Справа № 490/4182/25
нп 2/490/3007/2025
Центральний районний суд м. Миколаєва
20 жовтня 2025 року м. Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Саламатіна О.В., за участю секретаря судового засідання Рябой Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Миколаєві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
30.05.2025 року до Центрального районного суду м. Миколаєва надійшла позовна заява ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування вимог в позові зазначено, що в 1998 році позивач отримав квартиру заадресою: АДРЕСА_1 , для проживання членів його сім'ї у складі чотирьох осіб: позивача, дружини позивача - відповідачки ОСОБА_4 , та двох синів - відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та зареєстрували місце проживання в цій квартирі.
Наразі квартира перебуває у комунальній власності Миколаївської міської територіальної громади та знаходиться у віданні Виконавчого комітету Миколаївської міської ради.
Відповідач ОСОБА_2 з вересня 2013 року та ОСОБА_3 , з травня 2014 року не проживають за місцем постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Їх речей у квартирі немає, перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить, спроб вселення у квартиру з їх боку не було. В 2019 році позивач вже звертався із позовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користуванння приміщенням. 03.06.2021 року постановою Миколаївського апеляційного суду у справі №490/7729/19 скасовано рішення Центрального районного суду від 09.03.2021 року та в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено та задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 про вселення. Однак 03.06.2021 року ОСОБА_2 не з'явився до спірної квартири, заходів щодо вселення не вживав, до виконавчої служби для примусового виконання рішення не звертався, що свідчить про його небажання на проживання у спірній квартирі.
На даний момент позивачу не відомі місце перебування відповідачів, місце їх роботи. Відповідачі без поважних причин не проживають за місцем своєї постійної реєстрації, позивач самостійно несе витрати на комунальні послуги, провів ремонт та утримує її за свій рахунок, а оформити субсидію позивач не має можливості, оскільки в квартирі зареєстровані відповідачі, доходи яких невідомі.
Враховуючи наведене вище, позивач просить суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , такими що втратили право користування житловим приміщенням за місцем їх постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.05.2025 року головуючим суддею по даній справі визначено суддю Саламатіна О.В.
30.05.2025 року матеріали справи передано на розгляд судді.
Ухвалою судді Центрального районного суду міста Миколаєва Саламатіна О.В. від 04.06.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Розгляд справи постановлено проводити в порядку загального позовного провадження, почато підготовче провадження з дня постановлення цієї ухвали та приначено проведення підготовчого засідання.
23.06.2025 року відповідачка ОСОБА_4 подала до суду заяву в якій просить розглянути дану справу за її відсутності, позовні вимоги визнає в повному обсязі, зазначає, що дійсно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з травня 2014 року не проживають за місцем постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , їх речей у квартирі немає, перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить, спроб вселення у квартиру з їх боку не було.
30.06.2025 року відповідач ОСОБА_3 подав до суду відзив в якому зазначив, що позовні вимоги визнає в повному обсязі. З кінця весни 2014 року не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , речі вивіз, перешкоди з боку батьків у доступі до квартири йому не чиняться. Постійного проживання на території України не має, виїхав за кордон. Просить розглянути справу за його відсутності.
30.06.2025 року представниця відповідача Виконавчого комітету Миколаївської міської ради надала до суду додаткові пояснення в яких зазначила про недоведеність вимог позивача, з підстав того, що акти про непроживання від 07.01.2025 року та від 23.04.2025 року не можуть вважатися належними доказами, оскільки не містять жодних реквізитів, що дозволяють ідентифікувати особу, яка їх склала, відсутні підписи та печатки. Додатково звертає увагу, що родинні зв'язки між позивачем та відповідачами не підтверджено жодними документами та просить суд розглянути справу без участі представника Виконавчого комітету Миколаївської міської ради.
Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 28 серпня 2025 року було закрито підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Виконавчого комітету Миколаївської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та призначено справу до судового розгляду по суті, а також вказаною ухвалою було задоволено клопотання представниці позивача про виклик свідків та викликано для допиту в судовому засіданні свідків: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .
В судове засідання учасники справи не з'явилися.
Представниця позивача 19.10.2025 року надала до суду заяву про розгляд справи без участі позивача та його представника, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши та перевіривши всі докази в їх сукупності, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до положень ст. ст. 13, 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно Свідоцтва № НОМЕР_1 відділу обліку та розподілу житла виконкому Миколаївської міської ради на підставі рішення виконкому міської ради від 27.08.1999 р. №460, відкрито рахунок громадянина ОСОБА_1 на житлову площу, яку він займає, що складається з 2-х кімнат, житлова площа 35,0 кв.м по АДРЕСА_1 з правом оформлення договору найму житлової площі.
Згідно Акту від 29.07.2019 року, складеного сусідами позивача: ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 (підписи завірені паспортистом ТОВ "Добробут"), вбачається, що ОСОБА_2 , не проживає за адресою реєстрації з 2013 року.
Згідно Акту про непроживання від 07.01.2025 року, складеного сусідами позивача: ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 вбачається, що ОСОБА_2 з вересня 2013 року та ОСОБА_3 , з травня 2014 року не проживають за місцем постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Їх речей у квартирі немає, перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить, спроб вселення у квартиру з їх боку не було.
Як вбачається з договору №35 найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду від 01 квітня 2025 року КЖЕП Центрального району м. Миколаєва надав ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_4 , у безстрокове користування двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Як вбачається з інформації про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні №19.04-06/19095/2025 від 16.04.2025 року, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання осіб: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 18.02.1967, ОСОБА_2 12.08.1987, ОСОБА_3 06.12.1993.
Згідно Акту про непроживання від 23.04.2025 року, складеного сусідами позивача: ОСОБА_7 , ОСОБА_9 , ОСОБА_6 вбачається, що ОСОБА_2 з вересня 2013 року та ОСОБА_3 , з травня 2014 року не проживають за місцем постійної реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 . Їх речей у квартирі немає, перешкод у доступі до житлового приміщення ніхто не чинить, спроб вселення у квартиру з їх боку не було.
Як пояснили допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , та ОСОБА_7 які є сусідами сторін, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які є синами позивача, не проживають в спірній квартирі приблизно вже більше десяти років.
Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, та враховувати принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції про права людини 1950 року.
Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» розяснив судам, що у справах цієї категорії необхідно зясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності суд може продовжити пропущений строк.
Згідно висновку, зробленому у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Відповідно до ст. 107 Житлового кодексу України наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття необхідно брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, виїзд в інший населений пункт і постійна там прописка), на що вказує п.11 постанови Пленуму Верховного суду України « Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року за №2.
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (ст. 107 ЖК УРСР).
При цьому, початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17, провадження №61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19, від 02 грудня 2020 року у справі №754/11532/19, провадження №61-10959св20.
Поняття "житло" не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі "Савіни проти України", заява № 39948/06, пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її позбавлення права на житло було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Дослідженими в судовому засіданні доказами підтверджується факт непроживання (відсутності) відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 понад шість місяців в житловому приміщенні - двокімнатній квартирі розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .
При цьому, з огляду на досліджені в судовому засіданні докази та позицію відповідача ОСОБА_3 щодо визнання позову, висловлену ним в відзиві від 30.06.2025 року, судом встановлено, що така відсутність (непроживання) з боку відповідача ОСОБА_3 має місце без наявності для цього поважних причин.
Таким чином, позов в частині вимог до відповідача ОСОБА_3 є обгрунтованим, доведеним та таким, що підлягає задоволенню.
Натомість судом встановлено наявність поважних причин відсутності (непроживання) відповідача ОСОБА_2 понад шість місяців в житловому приміщенні - двокімнатній квартирі розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .
Так, постановою Миколаївського апеляційного суду від 08.06.2021 року по справі №490/7729/19 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування житлом, натомість задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_2 .
При порушенні будь-яких конституційних прав чи власних інтересів, особа має право звертаться до суду, інших державних правозахисних органів, розраховуючи на те, що держава захистить їх від неправомірних дій і допоможе поновити порушені права та законні інтереси.
У випадку порушення житлових прав будь-яка особа має право вимагати у судовому порядку поновлення цих прав зокрема шляхом вселення особи до житла, що належить їй на праві володіння чи користування.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012).
Так, Миколаївський апеляційний суд в постанові від 08.06.2021 року в справі №490/7729/19 прийшов до висновку про необхідність захисту житлових прав ОСОБА_2 шляхом його вселення в квартиру АДРЕСА_2 .
При цьому, на переконання суду, належним добровільним виконанням судового рішення - постанови Миколаївського апеляційного суду від 08.06.2021 року в справі №490/7729/19 та відповідно, відновлення житлових прав ОСОБА_2 , вважалось би надання ОСОБА_1 безперешкодного доступу в квартиру ОСОБА_2 , зокрема шляхом передачі дублікату ключів від вхідних дверей та узгодження порядку спільного проживання в квартирі.
При цьому, частиною першою статті 12 Закону України "Про виконавче провадження", встановлено, що виконавчі документи можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред'явлені до примусового виконання протягом трьох місяців
Законом України «Про внесення зміни до розділу XIII “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України “Про виконавче провадження» № 2129-IX від 15.03.2022 було доповнено розділ XIII “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України “Про виконавче провадження» пунктом 10-2, в якому, зокрема, містилась норма про те, що визначені цим законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану. Закон № 2129-IX набрав чинності 26 березня 2022 року.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, запроваджено в Україні воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Воєнний стан, який запроваджено в Україні 24 лютого 2022 року, наразі не припинено та не скасовано.
У постанові від 15 березня 2023 року у справі № 260/2595/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив таке: «Особливості примусового виконання рішень у період воєнного стану визначено пунктом 10.2 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого тимчасово на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, з поміж іншого визначені цим законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану.
Оскільки порядок та строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України «Про виконавче провадження» як спеціальним нормативно-правовим актом, у цьому випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним законом, до яких, зокрема, належать строки пред'явлення виконавчих документів до примусового виконання».
Аналогічні висновки містяться і в постанові ВС від 3 серпня 2023 року у справі №420/10415/22. Аналогічна правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 9 листопада 2023 року в справі №0440/5997/18, від 19 червня 2024 року в справі № 278/6265/13 від 18 липня 2024 року в справі № 796/198/2018.
Частинами першою - четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до положень ст.ст. 76, 77, 78, 80, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивачем не надано суду доказів вжиття ним заходів направлених на добровільне виконання судового рішення - постанови Миколаївського апеляційного суду від 08.06.2021 року в справі №490/7729/19 та відповідно, відновлення житлових прав ОСОБА_2 щодо вселення його до житлового приміщення - двокімнатної квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Також позивачем не надано суду доказів ухилення відповідачем - ОСОБА_2 від вселення до двокімнатної квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому, строк для пред'явлення до примусового виконання виконавчого документа в справі №490/7729/19 не закінчився, а припущення позивача про небажання ОСОБА_2 проживати у спірній квартирі, судом не приймаються, оскільки не доведені належними та допустимими доказами.
При цьому, на переконання суду, вимоги про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом (фактично позбавлення відповідача житла) не є співрозмірними відповідній меті, яку зазначив позивач в позові (оформлення субсидії та приватизації).
Зазначене вище свідчить про недоведеність позивачем своїх позовних вимог, а отже і про безпідставність позову в частині вимог до відповідача ОСОБА_2 та має наслідком відмову в позові в частині вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом.
Керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 79, 81, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ), ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ), Виконавчого комітету Миколаївської міської ради (54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 20 код ЄДРПОУ 04056612) про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням - двокімнатною квартирою розташованою за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позову, відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Саламатін О.В.