Справа № 640/18982/18 Суддя (судді) першої інстанції: О.В. Ірметова
13 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Кузьменка В.В.,
Штульман І.В.,
При секретарі: Долинської Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Адміністрація Державної прикордонної служби України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, Фонд державного майна України, Міністерство економіки України, про визнання протиправним та скасування розпорядження, -
Орендне підприємство Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - Адміністрація Державної прикордонної служби України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Полтавській та Сумській областях, Фонд державного майна України, Міністерство економіки України, в якому просив: визнати протиправним та скасувати розпорядження від 17.10.2018 №749-р.
Позов обґрунтовано недоцільною передачею всього цілісного комплексу, в тому числі і обладнання до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби з метою розгортання відділів та відділень інспекторів прикордонної служби, про що зазначено у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2018 року № 749-р.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що філія Всесоюзного науково-дослідного та проектно-технологічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків не існує з 1991 року, як і не існує поняття «цілісний майновий комплекс філії Всесоюзного науково-дослідного інституту та проектно-технологічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків», яке трансформувалось у поняття «цілісний майновий комплекс Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків».
На думку скаржника, оскаржуваним розпорядженням фактично до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби передано цілісний майновий комплекс Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків за адресою м. Шостка, вул. Інститутська, 6, а не філії Всесоюзного інституту, якої не існує з 1991 року.
Відтак, враховуючи, що процедури розмежування державного і приватного майна у складі цілісного майнового комплексу Орендного підприємства пройдено не було, відповідач вирішуючи питання про передачу до сфери управління Адміністрації прикордонної служби України цілісного майнового комплексу оскаржуваним розпорядженням, вирішив питання про передачу до сфери управління Адміністрації прикордонної служби України у складі цього цілісного майнового комплексу майна позивача, що належить йому на праві приватної власності, що не передбачено жодним нормативно-правовим актом і грубо порушує права позивача.
Як вказує апелянт, ні розробник проекту оскаржуваного розпорядження, ні відповідач не здійснили: аналізу стану справ щодо майна, стосовно якого прийнято розпорядження; аналізу нормативно-правових актів, що регулюють питання і процедури, лише за наслідками дотримання і проходження яких можливо було б приймати рішення про передачу майна до сфери управління; пошуку шляхів і механізмів вирішення цього питання у відповідності до таких нормативно-правових актів; аналізу прогнозу результатів реалізації акту, що свідчить про протиправність такого розпорядження.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем - Кабінетом Міністрів України зазначено про те, що з боку відповідача відсутні порушення щодо визначеної законодавством процедури управління майном, які б могли стати підставою для скасування спірного розпорядження.
На думку відповідача, оскільки вирішення питання визначення суб'єкта управління майном, відповідно до наданих повноважень є обов'язком Кабінету Міністрів України, тому підстави для задоволення позовних вимог - відсутні.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, Кабінетом Міністрів України 17 жовтня 2018 року прийнято розпорядження № 749-р «Про віднесення цілісного майнового комплексу колишньої філії Всесоюзного науково-дослідного і конструкторсько-технічного інституту електроізоляційних матеріалів і фольгованих діелектриків до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби».
Відповідно до пояснюваної записки до проекту розпорядження Кабінету Міністрів України мета прийняття даного акту слугувало розміщення новоствореного підрозділу швидкого реагування Держприкордонслужби та органу управління.
Не погоджуючись із вказаним розпорядженням, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачем під час прийняття спірного розпорядження № 749-р від 17.10.2018 не порушено права та інтереси позивача, тому підстави для задоволенн позовних вимог - відсутні.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 27.02.2014 № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (далі - Закон № 794-VII; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Згідно з п. 6 частини першої статті 2 Закону № 794-VII, до основних завдань Кабінету Міністрів України належать, зокрема забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга ст. 3 цього Закону).
На підставі статті 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.
Правові висновки Верховного Суду щодо застосування положень Закону України «Про Кабінет Міністрів України» викладені, зокрема у постановах від 14 серпня 2019 року у справі №826/8986/16, від 22 вересня 2020 року у справі №440/1658/19, від 11 листопада 2020 року у справі №640/19903/19, від 8 грудня 2020 року у справі №826/11008/18, від 10 лютого 2021 року у справі №0940/2217/18, від 16 лютого 2021 року у справі №320/950/19, від 16 березня 2021 року у справі №640/9677/20, від 28 квітня 2021 року у справі №640/3098/20, від 1 грудня 2022 року у справі №640/7578/20 та від 26 вересня 2023 року у справі №640/26236/19.
При цьому, у статті 1 Закону України від 21.09.2006 № 185-V «Про управління об'єктами державної власності» (надалі - Закон № 185-V; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) закріплено, що управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Відповідно до статті 3 Закону № 185-V, об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій (далі - корпоративні права держави); державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.
Згідно зі статтею 4 вказаного Закону, суб'єктами управління об'єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об'єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури); Національна академія наук України, галузеві академії наук.
Приписами статті 5 Закону № 185-V визначено, що Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України, серед іншого, визначає органи виконавчої влади та державні колегіальні органи, які здійснюють функції з управління об'єктами державної власності; встановлює порядок передачі об'єктів державної власності суб'єктам управління, визначеним цим Законом.
Статтею 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено основні повноваження Кабінету Міністрів України одним з яких є здійснення відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.
Відтак, оскаржуване розпорядження № 749-р від 17.10.2018 прийнято відповідачем в межах повноважень, визначених законом.
У силу вимог частини другої ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, у відповідності до п. п. 2, 3, 4 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з частиною першою статті 13 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відтак, особа, набуваючи статусу позивача у справі, повинна мати не просто певний обсяг прав, свобод та інтересів, що зачіпаються тим чи іншим способом при прийняті судового рішення, а питання про захист чи відмову у захисті прав, свобод чи інтересів саме цієї особи має бути вирішено судом безпосередньо.
Така вимога Кодексу адміністративного судочинства України є імперативною, та положення частини першої статті 13 КАС України не підлягають довільному тлумаченню.
Згідно п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18-рп/2004 поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Право, або законний інтерес може бути захищено судом лише у разі його порушення. З цього слідує необхідність з'ясування судом обставин, що свідчать про порушення права, свободи або інтересу.
У той же час, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Як свідчать матеріали справи, цілісний майновий комплекс колишньої філії Всесоюзного науково-дослідницького конструкторсько-технічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків у м. Шостка був переданий в оренду за часів СРСР (у 1990 році).
Надалі, договір оренди майнового комплексу від 23.08.1990 припинив свою дію 30.06.2010 (том 1 а.с. 30-39).
Після закінчення терміну дії відповідного договору орендодавцем (Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Сумській області) було ініційоване питання про повернення орендованого майна у власність держави, у зв'язку з чим виникла необхідність визначення уповноваженого органу управління такого цілісного майнового комплексу.
Тобто, на даний час орендні відносини щодо державного майна цілісного майнового комплексу колишньої філії Всесоюзного науково-дослідного і конструкторсько-технічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгових діелектриків належним чином не оформлені.
У свою чергу, Міністерством економіки України листом від 24.04.2018 № 3242-09/17744-06 запропонувало Адміністрації Держприкордонслужби розробити проект розпорядження Кабінету Міністрів України про віднесення майна цілісного майнового комплексу до сфери управління Адміністрації Держприкордонслужби та надати його на узгодження відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України.
Як наслідок, Кабінетом Міністрів України 17 жовтня 2018 року прийнято розпорядження № 749-р «Про віднесення цілісного майнового комплексу колишньої філії Всесоюзного науково-дослідного і конструкторсько-технічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби» віднесено цілісний майновий комплекс колишньої філії Всесоюзного науково-дослідного і конструкторсько-технічного інституту електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків, який розташований у м. Шостці по вул. Інститутській, 6, до сфери управління Адміністрації Державної прикордонної служби.
Посилання позивача на постанову Вищого господарського суду від 22.10.2013 у справі №6/11-06, відповідно до якої орендні відносини між сторонами фактично продовжуються, так як боржник використовує майно для виробництва продукції, сплачує регіональному відділенню Фонду держмайна України орендну плату, орендував і застрахував орендоване майно, а також те, що ухвалами господарського суду Сумської області затверджені плани санацій, не приймаються до уваги, оскільки відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції, чинної на момент закінчення договору оренди) договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (частина 1 зазначеної статті), та у разі передачі спору на розгляд суду договір оренди вважається укладеним з моменту набрання чинності рішенням суду про укладення договору оренди і на умовах, зазначених у ньому.
У свою чергу, позивачем не надано суду доказів звернення до суду з метою продовження договору оренди майнового комплексу від 23.08.1990, або укладання нового договору оренду такого цілісного майнового комплексу.
Твердження апелянта про входження до складу Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків не тільки державного майна, а і майна, що належить йому на праві приватної власності, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на відсутність вимог щодо можливого вилучення (виокремлення чи розподілу) такого майна позивача.
Доводи скаржника щодо порушення відповідачем під час прийняття оскаржуваного розпорядження механізму визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності, якому передаються повноваження щодо управління майном, що повернуте у власність держави, та іншим державним майном, суб'єкт управління якого не визначений, суд апеляціної інстанції оцінює критично, враховуючи, що оспорюваним розпорядженням вирішувалось питання виключно державного майна.
При цьому, матеріали справи не містять доказів щодо порушення відповідачем визначеної законодавством процедури управління майном, які б свідчили про скасування оспорюваного розпорядження.
Таким чином, висновок суду попередньої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є правильним та таким, що відповідає приписам законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Орендного підприємства Науково-дослідний та конструкторсько-технологічний інститут електроізоляційних матеріалів та фольгованих діелектриків - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 12 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді В.В. Кузьменко
І.В. Штульман