання його поділу судом не вирішувалось. Суд касаційної інстанції вказав, що рішенням суду апеляційної інстанції не вирішувалось питання про права, свободи, інтереси та обов'язки відповідачки. Враховуючи викладене, просила відмовити в задоволенні позову та зробила заяву, що докази понесення судових витрат будуть подані протягом 5 днів після ухвалення рішення у даній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судом на підставі поданих сторонами доказів.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 11.01.2022, укладеним між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець), продавець передала у власність (продала), а покупець прийняла у власність (купила) наступне майно: житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 0524555700:02:005:0257, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 23-25). Відповідно до п. 3.1. цього договору продаж вказаного в цьому договорі майна вчиняється за 224905 грн, які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору. За домовленістю із вказаної суми грошей 200000 грн сплачується як розрахунок за проданий будинок, а 24905 грн - як розрахунок за продану земельну ділянку.
Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Н.В. Циц, якою встановлено особи сторін, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 відчужуваних будинку та земельної ділянки.
Постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 у справі № 947/2230/21 задоволено частково апеляційні скарги ОСОБА_1 та рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2021 року в частині вимог про встановлення факту, визнання права власності, та додаткове рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2021 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 2008 року по вересень 2020 року. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_4 , житловий будинок АДРЕСА_3 , розташований на земельній ділянці площею, 015 га. Визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право власності на квартиру в рівних частинах по 1/2. В задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено. В мотивувальній частині цієї постанови апеляційний суд зазначив, що будинок на час вирішення спору належить третім особам (а.с. 13-20).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 947/2230/21 закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 у справі № 947/2230/21. Згідно з висновком касаційного суду з урахуванням того, що оскарженою постановою апеляційного суду не вирішувалось питання про права та обов'язки ОСОБА_2 касаційне провадження за її касаційною скаргою підлягає закриттю (115-120).
Інших доказів сторони не подавали.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд застосовує до визначених правовідносин такі норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду.
За правилами ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненим законом способом захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Частиною 1, 2 ст. 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Згідно з ч. 1, 3, 4 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Підстави припинення права власності визначені ст. 346 ЦК України. Так, право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 9) реквізиції; 10) конфіскації; 11) припинення юридичної особи чи смерті власника; 12) визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 369 ЦК України визначено здійснення права спільної сумісної власності. Так, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відповідно до положень ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача. Так, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Вказаний висновок узгоджуються із правовою позицією викладеною Верховним Судом України від 22 лютого 2017 року у справі за № 6-17цс17.
Відповідно до ст. 71 СК України та роз'яснень, викладених в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділу підлягає лише наявне в натурі спільне майно подружжя на час такого розподілу. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України. У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби, або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 18.04.2018 у справі № 487/9384/14-ц дійшов висновку про те, що з моменту переходу права власності на спірну квартиру до наступного власника, який є добросовісним набувачем, об'єктом спільної сумісної власності подружжя стали вказані грошові кошти.
За встановлених у даній справі обставин вбачається, що ОСОБА_3 була титульним власником будинку та земельної ділянки під АДРЕСА_3 . 11.01.2022 між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (відповідачкою у даній справі) укладено договір купівлі продажу зазначеного будинку та земельної ділянки. На час укладення договору ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі не перебувала, а тому підстав для сумнівів в законності укладеного правочину у суду не має, як і не має підстав вважати відповідачку недобросовісним набувачем. В подальшому постановою Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 зазначений будинок визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , водночас поділ його не проведено, оскільки будинок на момент прийняття даної постанови перебував у власності третьої особи. При цьому, ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 947/2230/21 закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 25.05.2023 у справі № 947/2230/21. Згідно з висновком касаційного суду з урахуванням того, що оскарженою постановою апеляційного суду не вирішувалось питання про права та обов'язки ОСОБА_2 касаційне провадження за її касаційною скаргою підлягає закриттю.
Водночас, суд звертає увагу, що позивачем вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, про витребування майна з чужого незаконного заволодіння, про поділ спільного майна не заявлялись. При цьому, заявлено вимогу про визнання відповідачки, яка є добросовісним набувачем за укладеним договором купівлі-продажу, позбавленою права власності і припинення її права власності на спірний будинок. Суд вважає, що заявлені позовні вимоги не відповідають засадам і завданням цивільного судочинства. Права позивача у даному випадку можуть бути захищені шляхом подання позову до співвласника майна, який здійснив його відчуження проти волі іншого, про поділ грошових коштів, отриманих від продажу такого майна.
Велика Палата Верховного Суду в п. 5.6 постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 зазначила, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на порушника.
Цивільні права або інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права чи інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. напр. постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача. Тож під час розгляду справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права / інтересу у спірних правовідносинах.
Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону (а закон або договір зі свого боку не визначають іншого ефективного способу захисту), то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20).
Водночас, суд звертає увагу, що відповідачкою у даній справі не вчинялись дії, спрямовані на порушення права позивача. Натомість, як встановлено судом, саме ОСОБА_3 без згоди позивача було реалізовано майно, яке в подальшому визнано спільною сумісною власністю, що свідчить про можливе порушення прав співвласника майна зі сторони іншого співвласника. Тобто, позов у даній справі пред'явлено до особи, яка прав позивача не порушувала.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 наголосив, що неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги про позбавлення відповідачки права власності, яке вона добросовісно набула відповідно до договору, який не суперечить вимогам закону, не відповідають засадам та завданням цивільного судочинства, за встановлених обставин справи суд вважає, що позивачем обрано невірний спосіб захисту свого порушеного права, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи те, що суд дішов висновку про відмову в задоволенні позову, судові витрати залишити за позивачем..
На підставі викладеного та керуючись ст. 2, 4, 5, 10, 12, 13, 76-82, 141, 263-265, 273 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання позбавленою права власності та припинення права власності відмовити.
Судові витрати залишити за позивачем.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання рішення в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено в день його складання або проголошення, має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу на рішення суду буде подано протягом 30 днів з дня отримання повної копії судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 23 жовтня 2025 року.
Повне найменування (ім'я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м.Одеса, зареєстрований та проживаючий за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , проживаюча за адресою: АДРЕСА_3
Суддя Патраманський І. І.