Провадження № 22-ц/803/7055/25 Справа № 211/7497/23 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко С. В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
23 жовтня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 211/7497/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
сторони:
позивач Акціонерне товариство «Криворізька теплоцентраль»
відповідач ОСОБА_1
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у порядку ч. 13 ст. 7, ч. 1 ст. 369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи, за наявними у справі матеріалами, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сагайдак Денис Сергійович, на заочне рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 року, яке ухвалено суддею Ткаченко С.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складання повного судового рішення в матеріалах справи відсутні,
В листопаді 2023 року АТ «Криворізька теплоцентраль» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послугу з постачання теплової енергії.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що АТ «Криворізька теплоцентраль» здійснює постачання теплової енергії для опалення житла населенню, яке відповідно з вимогами ЖК України, зобов'язане робити оплату за отриману теплову енергію, згідно особового рахунку і встановлених тарифів.
Відповідач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачу щомісячно, відповідно до тарифів на вказані послуги, здійснювалося постачання теплової енергії за адресою: АДРЕСА_1 . Однак відповідач у повному обсязі оплату за отримані послуги не здійснювала, у результаті чого виникла заборгованість за послуги з постачання теплової енергії за період з 01 жовтня 2014 року по 31 жовтня 2023 року у сумі 23 004,81 грн. Указану суму боргу, а також плату за абонентське обслуговування у сумі 160,55 грн., 3% річних у сумі 1 438,98 грн та інфляційні втрати у сумі 3 927,04 грн позивач просив стягнути з відповідача на свою користь.
Заочним рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 рокупозов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь АТ «Криворізька теплоцентраль» заборгованість, що виникла за адресою: АДРЕСА_1 , за період з 01 жовтня 2014 року по 31 жовтня 2023 року у сумі 23 004 грн 81 коп, плату за абонентське обслуговування за період з 01 листопада 2021 року по 31 жовтня 2023 року у сумі 160 грн 55 коп, 3% річних у сумі 1 438 грн 98 коп та інфляційні втрати у сумі 3 927 грн 04 коп у рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору суму стягнуто 2 684 грн.
В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення по справі про відмову в задоволенні позовних вимог позивача.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що вона не була повідомлена про розгляд справи належним чином, оскільки в спірній квартирі вона не проживає через те, що не є її власником.
При цьому апелянт вказує, що при ухваленні судового рішення судом не взято до уваги, що власником квартири за адресою виникнення боргу вона була до 07 червня 2011 року, власності на момент укладення договору міни від 07 червня 2011 року набувалося з моменту нотаріального посвідчення такого договору, а договір міни від 07 червня 2011 року посвідчений приватним нотаріусом Мазепою Н.П. зареєстрований в Реєстрі нотаріальних дій під № 1028. Державна реєстрація в Державному реєстрі правочинів відбулась в день його укладання згідно вимог Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, постановою Кабінету міністрів України від 26 травня 2004 року № 671. Таким чином з моменту державної реєстрації договору міни вона не має жодного відношення до квартири по АДРЕСА_1 , оскільки не проживає там, не зареєстрована і фактично не може отримувати за вказаною адресою жодної кореспонденції.
Апелянт наголошує, що в договорі міни відсутня вказівка на обов'язкову реєстрацію його в КП «Криворізьке БТІ», а лише містить вимогу про необхідність його державної реєстрації, як того вимагала ст. 657 ЦК України на момент його укладення.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на думку позивача, рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції справа розглядається за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою, в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно із частиною 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Зважаючи на те, предметом апеляційного оскарження є рішення у справі, ціна позову у якій не перевищує тридцять прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, за наявними матеріалами справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду, у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.
Апеляційна скарга відповідача обґрунтована тим, що справу розглянуто судом за її відсутності, без належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи.
Згідно ч. 2 ст. 128 ЦПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов'язковою.
Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Згідно ж ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вручення відповідачу судової повістки про призначення справи, що не відповідає ч.5 ч. ст. 128 ЦПК України, згідно якої судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за відсутності відповідача, без обов'язкового належного повідомлення його про час та місце розгляду справи, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції, на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по справі по суті позовних вимог.
Матеріалами справи встановлено, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, станом на дату формування відомостей 13 лимпня 2023 року, відповідач ОСОБА_3 є власником житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , а отже є споживачем послуги з постачання теплової енергії, що надається АТ «Криворізька теплоцентраль» за вказаною адресою.
Також з матеріалів справи слідує, що відповідно до договору міни від 07 червня 2011 року, ОСОБА_4 обміняла належну їй квартиру по АДРЕСА_2 на належну ОСОБА_2 квартиру по АДРЕСА_1 , та згідно умов договору, ОСОБА_4 набула право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .
За адресою: АДРЕСА_1 обліковується заборгованість за послуги з постачання теплової енергії за період з 01 жовтня 2014 року по 31 жовтня 2023 року у сумі 23 004,81 грн.
Так, відповідно до статей 66,67,162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.
Відповідно до п.5 ч.2 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов'язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Положеннями ч.6 ст.19 Закону України «Про теплопостачання» визначено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.
Згідно ст.25 Закону України «Про теплопостачання» теплопостачальні, теплотранспортні і теплогенеруючі організації зобов'язані забезпечувати надійне постачання обсягів теплової енергії відповідно до умов договору, а також норм і правил.
Згідно п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» право споживача на отримання вчасно та відповідної якості житло-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо кореспондує визначений ст.7 цього Закону обов'язок споживача сплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Відповідно до положень ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.
Статтею 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги встановлюються за домовленістю сторін, крім випадків, коли відповідно до закону ціни (тарифи) є регульованими. У такому разі ціни (тарифи) встановлюються уповноваженими законом державними органами або органами місцевого самоврядування відповідно до закону.
Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
При цьому, на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Частиною другоюстатті 382 ЦК України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Відповідно достатті 322 ЦК України на власника покладається тягар утримання майна.
Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Судом встановлено, що АТ «Криворізька теплоцентраль» є постачальником послуг централізованого опалення у період виникнення заборгованості за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_2 є споживачем послуг з централізованого опалення, які надаються АТ «Криворізька теплоцентраль».
Згідно з наданим до суду детальним розрахунком суми грошових зобов'язань, станом на 31 жовтня 2023 року за ОСОБА_2 значиться заборгованість за теплову енергію у розмірі 23 0404,81 грн.
Також судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору міни від 07 червня 2011 року, ОСОБА_4 обміняла належну їй квартиру по АДРЕСА_2 на належну ОСОБА_2 квартиру по АДРЕСА_1 , та згідно умов договору, ОСОБА_4 набула право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 41 Конституції України, який кореспондується стаття 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом частин третьої, четвертої статті 334 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України).
Згідно правил Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація правочинів проводиться відповідно до вимог Цивільного кодексу України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів.
Реєстратори - державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням. Нотаріуси, які не мають доступу до єдиної комп'ютерної бази даних Реєстру, в день посвідчення правочину надсилають один його примірник реєстратору, який в день отримання примірника вносить відповідний запис до Реєстру.
Датою державної реєстрації правочину вважається дата та час внесення відповідного запису до Реєстру.
У пункті 5 вказаного Тимчасового порядку зазначено, що державній реєстрації підлягають такі правочини: договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання (догляду), за якими передається набувачеві у власність нерухоме майно; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж один рік; договір управління нерухомим майном; інші правочини, державна реєстрація яких передбачена законом.
Відповідно до статті 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.
Це правило застосовується у сукупності із загальними нормами ЦК України щодо моменту набуття права власності за договором.
Пунктами 5, 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, передбачено, що державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Державного реєстру правочинів одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Судом установлено, що укладений між сторонами договір міни квартири по АДРЕСА_2 та квартири по АДРЕСА_1 підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Момент вчинення правочинів згідно зі статтею 210, ч. 3 ст. 640 ЦК України пов'язується з його державною реєстрацією.
Отже, власником квартири за адресою виникнення боргу позивачка була до 07 червня 2011 року, оскільки на підставі нотаріально посвідченого договору міни від 07 червня 2011 року, який зареєстрований в Реєстрі нотаріальних дій під № 1028 та Державна реєстрація в Державному реєстрі правочинів якого відбулась в день його укладання згідно вимог Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, постановою Кабінету міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, власником квартири по АДРЕСА_1 стала ОСОБА_4 .
Крім того, в договорі міни від 07 червня 2011 року відсутня вказівка на обов'язкову реєстрацію його в КП «Криворізьке БТІ», а лише містить вимогу про необхідність його державної реєстрації, як того вимагала ст. 657 ЦК України на момент його укладення.
Пунктом 11 договору міни від 07 червня 2011 року передбачено, що внаслідок міни право власності на квартири, що набуваєтьсяч кожною із сторін за цим договром, виникає з моменту державної реєстрації саме договору міни.
Колегія суддів вважає за необхідне вказати, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, а також відомості інших реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем, держателем (розпорядником, володільцем, адміністратором) яких є державні органи, шляхом безпосереднього доступу до них чи у порядку інформаційної взаємодії з Державним реєстром прав, у тому числі відомості, що містять персональні дані особи. Отримані відомості долучаються до відповідної заяви, зареєстрованої у Державному реєстрі прав. Перелік державних електронних інформаційних ресурсів, які використовуються для проведення реєстраційних дій, визначається Кабінетом Міністрів України в Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Таким чином державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, провадження № 12-234гс18, та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24.01.2020 року у справі № 910/10987/18.
Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із статтею 48 ЦПК України (в редакції на дату звернення із позовом) сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку із позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Таким чином, неналежний відповідач це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі належному відповідачеві.
Визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в задоволенні позову у зв'язку з неналежним суб'єктним складом сторін.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.
Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, що узгоджується із висновками викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року в справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц,від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 552/6381/17-ц, від 13 березня 2019 року в справі № 757/39920/15-ц.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується із висновками викладеними у постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19 від 07 грудня 2023 року.
Колегія суддів встановила, що відповідачка ОСОБА_2 не булла власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 в період, заявлений позивачем, тому у задоволенні позовних вимог слід відмовити,через неналежний склад відповідачів.
Позивач не позбавлений права заявити відповідні вимоги, які підлягають вирішенню по суті за належного складу учасників справи.
Колегія суддів, надаючи оцінку судовому рішенню на предмет його законності у межах доводів апеляційної скарги вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
У відповідності до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд , змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сагайдак Денис Сергійович, задовольнити.
Заочне рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 січня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення по справі.
В задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за послугу з постачання теплової енергії.
Стягнути з Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 2 814 (дві тисячі вісімсот чотирнадцять) грн 80 коп.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повний текст постанови складено 23 жовтня 2025 року.
Головуючий:
Судді: