17 жовтня 2025 року Справа № 280/7028/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) представник ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 . РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_3 Збройних Сил України ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
12 серпня 2025 року до Запорізького окружного адміністративного суду засобами системи «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_3 Збройних Сил України (далі - відповідач) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, відповідно до якої позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення командира Військової частини НОМЕР_3 підполковника ОСОБА_3 , яке оформлено листом № 1837/60/39/1422 від 23 липня 2025 року, яким вказано на відсутність доданого гр. ОСОБА_1 до Рапорту на звільнення з військової служби за сімейними обставинами одного з документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім'ї першого ступеня споріднення (батьків, її чоловіка або дружини, дітей, у тому числі усиновлених) чи другого ступеня споріднення (рідних братів, сестер та онуків); одного із документів, що підтверджує інвалідність особи першого чи другого ступеня споріднення, її потребу у постійному догляді та акт обстеження сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформація про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затвердженого керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки, що визначено підпунктом 26 пункту 5 додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України №170 від 10.04.2009, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19 травня 2009 р. за № 438/16454 визнано недостатність підтверджуючих матеріалів для звільнення з військової служби на підставі пп. г) п. 2 ч. 4 ст. 26 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», (необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи).
зобов'язати Військову частину НОМЕР_3 Збройних Сил України (код ЄДРПОУ: НОМЕР_4 ) повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .) про звільнення з військової служби на підставі пп. г) п. 2 ч. 4 ст. 26 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
здійснити розподіл судових витрат відповідно до вимог чинного законодавства України.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 27.02.2024 позивач мобілізований ІНФОРМАЦІЯ_2 та наразі проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_3 Збройних Сил України. Позивач 08.05.2025 направив відповідачу Рапорт щодо звільнення з військової служби за сімейними обставинами (інвалідністю І групи батька). Однак, відповідачем не було прийнято жодного рішення в передбачений чинним законодавством строк, а тому Позивач був вимушений звернутися до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправною бездіяльність Відповідача - Військової частини НОМЕР_3 Збройних Сил України, що полягає у не розгляді Рапорту Щодо звільнення з військової служби за сімейними обставинами (інвалідністю І групи батька). Листом відповідача від 23.07.2025 № 1837/60/39/1422 відмовлено у задоволенні рапорту позивача про звільнення з військової служби оскільки ним не надано визначених підпунктом 26 пункту 5 додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затвердженої наказом Міністерства оборони України №170 від 10.04.2.2009, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за № 438/16454 документів. На думку позивача, належного обґрунтування відмови в задоволенні Рапорту і звільнення його з військової служби за пп. г) п. 2 ч. 4 ст. 26 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», а саме необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи відповідачем не зазначено та найголовніше причин невиконання самим відповідачем вимог п. 213 Указу Президента України від 10.12.2008 за № 1153/2008 «Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України». Також, в оскаржуваній «відмові» було наведено положення ст. 172, 202 та 204 СК України, які відповідачем «трактуються на власний розсуд». Позивач наголошує на необхідності врахування Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27.02.2025 по справі № 380/16966/24 і просить суд задовольнити позовну заяву.
Ухвалами Запорізького окружного адміністративного суду від 15.08.2025 звільнено позивача від сплати судового збору і відкрито спрощене позовне провадження у справі, вирішено здійснити розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) та без проведення судового засідання.
Відповідач 01.09.2025 надав до суду відповідь на відзив. Військова частина НОМЕР_3 Збройних Сил України заперечує проти позову та вважає вимоги позивача необґрунтованими, безпідставними, такими, що не відповідають дійсним обставинам справи, у зв'язку з чим вони задоволенню не підлягають. Так, підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону №2232-XII згідно з пп. «г» п. 2 ч. 4 якої військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час воєнного стану: г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу). Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України №170 від 10.04.2009 визначений перелік документів для звільнення за вищезазначеною підставою. Натомість позивач до рапорту долучив нотаріально посвідчену заяву зареєстровану в реєстрі за №381 своєї рідної сестри ОСОБА_4 про небажання здійснювати постійний догляд за свої батьком ОСОБА_5 . В той же час, вказана вище заява не може виступати підставою до звільнення, оскільки донька, яка є рідною сестрою позивача і відповідно до норм чинного законодавства зобов'язана утримувати свого батька, а тому її заява про відмову такого від утримання, не може вважатись належною підставою для звільнення позивача з військової служби за зазначеною вище підставою. Про відсутність підстав до звільнення з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» згідно наданих позивачем документів, відповідачем було повідомлено позивача листом командира військової частини НОМЕР_3 від 23.07.2025 № 1837/60/39/1422. З урахуванням вищезазначеного відповідач вважає, що рішення про відмову позивачу у задоволенні його рапорту про звільнення з військової служби згідно пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з відсутністю до цього законних підстав, доведене до позивача листом командира військової частини НОМЕР_3 від 23.07.2025 № 1837/60/39/1422, було прийняте у відповідності до чинного законодавства, у зв'язку з чим підстави до скасування вищезазначеного рішення відсутні. Відповідач просить відмовити у задоволенні позову.
На спростування доводів відзиву позивачем 05.09.2025 надано до суду відповідь на відзив. Позивач наполягає на тому, що слід розрізняти поняття утримання батьків від постійного догляду - які не є тотожніми. Окрім того, жодна норма чинного законодавства України не може зобов'язати доньку чи сина здійснювати постійний догляд за батьками, які цього догляду потребують. На думку позивача, доводи відповідача є безпідставними, так як правова позиція останнього заснована на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства, безпідставного перекладання свого прямого обов'язку в отриманні інформації від територіального центру комплектування та соціальної підтримки розташованого за місцем проживання військовослужбовця та його сім'ї на позивача, невиконання відповідачем вимог п. 213 Указу Президента України від 10.12.2008 за № 1153/2008 «Про Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», який є обов'язковим для мобілізованих військовослужбовців.
Обґрунтовуючи свою правову позицію відповідач 11.09.2025 надав на адресу суду заперечення на відповідь на відзив. Відповідач наполягає на тому, що законом визначений обов'язок повнолітніх дітей утримувати своїх непрацездатних батьків, причому поняття "догляду за ними" охоплюється загальним поняттям "утримання", тому посилання позивача на ніби то існуюче розділення цих понять є помилковими. Крім того, нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 (рідної сестри позивача) про небажання нею здійснювати постійний догляд за свої батьком свідчить лише про її волевиявлення, проте жодних законних підстав до непоширення на неї дії статті 202 Сімейного кодексу України, яким визначений її обов'язок піклуватись про свого батька, немає. Відповідач не вбачає за можливе застосування до спірних правовідносин правової позиції викладеної в Постанові Верховного Суду від 27.02.2025 по справі № 380/16966/24, як такої, що не є релевантною обставинам даної справи. За таких обставин відповідач не вбачає підстав для задоволення позову.
15 вересня 2025 року позивачем надано до суду додаткові пояснення у справі зміст яких зводиться до вже неодноразово наведених доводів на користь застосування правової позиції викладеної в Постанові Верховного Суду від 27.02.2025 по справі № 380/16966/24, обов'язку відповідача встановити сімейний стан військовослужбовця із посиланням на актуальну практику судів апеляційної інстанції та необхідності задоволення позову.
Представником позивача 14.10.2025 надано суду додаткові пояснення у спарві.
Згідно з положеннями статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 1 ст. 262 КАС України визначено, що розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України, визначено, що розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, судом встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 27.02.2024 проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період у ВЧ НОМЕР_3 , що підтверджується наданими до матеріалів справи письмовими доказами та сторонами не заперечується.
Батько позивача ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є особою з інвалідністю І Б групи безстроково, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серія 12ААГ № 480995 від 23.12.2024, та відповідно до висновку № 94 про наявність порушення функцій організму через які невиліковні хворі не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на не професійній основі від 07.05.2025, потребує соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_5 26.06.2018 розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (матір'ю позивача).
Дочка ОСОБА_5 ОСОБА_7 не бажає здійснювати постійний догляд за батьком та спілкування з ним не підтримує, що задекларовано нею у заяві від 01.05.2025 (зареєстровано в реєстрі за № 381).
08 травня 2025 року позивач направив засобами поштового зв'язку на адресу командування ВЧ НОМЕР_3 рапорт про звільнення з військової служби.
ОСОБА_1 в червні 2025 року звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_3 в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_3 Збройних Сил України, що полягає у не розгляді Рапорту щодо звільнення з військової служби за сімейними обставинами (інвалідністю І групи батька), який отриманий Військовою частиною НОМЕР_3 - 14.05.2025; зобов'язати Військову частину НОМЕР_3 Збройних Сил України розглянути Рапорт щодо звільнення з військової служби за сімейними обставинами (інвалідністю І групи батька) молодшого сержанта військовослужбовця ОСОБА_1 .
Командуванням ВЧ НОМЕР_3 розглянуто рапорт позивача по суті та листом від 23.07.2025 № 1837/60/39/1422 повідомлено про відсутність підстав для звільнення позивача з військової служби за сімейними обставинами згідно рапорту від 08.05.2025, оскільки останнім не надано документів на підтвердження відсутності всіх можливих членів сім'ї 1 чи 2 ступеня споріднення (рідних братів/сестер, дітей, повнолітніх внуків) у батька позивача, крім позивача як визначено Законом та доказів, що наявні члени сім'ї батька (дружина) є особами з інвалідністю 1 чи 2 групи та мають потребу в постійному догляді і відтак не можуть здійснювати постійний догляд за батьком позивача.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2025 у справі № 280/4774/25 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_3 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11.08.2025 у справі № 280/4774/25 не набрало законної сили.
Вказані обставини не є спірними та підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами.
Суд, оцінивши повідомлені сторонами обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, встановив наявність достатніх підстав для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справі.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
Статтею 17 Конституції України, встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Статтею 65 Конституції України, визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону, яким є Закон України "Про військовий обов'язок та військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII (тут і далі в редакції на дату виникнення спірних правовідносин)).
Закон № 2232-XII здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.
Пунктом 2 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (тут і далі в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що громадяни проходять військову службу у Збройних Силах України (далі - військова служба) в добровільному порядку або за призовом.
У добровільному порядку громадяни проходять: військову службу (навчання) за контрактом курсантів у вищих військових навчальних закладах, а також закладах вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військову службу за контрактом осіб рядового складу; військову службу за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військову службу за контрактом осіб офіцерського складу.
З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт згідно з додатками 1 і 2.
За призовом громадяни проходять: строкову військову службу; військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період; військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Надалі дія воєнного стану в Україні постійно продовжувалася згідно з Указами Президента України, воєнний стан в Україні продовжує діяти станом на момент розгляду цієї справи.
Указом Президента України №69/2022 "Про загальну мобілізацію" від 24.02.2022 оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Пунктом 8 цього Указу встановлено, місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб-підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку: 1) своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу, прибуття техніки на збірні пункти та у військові частини; 2) здійснення призову військовозобов'язаних, резервістів на військову службу, їх доставки до військових частин та установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України; 3) виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів, надання послуг Збройним Силам України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.
Статтею 24 Закону №2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Статтею 26 Закону №2232-XII визначені підстави звільнення з військової служби.
Відповідно до підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно з абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-ХІІ військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:
- відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;
- інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Таким чином «відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об'єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.
Означені висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 27.02.2025 по справі №380/16966/24.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до відповідача з рапортом від 08.05.2025 про звільнення з військової служби у зв'язку із необхідністю здійснювати постійний догляд за членом сім'ї першого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю І групи.
До рапорту позивачем було додано: копії паспорту, РНОКПП та свідоцтва про народження НОМЕР_6 від 21.11.1979 позивача, копію свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_5 від 26.06.2018, копії паспорта та РНОКПП ОСОБА_5 , копію довідки медико-соціальною експертної комісією серії ААГ № 480995 від 23.12.2024, копію висновку про наявність порушення функцій організму через які невиліковні хворі не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на не професійній основі від 07.05.2025, заяву ОСОБА_5 про обрання позивача особою для утримання (догляду) від 22.04.2025, копії свідоцтва про народження та про шлюб ОСОБА_7 , заява ОСОБА_7 про небажання здійснювати догляд за батьком - ОСОБА_5 від 01.05.2025.
Як на підставу для відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби відповідач вказав на відсутність документів на підтвердження відсутності всіх можливих членів сім'ї 1 чи 2 ступеня споріднення (рідних братів/сестер, дітей, повнолітніх внуків) у батька позивача, крім позивача як визначено Законом та доказів, що наявні члени сім'ї батька (дружина) є особами з інвалідністю 1 чи 2 групи та мають потребу в постійному догляді і відтак не можуть здійснювати постійний догляд за батьком позивача.
Позивач же покликається на те, що хоча у нього і є сестра ОСОБА_7 , проте, вона не бажає здійснювати постійний догляд за своїм батьком про, що подала відповідну заяву від 01.05.2025.
Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України.
Відповідно до ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.
Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Статтею 47 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16.12.1993 № 3721-XII встановлено, що діти зобов'язані піклуватися про батьків похилого віку, подавати їм допомогу і підтримку, в разі необхідності здійснювати догляд за ними.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» від 06.10.2005 № 2961-IV догляд за особою з інвалідністю (дитиною з інвалідністю) - сукупність соціальних послуг, спрямованих на соціально-побутову допомогу та підтримку, захист і забезпечення життєдіяльності особи з інвалідністю (дитини з інвалідністю).
Згідно із частиною 6 статті 13 Закону України «Про соціальні послуги» від 17.01.2019 № 2671-VIII (далі - Закон від 17.01.2019 № 2671-VIII), фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки та є, серед іншого, невиліковно хворими, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися.
Таким чином, суд доходить висновку, що обов'язок дітей піклуватися про своїх батьків носить імперативний характер.
Водночас законодавець передбачає можливість вжиття до дітей, що відмовляються виконувати обов'язки щодо піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків заходів впливу у вигляді стягнення коштів на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування їх батькам іншими особами.
З огляду на викладене суд вважає хибними доводи позову про те, що заява сестри позивача ОСОБА_7 про небажання здійснювати догляд за їх батьком ОСОБА_5 звільняє її від обов'язку піклуватися про батька та створює додатковий тягар для позивача щодо здійснення догляду за своїм батьком.
Окрім того, суд зауважує, що відповідно до висновку № 94 про наявність порушення функцій організму через які невиліковні хворі не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на не професійній основі від 07.05.2025, ОСОБА_5 потребує соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі.
Пунктом 6 частини першої статті 1 Закону від 17.01.2019 № 2671-VIII визначено, що надавачами соціальних послуг є юридичні та фізичні особи, у тому числі фізичні особи - підприємці, внесені до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг.
Проте, ані висновок № 94, ані положення Закону від 17.01.2019 № 2671-VIII не обмежують коло надавачів необхідних ОСОБА_5 виключно особисто членами його сім'ї.
Суд повторно зазначає, що пп. г п. 2 ч. 4 ст. 26, абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 цього Закону № 2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю І групи. При цьому така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім'ї першого або другого ступеня споріднення через об'єктивні причини не може виконувати відповідні обов'язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).
При цьому констатувати відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня батька позивача при їх «юридичній наявності» суд може лише у разі, якщо їхня неможливість здійснювати за нею догляд викликана об'єктивними причинами, які унеможливлюють такий догляд та як правило, не залежать від волі вказаних осіб.
Водночас, матеріалами справи не підтверджується наявність об'єктивних причин не можливості виконувати відповідні обов'язки сестрою позивача ОСОБА_7 обов'язків з догляду за її батьком ОСОБА_5 .
Внаслідок чого, суд дійшов висновку, що підстави для звільнення позивача з військової служби під час судового розгляду даної справи не доведені.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про те, що відповідач, відмовляючи позивачу у звільненні з військової служби діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки позивачем не було доведено факт відсутності, інших родичів першого чи другого ступеня споріднення, або їхню потребу у постійному догляді за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.
Водночас суд зазначає, що позивач не позбавлений права на звернення із рапортом про звільнення з військової служби за наявності належних доказів, що підтверджують підстави для такого звільнення.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від09.12.1994, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Положеннями ст.13 Конвенції встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов'язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).
Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно положень ч. 2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч. 1 ст. 77 та ч. 2 ст. 77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020 по справі № 520/2261/19, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Враховуючи положення частин першої, другої статті 77, 90 КАС України, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд вважає, що, заявлені позовні вимоги не знайшли своє підтвердження матеріалами справи, відповідно є не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
З приводу розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).
Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, відсутні підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) представник ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 . РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_3 Збройних Сил України ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.
Розподіл судових витрат не проводиться.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 17 жовтня 2025 року.
Суддя О.О. Артоуз