03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/6109/2025
02 липня 2025 року м. Київ
Справа № 369/13390/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 листопада 2024 року, постановлену у складі судді Пінкевич Н.С.,
у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_3 , Служба у справах дітей Боярської міської ради про встановлення юридичного факту,
встановив:
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з заявою про встановлення юридичного факту.
Відповідно до поданої заяви заявник просить суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме - факт самостійного утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 без будь-якої сторонньої допомоги та без участі батька ОСОБА_3 , починаючи з 17.01.2024 року.
Свої вимоги мотивувала тим, що ОСОБА_3 виїхав за межі України та з того часу до України не приїздить, намірів повертатися не має. ОСОБА_3 не підтримує сталий зв'язок з сином, не займається його утриманням та вихованням, не виконує своїх батьківських обов'язків та його місце перебування невідомо.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 листопада 2024 року заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Не погоджуючись з ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для подальшого розгляду до суду першої інстанції.
Вважає, що ухвала суду про відкриття провадження від 14 серпня 2024 року у справі була постановлена з порушеннями ч.1 ст. 187 ЦПК України, а саме прийнята значно пізніше, про що свідчить заява представника заявника від 04 вересня 2024 року про дотримання строків на відкриття провадження у справі.
Не погоджується з висновками суду про те, що «факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку», оскільки заінтересованою особою ніколи не оскаржувався той факт, що малолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , постійно проживає з матір'ю. Відсутні відкриті провадження у справі та/або ухваленні рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини із батьком.
Отже, з наведеного вбачається відсутність спору між сторонами щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків, що спростовує висновки суду першої інстанції.
Вважає необґрунтованими посилання суду на постанову Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, оскільки вказані висновки були зроблені за інших фактичних обставин справи, за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й було прийнято зазначене судове рішення. Крім того, звертає увагу на те, що станом на дату звернення заявника з відповідною заявою зазначена постанова Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі ще не була ухвалена.
Крім того, суд не розглянув клопотання про витребування доказів, яке було подане з метою доведення суду дійсності заявлених тверджень, заявник вважав за необхідне витребувати у Адміністрації Держприкордонслужби інформацію про перетинання державного кордону України ОСОБА_3 у період з 01.01.2024 року по теперішній час.
Звертає увагу суду на те, що заявник є постійно діючим працівником Служби безпеки України та перебуває на державній службі, а тому існує ризик, що в разі виникнення непередбачуваних ситуацій, які стосуються життя та безпеки малолітньої дитини, та які є наслідком запровадження військового стану на території України у зв'язку із повномасштабним вторгненням РФ на територію України, існує необхідність отримати рішення у даній справі, з метою захисту прав та інтересів малолітньої дитини у критичній ситуації.
В судовому засіданні представник заявника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в режимі відеоконференції, просила задовольнити апеляційну скаргу, ухвалу суду - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Від представника Служби у справах дітей Боярської міської ради надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі, просив прийняти рішення згідно з вимогами чинного законодавства.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, будучи повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку, про причини своєї неявки суд не повідомили, а тому колегія суддів вважала можливим розглянути справу за їх відсутності відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, вислухавши представника заявника, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що у серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Києво-Святошинського районного суду Київської області з заявою про встановлення юридичного факту та просила встановити факт самостійного утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 без будь-якої сторонньої допомоги та без участі батька ОСОБА_3 , починаючи з 17.01.2024 року.
Свої вимоги мотивувала тим, що ОСОБА_3 виїхав за межі України та з того часу до України не приїздить, намірів повертатися не має. ОСОБА_3 не підтримує сталий зв'язок з сином, не займається його утриманням та вихованням, не виконує своїх батьківських обов'язків та його місце перебування невідомо.
Заявник є постійно діючим працівником Служби безпеки України та перебуває на державній службі, а тому існує ризик, що в разі виникнення непередбачуваних ситуацій, які стосуються життя та безпеки малолітньої дитини, та які є наслідком запровадження військового стану на території України у зв'язку із повномасштабним вторгненням РФ на територію України, існує необхідність отримати рішення у даній справі, з метою захисту прав та інтересів малолітньої дитини у критичній ситуації.
Залишаючи позовну заяву без розгляду ухвалою від 20 листопада 2024 року, суд першої інстанції посилався на те, що факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1 , не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Подана заява про встановлення факту самостійного виховання дитини не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з'ясовуватись безвідносно до дій батька дитини та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні.
З таким висновком суду колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України і не є вичерпним.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 дійшла висновку, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов'язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Такими ж критеріями керувалася Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21.
В оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції посилається на правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, в якій розглядалася заява батька про встановлення факту самостійного виховання дитини, необхідного заявнику для оформлення документів для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання дитини, вирішення інших питань щодо проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 зробила такий висновок:
«Факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, зокрема на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з'ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України (далі - СК України) «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
За установлених обставин факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим така заява має бути залишена без розгляду».
Разом з цим, правова позиція Великої Палати Верховного Суду, висловлена у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, ґрунтувалась на загальних нормах, які врегульовували питання встановлення юридичного факту на час виникнення спірних правовідносин (звернення до суду із заявою у серпні 2022 року та її вирішення судом 09 грудня 2022 року), на які не поширювались положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року та яким статтю 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» викладено в новій редакції.
Наведений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 підхід щодо встановлення факту самостійного виховання дитини, як юридичного факту, був обґрунтований з урахуванням мети, для якої заявник просив установити цей факт у сукупності з установленими в справі обставинами, за якими між батьками дитини був укладений договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків, яким вони узгодили порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина, а також іншими обставинами, які свідчили про неможливість встановлення такого факту в порядку окремого провадження.
Водночас, з огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин і оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі (подібний висновок міститься в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 726/2166/19 та від 13 липня 2023 року в справі № 922/5158/21).
Суд першої інстанції не звернув увагу на те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року, статтю 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» викладено в новій редакції.
Зокрема, частиною 12 вказаної норми визначено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Таким чином, колегія суддів вважає, що наведена правова позиція Великої Палати Верховного Суду була сформульована у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», а отже, правовідносини в справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі.
У справі, що переглядається, до суду звернулася військовослужбовиця із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту самостійного виховання нею дитини з метою встановлення певного соціально-правового статусу - матері, яка самостійно виховує дитину.
Як вбачається з матеріалів справи, у шлюбі між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 3933 (а.с. 14).
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 квітня 2024 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був розірваний.
Відповідно до витягу з реєстру територіальної Боярської територіальної громади від 09.07.2024 № 2024/008090983, малолітній ОСОБА_4 з 27.02.2019 року проживає разом з матір'ю ОСОБА_1 за однією адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 18, 26).
Згідно з довідкою Боярського академічного ліцею «Гармонія» Боярської міської ради від 09.07.2024 року, виданою в.о. директором Лебігою Г.І., ОСОБА_3, батько дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , контакту зі школою не підтримував, успішністю дитини не цікавився, з вчителями не спілкувався, батьківські збори не відвідував. ОСОБА_5 до школи приводила мама, забирала бабуся, на виклики до школи приходила теж тільки мама. Освітні послуги сплачувала мама. Участь у шкільному та позашкільному житті ОСОБА_5 , приймала лише мама (а.с. 24).
Відповідно до довідки Служби безпеки України від 11 липня 2024 року № 11/1/2-457, виданою заступником начальника Управління роботи з особовим складом ОСОБА_6 , ОСОБА_1 проходить військову службу в Службі безпеки України (а.с. 29).
Відповідно до абзацу 5 підпункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час воєнного стану військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Диспозиція пункту 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 дійшов наступних висновків:
«В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях».
У вказаній постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 Верховний Суд зазначив, що « відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов'язковою у разі пред'явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав. Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов'язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.
Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону № 2232-XII, чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.»
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що суддя першої інстанції дійшов передчасного висновку про залишення заяви без розгляду, вважаючи, що дана справа не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Крім того, передчасним є висновок про те, що із заяви про встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини вбачається наявність між її батьками спору про право, оскільки суд не з'ясував позицію батька дитини із порушеного матір'ю питання, а також з огляду на мету встановлення відповідного юридичного факту - думку всіх заінтересованих осіб, які підлягають залученню в даній категорії справ, в тому числі орган опіки та піклування, військової частини, в якій проходить службу ОСОБА_1 .
Порядок розгляду справ окремого провадження визначений у статті 294 ЦПК України, відповідно до якого суд зобов'язаний залучити до участі в справі всіх заінтересованих осіб та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, не встановив всі фактичні обставини, що мають значення для справи, що призвело постановлення помилкової ухвали, яка підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 379, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити.
Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 листопада 2024 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 16 жовтня 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.