Провадження № 22-ц/803/8842/25 Справа № 202/3221/25 Суддя у 1-й інстанції - Михальченко А. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
21 жовтня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.,
суддів: Єлізаренко І.А., Макарова М.О.,
за участю секретаря - Піменової М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро
апеляційну скаргу Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика»
на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 18 червня 2025 року
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, -
У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» (далі - ДГП «Укргеофізика») про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що 09 жовтня 1979 року він був прийнятий на роботу до Східно-Української геофізичної розвідувальної експедиції тресту «Укргеофізрозвідка», правонаступником якої є Придніпровська геофізична розвідувальна експедиція Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика».
Наказом № 29 від 01 липня 2024 року його було звільнено з роботи в Придніпровській геофізичній розвідувальній експедиції Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» на підставі статті 38 КЗпП України, за власним бажанням.
На момент його звільнення Придніпровська геофізична розвідувальна експедиції Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» мала заборгованість по заробітній платі перед ним, а саме станом на 02 липня 2024 року в розмірі 206 804,39 грн.
У зв'язку із наявністю заборгованості по заробітній платі, яка утворилася при звільнені, він звернулася до суду із позовом про її стягнення у примусовому порядку. Під час розгляду справи відповідач частково сплатив йому заборгованість по заробітній платі і станом на час ухвалення рішення розмір заборгованості склав 173 352,31 грн.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року у справі № 183/8110/24 стягнуто з Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 173 352,31 грн. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2025 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року залишено без змін.
Остаточний розрахунок із позивачем по виплаті заборгованості по заробітної платі при звільненні в розмірі 173 352,31 грн. був здійснений Державним геофізичним підприємством «Укргеофізика» 31 березня 2025 року - після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 183/8110/24.
Отже, затримка виплати позивачу заробітної плати при звільнені тривала 7 місяців і 30 днів.
У відповідності до довідки про доходи № 109 від 01 квітня 2025 року, виданої Придніпровською геофізичною розвідувальною експедицією Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика», середня заробітна плата позивача становить 19 103,72 грн.
Тому, розмір середнього заробітку за час затримки виплати заборгованості по заробітній платі при звільненні складає 114 622,32 грн. (19 103,72 грн. х 6 місяців = 114 622,32 грн.).
Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виплати заборгованості по заробітній платі при звільненні по день фактичного розрахунку за період з 01 липня 2024 року по 31 березня 2025 року в розмірі 114 622,32 грн.
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 18 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено.
Стягнуто з ДГП «Укргеофізика» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати в розмірі 117 067,93 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У поданій 21 липня 2025 року апеляційній скарзі ДГП «Укргеофізика», посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що заборгованість по заробітній платі виникла не з вини роботодавця, а у зв'язку з виникненням форс-мажоних обставин, засвідчених Листом ТПП від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1, а також припиненням фінансування виробничих баз роботодавця, які знаходяться в зоні бойових дій, що є підставою для звільнення роботодавця від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача, просив її залишити без задоволення, через те, що обставини якими апелянт обґрунтовував свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи наведені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно з наказом № 150к від 09 жовтня 1979 року позивача ОСОБА_1 з 09 жовтня 1979 року було прийнято на роботу до Придніпровської геофізичної розвідувальної експедиції Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика», що підтверджується записами в трудовій книжці серії НОМЕР_1 .
Наказом Придніпровської геофізичної розвідувальної експедиції Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» № 29 від 01 липня 2024 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного геофізика партії обробки та інтерпретації геофізичних матеріалів за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП України.
Згідно з довідкою Придніпровської геофізичної розвідувальної експедиції Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» № 189 від 15 липня 2024 року, підписаної начальником Придніпровської ГРЕ, ОСОБА_1 дійсно працював в Придніпровській ГРЕ на посаді головного геофізика ПОІГМ та заборгованість Придніпровської ГРЕ із заробітної плати перед ним станом на 02 липня 2024 року становить 205 804,39 грн.
У зв'язку з невиплатою заробітної плати під час звільнення ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ДГП «Укргеофізика» про стягнення заробітної плати.
Відповідачем ДГП «Укргеофізика» під час розгляду цієї справи позивачу ОСОБА_1 було сплачено заборгованість із заробітної плати у загальному розмірі 32 452,08 грн.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року у справі № 183/8110/24 стягнуто з ДГП «Укргеофізика» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 173 352,31 грн. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 березня 2025 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року залишено без змін.
Судом також встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем по виплаті заборгованості по заробітної платі при звільненні в розмірі 173 352,31 грн. був здійснений ДГП «Укргеофізика» 31 березня 2025 року - після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 183/8110/24, що підтверджується квитанцією № 295.
Задовольняючи позові вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт того, що мало місце порушення законодавства про працю та у нього виникло право на стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 липня 2024 року по 01 січня 2025 року в розмірі 117 067,93 грн., а у роботодавця виникла відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП з урахуванням обмеження строку стягнення шестимісячним строком.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним Кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, але не більш як за шість місяців.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).
З'ясовуючи характер спірних правовідносин, період стягнення середнього заробітку, суд першої інстанції вважав, що свій початок такий період бере з дня наступного за днем звільнення, тобто, 01 липня 2024 року та закінчується 31 грудня 2024 року, тобто, не більш як за шість місяців, як то передбачено положеннями статті 117 КЗпП, з чим повністю погоджується і колегія суддів та що не спростовано відповідачем.
Разом з цим, колегія суддів погоджується і з тим, що за встановлений період порушення трудових прав позивача належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 117 067,93 грн, оскільки за Порядком № 100 середня заробітна плата ОСОБА_1 , яка використовується при обрахунку середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільнені повинна бути обрахована від виплат за останні два календарні місяці роботи, що передуються місяцю, в якому позивача було звільнено, та які є двома останніми відпрацьованими місяцями роботи позивача, тобто за травень та червень 2024 року. Згідно з довідкою № 109 від 01 квітня 2025 року дохід позивача за вказані місяці роботи становить суму в розмірі 19 365,97 грн., кількість робочих днів за вказаний період - 44, а відтак середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за вказаний період складала 880,21 грн., яка розрахована за формулою 38 731,95 (заробітна плата за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі дні) / 44 (відпрацьовані робочі дні).
При розрахунку суми середнього заробітку за час затримки кінцевого розрахунку при звільненні, судом визначено кількість робочих днів з 01 липня 2024 року по 01 січня 2025 року (шість місяців відповідно до статті 117 КЗпП), що складає 133 робочих дні.
При цьому суд, перевіривши розрахунок позивача, встановив, що розраховуючи ціну позову позивач помилився у арифметичних розрахунках, а саме розрахував середній заробіток виходячи з середньомісячної заробітної плати, а не середньоденної заробітної плати, а тому розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 117 067,93 грн. (880,21 грн х 133 дні), який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Доводи апеляційної скарги про форс-мажорні обставини, визначені листом ТПП від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1, у зв'язку з чим ним порушено терміни виплати заробітної плати позивачеві при звільненні, як і доводи про відсутність фінансування виробничих баз відповідача, які знаходяться в зоні бойових дій, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки це не доводить відсутності його вини у невиплаті належних позивачу сум в день звільнення, а сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП.
Колегія суддів наголошує, що встановлені судом першої інстанції фактичні обставин справи та правові висновки суду першої інстанції узгоджуються з висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», пункт 32).
Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державного геофізичного підприємства «Укргеофізика» - залишити без задоволення.
Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 18 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 22 жовтня 2025 року.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: І.А. Єлізаренко
М.О. Макаров