16 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 729/436/23
провадження № 51-3806 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Бобровицького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2025 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 19 вересня 2025 року,
установив:
Бобровицький районний суд Чернігівської області вироком від 03 червня 2025 року засудив ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 300 000 гривень моральної шкоди.
Стягнув із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 300 000 гривень моральної шкоди.
Стягнув із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_7 200 000 гривень моральної шкоди.
Стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 процесуальні витрати, що пов'язані з правовою допомогою, в сумі по 13 000 гривень кожному.
За обставин, викладених у вироку, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 року близько 21 год 45 хв, керуючи технічно справним автомобілем марки «SKODA OCTAVIA», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухався зі швидкістю близько 111,15 км/год у м. Бобровиця Чернігівської області по вул. Незалежності, де в районі будинку № 38, в порушення вимог пунктів 12.3 та 12.4 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), не вибравши безпечну швидкість руху та не впоравшись із керуванням автомобілем, допустив наїзд на громадянина ОСОБА_8 , який переходив проїжджу частину вул. Незалежності. Внаслідок чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження та помер у лікарні.
Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 19 вересня 2025 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_4 залишив без задоволення, а вирок Бобровицького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2025 року - без змін.
У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_4 , не оспорюючи фактичні обставини справи та юридичну кваліфікацію його дій, посилаючись на незастосування закону про кримінальну відповідальність, який, на його думку, підлягає застосуванню (ст.75КК), та невідповідность призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, просить змінити судові рішення щодо нього та пом'якшити йому призначене покарання за ч. 2 ст. 286 КК, застосувавши щодо нього положення ст. 75 КК.
На обґрунтування своїх доводів засуджений у скарзі зазначає про те, що:
- призначене судом покарання за своїм розміром є явно несправедливим через суворість;
- суд апеляційної інстанції, не визнавши обставинами, які пом'якшують його покарання, а саме щире каяття та добровільне відшкодування завданого збитку, в порушення вимог ст. 307 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), у своєму рішенні не навів мотиви, які стали для цього підставою;
- суд не взяв до уваги, що міра запобіжного заходу йому взагалі не обиралась, він не був обмежений у керуванні транспортними засобами, що свідчить про мінімальну суспільну небезпеку вчиненого кримінального правопорушення та ймовірність вчинення ним повторних злочинів;
- за своє життя він вперше притягується до кримінальної та адміністративної відповідальності, має постійне місце проживання, одружений, у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння на момент вчинення кримінального правопорушення не перебував, на обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває;
- судом також залишилось поза увагою, що він виключно позитивно характеризується за місцем проходження служби, з моменту широкомасштабного вторгнення неодноразово брав участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, брав участь у 15 бойових виїздах з рятування та евакуації людей, має численні грамоти та подяки, тривалий час займається волонтерською діяльністю, має міцні соціальні зв'язки, не залишав місце події, не переховувався від органів досудового розслідування та суду, відсутні обставини, які обтяжують його покарання;
- усвідомивши, що в його діях наявний склад злочину, який передбачений ч. 2 ст. 286 КК, висловив щирий жаль з приводу скоєного, повністю визнав свою вину, щиро розкаявся, вибачився перед потерпілими та в найкоротший термін повністю відшкодував їм заподіяну шкоду, оплатив на користь держави проведення експертиз;
- після добровільного повного відшкодування потерпілим завданої шкоди, потерпілі особисто надали йому заяви про повне відшкодування заподіяної шкоди та вказали, що повністю підтримують його апеляційну скаргу та просили її задовольнити, відмовилися від цивільних позовів у кримінальному провадженні;
- суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги клопотання благодійної організації «БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД «КРИЛА ВОЛОНТЕРА» про призначення покарання не пов'язаного з реальним позбавленням волі без призначення додаткового покарання та його посткримінальну поведінку, а саме те, що після вчинення кримінального правопорушення інших правопорушень не вчиняв, продовжує служити на посаді начальника караулу Першого ДПРЧ ГУ ДСНС України в м. Києві, ризикуючи життям, продовжує брати участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та продовжує займатись волонтерською діяльністю.
Перевіривши касаційну скаргу та надані до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у частині першій цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. ст. 412-414 цього Кодексу.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі ним не оскаржуються.
Що стосується доводів касаційної скарги засудженого про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та даних про його особу через суворість, то такі є безпідставними.
Як визначено приписами частин 1, 2 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Згідно з положеннями ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Відповідно до мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, згідно з положеннями статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави і суспільства.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, при визначенні виду та строку покарання обвинуваченому ОСОБА_4 за вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК, суд врахував характер та ступінь тяжкості скоєного правопорушення, обставини його вчинення, характер та ступінь тяжкості наслідків правопорушення, відношення обвинуваченого до вчиненого, особу обвинуваченого, який раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, працює, не перебуває на обліку у лікаря психіатра та нарколога, за місцем роботи характеризується позитивно, має постійне місце проживання, його вік, стан здоров'я, позицію потерпілих щодо призначення покарання обвинуваченому, а також відсутність пом'якшуючих та обтяжуючих його вину обставин, не відшкодовану ним заподіяну шкоду, висновок органу пробації.
Саме в сукупності всіх встановлених обставин суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що виправлення обвинуваченого можливе із застосуванням покарання у виді позбавлення волі в межах санкції статті, за якою кваліфіковано інкримінований злочин, з позбавленням права керувати транспортними засобами та про доцільність призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Суд апеляційної інстанції розглянув кримінальне провадження в межах апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_4 , належним чином перевірив викладені у неї доводи щодо пом'якшення ОСОБА_4 покарання та призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, визнав їх безпідставними та мотивував своє рішення, зазначивши підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою в частині призначеного покарання.
При цьому апеляційний суд звернув у своєму рішенні увагу на те, що в судовому засіданні апеляційного суду обвинувачений визнав свою вину та надав заяви від потерпілих, що заподіяна ним шкода, їм повністю відшкодована. Проте, якщо потерпіла ОСОБА_7 поклалася на розсуд суду при прийнятті судового рішення, то потерпілий ОСОБА_6 категорично був проти задоволення апеляційної скарги та просив суд залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Разом з цим суд апеляційної інстанції вказав на те, що відшкодування шкоди потерпілим, відсутність судимостей, позитивні характеристики з місця роботи були враховані судом при призначенні покарання, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та не свідчать про необхідність прийняття рішення про пом'якшення призначеного покарання або застосування положень ст. 69 та ст. 75 КК, оскільки як інститут звільнення від відбування покарання, так і саме покарання є індивідуальним заходом примусу та призначається конкретній особі із врахуванням обставин та даних, що стосуються кожної особи персонально у конкретному кримінальному провадженні щодо неї. Таким чином реалізується принцип індивідуалізації покарання закріплений кримінально-правовими нормами, передбаченими ст. 65 КК.
Також колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначила, що не вбачає в діях обвинуваченого щирого каяття, так як на відсутність такого вказувала поведінка останнього та позиція у суді першої інстанції, де він свою винуватість у вчиненні злочину не визнавав з метою уникнення справедливого покарання, а визнання ним вини під час апеляційного розгляду колегія суддів розцінила як формальне, оскільки воно здійснене вже після проголошення вироку судом першої інстанції під тиском беззаперечних доказів його винуватості у вчиненні злочину.
Урахувавши тяжкість кримінального правопорушення, особу винного, думку потерпілих та інші обставини кримінального провадження, та зважаючи, що внаслідок свідомого, грубого порушення ПДР спричинено потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, від яких він помер, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_4 та застосування до нього положень ст. 75 КК.
Відповідно до ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м?якість або через суворість.
Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м?якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.
Проте в касаційній скарзі засуджений, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі через суворість, не наводить доводів щодо незаконності висновків судів попередніх інстанцій у частині призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
З урахуванням цього доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_4 щодо несправедливості покарання через його суворість є необґрунтованими.
Стосовно доводів касаційної скарги засудженого про необхідність застосування щодо нього положень, передбачених ст. 75 КК, Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням урегульовано розд. ХІІ КК України.
Відповідно до ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Таким чином, законодавець чітко визначив, що за наявності вказаних вище підстав, вирішуючи питання щодо застосування положень ст. 75 КК України, суд ураховує: тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги засудженого щодо наявності підстав для застосування до засудженого положень ст. 75 КК, Суд ураховує:
- тяжкість вчиненого ОСОБА_4 кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України належить до категорії тяжких злочинів;
- дані про особу засудженого, які наведені, як в оскаржуваних судових рішеннях, так і в касаційній скарзі засудженого;
- обставини справи, а саме те, що порушуючи вимоги ПДР, ОСОБА_4 допустив наїзд на громадянина ОСОБА_8 , який переходив проїжджу частину, внаслідок чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження та помер у лікарні;
- суспільну небезпечність скоєного злочину та тяжкість його наслідків.
При цьому, Суд зауважує, що посилання в касаційній скарзі засудженого про те, що він:
- за своє життя вперше притягується до кримінальної та адміністративної відповідальності, має постійне місце проживання, одружений, у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння на момент вчинення кримінального правопорушення не перебував, на обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває;
- виключно позитивно характеризується за місцем проходження служби, з моменту широкомасштабного вторгнення неодноразово брав участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, брав участь у 15 бойових виїздах з рятування та евакуації людей, має численні грамоти та подяки, тривалий час займається волонтерською діяльністю, має міцні соціальні зв'язки, не залишав місце події, не переховувався від органів досудового розслідування та суду, відсутні обставини, які обтяжують його покарання;
- усвідомивши, що в його діях наявний склад злочину, який передбачений ч. 2 ст. 286 КК, висловив щирий жаль з приводу скоєного, повністю визнав свою вину, щиро розкаявся, вибачився перед потерпілими та в найкоротший термін повністю відшкодував їм заподіяну шкоду, оплатив на користь держави проведення експертиз;
- продовжує служити на посаді начальника караулу Першого ДПРЧ ГУ ДСНС України в м. Києві, ризикуючи життям, продовжує брати участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та продовжує займатись волонтерською діяльністю,
з огляду на зміст оскаржуваних судових рішень у цьому випадку лише підтверджують правильність висновків судів попередніх інстанцій у частині необхідності призначення ОСОБА_4 покарання, яке за своїм розміром є наближеним до мінімального, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК. При цьому, зазначені засудженим обставини, з огляду на тяжкість вчиненого злочину та наслідки, що настали, у цілому не свідчать про можливість застосування щодо нього положень ст. 75 КК.
Також Суд зазначає, що засуджений, оскаржуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині незастосування щодо нього положень ст. 75 КК, посилаючись при цьому на те, що судами не були враховані пом'якшуючі його вину обставини, не зазначає, яким саме чином указане перешкодило судам ухвалити законні та обґрунтовані рішення з огляду на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК обставини, які пом'якшують покарання, передбачені ст. 66 КК, ураховуються саме під час призначення покарання, а не в ході вирішення питання про звільнення від його відбування.
Крім того, посилання засудженого в касаційній скарзі на те, що він добровільно, в повному обсязі відшкодував завдану шкоду потерпілим, які були враховані судом апеляційної інстанції, Суд не може визнати обґрунтованими, так як заподіяна у даному кримінальному провадженні шкода потерпілому ОСОБА_8 у вигляді смерті є такою, що не піддається відшкодуванню (усуненню), оскільки має незворотний характер.
Така позиція Суду узгоджується з практикою Великої Палати Верховного Суду (постанова від 16 січня 2019 року, справа № 13-66кс18).
Зважаючи на зазначене вище, Суд не вбачає підстав для висновку про те, що ОСОБА_4 може виправитися без відбування реального покарання, у зв'язку з чим уважає, що застосування до засудженого інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідатиме принципу законності, а тому відсутні обґрунтовані підстави для задоволення касаційної скарги в цій частині.
Таким чином, на думку Суду, вирок суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є обґрунтованими і вмотивованими. Будь-яких інших обґрунтованих доводів щодо порушень, допущених судами першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі не наведено.
Обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Бобровицького районного суду Чернігівської області від 03 червня 2025 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 19 вересня 2025 року.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3