16 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 160/18641/24
адміністративне провадження № К/990/23592/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Васильєвої І.А., Судді: Юрченко В.П., Бившева Л.І.
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу
фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
на ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 23.05.2025 року (Судді: Чабаненко С.В., Білак С.В., Юрко І.В.) про відмову в ухваленні додаткового рішення у справі №160/18641/24
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області
про визнання протиправними та скасування рішень, -
В липні 2024 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач, ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом (поданим представником позивача, адвокатом Пащенко Вікторією Ігорівною) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (далі - відповідач, ГУ ДПС у Дніпропетровській області) про визнання протиправними та скасування: податкових повідомлень-рішень від 27.06.2024 року №0416802408, №0416812408, №0416822408, №0416842408, №0416852408, вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 27.06.2024 року № Ф-0416892408; рішення від 27.06.2024 року №0416792408 про застосування штрафних санкцій (т. 1 а.с. 1-8).
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 27.06.2024 № 0416812408, №0416802408, №0416822408; вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 27.06.2024 №Ф-0416892408; рішення від 27.06.2024 №0416792408 про застосування штрафних санкцій. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у загальному розмірі 12 504,10 грн (з яких: судовий збір за подання позовної заяви в розмірі, пропорційному до задоволених позовних вимог у сумі 5 004,10 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 7 500 грн (враховуючи часткове задоволення позову) (т. 1 а.с. 175-187).
За наслідками апеляційного перегляду справи, постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 28.04.2025 року рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2024 року залишено без змін (т. 2 а.с. 6-12).
05.05.2025 року на адресу суду апеляційної інстанції від представника позивача, адвоката Пащенко Вікторії Ігорівни надійшла заява про ухвалення додаткового судового рішення у даній справі на підставі вимог статті 252 КАС України, з посиланням на те, що судом апеляційної інстанції під час прийняття постанови від 28.04.2025 року не вирішено заяву представника позивача у відзиві на апеляційну скаргу про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000 грн за представництво інтересів позивача в суді апеляційної інстанції (а саме, за підготування та подання відзиву на апеляційну скаргу у цій справі).
Додатково представник позивача зауважила, що на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача до відзиву, та пізніше окремим клопотанням було долучено докази понесених витрат, зокрема копії: договору № 1 про надання правової допомоги від 10.06.2024; акту прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 10.01.2025 року; рахунку № 1 від 08.01.2025; Ордеру серії АЕ № 1324344; Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 2788 від 19.03.2014р.; Виписки з рахунку адвоката від 08.01.2025 (т. 1 а.с. 227-247).
На підставі викладеного, посилаючись на вимоги статті 252 КАС України представник позивача просила суд прийняти додаткову постанову про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000 грн, за представництво його інтересів в суді апеляційної інстанції (т. 2 а.с. 14-15).
06.05.2025 року на адресу суду апеляційної інстанції від відповідача надійшли заперечення на вищенаведену заяву представника позивача, оскільки за доводами останнього, текст відзиву на апеляційну скаргу дублює позовну заяву та заперечення на акт перевірки; понесені витрати в розмірі 4 000 грн за подання відзиву на апеляційну скаргу є неспівмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг). У зв'язку з чим, відповідач просив суд відмовити у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у повному обсязі (т. 2 а.с. 17-18).
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.05.2025 року на підставі вимог частини 4 статті 252 КАС України відмовлено у задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення в адміністративній справі №160/18641/24.
Мотивуючи відмову в задоволені заяви, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неспівмірність обсягу наданих послуг щодо складання відзиву на апеляційну скаргу та розміру заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції. Таких висновків суд дійшов за результатами оцінки доказів, наданих представником позивача на підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції, а також враховуючи предмет спору, складність та категорію справи (яка підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження та вирішується з урахуванням єдиної сталої практики Верховного Суду).
За висновками суду апеляційної інстанції, заявником не підтверджено, що заявлені до відшкодування витрати на правничу допомогу були необхідними та вплинули на результат розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Недоведеність доцільності витрат на правову допомогу за висновком суду свідчить про відсутність підстав для покриття таких витрат за рахунок коштів державного бюджету, з якого фінансується відповідач. Отже наданими доказами в їх сукупності не підтверджено обґрунтованість та доцільність витрат позивача на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у цій справі, що власне і слугувало підставою для відмови у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат, понесених в суді апеляційної інстанції на професійну правничу допомогу за складання відзиву на апеляційну скаргу в розмірі 4 000 грн (т. 2 а.с. 34-35).
Не погодившись з вищенаведеною ухвалою суду апеляційної інстанції, представник позивача звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просила скасувати дану ухвалу суду апеляційної інстанції та прийняти нове судове рішення про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000 грн (за представництво інтересів позивача в суді апеляційної інстанції у виді складання відзиву на апеляційну скаргу).
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, скаржник посилалась на те, що при прийнятті оскаржуваної ухвали судом апеляційної інстанції було неправильно застосовано підпункт «в» пункту 4 частини 1 статті 322, пункт 3 частини 1 статті 252, а також статті 132, 134 КАС України, не врахований висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 07.07.2023 у справі №340/2823/21 в якому наголошено, якщо вимоги сторони, заявлені за посередництва його адвоката про їх відшкодування основуються на обставинах, які набули об'єктивної форми до того, як суд розглянув справу, то вони підлягають вирішенню при винесенні судового рішення.
За доводами скаржника, ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 23.05.2025 року фактично розглянуто по суті заяву про ухвалення додаткового рішення в адміністративній справі №160/18641/24, однак замість прийняття додаткової постанови про відмову у задоволенні заяви прийнято ухвалу про відмову в задоволенні заяви ухвалити додаткове рішення.
Переходячи до незгоди з мотивами відмови у задоволенні заяви, скаржником зазначено, що представником позивача належним чином підтверджені в суді апеляційної інстанції первинними документами понесені позивачем витрати на правничу допомогу за підготовку і складання адвокатом відзиву на апеляційну скаргу, зокрема, на виконання умов договору № 1 про надання правової допомоги від 10.06.2024 року позивачеві виставлено рахунок про сплату наданих послуг (подання відзиву на апеляційну скаргу 4 000 грн), складено акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 10.01.2025 року і надані докази оплати на розрахунковий рахунок отриманих позивачем послуг.
Однак за доводами касаційної скарги, судом апеляційної інстанції не враховані висновки Верховного Суду, викладених у низці постанов у питанні розподілу судових витрати на правничу допомогу, зокрема: адвокат не повинен підтверджувати розмір гонорару, якщо гонорар встановлений сторонами у фіксованому розмірі (від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16, від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 28.12.2020 року у справі № 640/18402/19, від 12.05.2021 року у справі № 235/4969/19); обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги (постанова Верховного Суду від 03.02.2022 року у справі № 926/894/21, від 09.04.2019 року у справі № 826/2689/15); можливість втручання суду в договірні відносини між адвокатом та його клієнтом в частині визначення розміру гонорару або його зменшення лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам (постанова Верховного Суду від 20.11.2020 року у справі № 910/13071/19). Також скаржник просила врахувати висновки Верховного Суду викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц в контексті того, що при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Додатково в касаційній скарзі наголошено і на необхідності застосування принципу свободи договору, закріпленого в положеннях статті 627 ЦК України в аспекті необхідності відшкодування обумовленого в договорі гонорару, про що також зазначено і в постанові Верховного Суду від 01.09.2021 року у справі № 910/13034/20.
В наведеному контексті представником позивача наголошено, що суд не має права відмовляти у повному обсязі у компенсації витрат на професійну правову допомогу, якщо рішення винесено на користь особи. Проте, за наявності відповідного обґрунтованого клопотання іншої сторони, суд може вирішити питання щодо зменшення розміру витрат на правову допомогу.
Зазначене у сукупності, за позицією скаржника, свідчить про те, що суд апеляційної інстанції всупереч практиці Верховного Суду та приписів чинного законодавства, порушив право позивача на відшкодування фактично понесених документально підтверджених судових витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, що в сукупності і стало підставою для її звернення до суду з даною касаційною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі на підставі частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з метою перевірки доводів заявника касаційної скарги про порушення норм процесуального права.
В надісланому на адресу суду відзиві на касаційну скаргу відповідач просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, без змін.
При цьому заперечуючи щодо доводів представника позивача про наявність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, відповідач посилався на те, що текст відзиву на апеляційну скаргу дублює позовну заяву та заперечення на акт перевірки, отже судові витрати в розмірі 4 000 грн за подання відзиву на апеляційну скаргу є неспівмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг). Крім цього, відповідач наголосив і на тому, що представником позивача під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не подано окремої заяви, в якій було б зазначено понесені судові витрати на правничу допомогу у розмірі 4000 грн із документальним підтвердженням цих витрат, а в розрізі процесуального законодавства, за відсутності відповідної заяви або неподання доказів протягом встановленого строку, така заява залишається без розгляду (т. 2 а.с. 64-66).
У відповідності до вимог частини 1 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши рішення суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення касаційної скарги з наступних підстав.
Так, предметом касаційного перегляду у даній справі є ухвала суду апеляційної інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, прийнята судом апеляційної інстанції на підставі вимог частини 4 статті 252 КАС України.
Обґрунтовуючи в доводах касаційної скарги процесуальні порушення, допущені судом апеляційної інстанції під час прийняття вищенаведеної ухвали, скаржник фактично посилався на те, що суд апеляційної інстанції порушив як порядок прийняття рішення (за формою), так і не врахував вимоги процесуального законодавства та висновки Верховного Суду відносно відшкодування витрат на правничу професійну допомогу, які документально підтверджені.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено види судових витрат, пов'язані з розглядом справи, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3).
Згідно з частинами першою і другою статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 322 КАС України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Згідно з частиною 1 статті 252 КАС України суд, який ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.
Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення (частина 2).
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина 3).
Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Додаткове рішення або ухвала про відмову у прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені (частини 4, 5).
Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 252 КАС України.
Верховний Суд в постанові від 19 березня 2020 року у справі № 640/6209/19 сформулював правовий висновок щодо застосування статті 252 КАС України, відповідно до якого, додаткове рішення у справі після його ухвалення стає невід'ємною частиною основного рішення по суті позовних вимог, отже, незалежно від результату вирішення ним передбачених частиною першою статті 252 КАС України вимог або питань, процесуальна форма його викладення та порядок його оскарження є таким, що і для основного рішення у справі. Означені у частині першій статті 252 КАС України питання не можуть вирішуватись по суті шляхом постановлення ухвали про відмову в ухваленні додаткового судового рішення. Така ухвала постановляється виключно у випадку відсутності передбачених законом підстав для ухвалення додаткового судового рішення.
Тобто, у випадку, коли суд визнає, що ним не було вирішено питання про судові витрати в основному судовому рішенні і розглядає питання наявності/відсутності підстав для стягнення судових витрат з тієї чи іншої сторони, суд має ухвалити судове рішення у формі «додаткового рішення» або «додаткової постанови» з урахуванням форми ухваленого основного судового рішення. Постановлення за наслідками розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення і висновку про відсутність підстав для стягнення судових витрат судового рішення у формі ухвали є порушенням норм статті 252 КАС України.
У подальшому зазначену правову позицію підтримала і Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 19 січня 2022 року у справі № 500/2632/19, а також Верховний Суд в постановах від 28 листопада 2022 року у справі № 340/8998/21, від 29 листопада 2022 року у справі № 340/9016/21, від 19 листопада 2024 року у справі № 340/8613/23, але не виключно.
У цій справі після ухвалення судом апеляційної інстанції постанови за результатами апеляційного розгляду справи по суті, представник позивача подала заяву про ухвалення додаткового судового рішення з питання розподілу судових витрат, які не були вирішені під час прийняття постанови судом апеляційної інстанції (але були заявлені ще до її прийняття у відзиві на апеляційну скаргу). Отже доводи відповідача у відзиві на касаційну скаргу про порушення строку подання заяви і відсутність підтверджуючих документів понесених витрат на професійну правничу допомогу є безпідставними з огляду на наявність таких доказів в матеріалах справи, оцінку яким було надано судом апеляційної інстанції.
При цьому вирішуючи вказану заяву, апеляційний суд фактично погодився з наявністю підстав для вирішення питання про судові витрати з огляду на те, що воно не було вирішено у постанові суду за результатами апеляційного розгляду, та навів свої мотиви обґрунтованості викладених у заяві позивача вимог, проте, замість додаткової постанови постановив з цього питання ухвалу про відмову в ухваленні додаткового судового рішення.
Однак колегія суддів, з урахуванням сталої правової позиції Верховного Суду з наведеного питання, вважає, що у випадку, коли суд визнає, що ним не було вирішено питання про судові витрати в основному судовому рішенні і розглядає питання наявності / відсутності підстав для стягнення судових витрат з тієї чи іншої сторони, суд має ухвалити судове рішення у формі «додаткового рішення» або «додаткової постанови» з урахуванням форми ухваленого основного судового рішення.
Таким чином, постановлення за наслідками розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення висновку про відсутність підстав для стягнення судових витрат судового рішення у формі ухвали є порушенням норм статті 252 КАС України.
При цьому як наголошено в постанові Верховного Суду від 07.07.2023 року у справі №340/2823/21 підстави для розподілу судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов'язується ухвалення додаткового рішення в цій частині.
В даному контексті неможливо оминути і ту обставину, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу керувався неспівнірністю обсягу наданих послуг щодо складання відзиву на апеляційну скаргу та розміру заявлених до відшкодування витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції. Також суд зазначив, що заявником не підтверджено, що заявлені до відшкодування витрати на правничу допомогу були необхідними та вплинули на результат розгляду справи в суді апеляційної інстанції та не підтверджують обґрунтованість та доцільність витрат позивача на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Так відповідно до частини 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката
підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2).
Для цілей розподілу судових витрат враховують: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7).
Відповідно до частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо), (частина сьома статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Отже, витрати на професійну правничу допомогу є витратами, що пов'язані з розглядом справи і такі підлягають розподілу в залежності від результату розгляду справи по суті. Розмір витрат на правничу допомогу, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат, зокрема і на правничу допомогу. При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами. Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 340/9016/21.
Крім цього, в постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 Верховний Суд зазначив, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
До того ж, як наголошено в постанові Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 340/9016/21, встановлення судом неспівмірності заявленого стороною розміру витрат на оплату послуг адвоката згідно приписів частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою лише для зменшення розміру витрат, які підлягають розподілу, проте не є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Однак суд апеляційної інстанції вказані норми процесуального права при оцінці обставин щодо обґрунтованості витрат позивача не врахував. Тоді, як представником позивача подано документи в підтвердження понесених витрат та розрахунок таких витрат, проте в своїх запереченнях відповідач не заявив клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу, а лише просив відмовити у задоволенні заяви повністю.
Отже мотиви апеляційного суду не можуть вважатися такими, що є підставою саме для відмови у відшкодуванні судових витрат на правову допомогу в цілому. Водночас, за змістом усталеної позиції Верховного Суду, за певних умов, суд, на підставі клопотання іншої сторони, може зменшити заявлений до відшкодування розмір судових витрат на правничу допомогу, на чому правильно наголошено скаржником в доводах касаційної скарги, проте не враховано судом апеляційної інстанції.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що з огляду на виявлені під час касаційного перегляду процесуальні порушення, допущені судом апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не може ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки відповідно до статті 349 КАС України за наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суду апеляційної інстанції суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями ухвалити додаткову постанову як невід'ємну частину постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 28.04.2025 року у цій справі.
Так, відповідно до частин першої-третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким вимогам оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції у цій справі не відповідає, тому відповідно до частини другої статті 353 КАС України підлягає скасуванню з огляду на порушення норм процесуального права, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення у передбачений законом спосіб фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно доводи представника позивача, викладені у касаційній скарзі, частково знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду в розрізі процесуальних порушень, допущених судом апеляційної інстанції, а тому згідно з вимогами частини 4 статті 353 КАС України справа підлягає направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд в частині вирішення заяви позивача про ухвалення додаткового судового рішення.
До того ж, колегія суддів звертає увагу, що під час відкриття касаційного провадження у цій справі судом відстрочено позивачеві сплату судового збору за подання касаційної скарги у даній справі до закінчення її розгляду по суті.
Однак колегія суддів, враховуючи порушення судом апеляційної інстанції вимог процесуального законодавства в контексті форми прийнятого рішення, приймаючи до уваги правову позицію, викладену в постанові Об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 грудня 2019 року у справі №240/6150/18 (провадження №К/9901/21650/19), зазначає про відсутність підстав для сплати судового збору за подання цієї касаційної скарги, оскільки судовий збір не слід сплачувати при оскарженні додаткової постанови, якою мало у процесуальний спосіб вирішуватись питання розподілу судових витрат у цій справі.
Встановлені судом касаційної інстанції процесуальні порушення, допущені судом апеляційної інстанції не можуть бути підставою для покладення на позивача додаткового тягаря у виді сплати судового збору за подання касаційної скарги, оскільки судовий збір не слід сплачувати фактично за вирішення тих питань, які не пов'язані із вимогами адміністративного позову, але в обов'язковому порядку мають бути вирішені судом.
На підставі викладеного, керуючись статтями 341, 345, 353, 355, 356, 359 КАС України, суд
Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Третього апеляційного адміністративного суду від 23.05.2025 року про відмову в ухваленні додаткового рішення у справі №160/18641/24, скасувати. Справу направити до Третього апеляційного адміністративного суду на новий розгляд в частині вирішення заяви представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про ухвалення додаткового судового рішення у цій справі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.А. Васильєва
Судді В.П. Юрченко
Л.І. Бившева