17 жовтня 2025 року м. Рівне №460/10350/24
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді О.Р. Греська, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доКостопільської міської ради
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Костопільської міської ради (далі по тексту - відповідач) у якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Костопільської міської ради у зв'язку з не розглядом заяви ОСОБА_1 в 2024 році на суму сорок тисяч гривень;
- зобов'язати Костопільську міську раду виплатити ОСОБА_1 сорок тисяч гривень;
- визнати протиправною бездіяльність Костопільської міської ради у зв'язку з не розглядом заяви ОСОБА_2 в 2024 році на суму сорок тисяч гривень;
- зобов'язати Костопільську міську раду виплатити одноразову допомогу ОСОБА_1 , яку виділити ОСОБА_2 у розмірі сорок тисяч гривень;
- визнати протиправною діяльність Костопільської міської ради у зв'язку з відмовою надати ОСОБА_1 одноразову допомогу у 2023 році;
- зобов'язати Костопільську міську раду виплатити ОСОБА_1 одноразову допомогу за 2023 рік;
- визнати протиправною діяльність Костопільської міської ради у зв'язку з відмовою ОСОБА_2 одноразову допомогу у 2023 рік;
- зобов'язати Костопільську міську раду виплатити ОСОБА_2 одноразову допомогу за 2023 рік, а та як вона вмерла, то ОСОБА_1 за неї.
Ухвалою судді Махаринця Д.Є. від 17.09.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Розпорядженням керівника апарату суду Рівненського окружного адміністративного суду від 08.09.2025 №780, відповідно до пунктів 2.3.43, 2.3.44 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 11.11.2024 №39 та погодженого наказом Державної судової адміністрації України від 29.11.2024 №529, Засад використання автоматизованої системи документообігу суду, затверджених рішенням зборів суддів Рівненського окружного адміністративного суду від 27.03.2025 №1, у зв'язку із тимчасовим відстороненням від здійснення правосуддя судді Махаринця Д.Є., головуючого судді у справі №460/10350/24 та з урахуванням рішення зборів суддів від 25.08.2025 (протокол зборів №5) призначено повторний автоматизований розподіл справи даної справи.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду адміністративної справи №460/10350/24 визначено головуючим суддею Греська О.Р.
Ухвалою від 15.11.2025 прийнято до провадження адміністративну справу №460/10350/24 за позовом ОСОБА_1 до Костопільської міської ради про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій. Повторно розпочато розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він та його мати звернулися до відповідача із заявою про надання одноразової матеріальної допомоги. Натомість, позивач вказує, що відповідач не розглянув такі звернення у належний спосіб та не надав відповідної матеріальної допомоги.
Відповідач подав відзив на позов, у якому просив повністю відмовити у його задоволенні. Вказує, що заява позивача про надання матеріальної допомоги у 2024 році буде розглянута, виходячи з наявного фінансування та згідно з діючого Порядку надання матеріальної допомоги та допомоги на поховання жителям Костопільської міської територіальної громади, затвердженого рішенням Костопільської міської ради №924 від 12.12.2022 (далі по тексту - Порядок).
Дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд виходить з наступного.
12.07.2024 ОСОБА_1 звернувся із заявою до Костопільської міської ради про надання матеріальної допомоги. З такої заяви слідує, що до неї позивачем було долучено копію паспорту, РНОКПП, документ, що підтверджує необхідність надання матеріальної допомоги.
Вказане звернення було зареєстроване за реєстраційним індексом №309/12 від 12.07.2025.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 року №393/96-ВР (далі - Закон №393/96-ВР) громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Частиною 3 статті 3 Закону №393/96-ВР передбачено, що заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Статтею 7 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються.
Статтею 15 цього ж Закону встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.
Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання (ч. 1 ст. 20 Закону № 393/96-ВР).
Системний аналіз викладених правових норм дозволяє дійти висновку, що кожен громадянин в разі порушення його законних прав має право звернутися органів влади, їх посадових осіб із заявою (клопотанням), пропозицією чи скаргою, при цьому, таке право кореспондується із обов'язками органів влади здійснити розгляд таких звернень та повідомити про наслідки розгляду таких заяв (клопотань) з урахуванням їх функціональних обов'язків у порядку та з дотримання умов, визначених Законом України «Про звернення громадян».
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств (пункт 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція)).
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду (пункт 2 статті 10 Конвенції).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на свободу вираження поглядів із гарантіями статті 10 Конвенції, є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 вказаної статті, а також чи є відповідний захід необхідним у демократичному суспільстві з метою досягнення такої мети, зокрема чи є він пропорційним останній.
Втручання становитиме порушення гарантій статті 10 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
Стаття 10 Конвенції не надає фізичним особам права на доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні держави. Але таке право може виникнути, по-перше, якщо поширення інформації передбачається судовим рішенням, і, по-друге, коли доступ до інформації має важливе значення для реалізації права на свободу вираження поглядів, і відмова в її наданні є втручанням у це право (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2016 у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, заява № 18030/11, пункт 156) і від 26.03.2020 у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine, заява № 10090/16, пункт 96)).
Відповідно до п. 1.1 Порядку надання матеріальної допомоги та допомоги на поховання жителям Костопільської міської територіальної громади, затвердженого рішенням Костопільсьої міської ради від 12 грудня 2022 року № 924, матеріальна допомога надається громадянам за умови настання непередбачених та недовготривалих надзвичайних обставин, які сім'я не може подолати без сторонньої підтримки, а саме: вкрай скрутне матеріальне становище; хвороба, що вимагає довготривалого, складного і дороговартісного лікування, необхідність проведення лікування з хірургічним втручанням та інше.
Матеріальна допомога надається за особистою заявою громадян та необхідним пакетом документів до Костопільської міської ради.
Розгляд та узагальнення отриманих заяв про надання матеріальної допомоги здійснюється комісією по розгляду заяв щодо надання матеріальної допомоги та допомоги на поховання (далі - комісія), склад якої затверджується рішенням виконавчого комітету Костопільської міської ради. Засідання комісії проводяться не рідше одного разу на місяць або по мірі необхідності.
На розгляд комісії надається комплект відповідних документів:
- заява про надання матеріальної допомоги;
- копія документа, що посвідчує особу: паспорт або ID паспорт з безконтактним електронним носієм з довідкою про реєстрацією місця проживання особи;
- копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (або серія та номер паспорта для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та офіційно повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті);
- згода на збір інформації про сім'ю, доходи, власність та майно, необхідну для отримання матеріальної допомоги, а також на обробку цих даних відповідно до вимог Закону України «Про захист персональних даних»;
- у разі звернення внутрішньо переміщеної особи до вищезазначеного пакету документів обов'язково надається довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи;
- документ, що підтверджує необхідність надання матеріальної допомоги (у разі лікування, проведення оперативного втручання або іншими обставинами, пов'язаними із погіршенням стану здоров'я громадянина надається копія медичного документа з лікувальних закладів (із зазначенням медичної установи, яка призначає або призначала лікування, з підписом лікаря та печаткою закладу) та/або фінансові документи (рахунки або чеки із зазначенням конкретного переліку найменування медичних інструментів, медикаментів, виробів медичного призначення, медичних послуг, імплантів та протезів, у тому числі дороговартісного лікування, трансплантації, тривалого лікування онкологічного захворювання), дата яких не перевищує 12 місяців на момент звернення;
- акт обстеження матеріально-побутових умов проживання заявників (при потребі);
- інші документи, які підтверджують необхідність надання матеріальної допомоги, які підтверджують екстремальність ситуації (пожежа, повінь, стихійне лихо, крадіжка коштів або майна, нещасний випадок тощо).
Комісія розглядає матеріали про надання матеріальної допомоги, визначає доцільність її призначення та встановлює розмір допомоги, відповідно до кошторису, затвердженого в міському бюджеті на поточний рік. Протокол засідання комісії передається відділу соціального захисту населення та охорони здоров'я Костопільської міської ради для підготовки проєкту розпорядження міського голови або проєкту рішення ради.
У виключних випадках сума допомоги може бути збільшена.
Про прийняття рішення щодо надання матеріальної допомоги заявнику повідомляють усно або, за його вимогою, письмово.
Як вже було встановлено вище, позивач із заявою про надання матеріальної допомоги у зв'язку з відсутністю будь-яких коштів та виявленням онкологічного захворювання звернувся до відповідача 12.07.2024.
Натомість, у відзиві на позов, що був надісланий відповідачем на адресу суду 04.10.2025, останній вказав, що заяву позивача про надання матеріальної допомоги у 2024 році буде розглянуто, виходячи з наявного фінансування та згідно з діючого порядку.
Будь-яких доказів розгляду вказаної вище заяви позивача та прийняття рішення за результатами такого розгляду відповідачем на момент ухвалення судового рішення у справі не надано.
Враховуючи вищенаведене, судом встановлено, що Костопільською міською радою допущено порушення вимог Закону України "Про звернення громадян", Порядку надання матеріальної допомоги та допомоги на поховання жителям Костопільської міської територіальної громади, затвердженого рішенням Костопільсьої міської ради від 12 грудня 2022 року № 924, яка виразилася у бездіяльності щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 12.07.2025 про надання матеріальної допомоги та доданих до неї документів.
Щодо позовних вимог про визнання протиправних дій Костопільської міської ради у зв'язку з відмовою надати ОСОБА_1 одноразову допомогу у 2023 році, то з листа Костопільської міської ради від 14.08.2023 №1294/02-09 встановлено, що позивач отримував матеріальну допомогу у 2021 та 2025 роках на підставі розпоряджень міського голови від 06.08.2021 №166-р та від 11.03.2022 №77-р відповідно.
Згідно з п. 2.6 Порядку підставою для відмови у наданні одноразової матеріальної допомоги є отримання фізичною особою (заявником) матеріальної допомоги протягом двох попередніх календарних років підряд, крім звернень за поданням депутатів Костопільської міської ради.
Враховуючи викладене, суд не вбачає протиправності дій відповідача у відмові надати ОСОБА_1 одноразової матеріальної допомоги у 2023 році.
Що ж стосується позовних вимог щодо виплати одноразової допомоги ОСОБА_2 - матері позивача, та розгляду відповідних звернень, то суд зазначає наступне.
По-перше, відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно по п. 2.3, п. 2.5 Порядку у разі смерті особи грошова допомога не надається, призначена сума допомоги членам сім'ї не виплачується та до складу спадщини не входить.
По-друге, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У контексті завдання адміністративного судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести, а суд - встановити, що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.
Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.
Заінтересованість повинна мати об'єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
За своїм смисловим навантаженням термін “законний інтерес» є тотожним “охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.
Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття “охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям “права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: “Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: “Дозволено все, що не забороняється законом».
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
З огляду на вимоги статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України об'єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб'єктом владних повноважень.
Для визначення інтересу як об'єкта судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені Кодексом адміністративного судочинства України.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Пунктом 19 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийнятий) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів.
Суд зазначає, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Відповідно до статті 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 вказав, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 жовтня 2018 року у справі №9901/415/18 зазначила, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їх адресатами, тобто суб'єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов'язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів. І така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.
Аналогічна правова позиція також висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 9901/256/21.
У свою чергу, дослідивши зміст позовної заяви та наявні у справі докази, суд встановив, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов'язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. Позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній та індивідуальний інтерес.
Під час розгляду даної адміністративної справи позивач фактично просить вчинити відповідача дії в інтересах іншої особи, яка на момент розгляду адміністративної справи померла.
Враховуючи викладене, суд вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині вимог, які стосуються ОСОБА_2 , належить відмовити.
Що стосується позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Костопільської міської ради виплатити сорок тисяч гривень, суд зазначає наступне.
У відповідності до вимог ч.2 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У разі задоволення позову суд може обрати інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів - п.10 ч.2 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Приписами статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 “Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення “Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980, щодо того, що суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду, визначених законодавцем.
Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах Закону, зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.
Адміністративний суд під час розгляду справи та вирішення публічно-правових спорів перевіряє чи рішення суб'єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підміняти рішення суб'єкта владних повноважень.
Отже, адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень суб'єкта владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень за межами перевірки за названими критеріями.
При цьому, абз. 2 ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у його рішенні.
Приймаючи до уваги все вищевикладене та враховуючи те, що судом під час розгляду цієї справи встановлено протиправність бездіяльності Костопільської міської ради у не розгляді заяви ОСОБА_1 від 12.07.2025 (вх. №№309/12) про надання матеріальної допомоги та доданих до неї документів, з урахуванням приписів ч. 2 ст. 9, абзацу 2 ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає, що належним та найбільш ефективним способом захисту прав, свобод та інтересів позивача згідно з п. 10 ч. 2 ст. 245 наведеного Кодексу, буде задоволення позову частково шляхом зобов'язання Костопільської міської ради розглянути заяву ОСОБА_1 від 12.07.2025 (вх. №№309/12) про надання матеріальної допомоги та додані до неї документи з прийняттям рішення щодо виплати або відмови у виплаті такої допомоги.
Щодо вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, витрат на позов та ведення справи, суд зазначає наступне.
Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Приписами частини другої статті 23 ЦК України встановлено, що моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до приписів частини третьої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
За правилами частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Суд зазначає, що згідно з роз'ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами і доповненнями), під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, під моральною шкодою законодавець розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Позивачем не було надано доказів на підтвердження приниження його гідності чи доказів погіршення стану його здоров'я, які спричинили б понесення будь-яких витрат на лікування, не наведено позивачем і мотивів розрахунку, з яких він виходив при визначенні розміру моральної шкоди.
Відповідно до частини першої статті 132 КАС України до видів судових витрат належать судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи (пункт 5 частини третьої статті 132 КАС України).
Відповідно до статті 138 КАС України розмір витрат, пов'язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Будь-яких доказів на підтвердження фактичного понесення зазначених позивачем витрат у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 суду не надав.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Костопільської міської ради задовольнити частково.
Визнати протиправну бездіяльність Костопільської міської ради щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 від 12.07.2025 (вх. №№309/12) про надання матеріальної допомоги та доданих до неї документів.
Зобов'язати Костопільську міську раду розглянути заяву ОСОБА_1 від 12.07.2025 (вх. №№309/12) про надання матеріальної допомоги та додані до неї документи з прийняттям рішення щодо виплати або відмови у виплаті такої допомоги.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_2 )
Відповідач - Костопільська міська рада (вул. Свободи, 3,м. Костопіль,Рівненський р-н, Рівненська обл.,35000. ЄДРПОУ/РНОКПП 04057669)
Повний текст рішення складений 17.10.2025.
Суддя Олег ГРЕСЬКО