15 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 760/6547/17
провадження № 61-11344св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа за первісним позовом - ОСОБА_4 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року у складі судді Українця В. В., додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року у складі судді Українця В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 рокуу складі колегії суддів: Оніщука М. І.,
Кафідової О. В., Шебуєвої В. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_4 , про стягнення коштів.
Позов мотивовано тим, що 29 серпня 2013 року між ОСОБА_1
і ОСОБА_4 , з однієї сторони, і ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , з іншої сторони, був укладений договір позики, відповідно до якого позикодавці передали позичальникам кошти в сумі 815 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США, яку зобов'язалися повернути до 29 серпня 2016 року.
У пункті 4.2 договору позики визначено, що мінімальна процентна ставка по позиці становить 15 відсотків річних та вираховується станом на 31 березня кожного року.
Відповідно до пункту 4.4 цього договору позичальники зобов'язувались виплачувати позикодавцям з першого по п'яте число кожного місяця відсотки в розмірі 1 % від суми позики протягом 11 місяців кожен фінансовий рік (пункт 4.3 договору), а останній (12-й) місяць - 33 % річного доходу ТОВ «Компанія ЮНІТЕХ» за вирахуванням сплачених протягом 11 місяців коштів, вказаних у пункті 4.3 договору (пункт 4.4 договору) та з урахуванням мінімальної процентної ставки (пункт 4.2 договору).
У пункті 4.7 договору позики встановлено, що відповідальність позичальників у вигляді дострокового розірвання договору з достроковим поверненням позики у разі, якщо процентна ставка після перерахунку доходу ТОВ «Компанія ЮНІТЕХ» становитиме менше 15 %.
Зобов'язання за договором позики відповідачі виконали лише частково, зокрема, з нарахованих відповідно до пунктів 4.3, 4.4 договору відсотків у сумі
1 035 733,80 грн сплачено 120 996,32 грн. У зв'язку з цим утворилась заборгованість за відсотками у розмірі 914 737,48 грн.
В частині повернення позики зобов'язання не виконане повністю, і станом на день звернення до суду заборгованість за основним боргом становить
2 544 235,70 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США станом на 29 серпня
2016 року.
Загальна сума боргу за період з 30 серпня 2016 року до 23 березня 2017 року становить 3 854 638,63 грн, з яких: 2 544 235,70 грн - неповернена позика; 914 737,48 грн - заборгованість за відсотками; 337 668,42 грн - інфляційна складова боргу; 57 997,03 грн - 3 % річних.
28 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , за згодою його дружини ОСОБА_3 , було укладено договір позики, який посвідчено нотаріально, відповідно до пункту 1.1 якого позикодавець передав у власність позичальникові, а позичальник отримав від позикодавця кошти в розмірі 815 000,00 грн, що еквівалентно 100 000,00 дол. США.
Сторони домовились, що цей договір позики є безпроцентним, грошові кошти мають бути повернені на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням вимоги слугуватиме відмітка про вручення.
30 листопада 2016 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 вимогу про повернення позики однією сумою не пізніше семи днів з дня отримання вимоги. Відповідач зазначену вимогу отримав 06 грудня 2016 року, проте визнав її частково. Відповідач вважав, що має повернути позику у тому
самому розмірі, що й отримав, без урахування перерахунку за офіційним курсом долара США на день платежу. Крім того, відповідач зазначав, що частково повернув позику, проте жодного підтвердження не надав.
Загальна сума боргу за період з 14 грудня 2016 року до 23 березня 2017 року становить 2 692 937,47 грн, з яких: 2 617 112,90 грн - неповернена позика (еквівалент 100 000,00 дол. США станом на 13 грудня 2016 року);
54 959,37 грн - інфляційна складова; 20 865,20 грн - 3 % річних.
Посилаючись на те, що відповідачі, незважаючи на взяті зобов'язання, борг не повертають, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з ОСОБА_2
і ОСОБА_6 на свою користь 3 854 638,63 грн; стягнути солідарно
з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на свою користь 2 692 937,47 грн.
У лютому 2018 року ОСОБА_2 і ОСОБА_6 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним.
Зустрічний позов мотивовано тим, що обставини укладення договору позики від 28 серпня 2013 року ОСОБА_2 визнає. На прохання
ОСОБА_1 і ОСОБА_4 29 серпня 2013 року між сторонами був підписаний ще один договір позики, за яким грошові кошти позичальникам не передавались, оскільки позикодавці запевнили позичальників, що кошти, які були отримані ОСОБА_2 напередодні, під час укладення договору позики від 28 серпня 2013 року, будуть враховані як позика за договором від 29 серпня 2013 року.
Позикодавці заперечували обов'язок ОСОБА_2 повертати грошові кошти за договором позики від 28 серпня 2013 року і переконали позичальників, що вказаний договір припиняє свою дію.
У момент укладення договору позики від 29 серпня 2013 року позичальники не усвідомлювали, що підписання ними оспорюваного договору не припиняє зобов'язань за договором позики від 28 серпня 2013 року.
Таким чином, за двома договорами позики кошти передавались лише один раз, а саме під час укладення договору позики від 28 серпня 2013 року.
Отже, позикодавці навмисно ввели позичальників в оману щодо обставин, які вплинули на вчинення оспорюваного договору позики від 29 серпня
2013 року.
З огляду на наведене ОСОБА_2 і ОСОБА_6 просили визнати недійсним договір позики від 29 серпня 2013 року.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 29 серпня 2023 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_4 , про стягнення коштів у частині вимог до ОСОБА_6 закрито.
Провадження у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_6 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним у частині вимог ОСОБА_6 закрито.
Ухвала мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер,
а згідно з копією спадкової справи № 14/2021 після смерті ОСОБА_6 спадкоємців немає.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено за договором позики від 28 серпня 2013 року солідарно
з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 617 112,90 грн та 3 % у розмірі 20 865,20 грн.
Стягнено за договором позики від 29 серпня 2013 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 544 235,70 грн, проценти за договором
у розмірі 914 737,48 грн та 3 % річних у розмірі 57 997,03 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Врахувавши відсутність у матеріалах справи належних доказів виконання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 своїх зобов'язань за договором позики від 28 серпня 2013 року, а також те, що сума боргу за договором за офіційним курсом валюти (долар США) на день платежу - 13 грудня 2016 року становить 2 617 112,90 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів в солідарному порядку вказаної суми боргу за договором, а також суми 3 % річних за період прострочення виконання зобов'язань з 14 грудня 2016 року до 23 березня 2017 року
у розмірі 20 865,20 грн.
Встановивши що станом на день звернення до суду заборгованість за основним боргом становить 2 544 235,70 грн, що станом на 29 серпня
2016 року еквівалентно 100 000,00 дол. США, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 29 серпня
2013 року у сумі 2 544 235,70 грн та суму боргу за відсотками у розмірі 914 737,48 грн.
Оскільки термін прострочення виконання зобов'язань за договором позики склав 204 дні, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відповідно до статті 625 ЦК України 3 % річних за період з 30 серпня 2016 року до 23 березня 2017 року у розмірі 57 997,03 грн.
Оскільки ОСОБА_2 не довів наявності умислу в діях ОСОБА_1 , істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, а також самого факту обману, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.
Додатковим рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від
07 березня 2024 року стягнено солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн.
Оскільки позов задоволено частково, і про витрати на надання правничої допомоги представник позивача заявляв під час подання позову, суд першої інстанції, дослідивши надані позивачем докази понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, врахувавши характер виконаної адвокатом роботи, принцип співмірності та розумності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, критерій реальності адвокатських витрат, виходячи з конкретних обставин справи та її складності, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн солідарно.
Постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , подану від їх імені та в їх інтересах адвокатом Срібним В. А., на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року залишено без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , подану від їх імені та в їх інтересах адвокатом Срібним В. А., на додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року задоволено частково.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про стягнення коштів залишено без змін.
Додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня
2024 року змінено.
Стягнено з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі по 10 000,00 грн з кожного.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року без змін, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Змінюючи додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від
07 березня 2024 року, апеляційний суд зробив висновок про те, що солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 18 липня 2024 року стягнено з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі по 7 500,00 грн з кожного.
Дослідивши перелік наданих послуг та обсяг робіт, виконаних в межах договору про надання правової допомоги, врахувавши складність справи та її значення для сторони, з урахуванням вимог розумності та справедливості суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має право на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн, а саме по 7 500,00 грн з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
02 серпня 2024 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої і апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статей 541, 1046, 1051 ЦК України і статті 65 СК України, та порушили норми процесуального права, зокрема статей 246, 270 ЦПК України, застосувавши вказані норми без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах. Заявник вказує, що у відповідачів немає солідарного зобов'язання за договором позики від 28 серпня 2013 року, оскільки його умовами цього не визначено, а договір не укладався в інтересах сім'ї. Суди не дослідили належним чином умови договору позики від 29 серпня 2013 року, не встановили, хто саме отримував кошти і хто саме має їх повертати,
у вказаному договорі не вказано дати, коли були надані кошти. Суд першої інстанції не розглянув заяви представника ОСОБА_2 про відмову від зустрічного позову, відповідної ухвали не ухвалив. Умови договору позики від 29 серпня 2013 року не передбачають солідарної відповідальності.
Також вказує, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази.
Додаткове рішення було ухвалено без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання.
Інші аргументи учасників справи
23 вересня 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подав до Верховного Суду відзив, у якому просить в задоволені касаційної скарги відмовити, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від
07 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від
26 червня 2024 року залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, що суди не встановили обставин, які свідчили б про невідповідність умов договору позики вимогам законодавства та про несправедливість його умов. У тексті договору позики вказано про його укладення за нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 , а тому доводи касаційної скарги про відсутність солідарного обов'язку є безпідставними. Оскільки обов'язок ОСОБА_2 і ОСОБА_6 з повернення коштів був солідарними, то у зв'язку із смертю ОСОБА_6 такий обов'язок лишився лише за ОСОБА_2 . Вказує, що додаткове рішення ухвалене відповідно до статті 270 ЦПК України.
24 вересня 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив,
у якому просить задовольнити касаційну скаргу ОСОБА_2 в повному обсязі, скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від
12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду
м. Києва від 07 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
01 жовтня 2024 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду додаткові пояснення у справі, у яких просить скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня
2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року,
а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
24 березня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подав до Верховного Суду додаткові пояснення, у яких просить в задоволені касаційної скарги відмовити, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від
12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду
м. Києва від 07 березня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року залишити без змін.
28 квітня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду додаткові пояснення у справі, у яких просить скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня
2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року,
а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Солом'янського районного суду м. Києва.
Зупинено виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва
від 12 лютого 2024 року, додаткового рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду
від 26 червня 2024 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
10 жовтня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзиві на касаційну скаргу та у додаткових поясненнях, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення
з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
28 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір позики, який посвідчено нотаріально.
Цей правочин укладений за письмовою згодою дружини позичальника ОСОБА_3 , викладеною у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Довгополою Т. М. 28 серпня 2013 року за реєстровим номером 1141.
Відповідно до пункту 1.1 договору позики позикодавець передав у власність позичальникові, а позичальник отримав від позикодавця грошові кошти
в розмірі 815 000,00 грн, що за домовленістю між сторонами еквівалентно 100 000,00 дол. США.
Згідно з пунктом 2 цього договору сторони домовились про те, що цей договір позики є безпроцентним, грошові кошти мають бути повернуті на першу вимогу позикодавця, яка буде направлена рекомендованим листом позичальникові, підтвердженням отримання вимоги слугуватиме відмітка про вручення.
29 серпня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , з однієї сторони, та ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , з іншої сторони, укладено договір позики, відповідно до якого позикодавці передали позичальникам кошти в сумі 815 000,00 грн в позику, що еквівалентно 100 000,00 дол. США.
Відповідно до пункту 3.1 договору позики остаточною датою повернення позики є 29 серпня 2016 року.
У пункті 4.2 договору позики визначено, що мінімальна процентна ставка за позикою становить 15 % річних та вираховується станом на 31 березня кожного року.
Відповідно до пункту 4.3 договору позичальники виплачують позикодавцю
з першого по п'яте число кожного місяця дохід в розмірі 1 % від суми позики протягом 11 місяців кожен фінансовий рік.
Згідно з пунктом 4.4 договору позики останній місяць кожного фінансового року позичальники виплачують відсотки від доходу, виходячи з формули 33 % доходу за фінансовий рік ТОВ «Компанія ЮНІТЕХ» за вирахуванням виплати за пунктом 4.3. договору.
У пункті 4.7 договору позики встановлено, що якщо фактична річна ставка після перерахунку доходу ТОВ «Компанія ЮНІТЕХ» буде становити менше 15 %, позикодавці мають право дострокового розірвати договір позики, але не раніше 31 березня 2015 року, повідомивши позичальника протягом одного місяця.
30 листопада 2016 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 вимогу про повернення позики за договором від 28 серпня 2013 року однією сумою
в розмірі 2 559 000,00 грн не пізніше семи днів з дня отримання вимоги.
ОСОБА_2 направив ОСОБА_1 заперечення на вимогу про повернення коштів в сумі 2 563 000,00 грн. Із заперечень відомо, що відповідач за первісним позовом має повернути позику у тому ж самому розмірі, що
й отримав, без урахування перерахунку за офіційним курсом долара США на день платежу. Також, останній зазначив, що частково повернув позику.
Звертаючись до суду з позовом, позивач як на підставу посилався, серед іншого, на те, що загальна сума боргу за договором позики від 29 серпня
2013 року за період з 30 серпня 2016 року до 23 березня 2017 року становить 3 854 638,63 грн, що складається з: 2 544 235,70 грн - неповернута позика; 914 737,48 грн - заборгованість за відсотками; 337 668,42 грн - інфляційна складова боргу; 57 997,03 грн - 3 % річних, а загальна сума боргу за договором позики від 28 серпня 2023 року за період з 14 грудня 2016 року до 23 березня 2017 року становить 2 617 112,90 грн, що складається з: 2 617 112,90 грн - сума неповернутої позики; 54 959,37 грн - інфляційна складова боргу; 20 865,20 грн - 3 % річних.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками,
а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року
у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження
№ 61-30435сво18) вказано: «У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи
і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,
а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Установивши, що між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено письмові договори позики від 28 серпня 2013 року та від 29 серпня 2013 року, згідно
з якими відповідач отримав від позивача суми позики, однак у визначений строк коштів, одержаних у позику, відповідач не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що є підстави для стягнення на користь позивача неповерненої суми боргу з нарахованими інфляційними втратами та 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Аргументи касаційної скарги цих висновків судів не спростовують.
Аргументів щодо незгоди з розміром стягненої суми боргу, нарахованих інфляційних втрат і 3 % річних в касаційній скарзі немає.
Установивши, що договір позики від 28 серпня 2013 року укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за нотаріально завіреною згодою дружини позичальника, ОСОБА_3 , про що свідчить відповідне застереження ОСОБА_2 в договорі позики, а він не надав доказів того, що кошти, отримані за цим договором позики, були використані не в інтересах сім'ї, а на особисті потреби, тобто відповідач не спростував презумпції спільності права власності подружжя, суди зробили правильний висновок про наявність підстав для солідарного стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 28 серпня 2013 року.
Апеляційний суд, змінивши додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року, по суті виконав вимоги пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, а тому аргументи касаційної скарги про те, що додаткове рішення ухвалено без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання, колегія суддів відхиляє.
Аргументів щодо незгоди з розміром витрат на правничу допомогу, які стягнені судом, в касаційній скарзі немає.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 .
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними
в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору
з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду,
а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин
є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 сформульовано висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів
є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
У частині першій статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення змісту статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;
по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, потрібно довести, по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які
є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Установивши, що ОСОБА_2 не довів наявності умислу в діях ОСОБА_1 , а також самого факту обману, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.
Посилання заявника на те, що суд першої інстанції безпідставно розглянув зустрічну позовну заяву, з огляду на подання ним заяви про відмову від позову є безпідставним, оскільки в матеріалах справи немає належним чином оформленої заяви позивача за зустрічним позовом про таку відмову.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, також є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційних скарг зводяться до незгоди заявників з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, арішення Солом'янського районного суду м. Києва від
12 лютого 2024 року, додаткового рішення Солом'янського районного суду
м. Києва від 07 березня 2024 року в незміненій його частині та постанови Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Щодо заявлених клопотань
28 квітня 2025 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до Верховного Суду клопотання, у якому просить передати справу
№ 760/6547/17 на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду, мотивуючи це тим, що у практиці Верховного Суду сформувалося два різних підходи щодо застосування частини четвертої статті 65 СК України, а саме: чи підтверджує (означає) згода одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору (в тому числі договору позики), використання одержаного за договором (позичених грошових коштів)
в інтересах сім'ї, та чи є така згода підставою для стягнення суми боргу за вказаним договором позики з обох членів подружжя солідарно, тобто, чи стає зобов'язаною стороною (боржником) за договором той з подружжя, хто надав свою згоду на укладення такого договору?
Колегія суддів, вивчивши клопотання, дійшла висновку, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.
Питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду
у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у пункті 62 вказаної постанови погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним
у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених
в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
За таких обставин, згідно з нормами сімейного законодавства, умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Аналіз постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 грудня 2024 року у справі
№ 369/205/20, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2023 року
у справі № 487/1342/21 та постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року
у справі № 639/7335/15-ц, свідчить про те, що під час їх прийняття суд досліджував питання мети укладення договору - інтереси сім'ї, що свідчить про відсутність різного підходу до застування частини четвертої статті 65 СК України.
Оскільки колегія суддів не знайшла підстав для передання справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду,
в задоволенні клопотання необхідно відмовити.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про передання справи № 760/6547/17 на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року, додаткове рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року в незміненій його частині та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Солом'янського районного суду м. Києва
від 12 лютого 2024 року, додаткового рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 07 березня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду
від 26 червня 2024 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді: А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
М. Ю. Тітов