21 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 907/731/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Власова Ю.Л.,
за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,
представників учасників справи:
позивача - Державної екологічної інспекції у Закарпатській області - не з'явився,
відповідача - державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Ужгородське лісове господарство» - Василечко А.В., адвокат (ордер від 09.04.2025),
третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1. Забрідської сільської ради Великоберезнянського району Закарпатської області - не з'явився,
2. Костринської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області - не з'явився,
3. Дубриницької сільської ради Ужгородського району Закарпатської області - не з'явився,
4. Ставненської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області - не з'явився,
5.Розтоцько-Пастільської сільської ради Великоберезнянського району Закарпатської області - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс»
на рішення господарського суду Закарпатської області від 18.03.2025 (суддя Ремецькі о.Ф.)
та постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.08.2025 (головуючий суддя: Бонк Т.Б., судді: Зварич О.В., Панова І.Ю.)
у справі № 907/731/16
за позовом Державної екологічної інспекції у Закарпатській області (далі - Інспекція)
до державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Ужгородське лісове господарство» (далі - Підприємство в особі філії),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Забрідська сільська рада Великоберезнянського району Закарпатської області, Костринська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області, Дубриницька сільська рада Ужгородського району Закарпатської області, Ставненська сільська рада Ужгородського району Закарпатської області, Розтоцько-Пастільська сільська рада Великоберезнянського району Закарпатської області (далі - Ради),
про стягнення 1 424 786,27 грн
Інспекція звернулася до суду з позовом до державного підприємства «Великоберезнянське лісове господарство» про стягнення 1 424 786,27 грн завданої шкоди внаслідок порушення вимог природоохоронного законодавства.
Ухвалою господарського суду Закарпатської області від 08.11.2016 зі справи № 907/731/16 залучено до участі у справі Ради, на рахунки яких позивач просить суд стягнути з відповідача грошові кошти як відшкодування завданої шкоди.
Ухвалою господарського суду Закарпатської області від 10.12.2024 здійснено заміну відповідача у справі № 907/731/16 його правонаступником - Підприємством в особі філії.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 18.03.2025 у справі № 907/731/16, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.08.2025, позов задоволено повністю.
Судові рішення попередніх інстанцій мотивовані, зокрема тим, що порушення вимог щодо ведення лісового господарства, встановлених у сфері охорони, захисту та використання лісів, є підставою для покладення на постійного лісокористувача цивільно-правової відповідальності. При цьому не важливо хто конкретно здійснював незаконне вирубування дерев на ділянках лісу, наданих у постійне користування, оскільки визначальним є факт порушення лісокористувачем встановлених правил лісокористування, що спричинило заподіяння державі збитків внаслідок незаконної рубки дерев третіми особами на підконтрольній лісокористувачу ділянці лісу. Таким чином, обов'язок щодо забезпечення охорони лісових насаджень покладено саме на постійних лісокористувачів, які відповідають за невиконання або неналежне виконання таких обов'язків, в тому числі, у разі незабезпечення охорони та захисту лісів від незаконних рубок дерев. Отже, цивільно-правову відповідальність за порушення лісового законодавства мають нести не лише особи, які безпосередньо здійснюють самовільну вирубку лісів (пошкодження дерев), а й постійні лісокористувачі, вина яких полягає у протиправній бездіяльності у вигляді невчинення дій щодо забезпечення охорони та збереження лісу від незаконних рубок на підвідомчих їм ділянках із земель лісового фонду, що має наслідком самовільну рубку (пошкодження) лісових насаджень третіми (невстановленими) особами. Державним підприємством «Великоберезнянське лісове господарство» як постійним лісокористувачем (правонаступником якого є Підприємство в особі філії) при розробці рубок на території Жорнавського, Бистрицького, Волосянського, Лютянського, Чорноголівського, Костринського, Великоберезнянського лісництв було допущено незаконне вирубування дерев, привласнення вітровальних та сухостійних дерев, пошкодження дерев до ступеня припинення росту, незадовільне та несвоєчасне очищення місць рубання, не вивезення в установлені терміни деревини, проведення суцільної санітарної рубки насаджень без попереднього обстеження її спеціальною комісією, порушення термінів проведення санітарних рубок, внаслідок чого лісу заподіяна шкода. За висновками судів попередніх інстанцій, належними та допустимими доказами підтверджується склад цивільного правопорушення, зокрема: протиправна поведінка відповідача, яка полягає в неналежному виконанні своїх обов'язків щодо охорони та захисту лісу; розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу; безпосередній причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою відповідача, що є підставою для задоволення позову.
Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій, Підприємство в особі філії звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить: скасувати судові рішення попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Касаційне провадження за касаційною скаргою Підприємства в особі філії відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Позивач та треті особи у справі не скористалися своїм правом на подання відзивів на касаційну скаргу.
Згідно з ухвалою Суду від 16.10.2025 задоволено заяву Підприємства в особі філії про участь представника в судових засіданнях зі справи в режимі відеоконференції.
В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовані норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25.06.2019 зі справи № 910/17792/17, від 19.11.2020 зі справи № 5023/5383/12, від 06.02.2020 зі справи № 916/1012/19, від 13.03.2018 зі справи № 911/1506/17, від 03.04.2018 зі справи № 911/1330/17, від 13.09.2019 зі справи № 910/2944/18 (в аспекті того, що не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов'язки, а також встановлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов'язки цих третіх осіб), від 23.08.2023 зі справи № 912/2836/21 (щодо необхідності встановлення усіх елементів складу цивільного правопорушення для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди; у деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою), від 15.06.2022 зі справи № 909/114/21 (стосовно того, що відсутність належних та достовірних доказів, які б підтвердили точну кількість пнів, їх ознаку та діаметр, у результаті незаконної рубки відповідачем, виключає можливість встановлення дійсного розміру шкоди, завданої відповідачем навколишньому природному середовищу, як обов'язкової умови для настання відповідальності), від 16.12.2021 зі справи № 922/3414/19 (стосовно того, що позивач самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги, а суд надає правовий аналіз заявленим вимогам, наданим доказам на їх підтвердження).
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено у касаційній скарзі), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд зауважує, що ГПК України та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів слід звертатися до правових висновків, що викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду.
З метою визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття «подібні правовідносини», що полягає в тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, щодо якого вони вступають у правовідносини, у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні ознаки з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність ознак слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема, пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин та їх оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, й надалі порівнювати права та обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) та за потреби, зумовленої цим регулюванням, - визначити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо. Обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Верховний Суд виходить з того, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Сама по собі різниця судових рішень не свідчить про безумовне підтвердження незастосування правового висновку.
Правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Верховний Суд виходить також з того, що досліджуючи доцільність посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: (1) чи є правовідносини подібними та (2) чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на відповідні законодавчі акти. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних нормативно-правових актів.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 311 ГПК України).
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду щодо застосування норм права, з огляду на таке.
Висновок (правова позиція) - це виклад тлумачення певної норми права (або ряду норм), здійснене Верховним Судом (Верховним Судом України) під час розгляду конкретної справи, обов'язкове для суду та інших суб'єктів правозастосування під час розгляду та вирішення інших справ у разі існування близьких за змістом або аналогічних обставин спору.
Так, у постановах зі справ № 910/17792/17, № 5023/5383/12, № 916/1012/19, № 911/1506/17, № 911/1330/17, № 910/2944/18, на які посилається скаржник, міститься висновок Верховного Суду, за змістом якого визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Підставою для вступу (залучення) в судовий процес третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи. Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-які матеріально-правові обов'язки, а також установлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов'язки цих третіх осіб.
У зазначеному аспекті скаржник посилається на те, що ні позивачем у позовній заяві, ані судами не обґрунтовано підстав для стягнення коштів з відповідача саме на користь органів місцевого самоврядування, що є третіми особами, у справі, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Як зазначає скаржник, з урахуванням ієрархії зарахування та розподілу коштів між державними та місцевими бюджетами, кошти, що підлягають розподілу, зараховуються на спеціальні рахунки державного бюджету відповідного органу Казначейства, а потім розподіляються між фондами державного та місцевих бюджетів.
Проте Суд зазначає, що у кожній з наведених скаржником справ суди вирішили спір, який стосувався особи (осіб), що не була залучена до участі у справі в якості відповідача (співвідповідача).
Крім того, у справі № 907/731/16 судами не ухвалювалися рішення про права третіх осіб у справі, а вирішувалося питання про розподіл грошових коштів за шкоду, завдану державі внаслідок порушення норм природоохоронного законодавства із стягненням відповідних сум з відповідача на користь Рад (до спеціального фонду місцевих бюджетів), в адміністративно-територіальних межах яких відбувалося відповідне порушення, за наслідком чого здійснюється подальший перерозподіл до бюджетів відповідних рівнів згідно зі статтями 29, 69-1 Бюджетного кодексу України.
Такий підхід у здійсненні розподілу грошових коштів за шкоду, завдану навколишньому природному середовищу підтверджується, зокрема судовою практикою у справах № 907/48/24 та № 914/669/22, в яких Верховний Суд залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про стягнення завданої шкоди навколишньому природному середовищу з відповідним розподілом.
Посилання скаржника за змістом касаційної скарги на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 488/6211/14-ц Суд відхиляє, оскільки у вказаній справі не вирішувався спір про стягнення шкоди, яка завдана навколишньому природному середовищу (із застосуванням спеціального законодавства, яке регулює спірні правовідносини), а справа стосувалася питання визнання незаконним і скасування пункту рішення ради, згідно з яким особа отримала дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; визнання незаконними та скасування пунктів рішення ради, якими затверджений проект землеустрою та передана у власність особі земельна ділянка; визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку; витребування з незаконного володіння земельної ділянки у власність держави, а отже, правовідносини не є подібними. Водночас висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 488/6211/14-ц стосовно того, що оскільки земельна ділянка та права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин має визначатися згідно з нормами земельного законодавства та лісового законодавства - у частині використання й охорони лісового фонду, - стосувався саме питання цільового призначення земельної ділянки, яка безпосередньо була предметом спору у справі № 488/6211/14-ц.
Водночас Суд враховує і те, що у справі № 926/2174/20 Верховний Суд, вирішуючи питання щодо обґрунтованості звернення саме Державної екологічної інспекції з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконної рубки дерев, виснував про належність позивача, зазначивши, що пунктами 8, 9 частини четвертої положення про Державну екологічну інспекцію України, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.2017 № 275, передбачено, що Держекоінспекція пред'являє претензії про відшкодування шкоди, збитків і втрат, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства з питань, що належать до її компетенції, та розраховує їх розмір, звертається до суду з відповідними позовами; вживає в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів, виступає позивачем та відповідачем у судах. Згідно з частиною сьомою цього положення Державна екологічна інспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Скаржник також посилається на постанову Верховного Суду у справі № 912/2836/21, в якій Верховний Суд виснував, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування шкоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, шкода, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, вина. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність (незаконність) поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях (діях його працівників) відсутня вина у заподіянні шкоди. Тобто вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, господарський суд виходить з презумпції вини правопорушника.
Водночас висновки судів попередніх інстанцій у справі № 907/731/16 зазначеному вище висновку Верховного Суду не суперечать.
Так, у справі № 912/2836/21 Верховний Суд дійшов висновку про те, що доводи скаржника про наявність в діях відповідача повного складу правопорушення, з яким пов'язується настання відповідальності у вигляді відшкодування збитків, спростовуються встановленими апеляційним господарським судом фактичними обставинами справи. Водночас у справі, судові рішення в якій переглядаються, суди попередніх інстанцій на підставі встановлених фактичних обставин дійшли висновку про наявність в діях відповідача складу правопорушення, з яким пов'язується настання відповідальності у вигляді відшкодування збитків.
У зазначеному аспекті Суд зазначає, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «суду факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Межі перевірки справи касаційним судом обмежуються лише питаннями права, тобто суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального та/чи процесуального права. Питання, що стосуються встановлення фактичних обставин справи, суд касаційної інстанції не може розглядати, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені під час розгляду судами попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Отже, у справі № 912/2836/21 та у цій справі судові рішення постановлені за різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.
Аргументи касаційної скарги у цій частині фактично зосереджені на запереченні обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які за своїм змістом стосуються необхідності переоцінки доказів, що вже оцінені судами і вказане не належить до повноважень Верховного Суду відповідно до приписів статті 300 ГПК України.
Скаржник також посилається на постанову Верховного Суду у справі № 909/114/21, в якій Суд, переглядаючи судові рішення, ухвалені за результатом вирішення спору про стягнення шкоди заподіяної навколишньому природному середовищу, зокрема виснував, що розрахунок шкоди не може ґрунтуватися на припущеннях позивача, оскільки вони не є фактичними даними, в розумінні статті 73 ГПК України, відтак, відсутність належних та достовірних доказів, які б підтвердили точну кількість пнів, їх ознаку та діаметр, у результаті незаконної рубки відповідачем, виключає можливість встановлення дійсного розміру шкоди, завданої відповідачем навколишньому природному середовищу, як обов'язкової умови для настання відповідальності.
При цьому, як зазначив Верховний Суд у справі № 909/114/21, судами попередніх інстанцій зазначено, що встановлення кількості зрубаних пнів, їх діаметру та ознаки має суттєве значення для правильного розрахунку шкоди, однак, з матеріалів та обставин справи судами встановлено, що для обчислення розміру шкоди позивач брав за основу відомості незаконно зрубаних пнів, складені інспектором при перевірці, в яких зазначені, порода дерева, ознака (яка вказана тільки напроти деяких дерев, як вказує місцевий господарський суд, за словами свідка, він мав на увазі, всі дерева з такою ознакою) та діаметри пнів, які, як вказав свідок, сам не замірював, а тільки контролював та вказував писати більший, якщо лісники його зменшували.
Водночас у справі № 922/3414/19, на яку також посилається скаржник, Верховний Суд, зокрема виснував, що позивач як особа, яка вважає, що її право порушено, самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте, обов'язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на господарський суд.
Суд зазначає, що у наведених справах предметом розгляду були вимоги про стягнення шкоди, завданої незаконною порубкою дерев. Справа № 907/731/16 є схожою в частині, що стосується предмета позову (стягнення шкоди) та за схожим нормативно-правовим регулюванням спірних правовідносин, однак, перевіривши доводи скаржника в цій частині, Суд виходить з того, що вказані справи різняться встановленими судами обставинами справи та наявними у справах доказами.
Так, у справах № 922/3414/19, № 909/114/21 (в аспекті доводів скаржника про існування висновку Верховного Суду про необхідність встановлення точної кількості зрубаних пнів, їх діаметру та ознак, що має суттєве значення для правильного розрахунку шкоди і доведення відповідних обставин позивачем з наданням судом правового аналізу заявлених вимог) Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові про стягнення шкоди, завданої державі порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зважаючи на те, що матеріали справи не містили належних та достовірних доказів, які б підтвердили порушення природоохоронного законодавства в результаті незаконної рубки, що виключає можливість встановлення дійсного розміру шкоди, завданої відповідачем навколишньому природному середовищу, як обов'язкової умови для настання відповідальності.
Суд виходить з того, що у вказаних справах судові рішення ухвалювалися, виходячи зі встановлених судами обставин справи та наданих сторонами на їх підтвердження доказів, які достеменно не підтверджують наявність підстав для настання цивільно-правової відповідальності.
Що ж до справи № 907/731/16, судові рішення в якій переглядаються, то з урахуванням предмета та підстав позову, доказів, які наявні у справі, суди попередніх інстанцій під час вирішення спору у справі надали оцінку фактичним обставинам справи, відповідно до яких судами встановлено порушення відповідачем вимог природоохоронного законодавства.
Таким чином, судові рішення у вказаних справах приймалась за різних обставин справи та поданих на їх підтвердження доказів, які оцінені судами попередніх інстанцій у кожній зі справ.
Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду у справах № 922/3414/19, № 909/114/21, скаржник по суті намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не має повноважень встановлювати нові обставини та переоцінювати докази в силу приписів статті 300 ГПК України.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що недостатньо лише зазначення постанови Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права, обов'язковою умовою є те, що правовідносини у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду і у якій подається касаційна скарга) мають бути подібними.
Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у своїй касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник у касаційній скарзі не наводить.
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки вже оцінених судами попередніх інстанцій доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» ЄСПЛ вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» та від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, зважаючи на зміст фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій, правове регулювання, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Підприємства в особі філії, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, не є подібними.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» на рішення господарського суду Закарпатської області від 18.03.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.08.2025 у справі № 907/731/16.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов