08 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 462/4233/24
провадження № 61-8052 св 25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,
Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: державна установа «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України», філія державної установи «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області,
треті особи: Львівська багатопрофільна лікарня № 19 філії державної установи «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, начальник Філії державної установи «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області Іваночко Володимир Степанович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2025 року у складі судді Марків Ю.С. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до державної установи «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України»
(далі - ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України»), філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, треті особи: Львівська багатопрофільна лікарня № 19 філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області, начальник філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області
Іваночко В. С., про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що з 09 жовтня 2023 року вона працювала на посаді завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні № 19
філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби у Львівській області».
Під час її перебування під вартою у слідчому ізоляторі 22 квітня 2024 року до неї у камеру зайшов невідомий їй чоловік у військовій формі, який примушував її до написання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням, застосовуючи до неї психологічне насильство у формі погроз та залякувань, які вона сприймала серйозно, тому власноруч написала вказану заяву.
Зазначала, що вільного волевиявлення на звільнення за власним бажанням у неї не було, у зв'язку з чим вона вважала незаконним наказ філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області від 22 квітня 2024 року 68/к-тр про звільнення її з роботи на підставі статті 38 КЗпП України.
У заяві про звільнення за власним бажанням, яку вона написала під психологічним тиском, не наведено передбачених положеннями частини першої статті 38 КЗпП України підстав для термінового звільнення з роботи.
Її звільнення відбулося з порушенням положень КЗпП України, порушені її трудові права, тому вона підлягає поновленню на роботі зі стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
З врахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» від 22 квітня 2024 року № 68/к-тр про її звільнення з посади завідувача хірургічного відділення; поновити її на роботі; стягнути з філії
ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 24 квітня 2024 року по дату ухвалення судом рішення у справі за виключенням податків та інших обов'язкових платежів; допустити до негайного виконання рішення суду у частині поновлення її на роботі та виплати середнього заробітку за один місяць.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2025 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зі змісту поданої позивачкою заяви про звільнення за власним бажанням вбачається, що вона особисто та власноруч підписала 22 квітня 2024 року заяву із зазначенням дати, з якої бажала припинити роботу, чим заявила особисте волевиявлення.
ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів того, що написана нею заява від 22 квітням 2024 року не відповідала її волевиявленню станом на момент написання та вчинення нею таких дій під тиском інших осіб.
Крім того, відповідно до довідки про звільнення державної установи «Львівська установи виконання покарань (№ 19)» серії ЛЬВ № 22918 ОСОБА_1 трималась під вартою у державній установі на підставі ухвали Личаківського районного суду
м. Львова від 19 квітня 2024 року з 19 квітня 2024 року по 22 квітня 2024 року, звідки звільнена у зв'язку з внесенням застави.
Отже, ОСОБА_1 , будучи звільненою з-під варти 22 квітня 2024 року, мала можливість направити роботодавцю заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажання у строк встановлений законом, проте позивачкою таких дій вчинено не було.
Роботодавець при звільненні на підставі положень статті 38 КЗпП України має право звільнити працівника із займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але із зазначенням дати звільнення. Вказані обставини спростовують доводи позивачки про відсутність у роботодавця права на звільнення працівника раніше двотижневого строку. Крім того, зазначений строк є гарантією для роботодавця для запрошення та працевлаштування на роботу іншого працівника, а не гарантією для залишення працівника, який подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням із певної дати.
Щодо доводів позивачки про те, що 22 квітня 2024 року вона не була і не могла бути у філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області та не писала заяву про звільнення саме у приміщенні адміністрації, не передавала заяви про звільнення через працівників лікарні, суд першої інстанції зазначив, що нормами КЗпП України не передбачено, що заява про звільнення за власним бажанням повинна бути написана безпосередньо у приміщенні адміністрації роботодавця, як і не зазначено порядку отримання такої заяви від працівника.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 червня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ? ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2025 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачка, звільнившись
з-під варти 22 квітня 2024 року, отримавши 26 квітня 2024 року лист з інформацією про своє звільнення на підставі поданої нею заяви, не подавала до відповідача звернень про те, що заява про звільнення за власним бажанням написана нею під примусом, не відкликала заяву, написану нею, як вона вважає, під психологічним тиском. ОСОБА_1 , знаючи про наявність наказу роботодавця про її звільнення, протягом місяця без поважних причин не отримувала трудової книжки та не ознайомлювалася з оскаржуваним наказом, зволікала з його оскарженням, що свідчить про наявність у неї добровільного волевиявлення на припинення трудових відносин з відповідачем.
З моменту подання заяви про звільнення за власним бажанням, у відповідача виникає обов'язок щодо її розгляду та прийняття рішення за результатами цього розгляду.
Отримавши заяву позивачки про звільнення з роботи за власним бажанням, переконавшись у дійсності її намірів та наявності бажаної підстави та дати звільнення, погодившись із такою, роботодавець здійснив її звільнення на підставі цієї заяви з дотриманням норм трудового законодавства.
Доводи апеляційної скарги щодо написання ОСОБА_1 заяви про звільнення за власним бажанням під психологічним тиском за відсутності її волевиявлення на припинення трудового договору, є безпідставними, оскільки доказів позивачка не надала.
Сам по собі факт перебування позивачки під вартою в день написання заяви про звільнення за власним бажанням не свідчить про застосування до неї психологічного тиску при написанні заяви та відсутність у неї волевиявлення на припинення трудових відносин з роботодавцем.
Апеляційний суд вказав, що доводи заявника щодо порушення відповідачем передбаченого статтею 38 КЗпП України порядку розірвання трудового договору
за ініціативи працівника та відсутності підстав для звільнення ОСОБА_1 раніше двотижневого строку, не заслуговують на увагу, оскільки роботодавець при звільненні працівника на підставі положень статті 38 КЗпП України вправі здійснити таке звільнення на прохання працівника раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 липня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 462/4233/24 з Франківського районного суду м. Львова. Підставою відкриття касаційного провадження зазначено
пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У вересні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2025 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що, незважаючи на те, що вона написала заяву про звільнення за власним бажанням з 23 квітня 2024 року, роботодавець повинен був встановити причини неможливості продовжувати нею роботу, як про це зазначено у частині другій статті 38 КЗпП України, тобто встановити поважність термінового звільнення. Проте відповідно до оспорюваного наказу про звільнення позивачки вищевказаного роботодавець не врахував.
Позивачка заперечувала своє волевиявлення щодо написання заяви про звільнення за власним бажанням, факт подання цієї заяви мотивували лише тим, що вільного волевиявлення на звільнення за власним бажанням в умовах перебування під вартою в слідчому ізоляторі у неї не було. Вказувала про те, що працівник державної установи «Львівської установи виконання покарань № 19»
у військовій формі, тобто особа, яка пов'язана з її роботодавцем, шляхом психологічного тиску на позивачку примушував до написання відповідної заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Психологічне насильство виражалося у формі залякувань, а саме, що ОСОБА_1 не вийде зі слідчого ізолятора та буде утримуватися у найгірших умовах, оскільки вчинене нею кримінальне правопорушення негативно впливає на керівництво відповідача та установу виконання покарань.
Ураховуючи викладене, суди у порушення положень закону не з'ясували чи було вільним волевиявлення працівника на припинення трудового договору за власним бажанням у момент видачі наказу про звільнення.
Доводи осіб, які подали відзиви
У задоволенні клопотання ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України»про прийняття відзиву на касаційну скаргу слід відмовити, оскільки відзив подано на касаційну скаргу, який не було направлено усім учасникам справи, а відповідно до вимог частини четвертої
статті 395 ЦПК України до відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи. Таким чином, відзив на касаційну скаргу не береться до уваги Верховним Судом й залишається без розгляду. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 757/43793/18-ц (провадження № 14-311 цс 19).
У серпні 2025 року філія ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області та Львівська багатопрофільна лікарня № 19 філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській областіподали відзиви на касаційну скаргу, які є аналогічними за своїм змістом, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на їх законність не впливають. Позивачкою не підтверджено відповідними доказами факт написання нею заяви під психологічним тиском невідомої їй особи. Отримавши 26 квітня 2024 року лист з інформацією про своє звільнення на підставі поданої нею заяви, позивачка не зверталась до відповідача, як роботодавця, з проханням про те, що така заява написана нею під примусом, не відкликала відповідну заяву.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Наказом філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області від 05 жовтня 2023 року
№ 164/к-тр прийнято ОСОБА_1 за основним місцем праці на посаду завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні № 19 філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області з випробувальним терміном 3 місяці, з 09 жовтня 2023 року.
22 квітня 2024 року ОСОБА_1 написала заяву, в якій просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням з 23 квітня 2024 року (а.с. 18, т. 1).
Наказом філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області від 22 квітня 2024 року № 68/к-тр «Про звільнення ОСОБА_3 » звільнено за статтею 38 КЗпП України (за власним бажанням) ОСОБА_1 з посади завідувача хірургічного відділення Львівської багатопрофільної лікарні № 19 філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області 23 квітня 2024 року на підставі поданої нею заяви від 22 квітня 2024 року.
Листом філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області від 23 квітня 2024 року № 312-ЛВ-24
ОСОБА_1 повідомлено про звільнення її із займаної посади 23 квітня 2024 року згідно з поданою нею заявою та рекомендовано прибути до філії ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області для розрахунку та отримання трудової книжки.
Витягом з офіційного сайту акціонерного товариства «Укрпошти» про відстеження поштового відправлення підтверджується, що вищезазначений лист ОСОБА_1 отримала особисто 26 квітня 2024 року (а.с. 71, т. 1).
Трудову книжку ОСОБА_1 отримала 20 травня 2024 року, що підтверджується її особистим підписом в Книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них філії
ДУ «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» у Львівській області (а.с. 158, т. 1).
Згідно з довідкою про звільнення державної установи «Львівська установи виконання покарань (№ 19)» серії ЛЬВ № 22918 ОСОБА_1 трималась під вартою
у державній установі на підставі ухвали Личаківського районного суду
м. Львова від 19 квітня 2024 року з 19 квітня 2024 року по 22 квітня 2024 року, звідки звільнена у зв'язку з внесенням застави у розмірі 151 400 грн (а.с. 68, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Надаючи правову оцінку встановленим судами обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно частини першої та другої статті 38 КЗпП України Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
За змістом наведеної правової норми право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує безумовний обов'язок роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави в установлені законом строки.
Отже, працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов'язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов'язки, визначені статтями 47, 116 КЗпП України.
При цьому сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини, якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за згодою сторін» а - за власним бажанням, то датою звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення.
Подібні за змістом правові висновки викладений Верховним судом у постановах
від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726 св18), від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22),
від 14 травня 2024 року у справі № 754/9102/21 (провадження № 61-16543св23),
від 13 лютого 2025 року у справі № 308/14313/19 (провадження № 61-11901св24).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що у справах про звільнення за статтею 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого
статтею 38 КЗпП України строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Вирішуючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору, суди повинні з'ясувати, зокрема, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін
(частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідно до заяви про звільнення за власним бажанням від 22 квітням 2024 року, яка підписана позивачкою, остання просила звільнити її із займаної посади за власним бажанням з 23 квітня 2024 року.
Не спростовано належними та допустимими доказами факт того, що написана
ОСОБА_1 заява не відповідала волевиявленню позивачки станом на момент її написання.
Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що ОСОБА_1 було звільнено з-під варти 22 квітня 2024 року, тобто позивачка мала можливість направити роботодавцю відповідну заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажання у строк встановлений законом. Разом з тим нею таких дій вчинено не було.
Суди дійшли вірного висновку про те, що посилання позивачки на написання заяви про звільнення за власним бажання під тиском, на увагу не заслуговують, оскільки належними й допустимими доказами не підтверджені, у тому числі зверненням до адміністрації слідчого ізолятора щодо вчинення відносно неї протиправних дій, чи до правоохоронних органів. Вказані висновки спростовують доводи касаційної скарги у відповідній частині.
Таким чином, суди дійшли правильного висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 з 23 квітня 2024 року було здійснено з дотриманням положень трудового законодавства.
Посилання касаційної скарги на те, що роботодавець повинен був встановити причини неможливості продовжувати нею роботу, на увагу не заслуговують, оскільки зводяться до неправильного тлумачення позивачкою положень закону. Таких вимог до роботодавця положення статті 38 КЗпП України не містить.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець