Справа № 640/1866/20 Суддя (судді) першої інстанції: Василь ГАВРИЛЮК
13 жовтня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Кузьменка В.В.,
Штульман І.В.,
При секретарі: Долинській Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Головного управління ДПС у м. Києві про стягнення коштів, -
Державне підприємство «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» звернулось до Окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Головного управління ДПС у м. Києві, в якому просило: стягнути з Державного бюджету України через Головне управління Державної казначейської служби України у м. Києві на користь Державного підприємства «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» заборгованість бюджету із відшкодування податку на додану вартість в розмірі 139352,00 грн та пеню в розмірі 67713,79 грн.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» до Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві, Головного управління ДПС у м. Києві про стягнення коштів залишено без розгляду.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати ухвалу та передати справу на продовження розгляду до суду першої інстанції.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що за результатом позапланової перевірки згідно з Актом перевірки № 7/26-55-15-02/24577572 від 19.05.2015 року було, зокрема, не підтверджено право відшкодування за звітні податкові періоди до 01 лютого 2015 року (рядок 30) у сумі - 139 352 грн, що свідчить про фактичну бездіяльність Головного управління ДПС у м. Києві у контексті відшкодування відшкодування на користь платника податку на додану вартість в розмірі грошових коштів у розмірі 139 352,00 грн.
На думку апелянта, враховуючи, що відповідно до листа Головного управління ДФС у м. Києві від 10.07.2019 вих. № 130710/10/26-15-43-04-14 станом на 2019 рік чинним законодавством не було передбачено порядку ведення, механізм відшкодування сум ПДВ, внесених до Тимчасового реєстру, та структуру такого реєстру, скаржник жодним чином не міг звернутися до суду з позовом у період з 11.01.2017 до 11.07.2017, оскільки станом на цей період навіть не існувало єдиного правового розуміння та підходу щодо захисту порушеного права у подібних категоріях справ.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем зазначено про те, що платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, за наслідками перевірки правомірності нарахування позивачем бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку в сумі 82000 грн та сума залишку від'ємного значення попередніх податкових періодів, яка підлягає бюджетному відшкодуванню на рахунок платника к банку у сумі 174390 грн, відображеної в податковій декларації з податку на додану вартість, поданій за лютий 2015 року, податковим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення від 08 червня 2015 року № 3026552802, яким було визначено відсутність у позивача права на отримання бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 139352,00 грн.
Однак, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року у справі № 826/14233/15 визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Печерському районі головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 08.06.2015 № 3026552802.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року у справі №826/14233/15 залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 лютого 2017 року касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управлінця Державної фіскальної служби у м. Києві повернуто скаржнику.
З огляду на те, що сума бюджетного відшкодування набула статусу узгодженої в день набрання законної сили ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року, та контролюючим органом у проміжок часу з 05.12.2016 до 23.12.2016 було отримано таку ухвалу з огляду на подання касаційної скарги ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у м. Києві 23.12.2016, суд прийшов до переконання, що ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС у місті Києві отримало ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2016 у справі № 826/14233/15 щонайпізніше - 23.12.2016 + 5 робочий день для подання висновку до органів казначейства (30.12.2016) + 5 операційних днів на відшкодування органами казначейства суми коштів (10.01.2017 з урахуванням святкових та вихідних днів).
У зв'язку з несплатою податковим органо заборгованості бюджету із відшкодування позивачу податку на додану вартість в розмірі 139352,00 грн та пеню в розмірі 67713,79 грн, останній звернувся 27 січня 2020 року з даним позовом до суду.
Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що у спірних правовідносинах позивач не зазначив та не надав належних доказів наявності поважних причин пропуску строку звернення з позовом, заяву про поновлення строку звернення суд вважає необґрунтованою, оскільки не доведено об'єктивної неможливості звернення в суд у шестимісячний строк із дати, коли позивачу стало відомо про порушення його прав.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (частина перша статті 5 КАС України).
Згідно з п. 5 частини першої ст. 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
У силу вимог частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною третьої цієї ж статті обумовлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Так, частиною другою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що приписами чинного законодавства визначено шестимісячний строк звернення до суду, недотримання, якого є підставою для залишення такого позову без розгляду.
Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Визначені процесуальним законом строки, про які зазначено вище, це той орієнтовний період часу, протягом якого позивач мав би проявити інтерес стосовно свого позову, якщо він дійсно зацікавлений у тому, щоб провадження у справі було відкрито, а його спір вирішено. Строк звернення до суду для такої категорії спорів доволі стислий - один місяць, і якщо зважити на характер спірних правовідносин, встановлений строк з одного боку має на меті дисциплінувати позивача, який, якщо він справді зацікавлений у відновленні своїх порушених прав, повинен якомога швидше реалізувати своє право на захист, з іншого боку - є своєрідним бар'єром, який повинен запобігати зловживанню правами і сприяти правовій визначеності правовідносин, які виникають у зв'язку з проходженням публічної служби.
Підсумовуючи зазначене, реалізувати своє право на захист в порядку адміністративного судочинства, потрібно вчасно, а поновити пропущений строк суд може, якщо для цього є поважні і об'єктивні причини.
Отже, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. Початок перебігу строку звернення до суду починається з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Так, наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 123 Кодексу адміністративного судочинства України.
За правилами частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Згідно частини третьої вказаної статті якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Таким чином, дотримання строків на подання позовної заяви є однією з умов дисциплінування учасників судового процесу. У випадку ж пропуску строку, підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду із позовом визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Згідно правової позиції Верховного Суду у постановах від 26.06.2018 у справі №473/653/17, від 18.01.2019 року в справі № 576/1434/17, при вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд повинен звертати увагу на усі доводи позивача; на тривалість строку, який пропущено; на поведінку позивача протягом цього строку; на дії, які він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду та оцінювати їх в сукупності. Суди повинні гарантувати доступ до правосуддя особам, які вважають, що їх право порушене, і діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин.
З матеріалів справи вбачається, що податковим органом було прийнято податкові повідомлення-рішення від 08 червня 2015 року № 3026552802, яким було визначено відсутність у позивача права на отримання бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 139352,00 грн.
Однак, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року у справі № 826/14233/15 визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення державної податкової інспекції у Печерському районі головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 08.06.2015 № 3026552802.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2016 року постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року у справі №826/14233/15 залишено без змін.
Згідно з частиною четвертою статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У подальшому, позивач звертався до ГУ ДФС у м. Києві із листами від 18.09.2017 № 20-482 та від 06.06.2019 № 20-285 як підтвердження вжиття заходів досудового врегулювання спору.
У свою чергу, суд першої інстанції, оцінюючи дану ситуацію зазначив, що звернення позивача до податкового органу із заходами досудового врегулювання спору відбулось уже після спливу строку звернення в суд з цим позовом.
Так, отримавши лист від 20.10.2017 № 33162/10/26-15-43-04-14 на своє звернення, позивач не вчинив жодних дій та повторно звернувся до контролюючого органу із аналогічним питанням через більш як півтора роки, а до суду лише 27 січня 2020 року.
Враховуючи підтвердження судовим рішенням у справі № 826/14233/15, що набрало законної сили, права позивача на отримання сум бюджетного відшкодування ПДВ у розмірі, встановленому судом, ключовим питанням у цій справі є безпосередньо строк реалізації цього права та спосіб (порядок і строк) його судового захисту за правового регулювання та обставин, що склалися.
У відповідності до підпункту 200.15 пункту 200.7 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України, у редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин у грудні 2016 року) у разі якщо за результатами перевірки сум податку, заявлених до відшкодування, платник податку або контролюючий орган розпочинає процедуру адміністративного або судового оскарження, контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі зобов'язаний повідомити про це орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. Орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів припиняє процедуру відшкодування в частині оскаржуваної суми до набрання законної сили судовим рішенням.
Після закінчення процедури адміністративного або судового оскарження контролюючий орган протягом п'яти робочих днів, що настали за днем отримання відповідного рішення, зобов'язаний подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів висновок із зазначенням суми податку, що підлягає відшкодуванню з бюджету.
При цьому, редакція цього пункту після 01 січня 2017 року зобов'язує контролюючий орган не пізніше наступного робочого дня після отримання відповідного повідомлення від платника або ухвали суду про порушення провадження у справі внести відповідні дані до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування; а на наступний робочий день після отримання такого, що набрало законної сили, судового рішення - внести до цього ж Реєстру дані щодо узгодженої суми бюджетного відшкодування платника.
Законами України від 24 грудня 2015 року № 909-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2016 році» та від 21 грудня 2016 року № 1797-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» внесено зміни до статті 200 ПК України, зокрема й щодо порядку бюджетного відшкодування ПДВ.
Відповідно до підпункту 200.7.1 пункту 200.7 статті 200 ПК України на підставі баз даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує податкову і митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, здійснюється формування Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
Згідно з підпунктом 200.7.2 пункту 200.7 цієї статті заяви про повернення сум бюджетного відшкодування автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження. Повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування.
Пунктом 200.12 статті 200 ПК України, зокрема, визначено, що узгоджена сума бюджетного відшкодування стає доступною органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, для виконання на наступний операційний день за днем її відображення в Реєстрі заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та перераховується органом, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, у строки, передбачені пунктом 200.13 цієї статті, на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до Державного бюджету України.
На підставі даних Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, після дня набуття статусу узгодженої суми бюджетного відшкодування перераховує таку суму з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку та/або на бюджетні рахунки для перерахування у рахунок сплати грошових зобов'язань або погашення податкового боргу такого платника податку з інших платежів, що сплачуються до державного бюджету, протягом п'яти операційних днів (пункт 200.13 статті 200 ПК України).
Відповідно до пункту 56 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України до 01 лютого 2017 року центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику, формує у хронологічному порядку надходження заяв про повернення суми бюджетного відшкодування ПДВ Тимчасовий реєстр заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовані з бюджету.
Формування, ведення та офіційне публікування Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеного у цьому пункті, здійснюються в порядку, визначеному статтею 200 цього Кодексу.
Згідно підпункту 200.21 пункту 200.7 статті 200 ПК України у разі невідповідності за висновком контролюючого органу платника податку визначеним пунктом 200.19 цієї статті критеріям контролюючий орган зобов'язаний протягом 17 календарних днів після граничного терміну подачі звітності направити платнику податку рішення про таку невідповідність та надати детальні пояснення і розрахунки за критеріями, значення яких не дотримано. Відповідне рішення може бути оскаржене платником податку у встановленому порядку.
Якщо контролюючий орган у встановлений термін не надіслав платнику податку зазначеного рішення, вважається, що такий платник відповідає критеріям, визначеним пунктом 200.19 цієї статті.
Суми податку, не відшкодовані платникам протягом визначеного цією статтею строку, вважаються заборгованістю бюджету з відшкодування податку на додану вартість. На суму такої заборгованості нараховується пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент виникнення пені, протягом строку її дії, включаючи день погашення (підпункт 200.23 пункту 200.7 статті 200 ПК України).
У силу вимог п. п. 8, 9 Порядку взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 року №39, Державна податкова служба надсилає на постійній основі до Державної казначейської служби узагальнену інформацію про обсяги сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість, визначені у висновках. Порядок та строки надсилання такої інформації визначаються Державною податковою службою.
На підставі висновку та узагальненої інформації про обсяги сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість, визначені у висновках, орган державної казначейської служби перераховує платникові податку зазначену у висновку суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку, відкритий обслуговуючому банку, протягом: трьох операційних днів після отримання висновку в разі, коли платник податку має право на автоматичне бюджетне відшкодування податку на додану вартість; п'яти операційних днів після отримання висновку в разі, коли платник податку не має права на автоматичне відшкодування податку на додану вартість.
Надалі, Кабінет Міністрів України постановою від 25 січня 2017 року № 26 «Про затвердження Порядку ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість» визнав такими, що втратили чинність, попередні постанови Кабінету Міністрів України із цього питання від 17 січня 2011 року № 39 і затвердив новий Порядок ведення Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість (далі - Порядок № 26), яким визначив механізм ведення та адміністрування Мінфіном Реєстру як окремого інформаційного ресурсу та його автоматичного формування на підставі баз даних ДФС та Казначейства.
Відповідно до цього Порядку заяви автоматично вносяться до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість протягом операційного дня їх отримання у хронологічному порядку їх надходження, а повернення узгоджених сум бюджетного відшкодування здійснюється у хронологічному порядку відповідно до черговості внесення заяв до цього Реєстру в межах сум, визначених законом про державний бюджет на відповідний рік. Розподіл сум бюджетного відшкодування ПДВ, визначених законом про державний бюджет на відповідний рік, між Тимчасовим реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, зазначеним у цьому пункті, та Реєстром заяв про повернення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Аналіз наведених норм ПК України у сукупності свідчить, що держава в особі відповідних державних органів, виконуючи певний комплекс дій, зобов'язана повернути платнику податку суму бюджетного відшкодування ПДВ протягом законодавчо встановленого строку після дня набуття відповідною сумою статусу узгодженої. Якщо ж протягом згаданого строку необхідних дій для відшкодування податку здійснено не було, невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість, на яку в силу положень пункту 200.23 статті 200 ПК України нараховується пеня.
Разом з тим, з 01 січня 2017 року законодавчо змінено механізм реалізації права на бюджетне відшкодування: запроваджено функціонування двох різних самостійних реєстрів, а саме: Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування на підставі реєстрів заяв про повернення суми бюджетного відшкодування платникам податку, які відповідають та які не відповідають критеріям, визначеним пунктом 200.19 статті 200 ПК України, та Тимчасового реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування, поданих до 01 лютого 2016 року, за якими станом на 01 січня 2017 року суми ПДВ не відшкодовано з бюджету. Законодавчо закріплено хронологічний порядок реєстрації та обліку заяв та подальшого фактичного відшкодування сум, проте законодавчо (нормативно) не визначені граничні (преклюзивні) строки виконання уповноваженими державою органами відповідних обов'язків.
Отже, після закінчення процедури судового оскарження контролюючий орган зобов'язаний вчинити належні дії з реалізації актуального на час його застосування механізму бюджетного відшкодування, граничного строку здійснення яких державою не встановлено.
Утім у строк, встановлений статтею 200 ПК України, погашення вказаної суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на користь платника (позивача) не відбулося, а тому у позивача з 11.01.2017 (після набрання законної сили постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 липня 2016 року у справі №826/14233/15) виникло право на звернення до суду із позовом про стягнення пені із суми невідшкодованої бюджетної заборгованості.
Слід враховувати рішення ЄСПЛ у справі «Інтерсплав проти України» від 09 січня 2007 року, в якому Суд зазначив, що юридична особа - платник ПДВ мала достатньо підстав сподіватись на відшкодування цього податку, так само як і на компенсацію за затримку його виплати, та встановив, що заявник мав захищений статтею 1 Першого протоколу до Конвенції майновий інтерес (Intersplav v. Ukraine, заява № 803/02, пукти 31, 32). ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у справі з огляду на постійні затримки відшкодування і компенсації ПДВ у поєднанні з відсутністю ефективних засобів запобігання або припинення такої адміністративної практики та зазначив, що стан невизначеності щодо часу повернення коштів заявника порушував «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу та захистом права на мирне володіння майном (пункт 40).
Отже, в матеріально-правовому аспекті позивач захищає гарантоване йому державою право на бюджетне відшкодування протягом преклюзивного строку здійснення якого (як межі існування та здійснення суб'єктивного права та кореспондуючого йому обов'язку в часі, зі спливом якого припиняється відповідне право та обов'язок) законодавцем не встановлено. Таке право не змінене і не скасоване, але кореспондуючого йому обов'язку (низки дій, що складали механізм відшкодування за відповідного правового регулювання) державою не виконано, заявлених до бюджетного відшкодування сум до часу звернення до суду не сплачено.
Невжиття державою заходів з виплати платнику податків заборгованості з бюджетного відшкодування ПДВ тягне порушення прав платника на таке бюджетне відшкодування.
Приводом (ініціюючим звернення актом, владним волевиявленням) звернення до суду в цьому випадку є не рішення чи дія суб'єкта владних повноважень, а саме бездіяльність держави в особі її органів щодо невиконання законодавчо встановленого і підтвердженого такими, що набрали законної сили, судовими рішеннями обов'язку. Своєю чергою, звертаючись з вимогою про стягнення належних платникові сум бюджетного відшкодування, позивач у межах цієї справи вимагав лише виконання обов'язку держави у спосіб, установлений вимогами законодавства, і не заявляв вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача.
Позиція скаржника грунтується на тому, що оскільки предметом позову у даній справі є стягнення заборгованості бюджету із відшкодування податку на додану вартість в розмірі 139 352,00 грн та пені в розмірі 67 713,79 грн, відтак вказане свідчить про фактичну тривалу бездіяльність Головного управління ДПС у м. Києві у контексті відшкодування відшкодування на користь скаржника податку на додану вартість в розмірі грошових коштів у розмірі 139 352,00 грн.
Так, у теорії права триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов'язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб'єктом обов'язків, передбачених законом. Іншими словами, триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка вчинила якісь певні дії чи допустила бездіяльність, перебуває надалі у стані безперервного продовження цих дій (бездіяльності) та, відповідно, порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку: усунення стану, за якого об'єктивно існує певний обов'язок у суб'єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов'язку відповідним суб'єктом; припиненням дії відповідної норми закону. Разом з тим, протиправний характер триваючого правопорушення повинен оцінюватися судом в кожному конкретному випадку індивідуально.
Спробу формулювання суті (дефініції) триваючого порушення містить постанова Верховного Суду від 11 грудня 2018 року у справі № 242/924/17.
Так, за визначенням колегії суддів, це «проступок, пов'язаний з тривалим, неперервним невиконанням обов'язків, передбачених законом. Ці дії безперервно порушують закон протягом якогось часу. Увесь час винний безперервно вчиняє правопорушення у вигляді невиконання покладених на нього обов'язків. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку усунення стану, за якого об'єктивно існує цей обов'язок, виконанням обов'язку відповідним суб'єктом або припиненням дії відповідної норми закону».
Відповідно, питання застосування строків у справах, що виникають з податкових правовідносин, вже неодноразово було предметом розгляду Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як на рівні окремих колегій, так і суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів, за результатами розгляду було сформульовано загальні підходи системного застосування принципів і норм ПК України та КАС України.
У той же час, концепція реалізації права на бюджетне відшкодування (щодо всіх запропонованих пунктом 200.4 статті 200 ПК України альтернативних варіантів) без обмеження строками давності ґрунтується на тому, що з аналізу положень ПК України встановлено, що такі не містять прямої норми, яка б визначала строки давності існування права та/чи спеціальні строки звернення до суду з вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у правовідносинах, що виникають у зв'язку з несвоєчасним відшкодуванням ПДВ державою.
У даному випадку, обмеження права на бюджетне відшкодування будь-яким строком вже на етапі виконання обов'язку державою призведе до порушення самої запровадженої законом концепції безстрокової його реалізації (до повного погашення) і жодним чином не слугуватиме меті досягнення правової визначеності, породжуючи новий спір вже на міжнародному рівні. Строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб'єкту владних повноважень уникнути відповідальності. Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває. У протилежному випадку - суб'єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов'язку.
Формулювання змісту й визначення обсягу позовних вимог дійсно є диспозитивним правом особи, що звертається до суду за захистом порушеного права, разом з тим обов'язком суду є, встановивши, дослідивши й оцінивши всю сукупність таких, що мають значення для правильного вирішення спору обставин, обрати найбільш ефективний із числа тих, що не суперечать законодавству, спосіб захисту такого порушеного права, навівши в судовому рішенні відповідні правові й фактичні обґрунтування. Іншими словами, не можна вимагати від особи пред'явлення ще одного позову з метою реального виконання встановленого законом та підтвердженого судовим рішенням, що набрало законної сили, обов'язку держави перед ним. Це, зрештою, призведе до порушення концепції «одне порушене право - один позов». Натомість суд повинен дбати про те, щоб один спір вирішувався за один раз, за наслідками вирішення спору приймалося таке судове рішення, яким ефективно захищалося порушене право задля забезпечення принципу правової визначеності.
У згаданому контексті слід враховувати також позицію ЄСПЛ, викладену в пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04), відповідно до якої від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Відшкодування ПДВ способом стягнення також можливе без обмеження строком, визначеним частиною другою статті 122 КАС України, якщо реалізації прав платника перешкоджали обставини, пов'язані, зокрема, з триваючим невиконанням контролюючим органом покладених на нього функцій, чи іншою неможливістю отримати суму бюджетного відшкодування попри своєчасно вжиті платником для цього заходи.
Отже, затримки у виплаті бюджетного відшкодування в державі є системним порушенням, а причина затримок полягає в існуванні низки різних дисфункцій у правовій системі України. Разом з тим держава не може отримувати вигоду від невиконання судового рішення, що набрало законної сили, шляхом невпровадження та/чи невиконання процедур щодо його належного виконання.
Протилежне б фактично дозволило легалізувати у судовому порядку триваючі, у тому числі грубі, порушення законодавства у сфері регулювання податкових взаємовідносин.
Так, у постанові від 14 березня 2019 року у справі № 822/553/17 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду зробив правовий висновок про те, що позовна вимога про стягнення пені на суму несвоєчасно відшкодованого ПДВ може бути заявлена в межах строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 ПК України для подання заяви про відшкодування надміру сплачених грошових зобов'язань, тобто протягом 1095 днів.
На думку Верховного Суду, вирішуючи питання щодо обчислення строку звернення до адміністративного суду, слід урахувати й те, що в силу положень пункту 102.4 статті 102 ПК України контролюючим органам надано право стягнення податкового боргу протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення такого податкового боргу. Оскільки контролюючі органи наділені правом стягнення з платників податків податкового боргу та пені на нього протягом 1095 днів, то для забезпечення принципів справедливості, рівності і балансу у відносинах між платниками і державою аналогічне право на стягнення заборгованості з бюджету та пені протягом 1095 днів повинно бути забезпечено і для платників податків.
У свою чергу Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 15 лютого 2021 року у справі № 280/4452/18, керуючись вищевказаним твердженням судової палати Верховного Суду, дійшов висновку про те, що і вимога щодо стягнення заборгованості з бюджету, і вимога щодо стягнення пені, нарахованої на весь час невиконання суб'єктом владних повноважень встановленого законом обов'язку, можуть бути пред'явлені у межах 1095-денного строку, після спливу якого правовідносини стають стабільними.
Однак, у подальшому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 січня 2023 року у справі № 140/1770/19 відступила від вказаного висновку і зазначила, що строк давності у 1095 днів, встановлений статтею 102 ПК України, поширюється, зокрема, на право контролюючого органу щодо проведення перевірки та самостійного визначення суми грошових зобов'язань (пункт 102.1); стягнення податкового боргу (пункт 102.4); право платника податків на подання заяви про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування (пункт 102.5); право платника податків на оскарження в суді податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу (пункт 56.18 статті 56).
При цьому, положення пункту 102.5 статті 102 ПК України не регулюють питань строків звернення до адміністративного суду, а встановлюють лише строк для подання платником податків заяви до контролюючого органу про повернення надміру сплачених грошових зобов'язань або про їх відшкодування у випадках, передбачених цим Кодексом.
У разі ж несвоєчасного відшкодування заборгованості з ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, платник, звертаючись до суду, фактично просить захистити його право на отримання зазначених коштів, які залишаються невиплаченими у зв'язку з невиконанням суб'єктом владних повноважень комплексу покладених на нього обов'язків. Відтак предметом оскарження у такому випадку є відповідна бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а отже, положення статті 102 ПК України, до яких відсилає пункт 56.18 статті 56 цього Кодексу, застосовуватись не можуть.
Ураховуючи наведене, стаття 102 ПК України, у тому числі й пункт 102.5 цієї статті, не є тим «іншим законом», яким установлені спеціальні строки звернення до суду з вимогами, спрямованими на захист та відновлення порушених прав платників податків у відносинах, що виникають у зв'язку з несвоєчасним відшкодуванням бюджетної заборгованості ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 122 КАС України, у якій передбачено загальний шестимісячний строк звернення до адміністративного суду.
Отже, платник ПДВ може звернутися до адміністративного суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відтак, Велика Палата Верхоного Суду у цій справі не погодилась з висновком про те, що при вирішенні питання щодо обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості з ПДВ, мають враховуватися положення пункту 102.4 статті 102 ПК України, оскільки наведене не узгоджується з предметом правового регулювання цієї норми, до якого належать виключно питання здійснення контролюючим органом своїх повноважень стосовно стягнення податкового боргу, що виник у зв'язку з відмовою в самостійному погашенні грошового зобов'язання, нарахованого контролюючим органом, а не реалізації особою права на судовий захист від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
У свою чергу, колегія суддів також звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин у випадку, якщо вони стали спірними. У випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для визнання поважними причин такого пропуску є лише наявність обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
Необхідно зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
У свою чергу у ст.атті 44 КАС України передбачено обов'язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Колегія суддів підкреслює, що з метою виконання процесуального обов'язку дотримання строку на судове оскарження рішень особа, яка має намір подати позовну заяву, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів не вбачає підстав для поновлення строку звернення до суду з даним адміністративним позовом, оскільки позивачем не надано належного обґрунтування причин тривалого зволікання із зверненням до суду з даним позовом.
У своєму рішенні у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року Європейський суд з прав людини у п. 41 зазначив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є обмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata.
Водночас, навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, а також строки для подання апеляційної чи касаційної скарги, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи.
Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа «Стаббігс на інші проти Великобританії», справа «Девеер проти Бельгії»).
Крім того, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях наполягає на тому, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання. Правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (рішення Європейського суду у справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії» від 28.10.1998, заява № 28090/95, пункт 45). Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
У рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» Європейський суд встановив, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними (рішення від 25.01.2000, пункт 33).
Згідно з п. 8 частини першої статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частиною третьою та частиною четвертою статті 123 вказаного Кодексу.
Враховуючи те, що позивачем пропущений встановлений законом строк звернення до суду з даними позовними вимогами, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позову без розгляду.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної ухвали судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 294, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-дослідний інститут радіолокаційних систем «Квант-Радіолокація» - залишити без задоволення.
Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 16 червня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді В.В. Кузьменко
І.В. Штульман