ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
20 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/291/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Савицького Я.Ф.,
суддів: Діброви Г.І.,
Ярош А.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Одеської області
від 02 червня 2025 року (повний текст складено 03.06.2025)
у справі № 916/291/25
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
про стягнення 150 074, 06 грн, -
суддя суду першої інстанції: Деркач Т.Г.
місце винесення рішення: м. Одеса, проспект Шевченка, 29, Господарський суд Одеської області, -
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 авансу в сумі 150 074,06 грн та суми сплаченого судового збору.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на передачу 19.02.2024 ОСОБА_2 завдатку у сумі 135 950 грн (що еквівалентно 3 577,63 доларів США на момент передачі) в рахунок орендної плати за майбутнім договором оренди за перший та останній місяць оренди, про що складено відповідну розписку. Проте договір оренди так і не був укладений, а грошові кошти не повернуті.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 (суддя Деркач Т.Г.) відмовлено у задоволенні позову. Судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 3028 грн. покладено на позивача.
Суд установив, що зміст розписки від 19.02.2024 та тлумачення її змісту (значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів, порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину) дозволяють зробити висновок про те, що сторони мали намір в майбутньому укласти договір оренди.
Оскільки договір оренди не був укладений, то, на переконання суду, підстава отримання від ОСОБА_3 135 950 грн (що в еквіваленті становить 3 577,63 дол. США) в рахунок орендної плати за перший та останній місяць за договором оренди відсутня.
За наведених обставин, господарський суд дійшов висновку, що позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки вимоги про повернення коштів можуть бути заявлені на підставі ст. 1212 ЦК України, а про таку підставу позивач у позові не заявляв та спірні правовідносини в розумінні вказаної статті не трактував.
Не погодившись із ухваленим рішенням, Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 року у справі № 916/291/25 скасувати частково та змінити його в мотивувальній частині. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Фізичній особі_підприємцю ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі, змінивши мотивувальну частину рішення суду від 02.06.2025 року, виклавши її в новій редакції з урахуванням доводів, які наведені в апеляційній скарзі. Судові витрати покласти на позивача.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що передані грошові кошти за розпискою не можуть вважатись безпідставно набутими, як зазначає про це суд першої інстанції, адже зі змісту розписки від 19.02.2024 року, чітко вбачається, що дані грошові кошти були передані в рахунок орендної плати за перший та останній місяці оренди. Дані умови були обговоренні та укладенні між сторонами даного спору. Дані грошові кошти були передані Відповідачу в рахунок забезпечення виконання договору, а саме договору оренди нежитлового приміщення, що судом першої інстанції оцінено не вірно та як наслідок рішення від 02.06.2025 року не може вважатись обґрунтованим.
Зазначає, що на протязі двох місяців, ОСОБА_1. разом із своїми робітниками здійснював підприємницьку діяльність в орендному нежитловому приміщенні, яке належить ОСОБА_3. та отримував прибуток від даної діяльності, на підтвердження даного слугують відеоматеріали із відеокамер, які розташовуються за адресою: м. Одеса, АДРЕСА_1, на яких чітко видно, що робітники ОСОБА_1. в орендованому приміщенні працюють, отримуючи при цьому прибуток, що наявні в матеріалах справи. Окрім того, представником ОСОБА_3. адвокатом Вроною А.В. було направлено до юриста ОСОБА_1. договір оренди на підписання, на підтвердження було долучено суду скрін-шоти із листування за допомогою додатку «Телеграм» між адвокатом Вроною А.В. та юристом ОСОБА_1.
За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями для розгляду даної справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Савицького Я.Ф., суддів: Діброви Г.І., Ярош А.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25. Вирішено розгляд вказаної апеляційної скарги здійснювати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження. Крім того, вказаною ухвалою продовжено розгляд апеляційної скарги ФОП ОСОБА_3 на розумний строк та встановлено позивачу строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Разом з тим, не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду у даній справі, до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою звернувся Фізична особа-підприємець ОСОБА_1, який просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 року у справі № 916/291/25 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву повністю - стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 кошти в сумі 150 074,06 грн. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 7 570,00 грн. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 10 000,00 грн. витрат на правничу допомогу.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що у відповіді на відзив позивач не змінюючи фактичних обставин та не змінюючи матеріально-правової вимоги по суті (так і просив стягнути кошти), просив суд задовольнити позовну заяву повністю, стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 кошти в сумі 150 074,06 грн., як безпідставно набуте майно, стягнути на користь позивача суму понесених судових витрат. Таким чином, позивач в обгрунтування позовних вимог тільки змінив юридичні підстави (вважає, що стягнути не аванс, а безпідставно набуте майно), а не фактичні підстави та матеріально-правову вимогу одночасно, тому зміна тільки правової кваліфікації позивачем обставин справи не можуть вважатись зміною предмету та підстави позову одночасно. Такі висновки також підтверджуються і судовою практикою Верховного Суду, яка при розгляді справ застосовує принцип jura novit curia («суд знає закони») - неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Враховуючи те, що для апеляційного перегляду справи №916/291/25 вже була визначена судова колегія, протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду апеляційна скарга ФОП ОСОБА_1 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Савицького Я.Ф., суддів: Діброви Г.І., Ярош А.І.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі№916/291/25, продовжено її розгляд на розумний строк; об'єднано вказану скаргу до сумісного розгляду з апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 та встановлено відповідачу строк для подання відзиву на дану апеляційну скаргу. Вирішено також проводити розгляд справи №916/291/25 в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, оскільки предметом розгляду у даній справі є вимога про стягнення 150 074, 06 грн, що свідчить про те, що вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні Господарського процесуального кодексу України.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Разом з цим Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012).
Європейський суд щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган та інші проти Сполученого Королівства" роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
З огляду на зазначене, з метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду апеляційної скарги, враховуючи обставини, пов'язані зі запровадженням в Україні воєнного стану - постійні тривали повітряні тривоги, відключення електропостачання та інші чинники тощо; приймаючи до уваги навантаження суду, перебування членів апеляційної колегії у відпустках, відрядженнях та лікарняних, принцип незмінності складу суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, апеляційна скарга Акціонерного товариства "Укртрансгаз" розглядається поза межами строку, встановленого статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду встановила наступне.
З матеріалів справи вбачається, що згідно з розпискою від 19.02.2024 ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 за договором оренди нежитлового приміщення від 19.02.2024 за адресою: АДРЕСА_1, суму коштів в розмірі 135 950 грн (що в еквіваленті становить 3 577,63 дол. США), в рахунок орендної плати за перший та останній місяці оренди.
До матеріалів справи долучено проект договору, який сторонами не було підписано.
Позивач подав до ГУНП в Одеській області заяву про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 190 КК України про заволодіння грошовими коштами в розмірі 135 950 грн шляхом обману.
В свою чергу відповідач також подав заяву про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 383 КК України щодо надання неправдивих відомостей слідчому, дізнавачу або органу досудового розслідування, станом на сьогодні згідно з матеріалами справи кримінальне провадження щодо позивача закрито.
До матеріалів справи додано заяви свідків від 26.02.2025: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є працівниками ФОП ОСОБА_2 та працювали на посадах автомийника-прибиральника рухомого складу та монтувальника шин, відповідно до доданих наказів про прийняття на роботу станом на момент виникнення спірних правовідносин.
У заяві свідка ОСОБА_4 вказав на такі обставини.
27.01.2022 ОСОБА_4 влаштувався на роботу автомийником-прибиральником рухомого складу на автомийки-бар під назвою "Трійка" за адресою: АДРЕСА_1 . З середини лютого 2024 року ФОП ОСОБА_2 представила ОСОБА_4 позивача та повідомила, що той буде новим орендарем. Під час оренди комплексу ОСОБА_1 здійснював підприємницьку діяльність, у тому числі купував засоби для миття автомобілів, надавав вказівки робітникам, отримував прибутки від ведення діяльності. ОСОБА_4 стверджує у заяві свідка, що бачив особисто як позивач видавав заробітну плату працівникам.
У заяві свідка ОСОБА_5 , заначивши, що з 27.01.2022 по 15.05.2024 працював на автомийці-бар під назвою "Трійка", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , надав показання аналогічні свідченням ОСОБА_4 .
Позивач зазначає, що оскільки договір оренди так і не був укладений, а грошові кошти не повернуті, останній звернувся до суду з відповідним позовом за захистом свого порушеного права.
Предметом апеляційного перегляду даної справи є з'ясування наявності або відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача авансу в сумі 150 074,06 грн.
Позивач кваліфікує спірні правовідносини як правовідносини, що утворилися через досягнення домовленості між сторонами про укладання договору оренди та у позові просить стягнути з відповідача сплачений аванс.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що договір оренди не був укладений, тому підстава отримання відповідачем грошових коштів в рахунок орендної плати за перший та останній місяць за договором оренди відсутня, водночас позивач обрав неправильний спосіб захисту, оскільки вимоги про повернення коштів можуть бути заявлені на підставі ст. 1212 ЦК України, а про таку підставу позивач у позові не заявляв та спірні правовідносини в розумінні вказаної статті не трактував.
Проаналізувавши доводи апеляційних скарг, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при винесені рішення, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступних висновків.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикція - це позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може бути застосований самостійно на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України шляхом подання кондикційного позову.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (висновок, сформульований Верховним Судом України у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-3090цс15).
Водночас за змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України унормовано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
З огляду на положення частини першої статті 202 та частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договір є правочином.
За загальним правилом, встановленим статтею 638 Цивільного кодексу України (положення якої кореспондуються з частинами першою, другою статті 180 Господарського кодексу України), договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
При цьому за змістом частини першої статті 641 і частин першої, третьої статті 642 Цивільного кодексу України пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття, тоді як відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
З моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції договір є укладеним (частина перша статті 640 Цивільного кодексу України). Натомість відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію (стаття 646 Цивільного кодексу України).
Відповідно до положень статті 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
Згідно з частиною другою статті 184 Господарського кодексу укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого статтею 181 цього Кодексу, за змістом якої господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Зокрема, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами.
У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (частини перша та друга статті 207 Цивільного кодексу України).
Отже, законом передбачено можливість укладення договорів у спрощеному порядку, зокрема, через ділову переписку: шляхом обміну документами та у вигляді конклюдентних дій. При цьому договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що укладені в письмовій формі.
Колегія суддів зазначає, що дійсно матеріали справи не містять письмового, підписаного між сторонами договору оренди.
Водночас, ключовим питанням для правильного вирішення даного спору є не стільки факт відсутності належним чином оформленого первинного документу, скільки факт реальності/нереальності надання відповідачем позивачу послуг з оренди.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судова колегія зазначає, що укладеність договору має мати місце у тому випадку, якщо сторони шляхом своїх дій підтвердили бажання укласти договір та приступили до його виконання. Доказом таких дій може бути електронне листування сторін, в тому числі з надсиланням проєкту договору, обговорення в переписці суттєвих умов використання приміщення, його адреси, а також ознаки використання стороною об'єкту нерухомості. Якщо вказані ознаки відсутні то вказувати про укладеність договору неможливо, оскільки відсутні ознаки згоди щодо погодження його суттєвих умов.
Як вбачається з матеріалів справи, 19.02.2024 між сторонами даного спору було підписано без жодних зауважень розписку, яку позивач надає суду в обґрунтування надання грошових коштів Відповідачу.
Відповідно до змісту даної розписки від 19.02.2024 року вбачається, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 за договором оренди нежитлового приміщення від 19.02.2024 року за адресою: АДРЕСА_1 суму в розмірі 135 950 грн., що еквівалентно 3577, 63 долара США, в рахунок орендної плати за перший та останній місяці оренди.
Вищевикладене, Позивачем не заперечується та більше того зазначається у своїй позовній заяві.
Матеріалів справи містять заяви свідків від 26.02.2025: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які є працівниками ФОП ОСОБА_2 та працювали на посадах автомийника-прибиральника рухомого складу та монтувальника шин, відповідно до доданих наказів про прийняття на роботу станом на момент виникнення спірних правовідносин.
У заяві свідка ОСОБА_4 вказав на такі обставини: « 27.01.2022 ОСОБА_4 влаштувався на роботу автомийником-прибиральником рухомого складу на автомийки-бар під назвою "Трійка" за адресою: АДРЕСА_1 . З середини лютого 2024 року ФОП ОСОБА_2 представила ОСОБА_4 позивача та повідомила, що той буде новим орендарем.
Під час оренди комплексу ОСОБА_1 здійснював підприємницьку діяльність, у тому числі купував засоби для миття автомобілів, надавав вказівки робітникам, отримував прибутки від ведення діяльності».
ОСОБА_4 стверджує у заяві свідка, що бачив особисто як позивач видавав заробітну плату працівникам.
У заяві свідка ОСОБА_5 , зазначивши, що з 27.01.2022 по 15.05.2024 працював на автомийці-бар під назвою "Трійка", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , надав показання аналогічні свідченням ОСОБА_4 .
Крім того, матеріали справи містять та позивачем не спростовано, що представником відповідача було направлено до юриста ОСОБА_1 договір оренди на підписання, на підтвердження було долучено суду скрін-шоти із листування між адвокатом Вроною А.В. та юристом ОСОБА_1.
З боку позивача не надсилалась обґрунтовані заперечення щодо отриманого екземпляру договору оренди.
Однак, після спливу 2 місяців, ОСОБА_1. було повідомлено ОСОБА_3 про те, що договір оренди він укладати не буде та просив повернути ОСОБА_3. передані кошти.
На переконання судової колегії, вищевказані встановлені судом обставини у своїй сукупності свідчать про те, що позивач після погодження умов договору оренди та підписання розписки від 19.02.2024 року, протягом двох місяців здійснював на орендованому у відповідача об'єкті підприємницьку діяльність та отримував від даної діяльності прибуток. При цьому, як вже зазначалося, грошові кошти в розмірі 135 950 грн передавалися ним відповідачу в рахунок погашення орендної плати за перший та останній місяці оренди.
Таким чином, позивач своїми конклюдентними діями (перерахуванням грошових коштів зав перший та останній місяці та фактичне використання орендованого приміщення) прийняв пропозицію відповідача та, водночас, не висловив зауважень чи зустрічних умов передачі такого майна (грошових коштів).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.
За змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 Цивільного України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав.
У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що правовідносини, які склалися між сторонами, фактично є укладенням договору в спрощений спосіб. Таке оформлення договірних правовідносин сторонами відповідає приписам чинного законодавства України та за своєю правовою природою укладений сторонами правочин є договором оренди.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Загальні засади (принципи), зокрема добросовісність, є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Безпідставно набуте майно не підлягає поверненню на підставі статті 1212 ЦК України, якщо потерпіла особа знає, що в неї немає зобов'язання (немає обов'язку) для його передачі, проте здійснює таку передачу, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення такого майна.
Подібний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 4 серпня 2021 року у справі № 185/446/18.
Отже, позивач, передаючи грошові кошти відповідачу та в подальшому використовуючи майно відповідача достеменно знав, що між ними відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок), а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без примусу погодилася на настання невигідних для себе наслідків).
Судова колегія наголошує, що сам факт несплати позивачем за користування майном у встановленому в розписці розмірі свідчить про втрату відповідачем майна (грошових коштів), яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення "виправдане очікування" щодо отримання можливості ефективного застосування та використання права власності.
При цьому суд зазначає, що вказані обставини не створюють для позивача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав сплатити за звичайних умов як фактичний добросовісний орендар.
Враховуючи викладене у сукупності, судова колегія дійшла висновку про доведеність факту використання позивачем об'єкту оренди, сторони довели факт узгодження істотних умов договору оренди такого майна (вартість оренди, адресуоб'єкту нерухомості), а за таких умов отримані відповідачем грошові кошти не можуть кваліфікуватись безпідставно отриманими та не підлягають поверненню позивачеві.
Вказаним спростовуються висновки суду про безпідставність отримання відповідачем спірних коштів.
Таким чином, відсутні правові підстави для задоволення позову, та, відповідно, задоволенню апеляційної скарги позивача, з підстав, визначних вище.
Натомість доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє підтвердження, а тому підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції цієї постанови.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 слід відхилити, апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 задовольнити, а оскаржуване рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 змінити шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, із залишенням без змін висновку суду про відмову у задоволенні позову.
Розподіл витрат зі сплати судового збору здійснюється відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 - задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 02.06.2025 у справі №916/291/25 - залишити без змін.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4 542,00 грн.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ із зазначенням повних реквізитів сторін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя Савицький Я.Ф.
Суддя Діброва Г.І.
Суддя Ярош А.І.