про повернення позовної заяви
16 жовтня 2025 року м. Житомир справа №240/17155/25
категорія 106030200
Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Черняхович Ірина Едуардівна, перевіривши дотримання вимог законодавства при подачі позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невключення до складу його грошового забезпечення сум додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", при обчисленні розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 здійснити йому перерахунок грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток в загальній кількості 147 днів, обчисливши її суму, виходячи із розміру місячного грошового забезпечення, з урахуванням сум додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану", та провести її виплату з урахуванням раніше виплачених сум.
Перевіривши дотримання вимог законодавства при подачі даного позову до суду, суддею було встановлено, що позов ОСОБА_1 подано з порушенням процесуального строку на звернення. Вказаний висновок був зроблений судом з огляду на наступне.
Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Однак, приписами частини 1 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або ж іншими законами.
Відтак, чинне процесуальне законодавство обмежує строк звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що підставою для звернення ОСОБА_1 з даним позовом до суду стала виплата йому грошової компенсації за невикористані дні щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток в неналежному розмірі за рахунок не врахування до складу грошового забезпечення, з якого визначався розмір такої компенсації, додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168.
Відтак, предметом спірних правовідносин є трудовий спір у справі про звільнення, а саме спір щодо виплати ОСОБА_1 всіх сум, що належали йому при звільненні з військової служби, оскільки спірна грошова компенсація за невикористану відпустку виплачувалась позивачу при звільненні з військової служби.
Суд звертає, увагу, що положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебували на публічній (військовій) службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці при визначенні її розміру. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 Кодексу законів про працю України.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зробила правовий висновок про те, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п'ятою статті 122 КАС України. Під час визначення строків звернення до адміністративного суду для вирішення спорів, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, в тому числі і за позовами осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, згідно з позицією Великої Палати необхідно застосовувати приписи статті 233 КЗпП України.
Відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином до 19.07.2022 звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строками позовної давності.
Однак, 19.07.2022 набув чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю. Зокрема, змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень.
Так, вищезазначеним Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX частину першу та другу статті 233 Кодексу законів про працю України було викладено у наступній редакції:
"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)."
При цьому відповідно до пункту 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин.
Таким чином, шляхом внесенням до ст. 233 Кодексу законів про працю України вказаних змін, законодавець увів процесуальні строки для звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 20.11.2023 у справі №160/5468/23, дія частини першої статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-IX, яка діє з 19.07.2022) поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Верховний Суд у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшов таких висновків:
"З моменту набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" (19 липня 2022 року) положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України. Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин"). З урахуванням пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023".
Враховуючи правову позицію, сформовану Верховним Судом у справі №460/21394/23, суд дійшов висновку, що грошова компенсація за невикористані дні щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток виплачувалась позивачу при звільненні з військової служби у військовій частині НОМЕР_1 , яке відбулося 15.11.2023, а тому до спірних правовідносин застосуванню підлягає стаття 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними Законом №2352-ІХ). При цьому, оскільки в розумінні правових норм статті 233 КЗпП спірні в цій частині правовідносини є трудовим спором у справах про звільнення, так як стосуються виплати сум, що належать при звільненні з військової служби, то застосуванню до них підлягає саме частина 2 статті 233 КЗпП України, яка передбачає тримісячний строк на звернення до суду.
Згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними Законом №2352-ІХ) моментом початку відліку тримісячного процесуального строку на звернення до суду є дата одержання особою письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні.
У постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23 Верховний Суд вказав на те, що початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19 липня 2022 року) слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, що, відбулося шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні). Виходячи з цього Верховний Суд констатував, що саме дата вручення позивачу грошового атестата є подією, з якою пов'язаний початок перебігу тримісячного строку звернення до суду.
Суд враховує, що відповідно до підпункту 4.3 пункту 4 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту, затверджених наказом Міністерства оборони України від 22 травня 2017 року № 280 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 22 квітня 2021 року № 104), начальник фінансового органу під час зняття військовослужбовців з грошового забезпечення повинен забезпечити їх належним грошовим забезпеченням і не пізніше дня остаточного розрахунку з військовослужбовцем видати грошовий атестат про здійснені виплати та утримання в порядку, установленому цими Правилами.
Згідно з підпунктом 11.1 пункту 11 Правил грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, в якій він перебуває на грошовому забезпеченні, у випадку, зокрема: вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини; звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби).
Отже, у день звільнення з військової служби з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок грошового забезпечення та виданий грошовий атестат, а тому з цього моменту починається перебіг трьохмісячного процесуального строку на звернення до суду у даній категорії спорів із вимогами щодо виплати грошового забезпечення за період з 19 липня 2022 року.
Із матеріалів справи вбачається, що з військової служби у військовій частині НОМЕР_2 ОСОБА_1 був звільнений 15.11.2023, а до суду з даним позовом він звернувся 01.07.2025, що свідчить про пропуск ним тримісячного процесуального строку на звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України.
У зв'язку з цим, суд виніс ухвалу, якою залишив позовну заяву ОСОБА_1 без руху та встановив йому строк для усунення недоліків шляхом надання до суду клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на звернення до суду та доказів поважності причин його пропуску.
На виконання вимог вказаної ухвали представник позивача - адвокат Отрох Алла Володимирівна подала до суду заяву (вх.№56935/25), в якій просила поновити позивачу пропущений процесуальний строк на звернення до суду. На обгрунтування поданої заяви, представник зазначила, що зі змісту наказу неможливо встановити, чи враховувалась додаткова грошова винагорода при обрахуванні позивачу компенсації за невикористані відпустки. У зв'язку із цим, нею в інтересах позивача 22.04.2025 було надіслано адвокатський запит до військової частини НОМЕР_1 з проханням надати: довідку про грошове забезпечення ОСОБА_1 за період проходження служби у вйськовій частині НОМЕР_1 , з урахуванням відомостей про нарахування додаткової грошової винагороди; інформацію чи було враховано додаткову грошову винагороду, отриману ОСОБА_1 , при обрахунку грошової компенсації за невикористану щорічну та додаткову відпустку за 2020-2023 роки; інформацію про період який було взято для обрахування розміру місячного грошового забезпечення для визначення одноденного розміру грошового забезпечення при розрахунку компенсації за невикористані відпустки у 2020-2023 роках. Вказує, що відповідь від 02.06.2025 №133/4009 на вказаний запит була отримана нею 17.06.2025. Таким чином, позивач при звільненні знав, які виплати йому провели, але він не міг знати, які складові грошового забезпечення враховані при розрахунку грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки. Отже, моментом, коли пзивачу стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат при звільненні є дата отримання відповіді на адвокатський запит, тобто 17.06.2025. У зв'язку із цим представник вважає, що тримісячний процесуальний строк на звернення закінчився для позивача 17.09.2025. Оскільки даний позов подано до суду 01.07.2025, то строк дотримано.
Розглянувши вказане клопотання суд зазначає, що процесуальний закон пов'язує строк звернення до суду із моментом, коли саме особі стало відомо про порушення її прав, свобод та інтересів.
Таким чином, право особи на звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів передбачено конкретно визначеним строком. Це, насамперед, викликано специфікою спорів, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
За правилами частини 1 статті 77 КАС України тягар доведення наявності поважних причин пропуску процесуального строку на звернення до суду з наданням відповідних доказів покладається саме на позивача.
Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Верховний Суд зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Таким чином, право особи на звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів передбачено конкретно визначеним строком. Це, насамперед, викликано специфікою спорів, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.
За правилами частини 1 статті 77 КАС України тягар доведення наявності поважних причин пропуску процесуального строку на звернення до суду з наданням відповідних доказів покладається саме на позивача.
Як вказує практика Верховного Суду України, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Верховний Суд зазначив, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Початок перебігу тримісячного строку для подання позову в частині вимог за період з 19.07.2022 слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, суд зазначає, що таке ознайомлення відбувається шляхом вручення грошового атестата (тобто, письмового документа, в якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні/виключенні зі списків особового складу частини).
Із матеріалів справи вбачається, що з військової служби ОСОБА_1 був звільнений 15.11.2023. Разом з тим, інформацію про дату вручення йому грошового атестату матеріали справи не містять, як і не містять копії самого грошового атестату.
Однак, в матеріалах справи наявний витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.11.2023 №323 про виключення позивача зі списків особового складу. Вказаним наказом також було вирішено питання про виплату позивачу грошової компенсації за невикористану відпустку.
З огляду на це суд вважає, що вказаний витяг із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15.11.2023 №323 може бути розцінений як письмове повідомлення про виплати, які будуть здійсненні при звільнення.
Щодо доводів представника позивача про те, що зі змісту даного наказу позивач не мав змоги встановити чи враховувалась додаткова винагорода, що передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, до складу грошового забезпечення, з якого визначався розмір належної до виплати компенсації за невикористану відпустку, суд зазначає наступне.
За результатами ознайомлення з наказом від 15.11.2023 №323 позивач мав можливість з'ясувати для себе відсутність інформації, необхідної для визначення правильності нарахованого йому розміру компенсації за невикористану відпустку, та мав можливість звернутися до відповідача з відповідною заявою для отримання необхідної інформації.
Водночас, у заяві про поновлення пропущеного строку на звернення до суду не зазначено, що саме перешкоджало позивачу одразу після звільнення зі служби та ознайомлення з наказом від 15.11.2023 №323 звернутися до відповідача за інформацію про розмір виплаченої грошової компенсації за невикористану відпустку та інформацією про порядок її розрахунку, в тому числі й про те чи враховувалась додаткова винагорода, що передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, до складу грошового забезпечення, з якого визначався розмір компенсації.
Суд зазначає, що незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не можуть вважатися об'єктивною причиною, яка перешкоджає захищати свої права у строки, встановлені процесуальним законом. Помилкове уявлення про відсутність порушення прав протягом тривалого періоду не може виправдовувати пасивної поведінки позивача та його процесуальної бездіяльності.
З матеріалів справи вбачається, що адвокатський запит представника позивача про надання інформації з приводу виплати грошової компенсації за невикористану відпустку був поданий до військової частини НОМЕР_1 лише 22.04.2025, тобто майже понад півтора роки після звільнення позивача з військової служби.
Відтак, отримання листа у відповідь на вказаний адвокатський запит не може свідчити про момент, з якого позивачу стало відомо про порушення її прав та інтересів, а свідчить лише про час, з якого позивач почала вчиняти дії щодо захисту своїх прав та інтересів.
Суд наголошує, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Суд уважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи, а для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Однак, представник позивач у заяві про поновлення строку звернення до суду, не вказав, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення позивача до суду у встановлений законом строк. В заяві не наведено змістовних і вагомих доводів щодо вчинення позивачем усіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати свої процесуальні права з метою їх захисту в судовому порядку. Таким чином, позивачем не доведено, що в цій справі можливість вчасного подання позовної заяви не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від волевиявлення позивача. Пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку позивача щодо реалізації своїх процесуальних прав у цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Водночас доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивачем не наведено.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежала виключно від неї самої, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
До того ж, суд уважає, що чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного поновлення судами пропущеного строку.
Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою публічних спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Суд зазначає, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2011 №17-рп/2011).
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії", "Девеер проти Бельгії" Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Також прецедентна практика Європейського суду з прав людини у справах "Осман проти Сполученого королівства" та "Круз проти Польщі" виходить з того, що реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Таким чином, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язано з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.
Обставини, на які посилається позивач, на переконання суду, не є поважними, оскільки такі причини не носять ознак об'єктивності та непереборності безпосередньо для позивача, а реалізація останнім права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого права.
Таким чином, судом не було встановлено наявності поважних причин, за яких позивач не міг звернутися до адміністративного суду в межах передбаченого законом строку.
З огляду на зазначене, суд визнає причини пропущення позивачем строку звернення до суду з даним позовом є неповажними.
Частинами 1 та 2 ст. 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.
Про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви надсилається особі, яка подала позовну заяву, не пізніше наступного дня після її постановлення (ч. 5, 6 ст. 169 КАС України).
Беручи до уваги встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позовну заяву ОСОБА_1 слід повернути позивачу у зв'язку з пропуском ним процесуального строку на звернення до адміністративного суду.
Керуючись статтями 169, 243, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Визнати причини пропуску ОСОБА_1 процесуального строку на звернення до суду неповажними.
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії повернути позивачу.
Копію ухвали про повернення позовної заяви надіслати особі, яка її подала, не пізніше наступного дня після її постановлення, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала суду набирає законної сили негайно після її підписання суддею.
Ухвала суду може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Суддя І.Е.Черняхович