21 жовтня 2025 року м. Київ справа №320/54588/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Бориспільської міської ради про стягнення коштів,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Виконавчого комітету Бориспільської міської ради, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд стягнути з Виконавчого комітету Бориспільської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 08 липня 2024 року в справі № 320/49007/24 за період з 08.07.2024 року по 18.10.2024 року у сумі 202 650.75 гривень та стягнути з Виконавчого комітету Бориспільської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням КОАС у справі 320/49007/23, зміненим постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.09.2024 в частині щодо поновлення позивача на посаді заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Бориспільської міської ради, з 05 грудня 2023 року та стягнуто з Виконавчого комітету Бориспільської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 грудня 2023 року по 08 липня 2024 року в сумі 417 294 гривні 10 копійок, з якої мають бути відраховані податки та обов'язкові платежі. Допущено до негайного виконання постанову в частині поновлення позивача на посаді та стягнення у межах суми стягнення заробітної плати за 1 місяць. Означену постанову виконано відповідачем лише 18.10.2024, тобто з порушенням законодавчо встановлених строків. Позивач наголошує, що безпідставне невиконання відповідачем постанови суду впродовж більш ніж 2 місяців свідчить про його протиправні дії, які призвели до продовження перебування позивача у статусі особи, яка перебуває у вимушеному прогулі.
Відповідачем поданий до суду відзив на позовну заяву, де зазначено, що позов є безпідставним та не підлягає задоволенню. В обґрунтування відзиву відповідач зазначив, що ОСОБА_1 перебував і продовжує перебувати на державній службі в управлінні кадрового забезпечення Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а тому відповідно до ЗУ «Про запобігання корупції» не міг бути обраним та займати посаду в органах місцевого самоврядування і суміщати посади. Позивач не вчиняв жодних дій для поновлення на посаді, яка передбачає заборону суміщати службу в інших державних органах, а саме звільнення з державної служби. Більш того, позивач отримував кошти ( заробітну плату) з державного бюджету і наразі, намагається незаконно збагатитись за рахунок подвійної оплати бюджетних коштів. Крім того, звернув увагу, що позивачем невірно обраховано суму, яка підлягає стягненню.
Ухвалою суду від 10.04.2025 провадження у справі відкрито, її розгляд вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.
Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
У грудні 2023 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Бориспільської міської ради (далі - Відповідач-1, Бориспільська міськрада), секретаря Бориспільської міської ради Байчаса Владислава Михайловича (далі - Відповідач-2, секретар Бориспільської міськради), Виконавчого комітету Бориспільської міської ради (далі - Відповідач-3, Виконком Бориспільської міськради) про:
- визнання протиправним та скасування рішення Бориспільської міськради від 27.11.2023 №3007-47-VIII «Про результати роботи, в тому числі про використання бюджетних коштів, за 10 місяців 2023 року Головного управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради»;
- визнання протиправним та скасування розпорядження Бориспільського міського голови від 04.12.2023 №458-ос «Про звільнення ОСОБА_1 ) за підписом секретаря Байчаса В.М.;
- поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника міського голоси Бориспільської міськради;
- стягнення з Бориспільської міськради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 04.12.2023.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 08.07.2024 позов задоволено частково:
- визнано протиправними та скасувати пункти 4, 5 рішення Бориспільської міської ради від 27 листопада 2023 року №3007-47-VIII «Про результати роботи, в тому числі про використання бюджетних коштів, за 10 місяців 2023 року Головного управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради» щодо дострокового припинення повноважень та звільнення з посади заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ОСОБА_1 , зобов'язання секретаря міської ради видати розпорядження про звільнення заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів ОСОБА_1 ;
- визнано протиправним та скасовано розпорядження Бориспільського міського голови від 04 грудня 2023 року №458-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » 04 грудня 2023 року;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Бориспільської міської ради, з 05 грудня 2023 року;
- стягнуто з Бориспільської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 грудня 2023 року по 08 липня 2024 року в сумі 417294,10 грн. (чотириста сімнадцять тисяч двісті дев'яносто чотири гривні десять копійок), з якої мають бути відраховані податки та обов'язкові платежі.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постановою ШААС від 24.09.2024 рішення суду змінено в частині поновлення позивача на посаді заступника міського голови з питань діяльності виконавчих органів Бориспільської міської ради, з 05 грудня 2023 року та стягнуто з Виконавчого комітету Бориспільської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 грудня 2023 року по 08 липня 2024 року в сумі 417 294 гривні 10 копійок, з якої мають бути відраховані податки та обов'язкові платежі.
Розпорядженням секретаря міської ради №367-ОС від 18.10.2024 позивача поновлено на посаді з 05.12.2023.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач зазначає, що оскільки рішення КОАС від 08.07.2024 у справі №320/49007/23 фактично було виконано лише 18.10.2024, він відповідно до положень статті 236 Кодексу законів про працю України має право на стягнення з відповідача за період з 08.07.2024 по 17.10.2024.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з положеннями статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
При цьому статтею 236 Кодексу Законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку за час затримки.
Статтею 129 Конституції України обов'язковість рішень суду (до яких належать і ухвали) визначена як одна з основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення є обов'язковими до виконання.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Згідно з частинами другою та третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Згідно з частиною другою статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Аналіз наведених вище норм законодавства, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов'язковими та виконуються негайно, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Поновлення на роботі - це повернення працівника в попередній стан, який існував до його незаконного звільнення, а тому правовими наслідками поновлення на роботі працівника є надання йому попередньої роботи (посади), з тими ж функціональними обов'язками, які мали місце до звільнення. Обов'язком боржника є не лише видання наказу (розпорядження) про поновлення працівника на роботі, а й фактичний допуск поновленого працівника до виконання попередніх обов'язків.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акту органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника. Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника.
Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) зазначив, що КЗпП України не містить поняття поновлення на роботі, як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов'язків, тобто, створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов'язків.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18) та від 26 травня 2022 року у справі №640/4699/20 (провадження № К/9901/36398/21).
Як встановлено судом, позивача звільнено із займаної посади Розпорядженням Бориспільського міського голови від 04.12.2023 №458-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до рішення Бориспільської міської ради від 27.11.2023 №3007-47-VIII «Про результати роботи, в тому числі про використання бюджетних коштів, за 10 місяців 2023 року Головного управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Бориспільської міської ради», у зв'язку з неналежним виконанням посадових обов'язків, однак рішенням КОАС у справі 320/49007/23, зміненим постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.09.2024, яке в силу положень статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми середнього заробітку за один місяць, адміністративний позов задоволено.
Отже, у відповідача, як роботодавця виник обов'язок добровільно і негайно виконати рішенням КОАС у справі 320/49007/23 в частині поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми середнього заробітку за один місяць.
Суд звертає увагу на те, що спосіб відновлення порушеного права в адміністративному судочинстві має бути ефективним і таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Як свідчать матеріали справи, право позивача на поновлення на роботі порушено внаслідок затримки виконання рішення суду, а тому в межах цього спору необхідно вжити заходів стосовно ефективного поновлення прав позивача.
Враховуючи встановлені чинним законодавством гарантії обов'язковості виконання судових рішень, суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 Кодексу законів про працю України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Таким чином, згідно з статтею 236 Кодексу законів про працю України проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Слід зазначити, що усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (зокрема, постанови Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/19103/19).
Верховний Суд у постанові від 19 травня 2022 року у справі №160/288/19 зауважив, що положення КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.
Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року №813/593/17, від 24 вересня 2019 року №826/16191/17, а також в постанові від 03 жовтня 2019 року у справі №804/8042/17 тощо.
Верховним Судом в постанові від 23.04.2020 у справі № 826/9731/18 зроблено наступний правовий висновок, який враховується судом при виборі та застосуванні норм права у спірних правовідносинах.
Стаття 236 Кодексу Законів про працю України не містить жодних застережень, щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
Обов'язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі №711/8138/18 зазначила, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
В постанові від 15.05.2020 у справі № 500/424/19 Верховний Суд зазначив, що поновлення на роботі має бути реальним, тобто з відновленням трудових відносин між працівником і роботодавцем, що виходячи зі змісту статей 21 і 24 Кодексу Законів про працю України, передбачає не лише винесення наказу про поновлення працівника на роботі, але і фактичний допуск його до роботи, виконання працівником своїх службових (посадових) обов'язків, а роботодавцем - обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII також передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу».
Таким чином, доводи представника відповідача щодо того, що процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи та необхідності для цього звернення цієї особи з відповідною заявою, оцінюються судом критично, оскільки спростовуються нормами статті 236 Кодексу законів про працю України та практикою Верховного Суду.
Тобто, законодавством України не передбачено обов'язку звернення працівника до роботодавця із заявою про поновлення його на роботі, оскільки судове рішення про поновлення позивача на роботі мало виконуватися негайно без прив'язки до вчинення будь-яких дій з боку позивача.
Також суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Судом не приймаються до уваги доводи відповідача щодо того, що позивач перебував і продовжує перебувати на державній службі в управлінні кадрового забезпечення Департаменту поліції особливого призначення «Об'єднана штурмова бригада національної поліції України « ІНФОРМАЦІЯ_1 », а тому відповідно до ЗУ «Про запобігання корупції» не міг бути обраним та займати посаду в органах місцевого самоврядування і суміщати посади та отримував кошти ( заробітну плату) з державного бюджету і наразі, на думку відповідача, намагається незаконно збагатитись за рахунок подвійної оплати бюджетних коштів, оскільки самостійне працевлаштування позивача у період невиконання відповідачем обов'язку щодо виконання рішення рішення суду про поновлення його на попередній роботі не може бути трансльоване на користь відповідача задля уникнення чи зменшення встановленої законом відповідальності.
Вказані висновки суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 05.10.2023 у справі № 340/693/22.
Оскільки судом встановлено факт затримки виконання рішенням КОАС від 08.07.2024 у справі 320/49007/23 у період з 09.07.2024 по 17.10.2024, суд приходить до висновку, що позивач має право на виплату середнього заробітку за час такої затримки.
Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 09.07.2024 по 17.10.2024.
У свою чергу, обчислення середньої заробітної плати для оплати вимушеного прогулу внаслідок затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі здійснюється відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі - Порядок №100, в редакції станом на 20.11.2020 перший день періоду вимушеного прогулу, охопленого цією справою).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Абзацом першим пункту 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З рішення КОАС від 08.07.2024 у справі 320/49007/23 вбачається, що середньоденна заробітна плата складає 2692,22 грн.
На підставі листа Мінекономіки України від 22.12.2023 №4706-05/70902-09 розрахунку норми тривалості робочого часу на 2024 рік судом встановлено, що кількість робочих днів за період з 09.07.2024 по 17.10.2024 становить 73 дні.
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 09.07.2024 по 17.10.2024 становить 197 246,73 грн (2692,22 грн х 73 дні) та належить стягненню з Виконавчий комітет Бориспільської міської ради на користь позивача.
Враховуючи, що позивачем заявлено про стягнення середнього заробітку за затримку виконання судового рішення у розмірі 202650,75 грн, виходячи з розрахунку затримки його виконання на 75 днів, та середнього заробітку 2702,01 грн. (довідка без дати та підпису), що є помилковим з огляду на встановлені судом обставини затримки виконання судового рішення на 73 робочих днів та середньоденної заробітної плати 2692,22 грн., позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат та стягнення витрат на правову допомогу, суд зазначає таке.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з положенням частини першої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Як вбачається з пункту 1 частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача перед адвокатом зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85211544) та постанові від 20.12.2019 у справі №903/125/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504028).
Відповідно до положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі №810/4749/15 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР 76397938).
При цьому, з імперативних положень частини шостої статті 134 КАС України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 КАС України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.
У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі №520/1849/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 86504176).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI (далі по тексту - Закон №5076) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п.9 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону №5076).
Статтею 19 Закону №5076 визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що між позивачем (замовник) та Адвокатом Єрмоленко О.В. (виконавець) укладено договір про надання професійної правничої допомоги від 05.11.2024 б/н, за умовами якого виконавець зобов'язується за завданням замовника протягом дії даного договору надавати за винагороду замовнику чи визначеним замовником особам, професійну правничу допомогу, а замовник зобов'язується оплатити вартість наданої виконавцем професійної правничої допомоги в тому обсязі та на тих умовах, що закріплені за взаємною згодою сторін у даному договорі. Виконавець зобов'язується надавати професійну правничу допомогу замовнику у формі оскарження незаконного звільнення в порядку адміністративного судочинства, а саме: вивчення ситуації замовника; дослідження первинних документів; збір додаткових доказів та направлення адвокатських запитів, підготовка та оформлення позовної заяви, заяв по суті справи та клопотань з їх подальшим направленням до адміністративного суду, а також участь у судових засідання, у випадку, якщо справа розглядається у загальному позовному провадженні. Предмет цього договору може бути розширений за взаємною згодою сторін або уточнений в інших частинах цього договору та/або в додатках до цього договору. Цей договір містить стандартні умови надання виконавцем професійної правничої допомоги. Будь-які інші додаткові (конкретизовані) умови даного договору, оформлені сторонами у вигляді окремих додатків, доповнень, замовлень, шляхом обміну листами, телеграмами, будуть невід'ємною частиною даного договору з моменту їх оформлення сторонами у відповідності до чинного українського законодавства та умов договору.
Положеннями п. 2 Розділу Гонорар означеного договору визначено, що гонорар становить за домовленістю сторін і визначається в акті виконаних робіт.
Відповідно до акту приймання- передачі виконаних робіт по договору від 05.11.2024 загальна вартість робіт склала 20 000 грн., з яких первинна консультація 1500 грн, вивчення документів 2500 грн, збір доказів та адвокатських запитів- 5000 грн., складення позовної заяви 7000 грн., участь у судовому засіданні 4000 грн..
Оплата здійснена у порядку безготівкового розрахунку, про що свідчать платіжна інструкція від 05.11.2024 у розмірі 10 000 грн.
Відповідач, заперечуючи проти заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, зазначив, що розмір витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню, оскільки ціна наданих адвокатом послуг не була узгоджена між сторонами (сума не визначена договором, що унеможливлює заперечити в частині той або іншої суми) шляхом внесення відповідних пунктів в умови договору з урахуванням критерію розумності розміру таких витрат, виходячи з конкретних обставин справи та обсягу наданих стороні, як клієнту, послуг правничої допомоги щодо представництва її інтересів в суді під час розгляду справи. Заявлені витрати на адвоката мають бути співмірними зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг і виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
За наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції, через призму критеріїв, встановлених частиною п'ятою статті 134 КАС України, та враховуючи обсяг виконаних адвокатом робіт, суд доходить висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу, надану в суді першої інстанції.
Суд зазначає, що при зменшенні витрат на правову допомогу суд враховує: чи є достатньої складною дана справа; яка кількість епізодів правовідносин підлягала дослідженню та правовому аналізу; чи значний обсяг законодавства регулює правовідносини, що склалися; чи наявна та чи є усталеною практика розгляду судами подібних спорів; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №910/20852/20.
Суд зазначає, що дана справа не є достатньо складною та по суті стосувалася надання оцінки правомірності дій відповідача щодо звільнення позивачки. Означена справа складається з одного епізоду, який підлягав дослідженню та правовому аналізу, а саме, підстав стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Судового засідання у даній справі не проводилося. Обсяг нормативного регулювання спірних правовідносин також не є значним та зводиться до КЗпП України. Практика щодо розгляду судами подібних спорів є сталою.
Жодних додаткових джерел права адвокату не потрібно було досліджувати.
В свою чергу, участь у судових засіданнях, у випадку якщо справа розглядається у загальному позовному провадженні та інші дії спрямовані на забезпечення реалізації прав замовника, загальна вартість яких визначена у розмірі 4000 грн, не підтверджені документально (враховуючи розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання), а тому не підлягають відшкодуванню.
З урахуванням положень наведених норм та зазначених фактичних обставин справи та виходячи з конкретних обставин справи, а також приймаючи до уваги часткове задоволення позову, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру витрат позивача на професійну правничу допомогу та про необхідність покладення на відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним, в розмірі 14000 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у сумі 2056,51 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №00.3998690587.1 від 11.11.2024.
Суд, керуючись статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги результат вирішення спору щодо часткового задоволення позовних вимог, присуджує позивачу також 1972 грн. понесених витрат з оплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути з Виконавчого комітету Бориспільської міської ради (08300 Київська область м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 72, ЄДРПОУ 33003375) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в період з 09.07.2024 по 17.10.2024 у розмірі 197 246 (сто дев'яносто сім тисяч двісті сорок шість) 73 коп.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір у сумі 1972 грн. (одна тисяча дев'ятсот сімдесят дві) та судові витрати на правничу допомогу у розмірі 14 000 грн. (чотирнадцять тисяч), що разом становить 15972 ( п'ятнадцять тисяч дев'ятсот сімдесят дві) грн за рахунок бюджетних асигнувань Виконавчого комітету Бориспільської міської ради (08300 Київська область м. Бориспіль, вул. Київський Шлях, 72, ЄДРПОУ 33003375).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.