Провадження № 22-ц/803/6709/25 Справа № 186/469/24 Суддя у 1-й інстанції - Демиденко С. М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
22 жовтня 2025 року Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Свистунової О.В., Пищиди М.М.
за участю секретаря - Триполець В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя
за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2025 року, -
26 березня 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 , зазначив, що він з Відповідачем з 04 жовтня 1997 року перебував в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується витягом з реєстру актів цивільного стану №00044123733, актовий запис №168. 15 лютого 2024 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу НОМЕР_1 , актовий запис №6. У період сумісного проживання, перебуваючи в шлюбі, за спільні кошти було придбано квартиру, яка відповідно до договору купівлі продажу ВВС853451 рн. 1558 від 05.05.2004 року була оформлена на Відповідача. Дана квартира розташована за адресою АДРЕСА_1 . Після розірвання шлюбу Відповідач не надає документів, що підтверджують право власності на вищезазначену квартиру. Не зважаючи на те, що позивач багато витратив фізичних та матеріальних зусиль на купівлю, належний догляд та ремонт квартири, Відповідач не впускає позивача до квартири а 04.03.2024 року зняла позивача з реєстрації в даній квартирі. Позивач був зареєстрований та проживав в даній квартирі з 15.06.2004 року до моменту розірвання шлюбу. Іншого нерухомого майна у власності він не має. Позивач просить суд визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та визнати 1/2 (одну другу) квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.2-3).
Рішенням Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя - задоволенні частково.
Визначено права на частку в праві спільної сумісної власності подружжя на квартиру АДРЕСА_2 наступним шляхом:
Визначено за ОСОБА_1 , право на 1/2 частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 ;
Визначено за ОСОБА_2 , право на 1/2 частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_2 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено, також вирішено питання щодо судових витрат (а.с.68-69).
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, фактично просила, рішення суду 1 інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог, відмовивши у задоволенні позову в повному обсязі (а.с.71-72).
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи, що апелянт фактично в своїй апеляційній скарзі просить скасувати рішення в частині задоволених позовних вимог, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість вищевказаного рішення суду першої інстанції в цих межах. В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом - не перевіряється.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду в оскарженій частині без змін, виходячи з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що сторони по справі - ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , з 04 жовтня 1997 року перебували в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується штампом у паспорті позивача, актовий запис №168.
15 лютого 2024 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу НОМЕР_1 , актовий запис №6.
У період сумісного проживання, перебуваючи в шлюбі, за спільні кошти в сумі 9700 грн було придбано квартиру АДРЕСА_2 , яка відповідно до договору купівлі продажу ВВС № 853451 рн. 1558 від 05.05.2004 року була оформлена на ОСОБА_2 .
Відповідно до копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №370355588 від 19.03.2024 року квартира АДРЕСА_2 , перебуває в приватній власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири ВВС № 853451 рн. 1558 від 05.05.2004 року.
Згідно Відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків ОСОБА_2 , за період з 1 кварталу 1998 року по 4 квартал 2004 року був нарахований оподаткований дохід в розмірі 1457,55 грн.
Також судом 1 інстанції був допитаний свідок.
Свідок ОСОБА_4 , пояснила суду, що Відповідачка - ОСОБА_2 , це рідна сестра її зятя. Вони перебувають в дуже гарних стосунках. Свідок пам'ятає, що вони з чоловіком - ОСОБА_5 , в свій час подарували ОСОБА_2 , квартиру АДРЕСА_2 . Чому це було оформлено договором купівлі-продажу вона не знає, але грошей вони з ОСОБА_2 , не брали.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції прийшов до висновку, що 1/2 частина квартири АДРЕСА_2 , відповідно до ст. 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя, а тому за позивачем та відповідачем слід визначити право власності по 1/2 частині кожному.
Із вказаними висновками суду 1 інстанції погоджується й колегія суддів, виходячи з наступного.
Так, стаття 60 Сімейного кодексу України - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього майно зареєстровано лише за одним з подружжя.
Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Такий висновок суду кореспондується також з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21.11.2018 року в справі № 372/504/17.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідач ОСОБА_2 , не спростувала належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна подружжя в цій справі.
Покази свідка ОСОБА_4 , суд 1 інстанції прийняв як не належний доказ, оскільки не можна спростовувати показами свідка обставини укладення нотаріального договору.
Відповідач не довела, а суд 1 інстанції не встановив підстав для відступу від рівності часток подружжя у праві спільної власності.
Колегія суддів погоджується з висновком суду 1 інстанції, що виходячи з викладеного зазначене спірне майно - це майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між подружжям, оскільки інше не доведено тим з подружжя, хто спростовував цю презумпцію.
Доводи апеляційної скарги є ідентичними доводам, які були викладені у відзиві на позову заяву, суд першої інстанції надав їм належну оцінку та навів мотиви відхилення цих доводів. Тому апеляційний суд не вбачає підстав повторно відповідати на ті самі аргументи.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, обставини, що мають значення для справи є доведеними.
Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду в оскарженій частині відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід в оскарженій частині залишити без змін.
Крім того, апелянт не скористалася наданими їй правами, не обґрунтувала свої заперечення та доводи апеляційної скарги, не надала суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Оскаржуване рішення як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене в оскарженій частині без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 11 квітня 2025 року в оскарженій частині - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Повний текст постанови складено 23 жовтня 2025 року.
Судді: