17 жовтня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/2315/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" (Турецька Республіка), що діє в Україні через Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті",
на рішення Господарського суду Львівської області від 03.04.2025 та
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025
у справі за позовом Приватного підприємства "Індустріальний парк "Жидачів"
до Акціонерного товариства "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" (Турецька Республіка), що діє в Україні через Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті",
про стягнення 1 300 000,00 грн неустойки за прострочення терміну повернення об'єкта оренди,
Приватне підприємство "Індустріальний парк "Жидачів" (далі - ПП "ІП "Жидачів", позивач) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" (Турецька Республіка), що діє в Україні через Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" (далі - Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат", відповідач, скаржник), про стягнення 1 300 000,00 грн неустойки за прострочення терміну повернення об'єкта оренди.
Позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що відповідач прострочив виконання обов'язку щодо повернення майна після припинення строку дії договору оренди від 07.05.2021 № 07/05/2021/01 (далі - договір оренди), у зв'язку з чим ПП "ІП "Жидачів" нарахувало неустойку у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення у сумі 1 300 000,00 грн на підставі частини другої статі 785 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Господарський суд Львівської області рішенням від 03.04.2025 позов задовольнив, зважаючи, зокрема, на те, що відповідач повернув майно позивачу лише під час примусового виконання судового рішення у цій справі через 9 місяців після його ухвалення і майже через 19 місяців після припинення дії договору оренди. Водночас суд не взяв до уваги доводи відповідача про його намагання повернути об'єкт оренди, оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами.
Суд першої інстанції вказав, що факт припинення дії договору оренди шляхом його розірвання 12.01.2023 встановлений Господарським судом Львівської області у рішенні від 28.02.2024 у справі № 914/3056/23, яке набрало законної сили.
Водночас господарський суд дійшов висновку, що, беручи до уваги те, що відповідач повернув позивачу (орендодавцю) майно лише 23.08.2024 під час примусового виконання судового рішення, тобто майже через 19 місяців після припинення дії договору оренди у відповідача є обов'язок сплатити ПП "ІП "Жидачів" неустойку у розмірі подвійної плати за користування майном за вказаний у позовній заяві період, а саме: 1 300 000,00 грн за 10 місяців прострочення з урахуванням стягнутої суми неустойки за 9 місяців відповідно до рішення Господарського суду Львівської області від 28.02.2024 у справі № 914/3056/23.
Відповідно до частини другої статті 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
В оскаржуваному рішенні суд першої інстанції вказав, що ця неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 ЦК України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов'язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (пеня).
Обґрунтовуючи своє рішення, Господарський суд Львівської області зазначив, що у розумінні загальних та спеціальних норм права санкція (неустойка), яка передбачена статтею 785 ЦК України, є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору. Така неустойка є подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією в розумінні, зокрема, статті 549 ЦК України.
Суд першої інстанції послався на постанову Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18 і вказав, що особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном; при здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України обов'язковим є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як орендаря за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Західний апеляційний господарський суд у постанові від 04.09.2025 рішення Господарського суду Львівської області від 03.04.2025 залишив без змін.
Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат" через підсистему "Електронний суд" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Львівської області від 03.04.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025, в якій просить зупинити виконання рішення суду першої інстанції до закінчення його перегляду в касаційному порядку, оскаржувані рішення змінити та прийняти нову постанову, якою зменшити розмір неустойки та стягнути на користь відповідача судові витрати.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями вказану касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Рогач Л. І. - головуюча, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.
Дослідивши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною п'ятою статті 12 ГПК України визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, в яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно із частиною сьомою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" (рік подання позовної заяви у справі № 914/2315/24) прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2024 встановлено у розмірі 3 028 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом позову у цій справі є стягнення 1 300 000,00 грн. Зазначена сума не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2023 року (1 342 000,00 грн).
Колегія суддів зазначає, що з урахуванням положень пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судові рішення у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, можуть бути оскаржені в касаційному порядку лише у визначених цим пунктом випадках.
У касаційній скарзі Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат" як підставу для відкриття касаційного провадження у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зазначило, що справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування неустойки за період правової невизначеності, а саме протягом розгляду справ, предметом розгляду яких є спори про припинення орендних правовідносин та повернення майна.
Скаржник вказує, зокрема, що у цій справі суди стягнули неустойку за період, протягом якого існувала правова невизначеність щодо дати розірвання договору оренди та факту підписання акта приймання-передачі майна за таким договором протягом судового розгляду справи № 914/3056/23, в якій і встановлювалася дата розірвання договору оренди.
Відповідач у касаційній скарзі також зазначає, що ця справа має для нього виняткове значення з огляду, зокрема, на те, що при триваючих правовідносинах за тих же фактичних обставин відбулось неоднакове стягнення з відповідача неустойки, що, на думку Представництва "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат", свідчить про "…несправедливість та непропорційність юридичної відповідальності, а також незастосування принципу юридичної визначеності до таких правовідносин та якості (в частині прогнозованості) закону та правозастосовної практики".
Щодо підстав касаційного оскарження скаржник, серед іншого, зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків Верховного Суду, які могли б бути застосовані до спірних правовідносин, викладених у постановах від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, від 11.04.2018 у справі № 914/4238/15, від 24.04.2018 у справі № 910/14032/17, від 09.09.2019 у справі № 910/16362/18, від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17, від 06.07.2021 у справі № 906/562/20 щодо необхідності встановлення наявності вини для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України, у постанові від 08.05.2018 у справі № 910/1806/17 щодо предмета доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 ЦК України та вказав про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Єдність судової практики також є складовою принципу правової визначеності.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення судом касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний вимір свідчить про той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду на якісний критерій про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення того, чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже таке значення є оціночним поняттям.
З урахуванням вказаного колегія суддів зазначає, що аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним критеріям, оскільки не містять доказів кількісного та якісного виміру щодо наявності питання права, яке має фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а наведені доводи щодо оскарження судових рішень фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками господарських судів стосовно оцінки доказів і встановлених обставин у справі, при цьому доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановлення інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга відповідача не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Щодо посилань скаржника на виняткове для нього значення справи, то Верховний Суд зазначає, що в цьому випадку оцінка судом такої "винятковості" може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Отже, особа, яка подає касаційну скаргу, має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
На переконання Верховного Суду, касаційна скарга не містить переконливих аргументів, які б свідчили про її виняткове для скаржника значення, оскільки наведені доводи в їх сукупності зводяться до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи; необхідності переоцінки доказів, які були оцінені судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи по суті; заперечення результату розгляду справи.
Касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст рішень, ухвалених судами попередніх інстанцій, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішень судів тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію ?суду права?, що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є ?судом фактів?.
З урахуванням вказаного наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваних судових рішень у цій справі не дають підстав для висновку про те, що наявні підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьою статті 287 ГПК України, у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Верховний Суд зазначає, що визначені підпунктами ?а-г? пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є винятками із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип ?правової визначеності? буде порушено.
У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.
При цьому варто враховувати, що використання судом касаційної інстанції оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики.
Крім наведення скаржником підстав оскарження судових рішень у цій справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у випадках, передбачених підпунктами "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат" у касаційній скарзі також вказує як на підставу касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права у випадках, визначених у пунктах 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України.
З огляду на те, що підставами відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, є наявність та обґрунтування скаржником випадків, визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України Суд не бере до уваги, оскільки вони не дають правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Представництва "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат" на рішення Господарського суду Львівської області від 03.04.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
У зв'язку з тим, що Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у цій справі, клопотання про зупинення виконання рішення суду першої інстанції колегія суддів не розглядає.
Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 914/2315/24 за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" (Турецька Республіка), що діє в Україні через Представництво "Онур Тааххут Ташимаджилик Іншаат Тіджарет ве Санаї Анонім Ширкеті" на рішення Господарського суду Львівської області від 03.04.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуюча Л. Рогач
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський