ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
07 жовтня 2025 року Справа № 903/240/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Миханюк М.В., суддя Крейбух О.Г. , суддя Юрчук М.І.
секретар судового засідання Верещук А.В.
за участю представників сторін:
позивача: не з'явився
відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Нововолинської міської ради Волинської області на рішення Господарського суду Волинської області, ухваленого 30.06.25р. суддею Дем'як В.М. у м.Луцьку, повний текст складено 30.06.25р. у справі №903/240/25
за позовом: Нововолинської міської ради Волинської області
до відповідача: Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області
про визнання права власності на нерухоме майно
Нововолинська міська рада Волинської області звернулась до Господарського суду Волинської області з позовом до Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області та просить суд визнати за Нововолинською міською радою Волинської області право власності на частину житлового будинку, розміром 17/50 частки, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
Позовні вимоги обґрунтовані необхідністю оформлення права комунальної власності на частину житлового будинку розміром 17/50 частки на підставі ст. 392 Цивільного кодексу України.
Рішенням господарського суду Волинської області від 30.06.2025 у справі №903/240/25 у позові відмовлено.
Не погодившись із винесеним рішенням, позивач звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 30.06.2025 по справі №903/240/25 та ухвалити нове рішення, яким визнати за Нововолинською міською радою Волинської області право власності на частину житлового будинку, розміром 17/50 частки, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.
Так, з посиланням на ст.ст. 524, 525, 526, 549, 555 ЦК УРСР, постанову Верховного Суду від 08 жовтня 2020 року по справі 671/1064/18 вказав, що Нововолинською міською радою належним чином доведено те, що після смерті гр. ОСОБА_1 ніхто із спадкоємців спадщину не прийняв.
Зазначає, що міською радою вживалися заходи щодо отримання свідоцтва про право власності на спірне майно в досудовому порядку.
Звертає увагу, що у зв'язку з тим, що вирішити питання в досудовому порядку про прийняття в комунальну власність спірного майна в порядку ст. 555 ЦК УРСР було неможливо, міська рада звернулась щодо вирішення даного питання до суду, що є ефективним способом захисту.
Враховуючи те, що спадщина після смерті гр. ОСОБА_1 відкрилася до набрання чинності ЦК України з 01 січня 2004 року, до таких правовідносин підлягають застосуванню норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, а саме: ЦК УРСР, яким не передбачалася можливість визнання спадщини відумерлою та перехід прав і обов'язків від спадкодавця до органу місцевого самоврядування.
На думку скаржника, міська рада не мала обов'язку вчиняти дії щодо передачі в судовому порядку у комунальну власність спірного майна як відумерлої спадщини та надавати докази до суду першої інстанції про вжиття таких заходів.
Зауважує, що Нововолинською міською радою Волинської області було вчинено усі можливі дії, пов'язані із оформленням права власності на частину житлового будинку розміром 17/50 частки за адресою: АДРЕСА_1 в досудовому порядку, що було доведено наданими суду першої інстанції доказами.
Вважає, що у зв'язку з неможливістю врегулювання відповідного питання в досудовому порядку, Нововолинська міська рада Волинської області звернулась до суду та обрала ефективний спосіб захисту.
На думку скаржника, судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права під час розгляду справи, а саме ст. 335, 1277 Цивільного кодексу України, ст. 555 ЦК УРСР, Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127, що призвело до необґрунтованої відмови у задоволенні позовної заяви.
Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло, що в силу вимог ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення.
В судове засідання сторони не з'явилися, про дату, час та місце розгляду скарги повідомлені заздалегідь та належним чином.
Крім того, від Нововолинської міської ради Волинської області надійшла заява у якій просить розгляд апеляційної скарги, призначеної на 07 жовтня 2025 року о 10:30 год. здійснювати без участі Нововолинської міської ради Волинської області за наявними матеріалами по справі. Просить задовольнити вимоги апеляційної скарги в повному обсязі з підстав, викладених у відповідній скарзі.
Також від Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області надійшла заява у якій просить розгляд апеляційної скарги, призначеної на 07 жовтня 2025 року о 10:30 год. здійснювати без участі Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області за наявними матеріалами по справі. Не заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги.
Таким чином, враховуючи норми ст.ст.269, 273 ГПК України про межі перегляду справ в апеляційній інстанції, строки розгляду апеляційної скарги, та той факт, що неявка в засідання суду представників сторін належним чином та відповідно до законодавства повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає перегляду оскарженого рішення, враховуючи клопотання сторін про розгляд скарги без їх участі, а тому, колегія суддів, визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представників останніх, за наявними у справі доказами.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, відповідність висновків, викладених в рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права при винесенні оскарженого рішення, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.
Позов обґрунтований тим, що Нововолинською міською радою Волинської області було виявлено, що на території територіальної громади розташований житловий будинок за адресою:
АДРЕСА_1 частки житлового будинку належить громадянину ОСОБА_2 згідно договору дарування, серія та номер 726, виданий 12.03.2019 приватним нотаріусом Володимирського районного нотаріального округу Ушаковою Ю.А. та 17/50 частки житлового будинку належить громадянці ОСОБА_1 .
Дані обставини підтверджуються інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 14).
Відповідно до інформації Володимирського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Володимирському районі Волинської області гр. ОСОБА_1 померла, про що складено актовий запис про смерть № 385 від 17 вересня 1992 року (а.с. 6).
Як вбачається із матеріалів справи, із заявою 25.06.2024 ОСОБА_2 звернувся до міського голови м. Нововолинськ Карпуса Б.С. з проханням повідомити чи вживалися заходи щодо визнання спадщини відумерлою, у зв'язку зі смертю гр. ОСОБА_1 та оскільки частина житлового будинку руйнується, просив прискорити зазначені дії (а.с. 13).
В подальшому позивачем встановлено, що відповідно до рішення народного суду м. Нововолинська Волинської області громадянці ОСОБА_1 було виділено половину будинку, яка складається з однієї кімнати, розміром 14,2 кв., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.16).
Згідно довідки відділу містобудування та архітектури Виконавчого комітету Нововолинської міської ради від 26.02.2025 № 8/13-08/2-25, у зв'язку з впорядкуванням поштових адрес, житловий будинок по АДРЕСА_3 , зазначений у рішенні народного суду м. Нововолинська Волинської області від 23.10.1962, розміщений по АДРЕСА_1 (а.с. 12).
Отже, громадянка ОСОБА_1 є власником частини житлового будинку, що розташований саме за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до інформації Управління "ЦНАП" виконавчого комітету Нововолинської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована 1 (одна) особа з 25.10.2019 (а.с. 11).
Як вбачається із листа Управління "ЦНАП" Виконавчого комітету Нововолинської міської ради Волинської області, згідно відомостей, які містяться в реєстрі Нововолинської територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована 1 особа, а саме ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дата реєстрації - 25.10.2019. Реєстрація місця проживання громадянина ОСОБА_2 була здійснена на підставі договору дарування частки житлового будинку від 12.03.2019.
У Листі Нововолинської державної нотаріальної контори Волинської області від 21.01.2025 № 54/01-16 зазначено, що згідно даних спадкового реєстру спадкова справа щодо ОСОБА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 не заводилась. Разом із цим, свідоцтво про право на спадщину видано не було та рекомендовано звернутися із запитом до Волинського обласного державного нотаріального архіву про надання інформації з алфавітної книги обліку і реєстрації спадкових справ за 1992-2000 роки, про наявність або відсутність такої спадкової справи.
В подальшому, Нововолинська міська рада Волинської області звернулась до Нововолинської державної нотаріальної контори Волинської області про видачу свідоцтва про право на спадщину щодо частини житлового будинку розміром 17/50 частки за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала померлій гр. ОСОБА_1 .
Листом Волинського обласного державного нотаріального архіву від 23.01.2025 № 18/0-21 було повідомлено, що на підставі статті 8 Закону України "Про нотаріат" довідки про вчинені нотаріальні дії та копії документів, що зберігаються у нотаріуса, видаються нотаріусом виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії, а також на письмову вимогу суду, прокуратури, органів дізнання та слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх віданні. Міська рада не має права витребовувати дані щодо вчинення нотаріальних дій (а.с. 15).
Згідно відомостей Волинського обласного державного нотаріального архіву, які були надані на вимогу суду, з алфавітних книг за 1992-2000 роки Нововолинської державної нотаріальної контори та інформації із Спадкового реєстру вбачається, що спадкова справа після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 не заводилась (а.с. 57).
Отже, позивач доводить, що Нововолинською міською радою Волинської області було вчинено усі можливі дії, пов'язані із оформленням права власності на частину житлового будинку розміром 17/50 частки за адресою: АДРЕСА_1 в досудовому порядку, а відтак у зв'язку з неможливістю врегулювання відповідного питання Нововолинська міська рада Волинської області звернулася з даним позовом до суду.
Крім того, відповідач через відділ документального забезпечення та контролю суду подав заяву за вх.№01-87/2146/25 від 19.05.2025 у якій просить суд розгляд справи здійснювати без участі Нововолинської міської ради. Крім того, просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Між тим, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22).
Надаючи правову кваліфікацію відносинам, що склалися апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Відповідно до приписів статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Статтею 146 Конституції України передбачено, що питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.
Статтями 16, 328 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути в тому числі і визнання права; право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Стаття 386 ЦК України передбачає, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Згідно ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (далі - Закон №280) визначено, що право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до частини першої статті 10 Закону №280 сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Частиною п'ятою статті 16 Закону №280 передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до приписів статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Так, частиною другою цієї статті Закону передбачено, що підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
За змістом статті 60 Закону №280, територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, на рухоме та нерухоме майно.
Підставою набуття права комунальної власності є передача майна комунальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування, та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад, передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Отже, органи місцевого самоврядування мають забезпечувати реалізацію державної політики у сфері володіння, користування і розпорядження об'єктами комунальної власності на відповідній території, у тому числі щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, визнане безхазяйним.
Разом з тим, відповідно до рішення народного суду м. Нововолинська Волинської області громадянці ОСОБА_1 виділено частину будинку, яка складається з однієї кімнати, розміром 14,2 кв., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.16).
Згідно довідки відділу містобудування та архітектури Виконавчого комітету Нововолинської міської ради від 26.02.2025 № 8/13-08/2-25, у зв'язку з впорядкуванням поштових адрес, житловий будинок по АДРЕСА_3 , зазначений у рішенні народного суду м. Нововолинська Волинської області від 23.10.1962, розміщений по АДРЕСА_1 (а.с. 12).
Також, відповідно до інформації Володимирського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Володимирському районі Волинської області гр. ОСОБА_1 померла, про що складено актовий запис про смерть № 385 від 17 вересня 1992 року (а.с. 6).
При цьому, згідно відомостей Волинського обласного державного нотаріального архіву, які були надані на вимогу суду, з алфавітних книг за 1992-2000 роки Нововолинської державної нотаріальної контори та інформації із Спадкового реєстру вбачається, що спадкова справа після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 не заводилась (а.с. 57).
Отже, право власності на частину житлового будинку, розміром 17/50 частки, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 було зареєстроване за померлою громадянкою ОСОБА_1 , а відтак на момент розгляду даної справи судом, власник спірного нерухомого майна відсутній.
Згідно зі ст.335 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий.
Згідно із статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Відповідно до частини першої статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Відповідно до підпункту 1 пункту а статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.
Згідно з частиною п'ятою статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
При цьому, згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.
Статтею 329 ЦК України передбачено, що юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Відповідно до частини другої статті 335 ЦК України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулює Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" № 1952-VI від 01.07.2004 (далі - Закон № 1952-VI), який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.
За визначенням статті 2 Закону № 1952-VI державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстраційна дія - державна реєстрація прав, взяття на облік безхазяйного нерухомого майна, а також інші дії, що здійснюються державним реєстратором у Державному реєстрі прав, крім надання інформації з цього реєстру.
Відповідно до частини 2 статті 3 Закону №1952-VI речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Слід звернути увагу, що згідно з ч.14 ст.18 Закону №1952-VI взяття на облік безхазяйного нерухомого майна проводиться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Процес державної реєстрації, окрім положень Закону №1952-IV, визначений також Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 (Порядок №1127).
Зазначений Порядок визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державної реєстрації речових прав на нерухоме майно», об'єкти незавершеного будівництва та їх обтяжень (державна реєстрація прав), в тому числі безхазяйного, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.
Так, частиною 3 Порядку №1127 передбачено, що державна реєстрація прав та облік безхазяйного нерухомого майна проводяться з прийняттям рішень державним реєстратором прав на нерухоме майно (далі - державний реєстратор), які формуються за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) в електронній формі з накладенням кваліфікованого електронного підпису. Для створення кваліфікованого електронного підпису використовуються виключно засоби кваліфікованого електронного підпису, які мають вбудовані апаратно-програмні засоби, що забезпечують захист записаних на них даних від несанкціонованого доступу, від безпосереднього ознайомлення із значенням параметрів особистих ключів та їх копіювання.
Відповідно до частини 82 Порядку №1127 взяття на облік безхазяйного нерухомого майна здійснюється за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса в установленому для державної реєстрації прав порядку з урахуванням особливостей, визначених пунктами 83-88 цього Порядку.
Під час розгляду заяви державний реєстратор встановлює наявність (відсутність) державної реєстрації прав на майно, щодо якого подано таку заяву (пункт 83 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553).
За результатом розгляду заяви, а також за наявності відомостей про технічні характеристики відповідного безхазяйного нерухомого майна, отриманих з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, чи відомостей про земельну ділянку, сформовану за рахунок невитребуваної земельної частки (паю), отриманих з Державного земельного кадастру, державний реєстратор приймає рішення щодо взяття на облік безхазяйного нерухомого майна або рішення щодо відмови у взятті на такий облік (пункт 84 Порядку).
Відповідно до пункту 87 Порядку за наявності підстав для відмови у взятті на облік безхазяйного нерухомого майна державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.
У задоволенні заяви про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна може бути відмовлено у разі, коли: - безхазяйне майно не підлягає обліку відповідно до закону; - із заявою про взяття на облік безхазяйного нерухомого майна звернулася неналежна особа; - у Державному реєстрі прав наявні записи про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, щодо якого подано заяву про взяття на облік; - у Державному реєстрі прав відсутні записи про припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з відмовою власника від права власності на таке майно (у разі, коли підставою для взяття на облік безхазяйного нерухомого майна є відмова власника нерухомого майна від свого права власності).
У відповідності до ч.2 ст. 335 ЦК України, після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.
Отже, на переконання суду апеляційної інстанції, застосовуючи зміст пункту 3 частини першої статті 2 ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до спірних правовідносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що саме на Виконавчий комітет Нововолинської міської ради покладається обов'язок проведення державної реєстрації набуття права власності на безхазяйне майно, а саме частини житлового будинку, розміром 17/50 частки, розташованого за адресою: вул. Тиха, 7, м. Нововолинськ, Волинської області.
При цьому, враховуючи системний аналіз вищевказаних норм права, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, що питання щодо звернення із заявою про взяття на облік безхазяйного спірного майна та опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про взяття такої безхазяйної нерухомої речі на облік є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування, яким у свою чергу є Нововолинська міська рада.
Разом з тим, у матеріалах справи відсутні докази виконання Нововолинською міською радою та Виконавчим комітетом Нововолинської міської ради встановлених зокрема, Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 та ст. 335 Цивільного кодексу України вимог та вчинення будь-яких дій щодо правомірної передачі права власності на спірне нерухоме майно у комунальну власність.
При цьому, слід врахувати, що позивач не надав доказів звернення до суду в порядку цивільного судочинства про визнання спадщини відумерлою, згідно із ч.1 ст. 1277 ЦК України, щоб є однією із підстав переходу у власність територіальної громади спірного нерухомого майна.
Між тим, як зазначалося вище Нововолинська міська рада просить визнати за нею право власності на частину житлового будинку, що у даній правовій ситуації не є належним та ефективним способом захисту своїх прав.
За змістом ст. 236 ГПК України, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 73, 74, 76, 77, 86, 236-238, 282 ГПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Згідно з вимогами частин першої, третьої статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
При цьому відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі ст. 77 ГПК України, допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував у своїх постановах щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17.
Поряд з цим, слід врахувати, що не відповідач повинен подавати докази на підтвердження обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, обставин - викладених у заяві по суті позовній заяві, а в силу положень ст. 74 ГПК України такий обов'язок (тягар доказування) покладено саме на позивача.
Разом з цим докази, які подаються до господарського суду, підлягають оцінці відповідно до ст. 86 ГПК України, за якою суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Суд апеляційної інстанції враховує правову позицію, наведену у постановах Верховного Суду від 05.02.2019р. у справі №914/1131/18, від 26.02.2019р. у справі №914/385/18, від 10.04.2019р. у справі №904/6455/17, від 05.11.2019р. у справі №915/641/18, від 13.01.2020р. у справі №908/510/19, від 08.05.2018 у справі №922/1249/17 та від 18.03.2019 у справі №908/1165/17.
Згідно із ст. 14 ГПК України ("Диспозитивність господарського судочинства"), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Отже, попри обов'язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.
Відповідно до частини 1 статті 15 та частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Наведені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, встановленим чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Така позиція відповідає усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, обраний позивачем спосіб захисту повинен: а) відповідати змісту порушеного права (вимога повинна співвідноситися із обставинами порушення права чи законного інтересу), б) забезпечувати реальне поновлення прав, у випадку задоволення позову (в результаті виконання рішення суду особа фактично повернеться в той стан, в якому перебувала до моменту порушення її права чи законного інтересу).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, зазначала, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Крім того зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
За таких обставин судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.
За наведеного, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, ґрунтуються на його власній оцінці та спростовуються наведеними та встановленими судом обставинами справи.
Отже, колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду Волинської області від 30.06.2025 у даній справі прийняте з повним з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування.
На підставі ст.129 ГПК України судовий збір за подання апеляційної скарги залишається за апелянтом.
Керуючись ст. ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Нововолинської міської ради Волинської області на рішення Господарського суду Волинської області від 30.06.25 у справі №903/240/25 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Волинської області від 30.06.25 у справі №903/240/25 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, встановленому ст. 286-291 ГПК України.
4. Справу № 903/240/25 повернути до Господарського суду Волинської області.
Повний текст постанови складений "21" жовтня 2025 р.
Головуючий суддя Миханюк М.В.
Суддя Крейбух О.Г.
Суддя Юрчук М.І.