Єдиний унікальний номер справи № 761/11478/24
Провадження №22-ц/824/11323/2025
18 вересня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав,
27 березня 2024 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що під час перебування сторін у шлюбі в них народилися діти. Як зазначав позивач, він не проживає разом з відповідачем, а діти проживають разом з ним. В позові позивач вказав, що відповідач систематично зловживає спиртними напоями та чинить психологічне насилля над батьком дітей (позивачем), чим впливає на психологічний стан дітей, бо вони є свідками вказаних дій з боку відповідача. Про такі дії складались протоколи про адміністративні правопорушення та відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності. Так відповідач проживає окремо від позивача, з дітьми не спілкується, не надавала та не надає допомоги на утримання дітей, будь-яких стосунків з дітьми не підтримує, не цікавиться їх життям, не відвідує вдома, а тому, на думку позивача, є законом передбачені підстави для позбавлення матері батьківських прав.
Враховуючи викладене, позивач просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дітей: сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 березня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 30 квітня 2025 року позивач ОСОБА_1 направив засобами поштового зв'язку апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необгрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
У судове засідання, призначене на 18 вересня 2025 року з'явилися позивач та представник третьої особи.
Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступних висновків:
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 27.06.2003 року перебували в зареєстрованому шлюбі.
Від шлюбу сторони мають спільних дітей: сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11.04.2024 року шлюб між сторонами розірвано.
Службою у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації було обстежено умови проживання дітей та 08.07.2024 року складено акт, згідно з яким в квартирі АДРЕСА_1 (за місцем проживання батька) - для дитини ( ОСОБА_5 ) створені умови для проживання.
Водночас Службі у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації не вдалось обстежити умови проживання ОСОБА_6 - квартири АДРЕСА_2 в зв'язку з не допуском до квартири.
Висновком від 19.08.2024 року за №109-4805 Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація вважала за доцільне позбавити батьківських прав громадянку ОСОБА_2 стосовно її дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, зазначив, що у даній справі не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей, які залишилися проживати з батьком.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо колегія суддів зазначає, що підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч.1 ст.164 СК України.
Зокрема, п.2 ч.1 ст.164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Згідно зі ст.166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20); від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23); від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач притягувалась до адміністративної відповідальності за вчинення насильства психологічного характеру, колегія суддів не приймає, оскільки відповідно до постанови Шевченківського районного суду м. Києва від
17 липня 2023 року відповідач здійснила психологічне насильство у вигляді нецензурної лайки на адресу позивача, а не стосовно дітей.
Що стосується доводів апелянта про те, що відповідач є особою, схильною до систематичного вживання алкогольних напоїв, колегія суддів зазначає, що апелянтом не надано до суду доказів систематичного вживання алкогольних напоїв.
Той факт, що ОСОБА_2 було притягнуто до адміністративної відповідальності за завідомо неправдивий виклик поліції, здійснений у стані алкогольного сп'яніння, не свідчить про систематичність деструктивної поведінки, поєднаної із вживанням алкоголю. Висновку спеціаліста з цього приводу апелянтом до суду не надано.
Щодо твердження апелянта про те, що діти ОСОБА_3 , ОСОБА_4 проживають з апелянтом, колегія суддів зазначає, що у висновку органу опіки і піклування, зазначено, що син ОСОБА_6 проживає разом з матір'ю, а малолітня донька - ОСОБА_5 проживає з батьком. Станом на день розгляду справи син ОСОБА_6 проживає з батьком.
З матеріалів справи також вбачається, що відповідач іноді спілкується з донькою, при нагоді вони разом відвідують парки відпочинку, оскільки зі слів ОСОБА_5 мама багато працює і вони не часто проводять час разом. У судовому засіданні донька не висловлювала бажання про позбавлення матер її батьківських прав.
Вказане свідчить про те, що зв'язок дітей з матір'ю не втрачено. Доказів того, що мати дитини не бажає брати участь у їх утриманні і вихованні, тобто свідомо умисно нехтує батьківськими обов'язками апелянтом не надано, тому підстав для позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відсутні
Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох урахуванням в характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці.
Суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько