ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
15 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/4568/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої судді Діброви Г.І.
суддів: Аленіна О.Ю., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від прокуратури- Капустін М.В., на підставі посвідчення;
від Приватного підприємства фірми «Гармаш» -Блонський Ю.І., на підставі ордеру;
від Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради- Тарановський Р.В. на підставі ордеру;
від Одеської обласної ради - Пірняк В.О. на підставі самопредставництва.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Приватного підприємства фірми «Гармаш», м. Одеса та Заступника керівника Одеської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024, м. Одеса, суддя першої інстанції Желєзна С.П. повний текст складено та підписано 19.02.2024
у справі №916/4568/23
за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради
до відповідачів:
1. Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради, м. Одеса
2. Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області
про визнання недійсним договору та повернення майна
Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до господарського суду з позовною заявою в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області та Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради про визнання недійсним договору оренди майна (майданчика з твердим покриттям) від 19.01.2015, укладеного між Приватним підприємством «Гармаш» та Управлінням обласної ради з майнових відносин, та зобов'язання Приватного підприємства «Гармаш» звільнити земельну ділянку, загальною площею 15 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Позовні вимоги прокурора обґрунтовані укладанням між відповідачами удаваного правочину, за умовами якого відповідачу-2 фактично було передано у користування частину земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради, для використання її у своїй підприємницькій діяльності (з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи).
Разом з тим, Клінічний центр, якому надано земельну ділянку у постійне користування, не наділений правом передавати ділянку у користування, що свідчить про наявність правових підстав для визнання договору недійсним та зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 в позові відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що оскільки майданчик з твердим покриттям не має індивідуальних ознак, які відокремлюють його від будь-якої іншої частини земельної ділянки, на якій теж наявне покриття, в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність у такого покриття ознак речі, яка може бути передана в оренду. Також, судом першої інстанції зазначено, що видача Клінічним центром наказу про введення в експлуатацію 4 майданчиків з твердим покриттям не надає таким майданчикам ознак нерухомого майна. Неможливість державної реєстрації права власності на тверде покриття, як окремого об'єкту цивільного права, є додатковим аргументом на користь відсутності у такого майна статусу нерухомого. При цьому, тверде покриття не має жодної цінності за відсутності можливості використання земельної ділянки.
Так, місцевий господарський суд дійшов висновку, що договір оренди від 19.01.2015 за своєю правовою природою не може вважатись договором оренди майна, а відповідач-1, як постійний користувач земельної ділянки, не наділений повноваженнями на передання земельної ділянки у користування іншій особі, що пов'язано із особливостями права постійного користування у порівнянні із правом оренди.
Разом з тим, приймаючи до уваги заяву відповідачів про застосування інституту позовної давності до позовних вимог прокурора, враховуючи відсутність клопотання останнього про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, суд, керуючись ст. 267 Цивільного кодексу України, дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Клінічного центру, Приватного підприємства «Гармаш» про визнання договору оренди майна від 19.01.2015 недійсним з підстав пропуску строку позовної давності.
Крім того, враховуючи відмову суду у задоволенні вимог прокурора в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Клінічного центру, Приватного підприємства «Гармаш» про визнання договору оренди майна від 19.01.2015 недійсним, суд зазначив про необхідність відмови у задоволенні вимоги прокурора про звільнення ділянки, оскільки вказана вимога є похідною та підлягає задоволенню лише у разі визнання договору недійсним.
07.03.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23.
Приватне підприємство «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області частково не погоджується з рішенням місцевого господарського суду та зазначає, що мотивувальна частина рішення суду першої інстанції по даній справі підлягає зміні в частині висновків, до яких дійшов суд, а саме:
-про те, що укладений між відповідачами договір оренди майна від 19.01.2015 за своєю природою не може вважатись договором оренди;
-про відсутність у майданчика з твердим покриттям, що є предметом договору оренди, ознак речі, яка може бути передана в оренду;
-про укладення відповідачами удаваного договору оренди майна від 19.01.2015 з метою приховання договору оренди землі;
-про відсутність повноважень у відповідача-2 на укладення договору оренди майна та наявність підстави для визнання його недійсним;
-про доведеність прокурором порушення прав позивача;
Апелянт вважає, що висновки суду в цій частині, не відповідають обставинам справи. Дійшовши таких висновків, суд першої інстанції неправильно визначив характер договірних правовідносин між відповідачами, неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, визнав встановленими обставини, які прокурором не були доведені, помилково застосував норми матеріального права.
Відповідач зазначає, що майданчик з твердим покриттям, який є предметом договору оренди, є річчю, визначеною індивідуальними ознаками, що відрізняються від подібних, оскільки має властиві їй певні характеристики з окремо визначеною метою використання.
Апелянт вказує, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що укладений договір є удаваним, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б доводили, що воля сторін була спрямована на укладення договору оренди земельної ділянки, а не майданчика з твердим покриттям.
Крім того, відповідач вказує, що прокурором жодним чином не обґрунтовано та не доведено факт порушення прав та законних інтересів позивача, оскільки доводи прокурора не містять негативного впливу оскаржуваного договору на права та інтереси позивача.
Крім того, 11.03.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23.
Прокурор зазначає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у зв'язку з невірним застосуванням норм матеріального права, а саме, ст. 267, 268 Цивільного кодексу України та порушенням норм процесуального права: ст. 236 Господарського процесуального кодексу України і невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Прокурор вказує, що, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.
Так, на думку заявника, у даному випадку має місце триваюче правопорушення, а позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часті.
З посиланням на практику судів, прокурор вказує, що протягом дії строку оренди договору землі орендодавець не може бути обмежений в праві звернутися до суду з позовом, такий позов може бути пред'явлений протягом строку дії договору.
26.03.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області надійшов відзив на апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури, в якому відповідач заперечує проти доводів прокурора та вказує про їх безпідставність.
29.03.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" надійшов відзив на апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури.
На думку Приватного підприємства Фірми «Гармаш», суд першої інстанції в своєму рішенні обґрунтовано відхилив доводи прокурора про так зване «триваюче правопорушення» та неможливість застосування строків позовної давності.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024 (колегія суддів у складі: Принцевська Н.М.- головуючий, Колоколов С.І., Савицький Я.Ф.) (з урахуванням ухвали від 25.09.2024 про виправлення описки) рішення місцевого господарського суду змінено шляхом викладення мотивувальної частини рішення в редакції постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 залишено без змін.
Не погодившись з постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024 у даній справі № 916/4568/23, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.01.2025 року касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволено частково, постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.09.2024 у справі № 916/4568/23 скасовано, справу № 916/4568/23 направлено на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.
Частково задовольняючи касаційну скаргу прокурора, Верховний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновки суду першої інстанції в частині відповідної оцінки наявних у матеріалах справи доказів та не спростував їх, і при цьому не дослідив посилання прокурора про віднесення орендованого майна відповідачем-2 до об'єкта благоустрою, та не спростував відповідні висновки місцевого господарського суду.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.02.2025 року прийнято справу №916/4568/23 за апеляційними скаргами Приватного підприємства фірми «Гармаш» та Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23 до провадження колегією суддів у складі: головуючого судді Діброви Г.І., судді - Богацької Н.С., Ярош А.І.; призначено справу №916/4568/23 до розгляду на 25.03.2025 року.
25.03.2025 року в судовому засідання було оголошено перерву до 20.05.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2025 року відкладено розгляд справи №916/4568/23 та призначено засідання суду на 17.06.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 року прийнято справу №916/4568/23 за апеляційними скаргами Приватного підприємства фірми «Гармаш» та Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 у справі № 916/4568/23 до свого провадження у новому складі суддів: головуючий суддя - Діброва Г.І., судді: Аленін О.Ю., Ярош А.І. та призначено справу №916/4568/23 до розгляду на 23.06.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 року оголошено перерву у справі 916/4568/23 до 16.09.2025 року.
В судовому засіданні, яке відкладалось, представник відповідача-2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги прокурора, підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції змінити в його мотивувальній частині, залишивши без змін висновок суду про відмову в позові.
Представники Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» та Одеської обласної ради підтримали позицію відповідача-2.
Представник прокуратури, виклавши свою позицію по справі, заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача-2 та просив задовольнити його апеляційну скаргу, скасувавши рішення суду і задовольнивши його позовні вимоги.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Обговоривши доводи та вимоги апеляційних скарг, об'єднаних в одне провадження, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційних скарг, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури не потребує задоволення, апеляційна скарга Приватного підприємства фірми «Гармаш» потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 року у справі № 916/4568/23 частково відповідає вимогам чинного законодавства України і відсутні підстави для скасування вірного висновку, але потребує зміни його мотивувальної частини з викладенням її в редакції постанови суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, що підтверджується інформаційною довідкою №346088682 від 11.09.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування Клінічного центру на зазначену вище ділянку, що підтверджується інформаційною довідкою №346088682 від 11.09.2023 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013.
19.01.2015 між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» (орендодавець) та Приватним підприємством «Гармаш» (орендар) було укладено договір оренди майна, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м, що знаходиться на території лікарні за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 12.11.2014 року становить 21 488,0 грн., з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
На першій сторінці договору оренди майна від 19.01.2015 наявний підпис начальника Управління обласної ради з майнових відносин про погодження договору.
Відповідно до п. п. 2.1, 2.3 договору оренди майна від 19.01.2015 орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний в цьому договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передачі майна. Майно вважається поверненим орендодавцю з часу підписання сторонами акту приймання-передачі (повернення) майна.
Згідно з п. 4.1 договору оренди майна від 19.01.2015 орендар повинен використовувати орендоване майно у відповідності до його цільового призначення та умов цього договору, своєчасно і в повному обсязі вносити орендодавцеві орендну плату та кошти, вказані в п.3.5 договору. Якщо орендар використовує приміщення не за його цільовим призначенням, орендодавець має право на розірвання цього договору. У такому випадку орендар повинен відшкодувати орендодавцю спричинені цим збитки та сплатити штраф у розмірі 6 розмірів орендної плати, що встановлена п.3.1 договору, з урахуванням індексу інфляції на час сплати.
Умовами п. п. 5.1, 5.3 договору оренди майна від 19.01.2015 передбачено, що орендар має право самостійно використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов, встановлених чинним законодавством України та цим договором. орендар може за рахунок власних коштів та після письмового погодження з власником та орендодавцем здійснювати капітальний ремонт, реконструкцію, технічне переобладнання, поліпшення тощо орендованого майна. Для отримання згоди орендодавця на здійснення невід'ємних поліпшень орендованого майна орендар надає останньому заяву, обґрунтування необхідності здійснення таких поліпшень, відповідну проектно-кошторисну документацію, експертний висновок щодо вказаної документації та інші документи, передбачені нормативно-правовими актами.
Приписами п. 7.1 договору оренди майна від 19.01.2015 визначено, що орендодавець та власник мають право контролювати наявність, стан, напрямки використання майна, в тому числі здійснювати такий контроль шляхом візуального огляду зі складанням відповідного акту обстеження.
Згідно з п. 9.1 договору оренди майна від 19.01.2015 договір діє з 19.01.2015 до 19.12.2017.
19.01.2015 між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Приватним підприємством «Гармаш» було укладено акт приймання-передачі майна за договором оренди від 19.01.2015.
15.12.2017 між Комунальною установою «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Приватним підприємством «Гармаш» було укладено додаткову угоду до договору оренди від 19.01.2015, відповідно до якої сторонами було викладено, зокрема п. 1.1 договору у новій редакції, згідно якої орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м, що знаходиться на території лікарні за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 15.11.2017 року становить 125 314,00 грн., з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
Крім того, додатковою угодою від 15.12.2017 сторонами було продовжено строк дії договору оренди від 19.01.2015 до 19.12.2020.
На першій сторінці додаткової угоди від 15.12.2017 до договору оренди від 19.01.2015 наявний підпис начальника Управління обласної ради з майнових відносин про погодження угоди.
10.05.2019 Управлінням архітектури та містобудування Одеської міської ради було видано Приватному підприємству «Гармаш» паспорт прив'язки тимчасової стаціонарної споруди (павільйону), загальною площею 15 кв. м., за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
17.06.2020 між Комунальним некомерційним підприємством «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради та Приватним підприємством «Гармаш» було укладено додаткову угоду до договору оренди від 19.01.2015, відповідно до якої сторонами було, зокрема, продовжено строк дії договору оренди від 19.01.2015 до 17.05.2023.
На першій сторінці додаткової угоди від 17.06.2020 до договору оренди від 19.01.2015 наявний підпис начальника Управління обласної ради з майнових відносин про погодження угоди.
Наказом Комунального некомерційного підприємства «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради №339/23-о від 28.03.2023 було введено в експлуатацію 5 майданчиків з твердим покриттям.
На підтвердження факту належного виконання Приватним підприємством «Гармаш» зобов'язань за договором оренди від 19.01.2015 Комунальним некомерційним підприємством «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради було надано суду наступні документи:
реєстр платежів отриманої орендної плати, плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Приватним підприємством «Гармаш» на підставі договору оренди від 19.01.2015 року ( за період січень-жовтень 2023 року);
фільтровану виписку за період з 01.01.2023 по 24.11.2023;
платіжні інструкції від 09.11.2023 року №2984,2983, від 10.10.2023 №2628,2627, від 12.09.2023 №2294,2293, від 09.08.2023 №1975, 1974, від 07.07.2023 №1682,1683, від 08.06.2023 №1403, від 10.05.2023 №1155, від 10.04.2023 №882, від 07.03.2023 №570, від 09.02.2023 №360, від 09.01.2023 №54.
Листом від 12.07.2023 Одеська обласна рада, у відповідь на звернення прокурора, повідомила, що у грудні 2014 року Клінічний центр звертався із проханням погодити договір оренди індивідуально визначеного майна у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 15 кв. м із Приватним підприємством «Гармаш». Управлінням обласної ради з майнових відносин, на виконання Закону України «Про оренду державного та комунального майна», було розміщено оголошення в газеті про намір передати майно в оренду. Проте, оскільки надійшла лише одна заява від Приватного підприємства «Гармаш» про укладення договору, майно і було передано у користування вказаного підприємства. Одеська обласна рада стверджує, що договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме твердим покриттям, що є відмінними об'єктами правового регулювання. Таким чином, на її думку, Клінічним центром було укладено договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття із дотриманням вимог чинного законодавства.
Листом від 21.09.2023 Клінічним центром у відповідь на звернення прокурора було повідомлено, що строк дії договору оренди майна від 19.01.2015 продовжено без підписання додаткових угод відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» №634 від 27.05.2022. При цьому, відповідачем-1 також вказано, що Приватне підприємство «Гармаш» користується орендованим майном, перераховує орендну плату та компенсаційні платежі.
Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви прийняття апеляційної скарги Приватного підприємства фірми «Гармаш» за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, але за мотивами, викладеними в постанові та відхилив аргументи, викладені прокурором в апеляційній скарзі.
Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.
За положеннями ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.
За змістом ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті, за якою прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
У розумінні наведених положень прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч.2 ст. 129 Конституції України).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рн/99 від 08.04.1999 року під поняттям орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник, у кожному конкретному випадку, самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
При цьому, «нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію наведено в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).
Велика Палата Верховного Суду 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин, відповідно до ст. ст. 8 Земельного кодексу України, належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі №916/4115/23, визнав належним суб'єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.
Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.
Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Таким чином, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов'язків щодо комунального майна.
Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом, уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача - Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради».
Як вказує прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає у порушенні законності набуття відповідачем-1 права користування на земельну ділянку комунальної власності.
Так, як вбачається з матеріалів справи, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» скеровано лист від 31.05.2023 за №53-4714вих-23 до Одеської обласної ради, в якому обласну раду як власника земельної ділянки поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.
Зазначений лист окружної прокуратури розглянуто Одеською обласною радою та 12.07.2023 надано відповідь, з якої вбачається, що обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні договору.
Тобто, про виявлені порушення вимог земельного законодавства прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувальні прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.
Однак, Одеська обласна рада заходи щодо усунення порушень законодавства та інтересів держави після отримання повідомлення не здійснила і не вбачає необхідності у такому здійснені; звернення з позовною заявою до суду не вживала.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій у даному випадку стала відмова уповноваженого суб'єкта на захист порушених інтересів у даній справі - Одеської обласної ради, від здійснення будь-яких заходів щодо звернення до суду.
У цьому контексті судова колегія звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з відповідачем у справі свідчить про нездійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів.
Отже, прокурор, у відповідності з вимогами ст.131-1 Конституції України, ст.53 Господарського процесуального кодексу України, має всі правові підстави для звернення до суду з даним позовом з метою забезпечення належного та своєчасного захисту порушених інтересів держави.
Щодо розгляду заявлених позовних вимог прокурора по суті, колегія суддів зазначає таке.
Як зазначалось вище, відповідач-2 наполягає на тому, що спірний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме майданчиком з твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання, у зв'язку з чим вважає твердження прокурора про удаваність договору оренди нерухомого майна від 19.01.2015 хибними.
В свою чергу, прокурор посилається на невідповідність договору оренди від 19.01.2015 вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, а отже, не являється предметом оренди у відповідності до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи), якою визначено, що об'єктом оренди можуть бути:
- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Таким чином, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з передачею в оренду земельної ділянки.
У зв'язку з цим судова колегія зазначає наступне.
Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, про яку зазначає суд апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).
Так, колегія суддів враховує обов'язкові вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 16.01.2025 у цій справі, за якими, незважаючи на те, що орендоване майно перебуває на балансі третьої особи з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно і знаходиться на обліку під інвентаризаційним номером, треба дослідити посилання прокурора про віднесення орендованого відповідачем-2 майна до об'єкта благоустрою.
Разом з тим, апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що логіка побудови й мета існування процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного господарського суду, як і цивільного (див. постанови Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 130/1001/17, від 18.01.2021 у справі № Б-23/75-02, від 29.09.2021 у справі №166/1222/20, від 17.01.2024 у справі № 932/9029/23).
Також, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21 від 22.08.2024 у справі № 910/10968/23, від 27.08.2024 у справі № 910/31605/15).
Так, станом на теперішній час, правова позиція Верховного Суду щодо тлумачення норм права, зокрема, і ст.3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» змінилася і у постанові спільної палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 викладений висновок про те, що зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», визначення у частині першій статті 19 зазначеного Закону, «орендованого приміщення, яке необхідне для власних потреб» має стосуватися не лише і виключно «приміщення», про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об'єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремих частин) відноситься інше окреме індивідуально визначене майно, як це визначено у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та, відповідно, які визначені об'єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття «приміщення» у вказаному Законі, визначаючи у статті 3 цього Закону перелік об'єктів оренди.
Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи інше майно, до складових частин якого належатиме як майданчик та подібне майно, так і вбудовані приміщення (приміщення, що є частиною внутрішнього об'єму будівлі) чи інше окремо індивідуально визначене майно (допоміжні приміщення), це може виключати звуження (нівелювання) права балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
Отже, поняття «приміщення» слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, «приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об'єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 цього Закону - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах. Тому при вирішенні питання, чи є асфальтобетонне покриття об'єктом оренди, Верховний Суд відступив від свого попереднього висновку про те, що асфальтобетонне замощення не є об'єктом оренди (приміщенням) в силу положень закону.
Як зазначалося раніше, 19.01.2015 між Клінічним центром (орендодавець) та Приватним підприємством «Гармаш» (орендар) було укладено договір оренди майна.
Пунктом 1.1 договору передбачено, що орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м, що знаходиться на території лікарні за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, вартість якого згідно з незалежною оцінкою від 12.11.2014 року становить 21 488,0 грн., з метою розміщення торговельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За положеннями ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).
Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини також поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна», який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.
Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є:
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);
- інше окреме індивідуально визначене майно.
Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").
На відміну від земельної ділянки, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу, зі своєю метою використання, та є окремим індивідуально визначеним майном.
Статтею 7 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» передбачено підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об'єктів, які можуть бути об'єктами оренди.
Судова колегія зауважує, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», не відноситься тверде покриття.
Таким чином, слід дійти висновку, що індивідуально визначене майно підприємств, до якого, за вищенаведеними ознаками, відноситься і тверде покриття, є об'єктом оренди згідно з вимогами законодавства України.
В підтвердження вказаних висновків у матеріалах справи наявна копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів КНП “ОРКПЦ» ООР (форма №03-1) №0000-000055, де основним засобом зазначено «Майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м.». Даний Акт підписаний відповідною комісією, висновком якої вказано: “Поставити на баланс» (т.1 а.с. 109).
Також, у матеріалах справи наявна копія Наказу №339/23-0 від 28.03.2023 “Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності», згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться Майданчик з твердим покриттям загальною площею 15,0 кв.м. (т. 1 а.с. 108).
Матеріали справи свідчать, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. І так як використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати, що підтверджується відповідними квитанціями про оплату та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Приватним підприємцем Фірма «Гармаш» за період січень -жовтень 2023 (т. 1 а.с. 110-127).
Судова колегія зазначає, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ст. 3 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», тлумачення якої було здійснено Верховним судом у вищевказаній постанові спільних палат.
Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Приписами ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.
В контексті наведеного судова колегія вважає за доцільне навести думку профільного органу з цього питання, викладену у листі Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, який наявний у вільному доступі в мережі інтернет, зокрема, за посиланням: https://orenda.gov.ua/roziasnennia-zakonodavstva/shchodo-mozhlyvosti-orendy-okremykhobiektiv-derzhavnoi-vlasnosti/ (т. 1 а.с. 86-87). У даному листі Фонд, з посиланням на норми статтей 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимог статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що «Споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.
У свою чергу, Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди.
Інженерні споруди -це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.
Таким чином, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою)».
Тобто, майно, передане в оренду оскаржуваним договором, за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (чинного на момент укладення договору, коли вирішується питання щодо його недійсності), та норм Закону України “Про оренду державного та комунального майна».
З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип глумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).
Дослідивши предмет спірного договору оренди майна від 19.01.2015, об'єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 15,0 кв.м., проаналізувавши його умови та положення, суд дійшов висновку, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 року за № 931/5152 (із змінами та доповненнями). Крім того, спірний договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору).
В свою чергу, Типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.
Орендоване майно перебуває на балансі відповідача: Комунального некомерційного підприємства “Одеський регіональний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно (копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-000055).
Крім того, судова колегія звертає увагу, що майданчик з твердим покриттям був переданий в оренду відповідачу-2 на конкурсних засадах у повній відповідності з ч.4 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також відповідно до рішень обласної ради «Про оренду державного та комунального майна» від 28 жовтня 2011 року № 288-І та «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на право оренди майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області» від 26 квітня 2012 року № 4901-VI.
Відповідачем-1 було розміщене відповідне оголошення в газеті «Одеські вісті» від 09 грудня 2014 року про намір передати в оренду вищевказане майно (що підтверджує позивач у своєму листі № 2482/0/03-14/23/1802 від 12.07.2023, копія якого наявна у матеріалах справи). Таким чином, умови оренди було визначено у максимально конкурентний спосіб, що передбачає можливість будь-яких зацікавлених осіб подати заявку на оренду та прийняти участь у конкурсі на право оренди вказаного майна. Втім, через надходження лише однієї заявки з наміром оренди майна, відповідний договір оренди було укладено саме з відповідачем-2.
Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020), просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України “Про оренду державного та комунального майна».
У зв'язку з вищенаведеним колегія суддів зазначає, що матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України) і що в даному випадку предмет договору оренди є об'єктом благоустрою..
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №915/590/18, за загальними правилами суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він вчинений з метою приховати інший правочин. При цьому, обов'язок доведення, що сторони такої мети не мали, не може бути покладена на відповідачів у справі.
Отже, дослідивши обставини спору, умови укладеного договору та норми чинного законодавства, судова колегія дійшла висновку, що в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, про відсутність підстав вважати укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого, до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.
З огляду на вищевикладене, судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, що в даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним договору оренди майна (майданчика з твердим покриттям) від 19.01.2015, укладеного між Приватним підприємством «Гармаш» та Комунальним некомерційним підприємством «Одеський обласний онкологічний диспансер», у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції в цій частині є помилковим та таким, що підлягає зміні в його мотивувальній частині з її викладенням в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
Крім того, враховуючи, що позовна вимога про зобов'язання Приватного підприємства «Гармаш» звільнити земельну ділянку, загальною площею 15 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним, судова колегія зазначає, що у задоволенні такої позовної вимог слід також відмовити.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Підсумовуючи усе вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що прокурором не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підстави для визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 19 січня 2015 року, укладеного між КУ «Одеський обласний онкологічний диспансер» та Приватним підприємством Фірма «Гармаш» саме з підстави його удаваності.
Таким чином, з огляду на усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, нову судову практику з застосування норми права, яка регулює дані правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Приватного підприємства Фірма «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області та Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради про визнання недійсним договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку не підлягають задоволенню судом у зв'язку з їх невідповідністю фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, недоведеністю та безпідставністю, що не було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з підстави застосування строку позовної давності.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги Приватного підприємства «Гармаш» заслуговують на увагу, а висновки суду першої інстанції, викладені в мотивувальній частині, є помилковими, що є підставою для зміни мотивувальної частини судового рішення шляхом її викладення в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
Щодо доводів апеляційної скарги заступника Одеської обласної прокуратури в частині застосування строку позовної давності у даній справі, судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно з частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, на які посилається скаржник, а також у низці інших постанов Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 904/841/18, від 20.01.2020 у справі № 924/774/18, від 07.04.2021 у справі № 911/2669/19, від 13.10.2021 у справі № 914/687/20.
З огляду на вищевикладене, враховуючи необґрунтованість позовних вимог прокурора і, як наслідок, відмову в задоволенні позовних вимог по суті, судова колегія не вважає за доцільне надавати оцінку доводам апеляційної скарги щодо правомірності застосування судом першої інстанції строку позовної давності, оскільки вказане жодним чином не впливає на рішення щодо відмови в задоволенні позовних вимог з підстав необґрунтованості позовних вимог.
Таким чином, апеляційна скарга прокурора щодо невірного застосування строку позовної давності залишається без задоволення, а висновок місцевого господарського суду про відмову в позові залишається без змін з мотивів, викладених в постанові суду апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (ч. 2 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України).
Враховуючи встановлені у справі обставини та норми чинного законодавства, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що апеляційна скарга Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області підлягає задоволенню, апеляційна скарга Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволення не потребує, мотивувальна частина рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 року у справі №916/4568/23 підлягає зміні шляхом її викладення в редакції цієї постанови.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та апеляційний перегляд судового рішення покладаються на позивача.
Керуючись ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Приватного підприємства фірми «Гармаш», с. Олександрівка Лиманського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23 задовольнити.
Рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 у справі №916/4568/23 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Господарського суду Одеської області від 05.02.2024 по справі №916/4568/23 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 15.10.2025 року.
Повний текст постанови складено 20.10. 2025 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді О.Ю. Аленін
А.І. Ярош