ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
25.09.2025Справа № 910/6412/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні
справу № 910/6412/25
за позовом Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингфінанс"
про зобов'язання вчинити певні дії
За участю представників:
від позивача Василечко А.В.
від відповідача Біла О.В., Смогоринський О.В.
Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" (далі - позивач, Підприємство) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингфінанс" (далі - відповідач, Товариство) про зобов'язання Товариства виконати умови форвардного контракту на продаж майна від 17.12.2021 шляхом продажу машини лісозаготівельної Форвардер АМКОДОР 2662-01, код комплектації 0008 (з маніпулятором Tajfun LIV 90KF (80), заводський номер НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2021 р. в., покупцю (Підприємство) за ціною 923 400,00 грн.
Ухвалою суду від 02.06.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено проведення підготовчого засідання на 07.07.2025, а також встановлено строки для вчинення учасниками справи процесуальних дій.
10.06.2025 від представника Товариства надійшло клопотання про участь у судовому засіданні 07.07.2025 та подальших засіданнях у даній справі у режимі відеоконференції.
10.06.2025 від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 11.06.2025 клопотання представника Товариства про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено.
25.06.2025 від представника Підприємства надійшло клопотання про участь у судовому засіданні 07.07.2025 та подальших засіданнях у даній справі у режимі відеоконференції.
25.06.2025 від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
Ухвалою суду від 26.06.2025 клопотання представника Підприємства про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено.
07.07.2025 представником відповідача було надано клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.
У підготовчому засіданні 07.07.2025 представники сторін зазначили, що вважають виконаними завдання підготовчого провадження, у зв'язку з чим не заперечують проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.07.2025.
23.07.2025 від відповідача надійшов розрахунок судових витрат.
У судовому засіданні 24.07.2025 було оголошено перерву до 26.08.2025.
25.08.2025 від позивача надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги та заперечення щодо розміру заявлених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу.
У судовому засіданні 26.08.2025 було оголошено перерву до 25.09.2025.
У судових засіданнях суд, заслухавши вступне слово представників учасників справи, з'ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) докази у справі.
Після закінчення з'ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.
У судовому засіданні 25.09.2025 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.
Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь на відзив, тощо, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Позивачем заявлено позов про зобов'язання виконати умови форвардного контракту на продаж майна від 17.12.2021 шляхом продажу машини лісозаготівельної Форвардер АМКОДОР 2662-01, код комплектації 0008 (з маніпулятором Tajfun LIV 90KF (80), заводський номер НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2021 рік, покупцю (Підприємство) за ціною 923 400,00 грн.
У свою чергу, відповідач заперечив проти позовних вимог і просив суд відмовити у задоволенні позову повністю.
30.09.2021 Товариством (Лізингодавець) і Державним підприємством «Рава-Руське лісове господарство» (Лізингоодержувач, ДП «Рава-Руське лісове господарство») був укладений договір № 210930/ОЛ-0308 оперативного лізингу (оренди) [далі - Договір], предметом якого є надання Лізингодавцем в тимчасове платне користування Лізингоодержувачу майна (неспоживча річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства України до основних фондів), набутого Лізингодавцем у власність у продавця виробника, далі - Продавець, відповідно до встановлених Лізингоодержувачем специфікацій та умов (замовлення та Додаток № 1 Договору) для підприємницьких цілей на визначений Договором строк, за умови сплати Лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно до пункту 2.1 вказаного Договору, враховуючи умови Додаткової угоди від 25.04.2023, строк лізингу - до 14.11.2024.
Вказаною вище Додатковою угодою також було змінено Сторону -Лізингоодержувача за Договором на Підприємство.
Розділом 13, а саме пунктом 13.1 Договору визначено таке: «Після закінчення строку дії даного Договору, Лізингоодержувач повертає предмет лізингу Лізингодавцеві у задовільному стані з урахуванням звичайного зносу, за адресою, вказаною Лізингодавцем».
Передача предмету лізингу відбувається за Актом приймання-передачі, який підписується зацікавленими сторонами і затверджується генеральним директором Товариства (пункт 13.2 Договору).
Виходячи з наведеного вище, у зв'язку з закінченням 14.11.2024 строку лізингу, позивач був зобов'язаний негайно повернути предмет лізингу Лізингодавцю.
Однак, у порушення умов Договору позивачем предмет лізингу відповідачу не повернуто.
Відповідач вказує, що неодноразово звертався до позивача з проханнями та вимогами про повернення предмета лізингу.
Втім, позивач не виконав зобов'язання щодо повернення предмета, чим, на переконання Товариства, порушив умови Договору.
17 грудня 2021 року Товариством (Продавець) та ДП «Рава-Руське лісове господарство» (Покупець) укладено форвардний контракт на продаж майна, умовами якого визначено, що після закінчення дії Договору оперативного лізингу (оренди), але не пізніше 20 грудня 2024 року, Продавець (Товариство) зобов'язується продати Майно, що було передано ним в користування в оренду, відповідно до специфікації (Додаток № 1 до форвардного контракту на продаж майна від 17 грудня 2021 року, який є невід'ємною частиною контракту), а Покупець (ДП «Рава-Руське лісове господарство») має право його купити.
Відповідно до пункту 1.3 форвардного контракту на продаж майна від 17.12.2021 його дія залежить від виконання в повному обсязі Покупцем своїх зобов'язань за Договором оперативного лізингу (оренди). У разі дострокового припинення дії (розірвання) договору оренди у зв'язку з невиконанням (неналежним виконанням) Лізингоодержувачем своїх зобов'язань по ньому, підтверджених відповідними документами, дія цього Контракту припиняється, він вважається розірваним, а Продавець звільняється від виконання своїх зобов'язань по ньому.
У зв'язку з невиконанням ДП «Рава-Руське лісове господарство» умов Договору щодо своєчасної сплати лізингових платежів, відповідачем направлялись на адресу ДП «Рава-руське лісове господарство» вимоги про повернення предмета лізингу від 05.12.2022, повторна вимога від 29.12.2022.
Повторна вимога про повернення предмета лізингу від 29.12.2022 направлялась також і на адресу Підприємства.
На виконання вказаних вимог ДП «Рава-Руське лісове господарство» 04.01.2023 було повернуто Товариству предмет лізингу, що підтверджено Актом приймання передачі (повернення з оперативного лізингу) основних засобів від 04.01.2023.
Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з такого.
Згідно з підпунктом 14.1.97 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції Закону України від 01.07.2021 № 1605-ІХ "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо усунення суперечностей та уточнення визначення лізингової, орендної операції") лізингові операції здійснюються у вигляді оперативного лізингу (оренди), фінансового лізингу, операцій із зворотного лізингу". Лізингові операції поділяються на:
а) оперативний лізинг (оренда) - операція юридичної чи фізичної особи (лізингодавця/орендодавця), за якою лізингодавець/орендодавець передає іншій особі (лізингоодержувачу/орендарю) основні засоби, придбані або виготовлені лізингодавцем/орендодавцем, на умовах інших, ніж ті, що передбачаються фінансовим лізингом;
б) фінансовий лізинг - господарська операція юридичної особи (лізингодавця), за якою лізингодавець передає лізингоодержувачу майно, яке є основним засобом і придбане або виготовлене лізингодавцем, а також усі ризики та винагороди, пов'язані з правом володіння та користування об'єктом фінансового лізингу. Лізинг вважається фінансовим за наявності хоча б однієї з таких умов: об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менш як 75 відсотків його первісної вартості, а лізингоодержувач зобов'язаний на підставі лізингового договору та протягом строку його дії придбати об'єкт лізингу з подальшим переходом права власності від лізингодавця до лізингоодержувача за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі; балансова (залишкова) вартість об'єкта лізингу на момент закінчення дії лізингового договору, передбаченого таким договором, становить не більш як 25 відсотків первісної вартості ціни такого об'єкта лізингу, що діє на початок строку дії лізингового договору; сума лізингових платежів, зазначених у договорі лізингу на момент укладення такого договору, дорівнює первісній вартості об'єкта лізингу або перевищує її; майно, що передається у лізинг, виготовлене за замовленням лізингоодержувача та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоодержувача, виходячи з його технологічних та якісних характеристик. Незалежно від того, регулюється господарська операція нормами цього підпункту чи ні, сторони договору мають право під час укладення договору (правочину) визначити таку операцію як оперативний лізинг без права подальшої зміни статусу такої операції до закінчення дії відповідного договору;
в) зворотний лізинг - операція, що здійснюється фізичною чи юридичною особою і передбачає продаж основних засобів фінансовій установі (лізингодавцю) з одночасним зворотним отриманням таких основних засобів такою фізичною чи юридичною особою (лізингоодержувачем) в оперативний лізинг (оренду) або фінансовий лізинг.
За змістом відсилочних норм частин другої та третьої статті 806 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Оскільки, як на час виникнення спірних правовідносин, так і на теперішній час особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом лише щодо фінансового лізингу, а саме Законом України "Про фінансовий лізинг" (чинний з 13.06.2021), то правовідносини у цій справі виникли за договором оперативного лізингу, до яких згідно з частинами другою та третьою статті 806 ЦК України застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 ЦК України та законом (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 910/16910/20).
Частинами першою та другою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 188 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Згідно з частинами першою та третьою статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
У цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651-654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782 ЦК України). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, необхідно кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків (подібні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 у справі № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24).
Договір, як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі № 465/5980/17).
З огляду на зміст наведених норм, одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже, є правочином, який має юридичні наслідки у виді припинення господарських правовідносин, а тому не вимагає згоди другої сторони. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлено законом або безпосередньо в договорі.
Зазначений усталений висновок щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18 та в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/11397/18, від 26.02.2020 у справі № 910/4391/19, від 08.09.2021 у справі № 727/898/19, від 24.05.2023 № 756/420/17, від 13.12.2023 у справі № 922/193/23, від 04.03.2025 у справі № 922/1290/24.
Відповідно до імперативних положень частини першої статті 291 Господарського кодексу України, який був чинним станом на час припинення договору оперативного лізингу (оренди) від 15.06.2021 у січні 2023 року, одностороння відмова від договору оренди не допускається.
Отже, враховуючи наведені вище правові висновки Верховного Суду, односторонню відмову від договору та його одностороннє розірвання слід розмежовувати як причину та наслідок.
Зважаючи на те, що в силу вимог частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом, а відповідним параграфом або законом не передбачено особливостей регулювання відносин за договором лізингу транспортного засобу, колегія суддів звертає увагу на положення статті 795 цього Кодексу, згідно з якою передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.
Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 127/14633/16-ц від 16.05.2018 виснувала про те, що законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини). Фактом початку та відповідно припинення правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендодавця до орендаря, так і від орендаря до орендодавця. При цьому сторони можуть установити інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти в договорі оренди.
За таких обставин, Договір оперативного лізингу є достроково розірваним із 04.01.2023 у порядку підпункту 17.3.2 пункту 17.3 цього договору, з чим погодився й сам лізингоодержувач (ДП "Рава-Руське лісове господарство"), повернувши лізингодавцю предмет лізингу за актом приймання-передачі (повернення з оперативного лізингу) основних засобів від 04.01.2023 та виконавши таким чином пункт 4.8 Договору, що, у свою чергу, в силу положень пункту 1.3 форвардного контракту автоматично призвело до припинення дії такого контракту, тобто цей форвардний контракт вважається розірваним із 04.01.2023, а продавець (відповідач) звільняється від виконання своїх зобов'язань за цим форвардним контрактом.
Вказаний висновок заснований на тому, що, виходячи зі змісту положень частини другої статті 795, частини другої статті 806 ЦК України, наслідком повернення предмету лізингу за відповідним актом є припинення зобов'язань сторін за Договором оперативного лізингу.
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже вони не спростовують встановлених судом обставин та не впливають на результат прийнятого рішення.
Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, враховуючи подані учасниками справи докази, які оцінені судом у порядку статті 86 ГПК України, у задоволенні позову слід відмовити повністю.
За приписами статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 23.10.2025.
Суддя О.Г. Удалова