09 жовтня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/14804/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
за участі представника позивача - адвоката Самарцева Я. С.,
представника відповідача - адвокатів Єфремової Ж. А., Маляра С. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,
на рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Ковбасюк О. А.
від 01 травня 2025 року
та за апеляційною скаргою адвоката Самарцева Ярослава Юрійовича, в інтересах ОСОБА_1 ,
на додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Ковбасюк О. А.
від 10 червня 2025 року
у цивільній справі № 758/9319/24 Подільського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2
про поділ спільного сумісного майна,
В липні 2024 року адвокат Самарцев Я. Ю., в інтересах ОСОБА_1 , звернувся з даним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.08.1994, про що Відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневої районної державної адміністрації м. Києва зроблено актовий запис № 1023 та видано відповідне свідоцтво. 07.08.2019 Святошинським районним судом м. Києва у справі № 759/12847/18 було винесено рішення про розірвання зазначеного шлюбу.
Зазначав, що від час перебування в зареєстрованому шлюбі, а саме 19.04.2004 подружжям за спільні кошти було набуто у спільну-сумісну власність земельну ділянку, площею 0,0659 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер якої 8000000000:91445:0009, цільове призначення: ведення садівництва, де згодом у 2012 році подружжям спільно було побудовано будинок АДРЕСА_2 .
Вказував, що позивачу стало відомо, що 11.10.2017 відповідач, яка є засновником ТОВ «РІЄЛТІ ГРУНТ», передала у власність за актом прийому-передачі спірне майно для формування статутного капіталу вказаного товариства. На думку позивача, такі дії відповідача були незаконними, проте станом на 11.10.2017 законодавством не було передбачено оформлення письмової згоди другого з подружжя для внесення майна до статутного капіталу товариства, а тому нотаріус не мала підстав перевіряти наявність такої згоди. У подальшому, Товариство з обмеженою відповідальністю «РІЄЛТІ ГРУП» відчужило зазначене майно, а саме земельну ділянку та будинок, за договором дарування.
Вважаючи, що на спірне майно поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 Сімейного кодексу України), позивач просив в порядку поділу майна подружжя визнати за позивачем право власності на частину садового будинку АДРЕСА_3 ; визнати право власності за позивачем на частину земельної ділянки, площею 0,0659 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер якої 8000000000:91445:0009, цільове призначення: ведення садівництва.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 10 червня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 62 000 гривень 00 копійок.
В задоволенні решти вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції мотивував відмову у позові тим, що позивач долучив до позову копії документів, які не посвідчені належним чином, та не повідомив, де отримав їхні копії, а також не надав копію свідоцтва про шлюб. Апелянт вважає такі мотиви необґрунтованими, оскільки до позовної заяви були долучені наявні у нього на момент подачі позову копії документів, що повністю підтверджують позовні вимоги, а саме: копія протоколу №1 Загальних зборів засновників ТОВ «РІЕЛТІ ГРУПП» від 09.10.2017, копію договору дарування земельної ділянки, копію договору дарування садового будинку та копію Акту прийому-передачі майна, яке вноситься засновником для формування статутного капіталу ТОВ «РІЕЛТІ ГРУПП». Оскільки на момент подачі позову у позивача були наявні лише копії документів, вони і не були посвідчені, а у позові було чітко зазначено, що оригінали поданих до позову копій документів знаходяться у позивача та/або відповідача по справі, та/або у нотаріуса.
Апелянт наголошує, що під час розгляду справи сторона відповідача не ставила під сумнів наявність відповідних документів і не просила суд про витребування оригіналів. Суд не мав права визнавати ці докази недопустимими без дослідження їх оригіналу. Посилаючись на частину шосту статті 95 ЦПК України, Апелянт стверджує, що єдиним належним доказом достовірності наданих копій могло бути лише дослідження оригіналу документу, зокрема за ініціативою суду. Таким чином, суд першої інстанції грубо порушив норми процесуального права щодо правил оцінки доказів, визначених статтями 89, 95 ЦПК України, оскільки за власною ініціативою не вирішив питання про витребування оригіналів зазначених документів (Протоколу №1, договорів дарування, Акту прийому-передачі майна), не усунув сумнівів щодо копій, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи. Апелянт посилається на позицію Верховного Суду (Постанова ВС від 23.12.2020 у справі № 757/28231/13-ц, провадження № 61-2616св19), яка наголошує, що належно дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити та зазначити правові аргументи на його спростування є процесуальним обов'язком суду.
Щодо ненадання доказів перебування позивача у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою в період набуття спірного майна, апелянт зазначає, що в позові було чітко вказано про розірвання шлюбу між заявником ( ОСОБА_2 ) та відповідачем ( ОСОБА_1 ), зареєстрованого 20.08.1994 (актовий запис № 1023), рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 07.08.2019 у справі №759/12847/18.
Апелянт наголошує, що рішення суду про розірвання шлюбу міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДРСР) по справі № 759/12847/18, і є відкритим. Посилаючись на статтю 2 Закону України «Про доступ до судових рішень», апелянт стверджує, що суд першої інстанції не був позбавлений можливості самостійно перевірити відомості що містяться в ЄДРСР, зокрема, судове рішення про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили. Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень», суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 23.03.2021 у справі № 910/3191/20.
В апеляційній скарзі на додаткове рішення адвокат Самарцев Я. Ю., в інтересах ОСОБА_1 , просить додаткове рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про розподіл судових витрат щодо стягнення з позивача витрат, понесених на надання правової допомоги. Зазначає, що заява представника відповідача про стягнення витрат на правову допомогу, яка спочатку становила 193 403,00 грн, є необґрунтованою та не підтверджена належними доказами. Апелянт звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні реальні докази понесених відповідачем витрат на надання професійної правничої допомоги. Наявний акт наданих послуг, на думку апелянта, не є фінансовим документом, не підтверджує реальних витрат, оскільки не містить відомостей про сплату податків із зазначеної суми. При цьому апелянт наголошує, що суми та час, витрачений на надання правової допомоги, які подані представником відповідачки, є неспівмірними та значно завищеними, а також містять послуги, які взагалі не надавались, і зазначений час нічим не підтверджений. Як приклад, апелянт вказує, що згідно з актом витрачений час на дорогу з офісу до суду та з суду до офісу адвоката становить 6 годин за чотири поїздки, що оцінено у 24 000,00 грн, тоді як у справі відбулося лише три судові засідання. Крім того, в акті зазначено ознайомлення з відзивом на позовну заяву (2 год) та знаходження в суді (3 год 30 хв), що дорівнює 22 000,00 грн, проте відзив на позовну заяву взагалі відсутній в матеріалах справи. Хоча суд і відхилив стягнення 14 000 грн за послугу ознайомлення з відзивом, суд жодним чином не перевірив правомірність надання інших послуг. Апелянт також заперечує позицію суду про відсутність окремого клопотання позивача про зменшення судових витрат, оскільки клопотання про зменшення судових витрат фактично містилось у запереченнях на ухвалення додаткового рішення. Звертає увагу на те, що представник відповідача не надав своєчасно із відзивом або першою заявою по суті попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат та вимог про таке стягнення, що суперечить вимогам статті 134 ЦПК України. Апелянт посилається на частину другу статті 134 ЦПК України, яка надає суду право відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат у разі неподання стороною попереднього розрахунку, а також на Постанову ВП ВС від 12.11.2019 у справі №904/4494/18, де зазначено, що попередній розрахунок є обов'язковою складовою першої заяви по суті спору. Апелянт також підкреслює, що згідно з протоколами, відбулось лише три судові засідання, тривалість яких сумарно не перевищила 2 годин, не зважаючи на що, суд першої інстанції стягнув 62 000 грн. Наголошує, що суд не виконав свого обов'язку на всебічний, повний та обґрунтований розгляд справи і допустив спрощений підхід. Посилаючись на частину четверту статті 137 ЦПК України та Постанову ВП Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, зазначає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи, часом, обсягом наданих послуг та ціною позову, а відповідно до Постанови ОП КГС Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, суд за наявності заперечень сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи може не присуджувати стороні всі її витрати, керуючись критеріями співмірності, і має дійти висновку про зменшення заявлених витрат.
У поданому відзиві на апеляційні скарги адвокат Маляр С. Ю., в інтересах ОСОБА_2 , просив апеляційні скарги рішення залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність їх доводів, а оскаржувані рішення залишити без змін, вважаючи їх законними.
Представник відповідача зазначає, що доводи апеляційної скарги про безпідставне визнання судом доказів недопустимими, порушення судом вимог статей 89, 95 ЦПК України, а також про обов'язок суду самостійно збирати докази шляхом перевірки реєстрів та витребовувати оригінали незасвідчених документів, є безпідставними, адже суд керувався не статтями 89, 95 ЦПК України, а частиною першою статті 78 ЦПК України. Під час дослідження доказів у судовому засіданні 22.04.2025 позивач ОСОБА_1 та його адвокат Самарцев Я. Ю. особисто повідомили суду, що копії Протоколу № 1 Загальних зборів ТОВ «РІЕЛТІ ГРУПП» від 09.10.2017, копії договорів дарування земельної ділянки та садового будинку, а також копію Акту прийому-передачі майна вони отримали у нотаріуса і оригіналів таких документів не мають. Відтак, сама сторона позивача підтвердила недопустимість зазначених документів як доказів у цивільному процесі, оскільки, згідно зі статтею 8 Закону України «Про нотаріат», нотаріус видає копії документів виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії, а суду такі документи надаються на обґрунтовану письмову вимогу.
Наголошує, що позивач, знаючи про відсутність оригіналів доказів, не порушив клопотання про їх витребування відповідно до вимог статті 84 ЦПК України. Виводи апелянта про те, що суд мав самостійно збирати докази та за власною ініціативою їх витребовувати, грубо суперечать частині 2 статті 13 ЦПК України та порушують фундаментальний принцип цивільного судочинства - диспозитивність. Відповідач зазначає, що спірне майно (садовий будинок та земельна ділянка) є особистою приватною власністю відповідача, оскільки, відповідно до Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (індексні номери 106846253 та 106849779), воно належить ОСОБА_2 на підставі договорів дарування № 11860 та № 11861 від 08.12.2017. Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 57 СК України, майно, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування, є особистою приватною власністю. Апелянт жодним чином не спростував презумпцію особистої приватної власності, а навпаки, сам долучив до матеріалів справи інформаційні довідки, що підтверджують отримання майна в дар.
Крім того, відповідач звертає увагу на неналежний спосіб захисту, обраний позивачем. Оскільки спірне майно вносилося до статутного капіталу ТОВ під час перебування сторін у шлюбі, належним способом захисту є вимога про виплату вартості частки члена подружжя у статутному капіталі, визначену на дату пред'явлення позовних вимог. Обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові.
Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення суду від 02.07.2025 вважає, що доводи апелянта про неподання попереднього розрахунку судових витрат та завищену вартість правової допомоги є необґрунтованими. Відповідач зазначає, що відповідно до частини другої статті 134 ЦПК України, семантика слів «суд може відмовити» свідчить про право суду, а не його обов'язок відмовити стороні у відшкодуванні судових витрат у разі неподання попереднього розрахунку. Ця позиція підтверджена правовими висновками Верховного Суду, зокрема у Постановах від 08.04.2021 у справі № 161/20630/18 та від 12.10.2022 у справі № 725/42/21-ц. Неподання попереднього розрахунку не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні витрат. Крім того, принцип змагальності не було порушено, оскільки відповідачем 05.05.2025 була подана заява про розподіл судових витрат, а позивач 10.06.2025 подав заперечення, які були враховані судом першої інстанції при зменшенні розміру витрат.
Щодо доводів про завищену вартість та час, відповідач зазначає, що ціна позову складає 2 708 076,80 грн, а розмір присуджених до відшкодування судових витрат (62 000,00 грн) становить лише 2,29% від ціни позову. Таким чином, суд врахував складність справи, ціну позову та значення справи для відповідача. Відповідач зазначає, що суд не підійшов формально до питання зменшення розміру судових витрат, а обґрунтовано по кожному виду допомоги визначив, чому витрачений час був неспівмірним, та зазначив справедливу вартість, керуючись критеріями, визначеними статтею 137 ЦПК України. Стосовно часу, витраченого на дорогу та очікування, відповідач, посилаючись на позицію Касаційного цивільного суду у постанові від 01.12.2021 у справі № 641/7612/16-ц, зазначає, що час, який адвокат витрачає на дорогу для участі у судовому засіданні, є складовою правничої допомоги і підлягає компенсації нарівні з іншими витратами, оскільки прибуття та очікування є невідворотними етапами представництва.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Самарцев Я. С. підтримав апеляційні скарги із викладених у них підстав та доводів.
Представники відповідача - адвокати Єфремова Ж. А. та Маляр С. А. проти задоволення апеляційних скарг заперечили з підстав викладених у відзиві.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників учасників справи, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.
Звертаючись із позовом про визнання права власності на 1/2 частину вказаного садового будинку та 1/2 частину земельної ділянки позивач стверджував, що на таке майно поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 Сімейного кодексу України), адже земельна ділянка була набута, а будинок побудований у шлюбі, а дії відповідачки щодо внесення майна у статутний фонд ТОВ «РІЄЛТІ ГРУНТ», є незаконними.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не було доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Суд встановив, що наявні в матеріалах справи Витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підтверджують, що спірне майно - земельна ділянка та садовий будинок - належить відповідачу ОСОБА_2 на підставі договорів дарування №№11860, 11861 від 08.12.2017, які не визнані недійсними, а отже, на нього не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи також, що спірне майно було внесено до статутного капіталу ТОВ «РІЄЛТІ ГРУНТ», суд дійшов висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки належною вимогою в такому випадку є виплата вартості частки члена подружжя у статутному капіталі.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 № 554/8023/15-ц, від 2.01.2024 № 523/14489/15-ц).
До складу майна, що підлягає поділу, включається майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12.06.2023 в справі № 712/8602/19).
Згідно з пункту 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Звертаючись із позовом, позивач зазначив, що шлюб між ним та позивачкою розірвано рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 07.08.2019 у справі № 759/12847/18.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Порядок ведення Реєстру затверджується Вищою радою правосуддя.
Згідно частини 3 статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Відповідно до змісту заочного рішення від 07.08.2019 у справі № 759/12847/18 Святошинським районним судом м. Києва задоволено позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 20.08.1994 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Жовтневої районної державної адміністрації м. Києва (актовий запис № 1023) розірвано.
Отже сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.08.1994 року до 07.08.2019.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 106846253, який надано представником позивача разом із позовом, ОСОБА_2 на підставі договору дарування № 11860, посвідченого 08.12.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н.О., належить садовий будинок загальною площею 211 метрів квадратних, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 106849779, який надано представником позивача разом із позовом, ОСОБА_2 на підставі договору дарування № 11861, посвідченого 08.12.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельник Н. О., належить земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:91:445:0009, площею 0,0659 га, цільове призначення: для індивідуального садівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Наведені відомості убачаються і з наданого витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку.
Запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про належність відповідачці спірного майна (садового будинку та земельної ділянки) на підставі договорів дарування №№11860, 11861 від 08.12.2017 року є достатнім доказом для визначення правового статусу майна, оскільки діє презумпція правомірності правочинів.
Отже, майно, набуте за договором дарування, є особистою приватною власністю відповідача (п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України), а не спільним майном подружжя, й відповідно поділу не підлягає.
Колегія суддів погоджується із висновками суду щодо способу захисту права позивача, адже за обставин, про які стверджує позивач (за умови їх доведення), а саме відчуження майна без згоди іншого подружжя, шляхом внесення його у статутний фонд господарського товариства, вважається, що інший із подружжя набув частку у статутному фонді за рахунок спільного майна, а отже, поділу підлягатиме саме така частка. Наведене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), зокрема, про те «право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Право власності на майно, передане кооперативу як вступні, членські, цільові внески, вклади його членів тощо належить кооперативу, а не його членам. Тому майно господарського товариства, кооперативу належить їм на праві власності, і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику, члену) приватного підприємства та його подружжю (колишньому подружжю).
Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя».
Отже на майно про поділ якого заявлено позов, за встановлених обставин не поширюється правовий режим спільного майна подружжя, з огляду на що, висновок суду про відмову у задоволенні позову є законним і обґрунтованим підстав для зміни чи скасування судового рішення колегію суддів не встановлено.
Колегія суддів відхиляє решту доводів апеляційної скарги (щодо неправомірного визнання судом недопустимими копій документів чи неврахування відомостей ЄДРСР), оскільки за встановлених обставин щодо правового режиму спірного майна та висновків суду щодо способу захисту, решта доводів скарги не мають правового значення та не впливають на правильність висновків суду.
Щодо додаткового рішення.
Задовольняючи частково заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та покладаючи на позивача витрати на користь відповідача у розмірі 62 000 грн, суд виходив із того, що копії договорів від 16.09.2024 та від 24.02.2025, а також акт наданих послуг є належними доказами понесення витрат. Перевіряючи їх на відповідність критеріям розумності та співмірності (ст. 137 ЦПК України), суд встановив, що заявлена загальна сума 193 403 грн є завищеною. Суд відмовив у відшкодуванні витрат у частині ознайомлення з «відзивом на позовну заяву» (за 14 000 грн), оскільки надання цієї послуги фактично не було підтверджено. Водночас, витрати на зустрічі з клієнтом, підготовку заяви та участь у судових засіданнях були суттєво зменшені (до 28 000 грн) як такі, що не відповідали критеріям розумності та співмірності. При цьому суд визнав правомірним включення до остаточної суми гонорару успіху в розмірі 30 000 грн, оскільки він має бути пропорційним вартості фактично наданих послуг. Час, витрачений адвокатом на дорогу та очікування, також був визнаний складовою правничої допомоги. У підсумку, суд дійшов висновку, що присуджений розмір 62 000 грн є законним, обґрунтованим та відповідає принципу розумної необхідності.
Колегія суддів погоджується із такими висновками, адже суд першої інстанції правильно застосував принципи розумності та пропорційності, узгоджені з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, дотримуючись критерію співмірності (ст. 137 ЦПК України) суд першої інстанції правомірно реалізував свій обов'язок щодо оцінки обґрунтованості витрат, суттєво зменшивши заявлену суму (з 193 403 грн до 62 000 грн), що є підтвердженням врахування доводів позивача про надмірність. Цей підхід відповідає правовій позиції ВП Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.11.2023 у справі № 712/4126/22 (провадження № 14-123цс23), щодо забезпечення пропорційної та справедливої вартості правничої допомоги.
Судом надано оцінку фактично наданих послуг й обґрунтовано виключено із відшкодування витрати за послугу «ознайомлення з відзивом на позовну заяву» (за 14 000,00 грн), оскільки її надання не було підтверджено. Такий підхід відповідає позиції ВП Верховного Суду щодо необхідності відшкодування витрат лише за ті послуги, які дійсно були надані та є неминучими для захисту.
Довід апелянта про необхідність відмови у стягненні витрат через неподання попереднього розрахунку є необґрунтованим. ВП Верховного суду у постанові від 22 листопада 2023 року у справі № 712/4126/22 вказала, що формулювання «суд може відмовити» (ч. 2 ст. 134 ЦПК України) надає суду дискреційне право, а не обов'язок, що дозволяє суду задовольнити заяву, якщо остаточний розмір витрат є розумним. Суд мав право залишити у стягнутій сумі гонорар успіху в розмірі 30 000 грн, оскільки загальна сума 62 000,00 грн є пропорційною до складності справи та успішному захисту відповідача від позову з високою ціною позову, що не порушує принципів, визначених ВП Верховного Суду.
Таким чином, додаткове рішення суду є законним та обґрунтованим, оскільки суд виконав усі вимоги щодо перевірки витрат, виходячи з принципів, узгоджених з практикою Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційних скаргах, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржувані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судових рішень та задоволення апеляційних скарг не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року та апеляційну скаргу адвоката Самарцева Ярослава Юрійовича, в інтересах ОСОБА_1 , на додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 червня 2025 року залишити без задоволення.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 01 травня 2025 року та додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 13 жовтня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов