ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
15 жовтня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/4115/23
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Діброви Г.І.
суддів: Філінюка І.Г., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.
за участю представників учасників справи:
від прокуратури -Капустін М.В., на підставі посвідчення;
від Одеської обласної ради- Пірняк В.О., в порядку самопредставництва;
від Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни, м. Одеса- Молодецький Р.А., на підставі ордеру;
від Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради», м. Одеса-Тарановський Р.В., на підставі ордеру;
від Управління обласної ради з майнових відносин, м. Одеса-не з'явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни, м. Одеса
на рішення Господарського суду Одеської області від 09 травня 2024 року, м. Одеса, суддя першої інстанції Бездоля Ю.С., повний текст складено та підписано 20.05.2024
у справі №916/4115/23
за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради
до відповідачів: 1.Управління обласної ради з майнових відносин, м. Одеса
2.Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни, м. Одеса
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради», м. Одеса
про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії
У вересні 2023 року Заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Управління обласної ради з майнових відносин та Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги, в якому просив суд:
- визнати недійсним з моменту укладання договір оренди нерухомого майна від 29.12.2022, укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин та Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною;
- зобов'язати Фізичну особу-підприємця Юрко Ольгу Іванівну звільнити земельну ділянку, загальною площею 16 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор послався на те, що сторонами договору оренди нерухомого майна від 29.12.2022 укладено удаваний правочин з метою приховування договору оренди земельної ділянки. Прокурор стверджував, що тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом благоустрою, а отже, виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного пункту правочину, предметом договору є передача частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради, відповідачу-2 для використання її у своїй підприємницькій діяльності, а тому сторонами фактично вчинено удаваний правочин. Окрім того, прокурор вказує, що право постійного користування не надає право користувачу земельної ділянки надавати третім особам земельну ділянку, тобто, розпоряджатися нею, у тому числі, шляхом надання в оренду, оскільки таким правом наділений відповідний орган.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23 (суддя Бездоля Ю.С.) позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради задоволено повністю. Визнано недійсним з моменту укладання договір оренди нерухомого майна від 29.12.2022, укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин та Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною. Зобов'язано Фізичну особу-підприємця Юрко Ольгу Іванівну звільнити земельну ділянку, загальною площею 16 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32. Стягнуто з Управління обласної ради з майнових відносин на користь Одеської обласної прокуратури 2 684 грн судового збору. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни на користь Одеської обласної прокуратури 2 684 грн судового збору.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що, виходячи зі змісту укладеного між сторонами спірного договору, предметом якого фактично є передача Фізичній особі-підприємцю Юрко О.І. частини земельної ділянки, яка знаходиться у власності територіальної громади сіл, селищ, міст в особі Одеської обласної ради, для використання її у підприємницькій діяльності (розміщення торгівельного об'єкту) відповідача-2 та яка на законних підставах останньому в оренду не передавалась, сторонами фактично вчинено удаваний правочин, що свідчить про обґрунтованість, доведеність та наявність правових підстав для задоволення позовних вимог стосовно визнання спірного договору недійсним, як удаваного правочину.
Враховуючи, що вимога прокурора про зобов'язання звільнити земельну ділянку є похідною від вимоги про визнання недійсним договору, місцевий господарський суд також задовольнив вказану позовну вимогу.
Разом з цим, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність звернення до суду із відповідним позовом саме прокурора.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Фізична особа-підприємець Юрко Ольга Іванівна звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23 повністю та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Апелянт вважає оскаржуване рішення незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права і з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, встановленим обставинам справи.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Фізична особа-підприємець Юрко О.І. зазначає, що судом першої інстанції не враховано те, що у даному випадку прокурором не доведено наявність підстав для представництва в суді інтересів держави в особі Одеської обласної ради, оскільки Одеська обласна рада у листуванні з прокурором висловила свою аргументовану позицію щодо відсутності порушення інтересів держави та спростувала твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства, що, з урахуванням положень Закону України «Про прокуратуру», свідчить про відсутність підстав для звернення прокурора до суду з даним позовом.
Крім того, відповідач-2 зазначає, що фактично позицію Одеської обласної ради у суді першої інстанції підтримувало та відстоювало Управління Одеської обласної ради з майнових відносин (відповідач-1), яке є спеціально утвореним представницьким органом щодо питань, пов'язаних з укладенням договорів щодо оренди комунального майна, що є предметом спору. Таким чином, на переконання апелянта, суд першої інстанції прийняв до розгляду позовну заяву в інтересах Одеської обласної ради, яка за процесуальним статусом мала бути відповідачем у справі.
Отже, судом взагалі не досліджено принципове по суті становище сторін у справі: прокуратура в інтересах Одеської обласної ради звертається до суду з позовом, де відповідачем є структурний підрозділ Одеської обласної ради - Управління обласної ради з майнових відносин.
У зв'язку з цим Фізична особа-підприємець Юрко О.І. вважає помилковим відмову суду першої інстанції у зупиненні провадження у даній справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №925/1133/18, в якій Верховний Суд досліджує питання щодо наявності/відсутності підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, прокурор визначив одним з відповідачів.
Щодо суті спору, то відповідач-2 вказує, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме майданчиком з твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання.
Разом з цим, оскільки використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, то орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати (п. 3.1 та 6.5 договору).
Апелянт наполягає на тому, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте, на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже, таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України.
Водночас, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.
Відповідач-2 вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що у даному випадку спірний договір насправді є договором оренди землі, оскільки таке твердження не відповідає приписам ст. 15 Закону України «Про оренду землі», згідно з якою істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
Так, заявлена прокуратурою земельна ділянка площею 16 кв. м не існує: не виділена в натурі, не має кадастрового номера і визначити її фактично неможливо, що не було враховано судом, а тому фактично незрозуміло, яку саме земельну ділянку потрібно звільнити. Прокуратурою не подано до суду жодного документа, на підставі якого можна встановити, де саме в натурі розташована земельна ділянка, яку вимагається звільнити за заявленими позовними вимогами.
За твердженням апелянта, суд першої інстанції встановив, що об'єкт оренди загальною площею 16 кв.м знаходиться на земельній ділянці, а не дорівнює їй, що унеможливлює їх ототожнення в силу вимог законодавства України до об'єктів за договором оренди землі.
Таким чином, скаржник зауважує, що у даному випадку договір оренди землі не був та не міг бути укладений між відповідачами, а тому відсутні й підстави стверджувати про удаваність договору оренди майданчика з твердим покриттям, оскільки у випадку удаваності певного правочину передбачається, що правочин, який сторони насправді вчинили, повинен був бути укладеним.
Водночас, відповідач-2 наголошує, що виконання рішення в існуючому вигляді свідчить, що суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, адже суд першої інстанції не встановив коло осіб, що є власниками/користувачами різних об'єктів, розташованих на земельній ділянці з кадастровим номером 5110137600:71:007:0005 площею 5,3096 га за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Фізична особа-підприємець Юрко О.І. наполягає на тому, що позовна заява прокурора не містить посилань на норми законодавства, які були порушені відповідачами при укладенні оскаржуваного договору. Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п.2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-р(II)/2020), намагається визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України «Про оренду державного та комунального майна».
Вказане свідчить про наявність обов'язкових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, з прийняттям нового судового рішення.
Більш того, на переконання апелянта, задоволення позовних вимог призводить не до захисту прав держави, а до прямих втрат бюджету, оскільки частина коштів згідно з оспорюваним договором направляється до обласного бюджету, частина на сплату земельного податку і решта залишається для покриття потреб комунального некомерційного підприємства.
Водночас, Фізична особа-підприємець Юрко О.І. вважає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки тому факту, що оспорюваний договір оренди укладено за результатами електронного аукціону LLE001-UA-20221125-14722, переможцем якого у передбаченому законом порядку визначено Фізичну особу-підприємця Юрко О.І., та яка, відповідно, мала легітимні очікування від укладеного договору за результатами санкціонованого державою прозорого аукціону між суб'єктом владних повноважень та нею. Отже, захисту фактично підлягали саме законні інтереси Фізичної особи-підприємця Юрко О.І., а не інтереси держави, проте, суд на це уваги не звернув.
Також, апелянт вважає необґрунтованим відхилення судом першої інстанції позицію Фонду державного майна України щодо таких правовідносин, висловлену у листі від 24.12.2020 №10-16-26490 та неприйняття до уваги висновків Верховного Суду в аналогічному спорі - у справі №916/661/17 (постанова від 20.06.2018).
28.06.2024 до суду апеляційної інстанції від Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор не погоджується з доводами останньої та просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Зокрема, прокурором зазначено, що в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листом №53-4714вих-23 від 31.05.2023 окружною прокуратурою було повідомлено Одеську обласну раду про порушення вимог чинного законодавства.
На вищевказаний лист прокурором отримано відповідь Одеської обласної ради від 12.07.2023, в якому зазначено, що Одеська обласна рада не вбачає порушення при укладенні договору, у зв'язку з чим, окружна прокуратура дійшла висновку, що Одеська обласна рада не має наміру звертатися до суду зі вказаного питання, що стало підставою для звернення до суду саме прокурора.
Враховуючи зазначене, окружною прокуратурою дотримано вимоги ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» перед зверненням до суду з позовною заявою, а тому, твердження апелянта про зворотне є безпідставними.
Щодо посилання Фізичної особи-підприємця Юрко О.І. на нібито неправильне застосування норм матеріального права (удаваності правочину) прокурор вказує, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (долучено до матеріалів справи), відомості про перебування у власності/користуванні КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" твердого покриття, площею 16 кв. м., яке є предметом спірного договору, відсутні. Це свідчить про невідповідність зазначених у договорі відомостей стосовно об'єкта оренди та за допомогою яких можна було б ідентифікувати це тверде покриття.
Натомість, у власності Одеської обласної ради є земельна ділянка, яка є сформованою та має кадастровий № 5110137600:71:007:0005. Загалом, саме частина цієї земельної ділянки і є предметом договору оренди, утім, на думку прокурора, сторони договору намагалися мінімізувати свої витрати та обійти процедуру отримання в оренду частини земельної ділянки, передбачену Земельним кодексом України.
Крім того, прокурор зазначає, що тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, що підтверджується нормами п. 4 ч. 1 ст. 13, п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", Інструкцією щодо заповнення форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затвердженої Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство".
На переконання прокурора, укладення договору оренди твердого покриття дозволяло не виділяти земельну ділянку площею 16 кв.м. із загальної земельної ділянки площею 5,3096 га, не обґрунтовувати підстави такого надання та не проводити земельні торги, як того вимагає ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України.
Саме з цих підстав прокурор вважає, що сторонами укладено удаваний правочин.
Крім того, 15.07.2024 до суду надійшли додаткові пояснення по даній справі Одеської обласної ради, в яких остання повідомляє, що враховуючи непоодинокі випадки неоднозначного тлумачення законодавства стосовно надання в оренду окремого індивідуально визначеного майна - твердого покриття (асфальтований майданчик), Одеська обласна рада звернулася з листом до Фонду державного майна України з проханням надати роз'яснення, чи може бути самостійним об'єктом орендних відносин окреме індивідуально визначене майно у вигляді твердого асфальтного або іншого покриття та яким критеріям воно повинно відповідати (лист від 06.06.2024 №1/03-14/24/992 міститься у матеріалах справи). У листі-відповіді Фонду державного майна України від 11.06.2024 №10-16-15887, який також міститься у матеріалах справи, останній послався на свою позицію стосовно віднесення асфальтового (асфальтобетонного, бетонного) покриття до об'єкта оренди. За вищезазначеним посиланням, Фондом державного майна України опрацьовано лист Державної митної служби України від 27.11.2020 №08-21/21-01/6/15983 стосовно надання роз'яснень щодо віднесення асфальтного (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об'єкта оренди. Відповідно до листа Фонду державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490 щодо надання роз'яснень з питань оренди зазначено, що частиною першою статті 3 Закону України від 03.10.2019 №157-IX «Про оренду державного та комунального майна», введеного в дію з 01.02.2020, передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є: нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини); інше окреме індивідуально визначене майно, до якого відноситься і таке покриття.
З урахуванням вказаного, Одеська обласна рада у своїх поясненнях просить апеляційний суд врахувати при винесенні рішення позицію, відповідно до якої асфальтне покриття (асфальтований майданчик) може бути предметом договору найму (оренди).
Також, 15.07.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду з додатковими поясненнями по даній справі звернулась третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Комунальне некомерційне підприємство «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради. З пояснень третьої особи слідує, що він оскаржуване рішення №916/4115/23 Господарського суду Одеської області не визнає в повному обсязі; вважає його таким, що ухвалене без всебічно з'ясованих обставин, з неправильним застосуванням норм матеріального права та без дотримання норм процесуального права.
На думку заявника, доводи прокурора не містять правового обґрунтування негативного впливу оскаржуваного договору на конкретні реальні права і законні інтереси позивача, а судом не визначено, яка конкретно шкода завдана саме внаслідок укладання даного договору та як він вплинув на правове становище безпосередньо позивача.
Третя особа, з посиланням на лист Фонду державного майна України, також підтримує позицію апелянта, Управління обласної ради з майнових відносин та Одеської обласної ради відносно того, що договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (згідно з земельним законодавством), а саме майданчиком з твердим покриттям, що є відмінними об'єктами правового регулювання. Крім того, заявник вказує на відсутність у законодавстві України вимоги про державну реєстрацію майданчика з твердим покриттям.
Заявник окремо наголошує на тому, що переважна більшість умов та положень укладеного між відповідачами договору оренди від 29.12.2022 сформульована таким чином, що їх застосування до правовідносин з оренди земельної ділянки є неможливим в принципі з огляду на їх невідповідність встановленим вимогам законодавства щодо істотних умов договору оренди землі. Підсумовуючи вищевикладене, третя особа просить відмовити у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури в повному обсязі.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024 (колегія суддів у складі: Савицького Я.Ф.- головуючий, Колоколов С.І., Принцевська Н.М.) (з урахуванням ухвали від 15.10.2024 про виправлення описки) апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни задоволено; рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23 скасовано; у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Управління обласної ради з майнових відносин та Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни про визнання недійсним договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку відмовлено.
Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове про відмову в позові, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. За висновком суду апеляційної інстанції, тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже, таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України. Однак, нерозривність об'єкта із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.
Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, Заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16.01.2025 року касаційну скаргу Заступника керівника Одеської обласної прокуратури задоволено частково; постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.09.2024 у справі № 916/4115/23 скасовано, справу № 916/4115/23 направлено на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду.
Частково задовольняючи касаційну скаргу прокурора, Верховний суд зазначив, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги висновки суду першої інстанції в частині відповідної оцінки наявних у матеріалах справи доказів та не спростував їх, формально пославшись на те, що орендоване майно перебуває на балансі третьої особи з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно і знаходиться на обліку під інвентаризаційним номером 1033033, при цьому не дослідив посилання прокурора про віднесення орендованого майна відповідачем-2 до об'єкта благоустрою, та не спростував відповідні висновки місцевого господарського суду.
При цьому, Верховний Суд вважав передчасним висновок суду апеляційної інстанції про те, що прокурор просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки сам лише висновок, покладений у текст оскарженої постанови, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не відноситься тверде покриття, не спростовує доводів прокурора про удаваність правочину та автоматично не свідчить про те, що тверде покриття є об'єктом оренди згідно з вимогами ст. 3 даного Закону.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 року прийнято справу №916/4115/23 за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни на рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23 до провадження колегією суддів у новому складі: головуючого судді Діброви Г.І., судді - Філінюка І.Г., Ярош А.І.; призначено справу №916/4115/23 до розгляду на 31.03.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 року відкладено судове засідання на 20.05.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.05.2025 року відкладено судове засідання на 16.06.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 року оголошено перерву на 23.06.2025 року.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 року оголошено перерву на 16.06.2025 року.
31.03.2025 року до Південно-західного апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни надійшло клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи (вх.№1332/25), в якій остання, з урахуванням вказівок Верховного суду, які містяться в постанові від 16.01.2025 року у справі 916/4115/23, вважає за доцільним поставити питання експерту для з'ясування статусу предмету оспорюваного договору оренди (майданчика з твердим покриттям площею 16 кв.м.), розміщеного на ньому об'єкту. Клопотання колегією суддів долучено до матеріалів справи.
Також, 19.05.2025 року до Південно-західного апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни надійшло клопотання про долучення доказів (вх.№632/25/Д2), в якій остання просить залучити до матеріалів справи відповідь на адвокатський запит від Комунального некомерційного підприємство «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради 15.04.2025 року, а також адвокатський запит від 16.05.2025 року до Управління обласної ради з майнових відносин та докази його надсилання.
11.06.2025 року до Південно-західного апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури надійшло заперечення на клопотання Фізичної особи-підприємця Юрко О.І. про призначення експертизи, в яких останній просить суд відмовити у задоволенні клопотання, обґрунтовуючи тим, що призначення експертизи щодо того, чи є торгівельний об'єкт, розміщений на майданчику з твердим покриттям пл.16 кв.м., нерухомим майном, є недоцільним, оскільки згідно з ч. 1, 4 ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці,
переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення, меліоративні мережі, складові частини меліоративної мережі, а магазин з продовольчими товарами у Державному реєстрі не зареєстрований та не перебуває на балансі Управління обласної ради з майнових відносин, КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради.
16.06.2025 року до Південно-західного апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни надійшло клопотання про витребування з Управління обласної ради з майнових відносин наступних доказів та пояснень, а саме :
на підставі яких відомостей було прийнято наказ №364-ОД від 07.11.222 року, згідно якого майданчик з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. «А» загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: Нежданової, 32 був включений до переліку об'єктів, щодо яких прийнято рішення про передання в оренду (Перелік першого типу) як такого, що знаходиться на балансі КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради». Чи надавались балансоутримувачем на момент видання наказу документи на підтвердження створення даного об'єкту та введення його в експлуатацію?
чи здавався в оренду до грудня 2022 року майданчик з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. «А» загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: Нежданової, 32 і чим підтверджувалась його належність балансоутримувачу КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» або КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради». Якщо так, просив надати копії договору (-ів) та супровідних документів.
чи здійснювалось передання майна - майданчика з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. «А» загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: Нежданової, 32 під час реалізації рішення Одеської обласної ради «Про припинення Комунальної установи «Одеський обласний онкологічний диспансер» шляхом її перетворення у Комунальне некомерційне підприємство «Одеський обласний онкологічний диспансер» Одеської обласної ради» від 19 червня 2019 року № 978-VII та чи входив цей об'єкт до затвердженого передавального акту.
чи входив договір оренди майданчика з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. «А» загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: Нежданової, 32 до переліку договорів, вказаних у додатку №28 до Передавального акту щодо існуючих угод КУ «ОООД» станом на 01.09.2019 року, якщо так, просив надати копії.
За наявності інформації про створення майданчика з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. «А» загальною площею 16,0 кв.м,, що знаходиться за адресою: Нежданової, 32 КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» або КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» просив надати підтверджуючі документи та отримання балансоутримувачем погодження від Управління обласної ради з майнових відносин та Департаменту охорони здоров'я на такі дії.
В судовому засіданні, яке відкладалось, представник Фізичної особи-підприємця Юрко О.І. - адвокат Молодецький Р.А., підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати.
Представник Комунального некомерційного підприємства «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» підтримав позицію апелянта.
Представник прокуратури, виклавши свою позицію по справі, заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити оскаржуване рішення без змін.
Представник Одеської обласної ради підтримав позицію прокурора, але зазначивши, шо в даному випадку договір підлягає визнанню недійсним не з підстави його удаваності, а тому, що встановлено факт самочинного будівництва капітальної споруди на землі, яка не відведена для таких цілей.
Представник Управління обласної ради з майнових відносин, м. Одеса у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка учасників справи до суду ухвалами не визнавалася обов'язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, що прийняли участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача-1.
Щодо клопотань скаржника про витребування доказів та долучення нових доказів до матеріалів господарської справи, колегія суддів зазначає таке.
Згідно з ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Вимогами ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, унормовано, що письмові докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 81, 269 Господарського процесуального кодексу України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).
Отже, при поданні учасником справи клопотання про витребування або залучення доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).
Судова колегія, дослідивши вищезазначені клопотання скаржника, залишає їх без задоволення, оскільки останнім не доведено винятковості випадку неможливості подання таких доказів до та/або під час розгляду справи в суді першої інстанції, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.
Так, виходячи із правил доказування у господарському процесі, закріплених в ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, а також принципів змагальності сторін у господарському процесі, судова колегія зазначає, що подання тих чи інших доказів стосовно обставин, які мають значення для справи, обмежується встановленими законом процедурами та строками. При цьому, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього.
Крім того, колегія суддів зазначає, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява №3236/03, п. 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. При цьому, посилання заявниці щодо того, що ці питання виникли тільки після повернення справи з суду касаційної інстанції судовою колегією не приймаються до уваги, оскільки справа направлена не на новий розгляд до суду першої інстанції, де дійсно можливо надавати нові докази по суті спору, а для здійснення нового апеляційного перегляду, який здійснюється за наявними у справі доказами, а апелянт не довів суду апеляційної інстанції неможливість отримання витребуваних доказів та пояснень під час розгляду справи в суді першої інстанції та доцільність витребування на теперішній час заявлених ним документів.
Щодо клопотання скаржника про призначення будівельно-технічної експертизи, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із ч. 3 ст. 269 Господарським процесуальним кодексом України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до положень п. 6 ч. 1 ст. 267 Господарського процесуального кодексу України за клопотанням сторін та інших учасників справи вирішує питання про виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача.
Разом із тим, призначення судової експертизи на стадії апеляційного провадження можливе, якщо суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у призначенні такої експертизи.
Колегія суддів враховує, що заявником під час розгляду справи в суді першої інстанції жодного разу не заявлялось клопотання про призначення у даній справі відповідної судової експертизи.
При цьому, відповідачем-2 також взагалі необґрунтовано неможливість надання до суду першої інстанції висновку експерта, складеного на його замовлення (ч. 1 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України), необґрунтовано неможливість надати такий доказ у строки, встановлені для подання доказів (п. 2 ч. 1 ст. 99 Господарського процесуального кодексу України), або повідомити суд про неможливість подання цього доказу у встановлений законом строк (з обґрунтуванням об'єктивних причин) з метою встановлення судом додаткового строку для подання вказаного доказу (ч. 4-5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частин 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що неподання відповідного клопотання в суд першої інстанції залежало виключно від суб'єктивної поведінки самого відповідача-2, який несе ризик вчинення або не вчинення певної процесуальної дії.
Колегія суддів також враховує, що проведення у даному випадку судової експертизи фактично буде мати наслідком залучення до матеріалів даної справи нового доказу (висновку експерта), який не існував на момент прийняття оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
Разом з тим, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку, передбаченому ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, незалежно від причин неподання стороною таких доказів. Саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення зазначеної норми процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якої є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Наведений висновок також послідовно викладалася Верховним Судом, зокрема, у постановах від 25.04.2018 року у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 року у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 року у справі № 913/632/17, від 06.03.2019 року у справі № 916/4692/15, від 16.12.2020 року у справі № 908/1908/19, від 21.01.2021 року у справі № 908/3359/19, від 03.11.2021 року у справі № 915/951/20, від 10.08.2022 року у справі № 922/739/21. Крім того, проведення такої експертизи на теперішній час також є недоцільним.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, колегія суддів відмовляє у задоволенні клопотанні про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги відповідача-2, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни, м. Одеса підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 року у справі № 916/4115/23 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області, Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 29.12.2022 між Управлінням обласної ради з майнових відносин (орендодавець), Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною (орендар) та Комунальним некомерційним підприємством "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" (балансоутримувач, третя особа) укладений договір оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області (далі - договір).
Відповідно до п. 1.1 договору, орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає в строкове платне користування майно, зазначене у п. 4 змінюваних умов договору (далі - умови), вартість якого становить суму, визначену у п. 6 умов.
Так, відповідно до п. 4.1 умов, об'єкт оренди - нерухоме майно: майданчик з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. "А" загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради".
Процедура, в результаті якої майно отримано в оренду: аукціон (п. 5.1 умов).
Згідно з п. 6.1 умов, ринкова (оціночна) вартість, яка визначена на підставі звіту про оцінку майна ТОВ «Інститут експертизи та управління власністю», становить 152 581 грн.
Пунктом 7.1 умов визначено, що майно передається в оренду з метою розміщення торгівельного об'єкту з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
За положеннями п. 3.1 договору, орендна плата становить суму, визначену у п. 9 Умов, а саме: місячна орендна плата, яка визначена за результатами проведення аукціону, дорівнює 1 800,00 грн. без податку на додану вартість (на суму орендної плати нараховується ПДВ за ставкою 20% згідно діючого законодавства) (п. 9.1 Умов).
Строк договору: 5 років з дати набрання чинності цим договором (п.12.1 умов).
Разом з цим, судом першої інстанції встановлено, що 09.04.2013 було зареєстровано право власності територіальних громад сіл, селищ, міст області в особі Одеської обласної ради на земельну ділянку площею 5,3096 га із кадастровим номером 5110137600:71:007:0005, яка розташована за адресою: Одеська обл., м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, що підтверджується Інформацією №346088682 від 11.09.2023 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
Крім того, згідно з інформацією про державну реєстрацію іншого речового права (номер запису 3522056) 11.11.2013 було зареєстровано право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою, площею 5,3096 га за правокористувачем - Обласною комунальною установою "Одеський обласний онкологічний диспансер" (код ЄДРПОУ 02008342) (нині - Комунальне некомерційне підприємство "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради"), що також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень №13350417 від 25.11.2013.
Також в матеріалах справи наявні наступні документи:
- рішення Одеської міської ради від 21.12.2012 №2598-VI, яким надано КУ "ОООД" в постійне користування земельну ділянку (кадастровий номер 5110137600:71:007:0005), площею 5,3069 га, за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 для експлуатації та обслуговування будівель та споруд обласного онкологічного диспансеру;
- звіт про незалежну оцінку ринкової вартості асфальтового майданчика загальною площею 16,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" від 01.09.2022;
- лист Департаменту охорони здоров'я Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 13.09.2022, яким Департамент погодив включення майна до переліку першого типу та передачі його в оренду, а саме: майданчик з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. "А" загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 за умови дотримання Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та постанови Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020;
- наказ КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" від 15.09.2022 про передачу в оренду майна спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, а саме: майданчику з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. "А" загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32, яке обліковується на балансі КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради";
- лист КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" від 15.09.2022 до Управління обласної ради з майнових відносин про включення об'єкта оренди, а саме: майданчику з твердим покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ. "А" загальною площею 16,0 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вулиця Нежданової, 32 до Переліку першого типу об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, щодо яких прийнято рішення про передачу в оренду за результатами проведення аукціону;
- наказ КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" від 18.03.2023 №339/23-О "Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності", в якому зазначено ввести в експлуатацію та встановити терміни експлуатації основних засобів, зокрема, майданчик з твердим покриттям загальною площею 16,0 кв.м, термін експлуатації - 180 міс., ринкова вартість - 152581 грн;
- акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" - майданчика з твердим покриттям, загальною площею 16,0 кв.м;
- витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 07.11.2023 за кадастровим номером 5110137600:71:007:0005; додаток до витягу, який відображає кадастровий план земельної ділянки;
- рахунки за оренду майданчика з твердим покриттям та квитанції про їх сплату; платіжні доручення про сплату за оренду майданчика; реєстр платежів отриманої орендної плати, плати за землю та відшкодування витрат ФОП Юрко О.І. за договором оренди від 29.12.2022 за період грудень 2022 року - жовтень 2023 року.
В матеріалах справи наявний наданий відповідачем-1 лист Фонду державного майна України від 24.12.2020 "Щодо надання роз'яснень з питань оренди", в якому надано роз'яснення щодо віднесення асфальтового (асфальтобетонне, бетонне) покриття до об'єкту оренди та вказано, зокрема, що асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою).
Разом з цим, як зазначає прокурор, відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про перебування у власності/користування КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради майданчика з твердимо покриттям біля триповерхового поліклінічного корпусу літ «А», загальною площею 16,0 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32, відсутні.
Як встановлено судом першої інстанції, у листі від 31.05.2023 №53-4714ВИХ-23 прокурор просив Одеську обласну раду розглянути питання про вжиття заходів реагування з метою усунення порушень земельного законодавства щодо укладеного договору оренди майна від 29.12.2022 та поновлення прав Одеської обласної ради, в тому числі, шляхом звернення до суду з позовною заявою.
У листі від 12.07.2023 №2483/0/03-14/23/1805 Одеська обласна рада повідомила прокурора з приводу договору оренди від 29.12.2022, зокрема, що Управління обласної ради з майнових відносин відповідно до вимог діючого законодавства уклало саме договір оренди окремого індивідуально визначеного майна у вигляді твердого покриття, а тому ствердження щодо приховування укладення договору оренди земельної ділянки не знайшли свого підтвердження.
Листом від 15.09.2023 №53-7708ВИХ-23 прокурор повідомив Одеську обласну раду в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", що окружною прокуратурою готується позовна заява в інтересах держави в особі Одеської обласної ради.
Інших належних та допустимих доказів щодо спірних правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі, матеріали справи не містять.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви прийняття аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції.
Перш ніж здійснювати оцінку правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги по суті позовних вимог, судова колегія перевіряє підставність представництва прокурором інтересів держави.
За положеннями ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До таких осіб процесуальний закон відносить прокурора та визначає підстави участі цієї особи у господарській справі.
За змістом ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті, за якою прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").
У розумінні наведених положень прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч.2 ст. 129 Конституції України).
Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рн/99 від 08.04.1999 року під поняттям орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із урахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник, у кожному конкретному випадку, самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
При цьому, «нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію наведено в постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18).
Велика Палата Верховного Суду 26.05.2020 у справі №912/2385/18 дійшла висновку, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин, відповідно до ст. ст. 8 Земельного кодексу України, належить розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі №916/4115/23, визнав належним суб'єктом, який уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Одеську обласну раду, оскільки остання є власником земельної ділянки, на якій розташований майданчик з твердим покриттям, який є предметом спірного договору оренди.
Відповідно до ст. 319, 386 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі шляхом звернення до суду.
Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.
Таким чином, Одеська обласна рада як орган, як власник, має повний комплекс прав та обов'язків щодо комунального майна.
Зважаючи на викладене, Одеська обласна рада є органом, уповноваженим у даних правовідносинах на захист інтересів держави у розумінні положень ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки вона приймає рішення щодо розпорядження комунальним майном балансоутримувача - Комунального некомерційного підприємства "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради".
Як вказує прокурор, Одеська обласна рада була проінформованою прокуратурою про порушення інтересів держави, яке полягає у порушенні законності набуття відповідачем-2 права користування на земельну ділянку комунальної власності.
Так, Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» скеровано лист від 31.05.2023 за №53-4714вих-23 до Одеської обласної ради, в якому обласну раду, як власника земельної ділянки, поінформовано про виявлені порушення при використанні земельної ділянки, а також запропоновано самостійно відреагувати на факти порушення вимог земельного законодавства.
Зазначений лист окружної прокуратури розглянуто Одеською обласною радою та 12.07.2023 надано відповідь, з якої вбачається, що обласна рада не вбачає порушення вимог земельного законодавства при укладенні договору.
Тобто, про виявлені порушення вимог законодавства прокурором заздалегідь проінформовано позивача та надано достатньо часу для реагування на стверджувані прокурором порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову.
Однак, Одеська обласна рада заходи щодо усунення порушень законодавства та інтересів держави після отримання повідомлення не здійснила і не вбачає необхідності у такому здійснені; звернення з позовною заявою до суду не вживала.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, Верховний Суд зазначив, що, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме, подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій у даному випадку стала відмова уповноваженого суб'єкта на захист порушених інтересів у даній справі - Одеської обласної ради, від здійснення будь-яких заходів щодо звернення до суду.
У цьому контексті судова колегія звертається до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.02.2019 у справі №905/803/18, відповідно до якого відсутність позовної роботи з відповідачем у справі свідчить про нездійснення захисту законних інтересів уповноваженим державним органом покладеного на нього законом обов'язку із захисту державних інтересів.
З огляду на викладене, судом відхиляються посилання апелянта на те, що прокурор не довів підстав для представництва інтересів держави в суді.
Враховуючи наведене вище, судова колегія вважає помилковим посилання апелянта на те, що суд першої інстанції мав зупинити провадження у даній справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №925/1133/18, оскільки правовідносини у даній справі - №916/4115/23 та у справі №925/1133/18 не є подібними, а тому результат вирішення спору Великою Палатою Верховного Суду у справі №925/1133/18, не вплине на результат розгляду у даній справі.
Так, у справі №925/1133/18 Велика Палата Верховного Суду досліджувала питання щодо наявності/відсутності підстав для представництва інтересів держави прокурором як самостійним позивачем у разі, коли орган, уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, прокурор визначив одним з відповідачів, у той час як у даній справі таким органом власник земельної ділянки - позивач, визначений прокурором, - Одеська обласна рада. Крім того колегія суддів наголошує, що 11.06.2024 року Великою Палатою Верховного Суду винесено постанову, якою касаційну скаргу заступника керівника Черкаської обласної прокуратури задоволено; постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2021 у справі № 925/1133/18 скасовано.
Щодо розгляду по суті заявлених прокурором позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.
Як зазначалось вище, апелянт наполягає на тому, що спірний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою, а саме майданчиком твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання.
У зв'язку з цим відповідач-2 вважає твердження прокурора про удаваність договору оренди нерухомого майна від 29.12.2022 хибними.
В свою чергу, прокурор посилається на невідповідність договору оренди від 29.12.2022 вимогам чинного законодавства, оскільки тверде покриття не є нерухомим майном, яке підлягає державній реєстрації в розумінні норм чинного законодавства, а є елементом об'єкту благоустрою, а отже, не являється предметом оренди у відповідності до ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час розгляду справи та звернення з позовом до суду), якою було визначено, що об'єктом оренди можуть бути:
- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Таким чином, на переконання прокурора, фактично між сторонами виникли правовідносини, пов'язані з передачею в оренду земельної ділянки і підставою позову ним визначено саме удаваність укладеного правочину.
У зв'язку з цим судова колегія зазначає наступне.
Згідно з частинами 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином (схожий за змістом висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4885/20, від 11.04.2023 у справі № 916/508/22 та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 607/13289/16-ц).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, дійсним намірам сторін спору при укладенні оспорюваних договорів, встановити фактичні правовідносин, які склалися між сторонами, і застосувати до цих правовідносин відповідні норми матеріального права. Водночас невикористання при вчиненні певного правочину термінів, які визначають притаманні такому виду правочинів поняття, із закріпленням їх натомість у завуальований спосіб, а також викладення у різних документах взаємопов'язаних між собою прав і обов'язків сторін, що в сукупності складають зміст відповідних правовідносин, можуть бути засобами, які використовуються задля приховання суті правочину, укладення якого мають на меті сторони, шляхом оформлення "про людське око" (напоказ) іншого правочину. Тобто відсутність у спірних правочинах чіткого викладення усіх істотних умов, необхідних для договорів оренди, про яку зазначає суд апеляційної інстанції, не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами фактичних орендних правовідносин, адже неналежне оформлення відповідних відносин саме є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі земельних ділянок в користування (схожі висновки сформульовано в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 06.11.2019 у справі № 916/1424/18, від 07.07.2021 у справі № 903/601/20, від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 29.09.2022 у справі № 918/351/21(918/672/21), від 07.12.2022 у справі № 924/11/22, від 16.01.2024 у справі № 918/86/22).
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України має визначити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення нікчемності правочину або про визнання його недійсним (схожі за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 26.06.2019 у справі № 910/12454/17, від 08.09.2021 у справі № 915/857/20, та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 466/6298/16-ц).
Так, колегія суддів враховує обов'язкові вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 16.01.2025 у цій справі, за якими, незважаючи на те, що орендоване майно перебуває на балансі третьої особи з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно і знаходиться на обліку під інвентаризаційним номером треба дослідити твердження прокурора про віднесення орендованого відповідачем-2 майна до об'єкта благоустрою.
Разом з тим, апеляційний суд вважає за необхідне наголосити, що логіка побудови й мета існування процесуальних механізмів вказує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного господарського суду, як і цивільного (див. постанови Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 130/1001/17, від 18.01.2021 у справі № Б-23/75-02, від 29.09.2021 у справі №166/1222/20, від 17.01.2024 у справі № 932/9029/23).
Також, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.08.2024 у справі № 904/2839/21 від 22.08.2024 у справі № 910/10968/23, від 27.08.2024 у справі № 910/31605/15).
Так, станом на теперішній час, правова позиція Верховного Суду щодо тлумачення норм права, зокрема, і ст.3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» змінилася і у постанові спільної палати Верховного Суду від 17.04.2025 у справі №921/144/24 викладений висновок про те, що зважаючи на специфіку правовідносин з оренди державного та комунального майна, виходячи із наведених положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», визначення у частині першій статті 19 зазначеного Закону, «орендованого приміщення, яке необхідне для власних потреб» має стосуватися не лише і виключно «приміщення», про яке йдеться у вузькоспеціальному розумінні цього слова, як частини внутрішнього об'єму будівлі, обмеженої з усіх сторін захисними конструкціями - стінами або перегородками (у тому числі з вікнами і дверима) та перекриттям і підлогою, з можливістю входу і виходу (ДСТУ Б В.1.1.-36:2016, постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 № 1442 «Про затвердження національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» (Національний стандарт № 2, пункт 2)), а має тлумачитися та застосовуватися у більш ширшому, загальновизнаному значенні (загальновживаній термінології), а саме, до нерухомого майна (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремих частин) відноситься інше окреме індивідуально визначене майно, як це визначено у частині першій статті 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та, відповідно, які визначені об'єктами оренди за укладеними договорами оренди державного та комунального майна. І саме в такому сенсі законодавець закладав поняття «приміщення» у вказаному Законі, визначаючи у статті 3 цього Закону перелік об'єктів оренди.
Верховний Суд зазначив, що у разі, якщо за договором оренди орендовано будівлю в цілому, чи інше майно, до складових частин якого належатиме як майданчик та подібне майно, так і вбудовані приміщення (приміщення, що є частиною внутрішнього об'єму будівлі) чи інше окремо індивідуально визначене майно (допоміжні приміщення), це може виключати звуження (нівелювання) права балансоутримувача на розпорядження майном з метою, прямо передбаченою Законом України «Про оренду державного та комунального майна».
Отже, поняття «приміщення» слід сприймати та тлумачити не тільки як окрему (одну) частину внутрішнього об'єму будівлі, обмеженою будівельними елементами, з можливістю входу і виходу (вузькоспеціальне значення), але й для інших об'єктів оренди, визначених у частині першій статті 3 цього Закону. Тобто, «приміщення», про яке йдеться в абзаці 2 частини першої статті 19 Закону, має кваліфікуватися (сприйматися) як об'єкт оренди, визначений у частині першій статті 3 цього Закону - нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини), інше окреме індивідуально визначене майно, та який, відповідно до зазначеної норми права, є об'єктом оренди за договором оренди державного чи комунального майна, укладеного між сторонами у відповідних правовідносинах. Тому при вирішенні питання, чи є асфальтобетонне покриття об'єктом оренди, Верховний Суд відступив від свого попереднього висновку про те, що асфальтобетонне замощення не є об'єктом оренди (приміщенням) в силу положень закону.
Так, як вже зазначалось вище, правовідносини між Управлінням обласної ради з майнових відносин, як орендодавцем, Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною, як орендарем, та КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради", як балансоутримувачем, виникли на підставі укладеного між ними договору від 29.12.2022 оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Одеської області, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно: майданчик з твердим покриттям (об'єкт оренди), площею 16,0 кв.м., розміщений за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та перебуває на балансі КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За положеннями ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Якщо договір передбачає передання майна або інші дії, він вважається укладеним з моменту вчинення відповідної дії (ч.ч.1, 2 ст. 640 Цивільного кодексу України).
Статтею 760 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).
Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).
Положеннями ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (який був чинним на час звернення до суду та розгляду справи) визначено, що об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як єдині майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Оскільки орендоване майно віднесено до комунальної власності, то на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у відповідній редакції), який регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна підприємств, установ та організацій, що перебувають у комунальній власності, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в комунальній власності, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває у комунальній власності.
Згідно п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладання спірного договору), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов'язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що об'єктами оренди, зокрема, є:
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення, а також їх окремі частини);
- інше окреме індивідуально визначене майно.
Частиною 1 ст. 181 Цивільного кодексу України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Тверде покриття - це цементобетонне, асфальтобетонне покриття, чорне шосе і чорні гравійні дороги, біле шосе (щебеневе, шлакове, гравійне), бруківки, включаючи булижні (Інструкція щодо заповнення форми звітності №1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство" від 01.07.2009 №193, затверджена Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України "Про затвердження форми звітності № 1-вул (річна) "Звіт про дорожньо-мостове господарство").
Статтею 7 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено підстави для відмови у включенні майна до одного з Переліків або виключення майна з одного із Переліків. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону, однією із таких підстав є неможливість передачі відповідного майна в оренду згідно із ч. 2 ст. 3 цього Закону, якою визначено перелік об'єктів, які можуть бути об'єктами оренди.
Судова колегія зауважує, що до об'єктів, які не можуть бути передані в оренду, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", не відноситься тверде покриття.
Отже, як вже було зазначено вище за текстом постанови, індивідуально визначене майно підприємств, до якого, за вищенаведеними ознаками, відноситься і тверде покриття, є в даному випадку об'єктом оренди згідно з вимогами ст. 3 даного Закону.
В підтвердження вказаних висновків у матеріалах справи наявна копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів КНП «Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр» Одеської обласної ради» (форма №03-1) №0000-000056, де основним засобом зазначено «Майданчик з твердим покриттям загальною площею 16,0 кв.м.». Даний Акт підписаний відповідною комісією, висновком якої вказано: "Поставити на баланс" (т.2 а.с. 16-17).
Також, у матеріалах справи наявна копія Наказу №339/23-0 від 28.03.2023 "Про введення в експлуатацію основних засобів і визначення термінів їх експлуатації для використання у господарській діяльності", згідно з яким в експлуатацію на 180 місяців вводиться Майданчик з твердим покриттям загальною площею 16,0 кв.м. (т. 2 а.с. 18).
Матеріали справи свідчать, що оскаржуваний договір оренди передбачає користування не земельною ділянкою (як це передбачено земельним законодавством), а саме твердим покриттям, що є окремим відмінним об'єктом правового регулювання. І так як використання об'єкту орендованого нерухомого майна без використання земельної ділянки, на якій воно знаходиться, є неможливим, орендар компенсує орендодавцю плату за землю додатково до орендної плати (п. 3.1 та п. 6.5 договору), що підтверджується відповідними квитанціями про оплату та копією Реєстру платежів отриманої орендної плати за землю та відшкодування витрат (комунальних та експлуатаційних) Фізичною особою-підприємцем Юрко О.І. за період грудень 2022-жовтень 2023 (т. 2 а.с. 7-15).
Судова колегія зазначає, що тверде асфальтне покриття нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно розташоване, проте на відміну від земельної ділянки, яка є природним об'єктом, тверде покриття є окремим, штучно створеним предметом матеріального світу зі своєю метою використання, а отже таке майно є індивідуально визначеним у розумінні ст. 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", тлумачення якої було здійснено Верховним судом у вищевказаній постанові спільних палат.
Однак, нерозривність об'єкту із земельною ділянкою, на якій він розташований, не може слугувати підставою для визнання удаваним договору оренди такого майна.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до вимог ст. 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Приписами ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження, зокрема, на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких можливе без їх знецінення та зміни призначення, а також окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.
В контексті наведеного судова колегія вважає за доцільне навести думку профільного органу з цього питання, викладену у листі Фонду Державного майна України від 24.12.2020 №10-16-26490, який наявний у матеріалах даної справи та у вільному доступі в мережі інтернет, зокрема, за посиланням: https://orenda.gov.ua/roziasnennia-zakonodavstva/shchodo-mozhlyvosti-orendy-okremykh-obiektiv-derzhavnoi-vlasnosti/ (т. 1 а.с. 86-87). У даному листі Фонд, з посиланням на норми статтей 760, 181, 182, 185 Цивільного кодексу України, а також вимог статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема, вказав, що «Споруди - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій. Подібне визначення містять Податковий кодекс України, Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442.
У свою чергу, Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений і введений в дію наказом Держстандарту України від 17.08.2000 №507, містить визначення споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт. Вказаним Державним класифікатором окремо виокремлено інженерні споруди.
Інженерні споруди -це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.
Таким чином, асфальтне покриття (асфальтований майданчик) за своїми індивідуальними ознаками, з одного боку, може бути предметом договору найму (оренди), з іншого - є нерухомим майном (інженерною спорудою)».
Тобто, майно, передане в оренду оскаржуваним договором, за своїми ознаками є окремим предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, як наслідок виникає і можливість бути окремим предметом оренди відповідно до положень ч. 3 ст. 283 Господарського кодексу України (чинного на момент укладення договору, коли вирішується питання щодо його недійсності), та норм Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
З урахуванням загальних засад приватного права, закріплених у ст. 3 Цивільного кодексу України, до оскаржуваних договорів застосовується правило favor conractus. З огляду на принцип глумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №607/11746/17).
Дослідивши предмет спірного договору оренди майна від 29.12.2022, об'єктом якого є індивідуально визначене майно у вигляді майданчика з твердим покриттям, загальною площею 16,0 кв.м., проаналізувавши його умови та положення, судова колегія прийшла до висновку, що спірний правочин має всі істотні умови, які має містити договір оренди комунального майна, у відповідності до типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності, затвердженого Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 №1774 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21.12.2000 року за № 931/5152 (із змінами та доповненнями). Крім того, спірний договір укладений між сторонами у відповідності до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного договору).
В свою чергу, Типовий договір оренди землі, який був затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 №220, відрізняється за змістом від типового договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до державної власності.
При укладанні спірного договору, що підтверджується матеріалами справи, сторони повністю виконали вимоги чинного на той час законодавства щодо процедури укладання таких договорів - оспорюваний договір оренди укладено за результатами електронного аукціону LLE001-UA-20221125-14722, переможцем якого у передбаченому законом порядку визначено ФОП Юрко О.І.
Орендоване майно перебуває на балансі третьої особи: КНП "Одеський регіональний протипухлинний центр" Одеської обласної ради" з присвоєнням відповідних інвентарних номерів та має оціночну вартість саме як нерухоме майно (копія Акту приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів №0000-000056).
Так, судом встановлено, що об'єкт оренди - нерухоме майно заходиться на обліку під інвентаризаційним номером1033033, а оціночна вартість підтверджується наявним у матеріалах справи Звітом про незалежну оцінку ринкової вартості асфальтового майданчика площею 16,0 кв.м., який складено незалежними сертифікованими оцінювачами ТОВ "Інститут експертизи та управління власністю», у відповідності до Законів України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" та "Про оренду державного та комунального майна"; Національних стандартів №1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" та №2 "Оцінка нерухомого майна"; "Методики оцінки майна", затвердженої Постановою КМУ №629 від 10.08.1995 та інших нормативно-правових актів з використанням фахової літератури (т. 2 а.с. 24-68).
Матеріали справи свідчать про те, що зазначений Звіт складався для визначення об'єктивної вартості комунального індивідуально визначеного майна, яке передавалось в оренду за спірним договором та передувало укладенню спірної угоди.
Вищеописаний звіт визначає об'єктом оцінки тверде покриття загальною площею 16,0 кв.м, що розташований за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 та обліковується на балансі КНП "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради.
Звіт містить фотофіксацію об'єкту оцінки та план майданчика.
Судова колегія звертає увагу на те, що нормативна база складеного Звіту свідчить про оцінювання саме об'єктів в матеріальній формі, будівель, споруд (включаючи їх невід'ємні частини), об'єктів незавершеного будівництва тощо (абз. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").
В свою чергу, земля не може виступати об'єктом оцінки при складанні такого Звіту.
Прокурор, всупереч принципу Lex specialis derogat generali (п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020), просить визнати удаваним правочин, посилаючись на містобудівне законодавство, ігноруючи профільне законодавство, а саме, Закон України "Про оренду державного та комунального майна".
У зв'язку з вищенаведеним колегія суддів зазначає, що матеріалами справи не підтверджується, а доказами у справі спростовується твердження прокурора, що між сторонами фактично було укладено договір оренди земельної ділянки (правове регулювання якого передбачено положеннями Земельного Кодексу України) і що в даному випадку предмет договору оренди є об'єктом благоустрою..
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №915/590/18, за загальними правилами суб'єкт, який вимагає застосування наслідків удаваного правочину, повинен довести, що він вчинений з метою приховати інший правочин. При цьому, обов'язок доведення, що сторони такої мети не мали, не може бути покладена на відповідачів у справі.
Отже, дослідивши обставини спору, умови укладеного договору та норми чинного законодавства, судова колегія дійшла висновку, що в даному випадку відсутні підстави стверджувати про наявність ознак удаваності оспорюваного договору в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України. Про відсутність підстав вважати укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин, Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною та Комунальним некомерційним підприємством "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради від 29.12.2022 договір оренди нерухомого майна удаваним правочином, який приховує собою договір оренди земельної ділянки, з урахуванням чого, до правовідносин за спірним договором не можуть бути застосовані норми законодавства, які регулюють правовідносини за договором оренди земельної ділянки.
Крім того, враховуючи, що позовна вимога про зобов'язання відповідача-2 звільнити земельну ділянку, загальною площею 16 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32 є похідною від вимоги про визнання договору оренди недійсним, судова колегія зазначає, що у задоволенні такої позовної вимог слід також відмовити.
Доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).
Тобто обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Підсумовуючи усе вищевикладене, судова колегія дійшла висновку, що прокурором не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами підстави для визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 29.12.2022, укладеного між Управлінням обласної ради з майнових відносин, Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною та Комунальним некомерційним підприємством "Одеський регіональний клінічний протипухлинний центр" Одеської обласної ради саме з підстави його удаваності. При цьому, як у прокурора, так і у позивача по справі є право звернутися до суду з позовними вимогами про визнання недійсним правочину за іншими підставами згідно норм чинного законодавства України.
Отже, з огляду на усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, нову судову практику з застосування норми права, яка регулює дані правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Управління обласної ради з майнових відносин та Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни про визнання недійсним договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку не підлягають задоволенню судом у зв'язку з їх невідповідністю фактичним обставинам справи, вимогам чинного законодавства, недоведеністю та безпідставністю, що помилково не було враховано судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення. Крім того, в порушення норм процесуального законодавства, суд першої інстанції розглянув справу за позовом прокурора про визнання недійсним правочину, не звернувши увагу на те, що в даному випадку спірний договір є тристороннім і зазначення прокурором сторони договору в якості третьої особи, а не відповідача у справі є таким, що не відповідає нормам ст.50 Господарського процесуального кодексу України. При цьому, повноважень щодо зміни процесуального статусу учасника справи у суду апеляційної інстанції немає.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 п. 2 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи, що рішення господарського суду про задоволення позовних вимог прийнято при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни, м. Одеса потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі № 916/4115/23 потребує скасування з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог прокурора в повному обсязі.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та апеляційний перегляд судового рішення покладаються на позивача.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Задовольнити апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни на рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23.
Скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 09.05.2024 у справі №916/4115/23.
Відмовити у задоволенні позовних вимог Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської обласної ради до Управління обласної ради з майнових відносин та Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна від 29.12.2022, укладений між Управлінням обласної ради з майнових відносин та Фізичною особою-підприємцем Юрко Ольгою Іванівною та зобов'язання Фізичну особу-підприємця Юрко Ольгу Іванівну звільнити земельну ділянку, загальною площею 16 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Нежданової, 32.
Стягнути з Одеської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 03528552, вул.Пушкінська, 3 м. Одеса, 65026) на користь Фізичної особи-підприємця Юрко Ольги Іванівни( РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 6 441 грн 60 коп.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 15 жовтня 2025 року.
Повний текст постанови складено 20 жовтня 2025 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді І.Г. Філінюк
А.І. Ярош