15 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 922/4058/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,
за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.,
представників учасників справи:
Харківської обласної прокуратури - Ногіної О.М.,
Товариства з обмеженою відповідальністю "Театральні Зустрічі" - Новікової О.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2025
(суддя Хотенець П. В.)
та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.06.2025
(судді Попков Д. О., Стойка О. В., Лакіза В. В.)
у справі за позовом керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова
до: 1) Харківської обласної ради, 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Театральні Зустрічі", 3) ОСОБА_1
про визнання незаконним та скасування додатку до рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним договору іпотеки та витребування нерухомого майна.
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. Керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова звернувся до суду з позовом до Харківської обласної ради (далі - Рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "Театральні Зустрічі" (далі - ТОВ "Театральні Зустрічі") та ОСОБА_1 про:
- визнання незаконним та скасування пункту 3 додатку 2 до рішення VI сесії Ради VI скликання "Про відчуження об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області" від 21.04.2011 № 145-VI;
- визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 14.10.2011 № 69-В, укладеного Радою та ТОВ "Кафе "Зустрічі";
- визнання недійсним договору іпотеки від 28.03.2019, укладеного ТОВ "Театральні зустрічі" та ОСОБА_1 ;
- витребування у ТОВ "Театральні Зустрічі" на користь територіальних громад сіл, селищ, міст Харківської області в особі Харківської обласної ради об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1048626863101 - нежитлові приміщення.
1.2. Звертаючись із позовом, зазначав, що:
- договір оренди нерухомого майна від 15.09.2001 (який і став підставою для подальшої приватизації об'єкта) укладений із порушенням вимог статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 2296-XII (в редакції від 12.06.2011) через відсутність згоди власника - Харківської обласної ради на момент його укладання;
- Рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендарем, при тому, що продаж мав бути здійснений на конкурсних засадах;
- спірне майно вибуло з комунальної власності поза волею територіальної громади Харківської області, адже воля територіальної громади як власника може втілюватися лише в законному рішенні органу місцевого самоврядування;
- покупець ТОВ "Кафе "Зустрічі" та набувач ТОВ "Театральні зустрічі" є пов'язаними особами, тож ТОВ "Театральні зустрічі" не могло не знати про порушення при відчуженні об'єкта, що свідчить про недобросовісність кінцевого набувача;
- ТОВ "Театральні зустрічі", не набувши законно прав власника, не міг укладати договір іпотеки як іпотекодавець.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Господарський суд Харківської області рішенням від 18.03.2025 відмовив у задоволенні позову.
2.2. Щодо позовних вимог в частині визнання незаконним і скасування пункту 3 додатку 2 до рішення VI сесії Ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу та договору іпотеки вказав, що такі не підлягають задоволенню з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади Харківської області.
2.3. В частині відмови у задоволенні позовної вимоги про витребування майна суд вказав на те, що прокурор не обґрунтував недобросовісність поточного власника майна - ТОВ "Театральні Зустрічі".
2.4. Східний апеляційний господарський суд постановою від 04.06.2025 змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2025, виклавши її в редакції мотивувальної частини цієї постанови; скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні недійсним договору іпотеки і закрив провадження у цій частині; в іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2025 залишив без змін.
2.5. Мотивував постанову зокрема тим, що діюче приватизаційне законодавство в редакції на момент ухвалення рішення про спосіб приватизації та укладання договору купівлі-продажу не визначало жодних обмежень/застережень щодо дискреційного права Харківської обласної ради обрати приватизацію саме шляхом викупу, тож мало місце не протизаконне вибуття спірного майна поза волею власника, а правомірне розпорядження комунальною власністю уповноваженим органом, чиє волевиявлення зумовило перехід права власності на спірне майно;
2.6. Щодо вимог про недійсність іпотечного договору вказав, що його укладено поза межами приватизаційних відносин за договором купівлі-продажу від 14.10.2011. Відповідач-3 (сторона спірного іпотечного договору - Іпотекодержатель) виступає у цих правовідносинах як фізична особа, а не суб'єкт господарювання, а сам характер основного (позика) та забезпечувального (іпотека) зобов'язання не дають підстав для їх кваліфікації як господарських, що є підставою для закриття провадження в цій частині позовних вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування
3.1. Заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.06.2025, в якій просить скасувати судові рішення в частині позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки і витребування нежитлових приміщень та в цих частинах направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
3.2. Обгрунтовуючи виключний випадок касаційного оскарження, передбачений пунктом 1 частини першої статті 287 ГПК України, прокурор вказав (з урахуванням уточнень), що суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, не врахував висновки Верховного Суду щодо внесення окремих видів майна до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, викладені, зокрема, у:
- постанові від 03.10.2023 у справі № 927/640/19 щодо того, що до об'єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об'єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом (Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна");
- постанові від 03.09.2024 у справі № 907/358/20 щодо того, що діяльність органів державної та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу "заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом". Застосування такого принципу суттєво обмежує органи державної влади у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
3.3. Оскаржуючи судові рішення у частині вирішення питання щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору іпотеки від 28.03.2019 у цій справі, прокурор вказав, що суди не врахували висновків Верховного Суду щодо юрисдикції спору, викладених, серед іншого, у:
- постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду);
- постанові від 11.08.2022 у справі № 904/5693/20 (якщо особою право не набуто, то в такому випадку не виникає право власності й у майбутніх набувачів, як наслідок, договір іпотеки є недійсним);
- постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 903/456/18, постанові Верховного Суду від 18.10.2021 у справі № 922/815/21 щодо правил застосування положень статті 2 ГПК України, яка завданням господарського судочинства визначає справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів не тільки юридичних осіб і держави, але й фізичних осіб;
- постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 125/703/16-ц та від 12.05.2020 у справі № 925/308/18 (оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень був укладений в порядку приватизації комунального майна шляхом проведення аукціону, відтак, враховуючи характер спірних відносин, справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та у даному випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства та в інших зазначених у касаційній скарзі постановах.
3.4. Водночас, посилаючись у касаційній скарзі на пункт 4 частини другої статті 287 та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, прокурор зазначив, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку доказам, які підтверджують факт приналежності спірного майна до об'єкта культури (договір оренди, рішення органу місцевого самоврядування, договір купівлі-продажу, листування тощо), щодо якого є пряма законодавча заборона на проведення приватизації.
3.5. Також 09.10.2025 скаржник надав письмові пояснення та просив суд здійснювати подальший розгляд справи з їх урахуванням. Водночас надані скаржником пояснення за своєю суттю є доповненням до касаційної скарги, та не можуть бути прийняті до розгляду разом із касаційною скаргою з огляду на положення частини першої статті 298 ГПК України, а тому згідно з частиною другою статті 118 ГПК України залишаються без розгляду.
4. Позиція інших учасників справи
4.1. У відзиві на касаційну скаргу відповідач-2 просить судові рішення залишити без змін.
4.2. Зазначає, що питання незаконності включення спірного майна до об'єктів, що підлягають приватизації, не були предметом розгляду в суді першої інстанції, оскільки прокурор в своїй позовній заяві не обґрунтовував свої доводи згідно цих норм права, не наполягав в порушенні їх, обставини справи не розглядались у розрізі того, що спірний об'єкт включено до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, а саме майнові комплекси підприємств, що надають послуги загальнодержавного значення, до яких відноситься спірний об'єкт, оскільки є об'єктом культури. У зв'язку з цим, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 03.10.2023 у справі № 927/640/19, від 03.09.2024 у справі № 907/358/20, на які посилається прокурор не можуть бути Верховним Судом прийняті до уваги.
5. Мотивувальна частина
5.1. Заслухавши суддю-доповідачку, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає таке.
5.2. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України).
5.3. З огляду на цей припис Верховний Суд переглядає в касаційному порядку постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
5.4. Згідно із положеннями пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
5.5. При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
5.6. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.
5.7. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.
5.8. У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду конкретизувала визначення подібності правовідносин, згідно з яким на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях, після чого застосувати змістовий критерій порівняння (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків сторін спору), а за необхідності - також суб'єктний і об'єктний критерії, які матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об'єкт.
5.9. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ.
5.10. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків суду касаційної інстанції в кожній конкретній справі.
5.11. Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
5.12. При цьому посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
5.13. Так, за доводами скаржника, суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених:
- у постанові від 03.10.2023 у справі № 927/640/19 щодо того, що до об'єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об'єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом (Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна");
- у постанові від 03.09.2024 у справі № 907/358/20 щодо того, що діяльність органів державної та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу "заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом". Застосування такого принципу суттєво обмежує органи державної влади у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
5.14. Дослідивши зміст наведених постанов, колегія суддів враховує, що у справі № 927/640/19 за позовом прокурора про визнання недійсними результатів цільового аукціону з реалізації майна платника податків, визнання недійсним договору купівлі-продажу майна платника податків, витребування у державну власність нерухомого майна та визнання недійсним договору іпотеки, суди виходили із встановлення обставин, зокрема, стосовно того, що на час проведення цільового аукціону та укладення спірних договорів все майно ДП "Ніжинський комбінат хлібопродуктів", у тому числі і спірне, було включено до переліку об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, а сам ДП "Ніжинський комбінат хлібопродуктів" віднесено до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. А тому спірне нерухоме майно не могло бути відчужене відповідно до частини дев'ятої статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності".
5.15. У постанові від 03.09.2024 у cправі № 907/358/20 за позовом прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Ужгородської міської ради від 14.11.2019 № 1754 "Про безоплатну передачу майна комунальної власності", Верховний Суд вказав на те, що приписами Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" не передбачено можливості приватизації (відчуження) комунального майна шляхом безоплатної передачі у власність юридичної особи. При цьому Верховний Суд виклав загальний висновок про те, що відсутність законодавчо визначеної заборони на вчинення певних дій не надає права органам державної та виконавчої влади, органам місцевого самоврядування вчиняти такі дії.
5.16. Тож наведені заявником справи не є подібними за підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулювання спірних правовідносин, що виключає застосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах № 927/640/19 та № 907/358/20, до тих, що склалися у розглядуваній справі.
5.17. При касаційному оскарженні судових рішень у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 287 цього Кодексу, касаційна скарга має містити формулювання висновку щодо застосування норми права із зазначенням цієї норми права з викладенням правовідносин, у яких ця норма права застосована, а також посилання на постанови Верховного Суду, в яких зроблено інший (який саме) висновок щодо застосування цієї ж норми права та в яких правовідносинах.
5.18. При цьому норми права, наведені прокурором у касаційній скарзі (частина друга статті 5 "Про приватизацію державного майна" (в редакції від 01.01.2011) та статті 20 Закону України "Про культуру") ані у справах № 927/640/19 та № 907/358/20, ані у справі, що розглядається, застосовані судами не були. Більш того, наведені норми не були наведені і прокурором на обґрунтування позовних вимог.
5.19. Колегія суддів враховує, що підставою позовних вимог прокурор зазначав саме обрання Радою неналежного способу приватизації спірного майна, а саме шляхом викупу орендарем, а не продажу на аукціоні, за конкурсом. В той же час підстави касаційного оскарження зводяться узагальнено до того, що спірне майно не могло бути приватизоване взагалі (ні за конкурсною процедурою, ні іншим чином) і саме це суди не врахували, не встановили обставини щодо статусу майна як забороненого до приватизації та не застосували відповідне законодавство, хоча позов прокурора таких доводів та підстав не містить, то відповідно і такі підстави для витребування спірного майна суди у цій справі не розглядали і законодавство не застосовували.
5.20. Водночас колегія суддів зауважує, що скаржник викладає фактичні обставини та взагалі не обґрунтовує подібність правовідносин та не зазначає в чому полягає невідповідність оскаржуваних судових рішень висновкам, які викладені у зазначених у касаційній скарзі постановах.
5.21. Окремо оскаржуючи судові рішення у частині вирішення питання щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, прокурор наводить низку постанов Великої Палати Верховного Суду щодо вирішення питання юрисдикції спорів за участю фізичних осіб з огляду на характер спірних правовідносин, зокрема щодо укладання договорів в порядку приватизації.
5.22. Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 125/703/16-ц та від 12.05.2020 у справі № 925/308/18 дійсно викладено висновок про те, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України. Оскільки спірні правочини купівлі-продажу нерухомого майна (стороною яких є фізична особа) укладені в порядку приватизації комунального майна шляхом проведення аукціону, то Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що у такому випадку справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а пред'явлення позову, у тому числі, до фізичної особи, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, не змінює правову природу юридичного спору та у даному випадку не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.
5.23. Втім, на відміну від наведених вище справ, у справі, що розглядається, сторонами правочинів щодо відчуження майна у процесі приватизації є юридичні особи і юрисдикція господарського суду щодо основним вимог не є спірною.
5.24. При цьому колегія суддів враховує, що за приписами частини четвертої статті 173 ГПК України не допускається об'єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. У справі, що розглядається, позовна вимога про визнання недійсним договору іпотеки була розцінена судом апеляційної інстанції не як похідна, а як самостійна позовна вимога, і така з огляду на суб'єктний склад основного зобов'язання (договору позики) має бути розглянута судом цивільної юрисдикції. Тож висновки, викладені у наведених скаржником постановах Великої Палати Верховного Суду, стосуються інших правовідносин, які не є подібними до справи, що розглядається,.
5.25. Таким чином, висновки у наведених скаржником справах та у цій справі, в якій подано касаційну скаргу не можуть вважатися у наведеному випадку подібними через те, що такі висновки у вказаних справах виокремлені скаржником із контексту судових рішень, при цьому не ураховані викладені в рішеннях правові позиції Верховного Суду стосовно спірних правовідносин та предмету спору в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених фактичних обставин.
5.26. З огляду на зазначене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК, не знайшла підтвердження.
5.27. При цьому оскільки за положенням пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення є недослідження судом зібраних у справі доказів лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу, а іншу підставу касаційного оскарження за виключним випадком касаційного оскарження, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 287 вказаного Кодексу, яка зазначена скаржником, визнано необґрунтованою, правові підстави для скасування, а відповідно і для оскарження судових рішень в частині таких підстав касаційного оскарження, як недослідження судом зібраних у справі доказів, відсутні.
5.28. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.
5.29. Верховний Суд також бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
5.30. Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
5.31. Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
5.32. У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
5.33. Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
5.34. Натомість решта доводів скаржника фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, необхідності встановлення інших обставин, ніж встановлені судами (зокрема щодо наявності непогашеної заборгованості за основним зобов'язанням), тобто стосуються переоцінки наданих сторонами доказів, що, з огляду на положення статті 300 ГПК України, не входить до повноважень Верховного Суду.
5.35. Отже доводи касаційної скарги свідчать про те, що скаржник намагається повторно ревізувати судове рішення, яке набрало законної сили, що суперечить фундаментальному принципу юридичної визначеності.
5.36. Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
5.37. У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Харківської області від 18.03.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.06.2025 у справі № 922/4058/24 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський